Частина друга 8 page

Толіне говорив таким, щирим зворушливим голоском, що розчулив усі серця. Коли він згадував бога, мова його ставала поважна, очі починали блищати, в усьому відчувалась палка віра, яка гніздилася в цій дитячій душі. Релігійний запал в створінні такого ніжного віку пояснювався просто. Дитина була з числа тих молодих тубільців, котрих англійські місіонери охрестили й виховали в суворих обрядах і звичаях методистської церкви. Охайний вигляд хлоп-Ця, темне вбрання, поважні відповіді робили його схожим на маленького панотця.

Але куди простував хлопчина, чому він покинув Кемден-Брідж? Про це й спитала його Гелена.

- Я повертаюсь до свого племені в Лаклан, - відповів хлопчик. - Мені хочеться побачити своїх родичів.

- Вони австралійці? - спитав Джон Манглс.

- Австралійці з Лаклану, - відповів Толіне.

- В тебе є батько, мати? - спитав Роберт Грант.

- Є, брате мій, - відповів Толіне, простягаючи йому руку.

Роберта так зворушило це слово, що він поцілував маленького австралійця, й хлопчики одразу стали друзями.

Тим часом мандрівники, зацікавлені відповідями маленького дикуна, один за одним посідали навколо, щоб його послухати. Сонце за високими деревами вже схилялось до обрію. Місце здавалось вигідне для. зупинки, а кілька зайвих миль, що їх можна було зробити ще до вечора, важили небагато, - отож Гленарван дав наказа стати тут табором на ніч. Айртон розпряг биків, спутав і пустив пастися, як їм заманеться. Напнули намета. Олбінет подав вечерю. Толіне погодився взяти в ній участь, хоч і з певними церемоніями, дарма що добре зголоднів. Посідали до столу, обидва хлопчики поруч. Роберт вибирав ласі шматочки й пригощав свого нового приятеля, а Толіне приймав їх з боязким і чарівним збентеженням.

Точилася жвава розмова. Всі цікавилися хлопчиком, всі розпитували. Кожному хотілося взнати його історію. Вона була нескладна. Доля Толіне - звичайна доля тих бідолах-тубільців, котрих ще в ранньому дитинстві сусідні з колоніями племена віддавали на виховання благодійним товариствам. Австралійці мають лагідну вдачу. Вони не виявляють до англійських загарбників тої лютої ненависті, що властива новозеландцям і ще, може, деяким племенам Північної Австралії. Тубільців можна частенько зустріти по великих міста, в Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні, вони походжають вулицями в своєму невибагливому одязі, торгують дрібними кустарними виробами, мисливським і рибальським знаряддям, зброєю, а деякі ватажки племен, звичайно, з економічних міркувань, охоче дозволяють своїм дітям користатися вигодами англійської освіти.

Так зробили й батьки Толіне, дикуни з Лаклану, величезного краю, що простягся по той бік Муррею. Толіне вже п’ять років жив у Мельбурні й не бачився з родичами. Проте невикорінна любов до свого роду повсякчас жила в його серці, і він не злякався важкої подорожі крізь пустелю, аби знову побачити своє плем’я, можливо, розсіяне вже по країні, свою родину, напевно вже менш численну.

- А після побачення з кревними ти знову повернешся до Мельбурна, мій хлопчику? - спитала його Гелена.

- Так, пані, - відповів Толіне, дивлячись на молоду жінку з щирим захватом.

- А що ти робитимеш, коли виростеш?

- Я хочу вирвати моїх братів із злиднів і темряви, навчити їх пізнати й любити бога. Я хочу бути місіонером!

З цих палких слів в устах восьмирічного хлоп’яти насміялись би люди легковажні й глузливі; але їх серйозно сприйняли й зрозуміли поважні шотландці. Паганель, до краю зворушений, відчув щиру приязнь до маленького австралійця. Правду кажучи, спершу цей дикун в європейському вбранні не викликав у нього найменшої симпатії. Адже Паганель поїхав до Австралії не для того, щоб дивитись на австралійців у сурдутах. Він волів би бачити на них саме татуювання. “Пристойний” одяг хлопчика сплутав ці уявлення вченого. Та почувши захоплені слова Толіне, географ одмовився від свого упередження й проголосив, що став прихильником маленького австралійця. А кінець розмови між ними обернув шановного вченого на кращого друга Толіне.

Відповідаючи леді Гелені, Толіне сказав, що він учень Нормальної школи в Мельбурні, якою керує превелебний отець Пакстон.

- А чого навчають тебе в цій школі? - спитала леді Гленарван.

- Навчають закону божого, математики, географії...

- Он як, географії! - жваво вигукнув Паганель.

- Так, пане, - відповів Толіне. - Я навіть дістав першу нагороду з географії перед зимовими вакаціями.

- Ти маєш нагороду з географії, мій хлопчику?

- Ось вона, пане, - мовив Толіне, витягаючи з кишені якусь книгу.

То була біблія в гарній палітурці. На першій сторінці стояв напис: “Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учневі Толіне з Лаклану”.

І Паганель не витримав! Австралієць, що знається на географії, це ж чудесно! Він розцілував Толіне в обидві щоки, наче сам превелебний отець Пакстон, коли роздавав нагороди. А втім, Паганель, напевне, знав: таке трапляється частенько в австралійських школах. Юні тубільці мають хист до географічної науки й залюбки її студіюють, а математику засвоюють поволі й важко.

Що ж до Толіне, йому було й невтямки, чому вчений так розчулився. Гелена пояснила хлопчикові, що Паганель - славетний географ, а до того ж - видатний професор.

- Професор географії! - вигукнув Толіне. - О, пане, попитайте мене!.

- Попитати тебе, мій хлопчику, - сказав Паганель, - та я нічого іншого й не бажаю. Саме це я й хотів зробити, попри твоє прохання. Мені дуже цікаво дізнатися, як викладають географію в Мельбурнській нормальній школі.

- А що, як Толіне візьме гору над вами, Паганелю? - сказав Мак-Наббс.

- Наді мною, секретарем Французького географічного товариства?! Де ж пак! - вигукнув Паганель і, приладнавши зручніше окуляри, випроставшись на весь свій довгий зріст, поважним голосом, як то й належить учителеві, розпочав іспит.

- Учню Толіне, встаньте!

Толіне, що стояв перед ним, не міг виконати цього наказу. Він прибрав скромну позу й очікував запитань географа.

- Учню Толіне, - мовив Паганель знову, - назвіть мені п’ять частин світу.

- Океанія, Азія, Африка, Америка й Європа, - відповів Толіне.

- Відмінно! Почнемо з Океанії, бо зараз ми тут перебуваємо. Які її головні складові частини?

- Вона складається з Полінезії, Меланезії, Мегалонезії[77] й Мікронезії. Головні острови: Австралія, що належить англійцям, Нова Зеландія, що належить англійцям, Тасманія, що належить англійцям, острови Чатам, Окленд, Макарі, Кермадек, Макін, Маракі й інші, що теж належать англійцям.

- Добре, - мовив Паганель. - Ну, а Нова Каледонія, Сандвічеві острови, Мендана, Помоту?

- Ці острови перебувають під протекторатом Великобританії.

- Як! Під протекторатом Великобританії? - вигукнув Паганель. - Мені здається, що, навпаки, Франції...

- Франції? - здивувався хлопчина.

- Гай-гай! - мовив Паганель. - Так ось чого навчають вас у Мельбурнській нормальній школі!

- Так, пане професоре, хіба ж це зле?

- Це чудово! Вся Океанія належить Англії! З цим питанням закінчено. Перейдемо до інших.

Напівроздратований, напівздивований вигляд Паганеля дуже звеселяв майора.

Іспит тривав.

- Розповідайте про Азію, - сказав географ.

- Азія, - почав Толіне, - величезна країна. Столиця Азії - Калькутта. Головні міста: Бомбей, Мадрас, Аден, Малакка, Сінгапур, Коломбо. Острови Лакадівські, Мальдівські й інші. Всі належать Англії.

- Добре, дуже добре, учню Толіне. А Африка?

- Африка складається з двох великих колоній: Капська колонія на півдні, столиця - місто Кейптаун; на заході англійські володіння з головним містом Сьєрра-Леоне.

- Прекрасна відповідь! - мовив Паганель, що вже трохи оговтався з цією англо-фантастичною географією. - То знамените викладання! Що ж до Алжіру, Марокко, Єгипту, то їх, певна річ, викреслено з англійських атласів! Ну, а тепер я залюбки поговорив би про Америку.

- Вона ділиться, - почав Толіне, - на Америку Північну й Америку Південну. В першій англійцям належить Канада, Новий Брансвік, Нова Шотландія і Сполучені Штати під управлінням губернатора Джонсона.

- Губернатора Джонсона? - вигукнув Паганель. - Наступник великого доброго Лінкольна, вбитого божевільним фанатиком, прихильником рабства! Чудово! Ліпше й бути не може! Ну, а Південна Америка, її Гвіана, Шетландський архіпелаг, Георгія, Ямайка, Трінідад і решта - це теж англійські володіння? Я не сперечатимуся з тобою, але, Толіне, я дуже хотів би почути твою думку, чи, певніше, думку твоїх навчителів про Європу.

- Про Європу? - перепитав Толіне, що ніяк не міг збагнути, чому так розпалився географ.

- Так! Про Європу! Кому належить Європа?

- А певно, Європа належить англійцям, - відповів хлопчик переконано.

- Я теж так гадаю, - мовив Паганель. - Але що саме в Європі належить Англії?

- До її володінь увіходять Англія, Шотландія, Ірландія, Мальта, острови Джерсей і Гернсей, острови Іонійські, Гебрідські, Оркадські...

- Гаразд, гаразд, Толіне, але в Європі є інші держави, що про них ти забув згадати, мій хлопчику!

- Які, пане? - спитав Толіне, анітрохи не збентежений.

- Іспанія, Росія, Австрія, Пруссія, Франція...

- Та ж то провінції, а не держави, - мовив Толіне.

- Це щось нечуване! - вигукнув Паганель, зриваючи з носа окуляри.

- Звичайно, провінції. Столиця Іспанії - Гібралтар.

- Чудесно! Незрівнянно! Бездоганно! Ну, а Франція? Як француз, я не від того, щоб дізнатись, кому ж я належу.

- Франція - англійська провінція, - спокійно відповів Толіне, - головне місто Кале.

- Кале! - заволав Паганель. - Як! Ти гадаєш, що Кале досі належить Англії?

- Авжеж.

- І ти думаєш - це столиця Франції?

- Так, пане професоре, і там живе губернатор, лорд Наполеон...

Це вже було занадто - Паганель вибухнув нестримним сміхом. Толіне стояв ні в сих ні в тих. Його питали, він намагався відповісти якнайкраще. Безглуздість його відповідей не можна було ставити йому за провину, він цього і в гадці не мав. Проте хлопчик не зніяковів, він поважно очікував кінця незрозумілих веселощів ученого.

- Ось маєте, - мовив сміючись майор до Паганеля, - хіба ж я не казав, що учень Толіне візьме над вами гору?

- Авжеж, мій любий майоре, - відповів географ. - Так он як навчають географії в Мельбурні! Далеченько сягають пани професори з Нормальної школи: Європа, Азія, Африка, Америка, Океанія, увесь світ підлеглий англійцям! Що й казати, за такої хитромудрої науки тубільці, зрозуміло, коритимуться англійцям. Ну, а Місяць, Толіне, як ти гадаєш, він також належить англійцям?

- Він їм належатиме, - поважно вирік маленький австралієць.

Тут уже Паганель зірвався з місця - він не міг стримуватися далі. На нього напав сміх, і він одбіг за чверть милі від табору, щоб насміятись там досхочу.

Тим часом Гленарван розшукав у дорожній бібліотечці книжку Самюеля Річардсона “Короткий нарис з географії”, широко розповсюджену в Англії й багато ближчу до справжньої географічної науки, ніж мельбурнські викладачі.

- Візьми, дитино, цю книжку, - мовив він до Толіне, - і бережи її. В тебе дещо невірні уявлення з географії, їх треба виправити. Я дарую тобі цю книжку на згадку про нашу зустріч.

Толіне мовчки взяв книжку, уважно оглянув і похитав недовірливо головою, не наважуючись покласти її в кишеню.

Була вже десята година вечора. Поночіло. Пора подумати про спочинок, адже завтра вставати на світанку. Роберт запропонував Толіне половину своєї постелі, й маленький австралієць погодився.

Кілька хвилин по тому леді Гелена й Мері Грант пішли до фургона, чоловіки полягали під наметом; Паганель досі реготав, і сміх його зливався з неголосним ніжнотонним щебетанням диких сорок.

Уранці, коли перший сонячний промінь збудив мандрівників, вони марно шукали австралійського хлопчика. Толіне як у воду впав. Чи ж хотів він швидше добутися до.рідного Лаклану, чи, може, образився на Паганелів сміх - хтозна. Але Гелена, прокинувшись, знайшла біля себе букет свіжих мімоз, а Паганель в кишені своєї куртки - “Географію” Самюеля Річардсона.

Розділ XIV

КОПАЛЬНІ ГОРИ ОЛЕКСАНДР

1814 року добродій Родерік Мерчісон, нині президент Королівського географічного товариства в Лондоні, дослідивши будову Уральських гір і ланцюга, що простягся з півночі на південь од південного узбережжя Австралії, побачив між ними надзвичайну подібність. А взявши до уваги, що Урал багатий на золото, вчений-геолог зміркував: поклади коштовного металу можуть знайтися і в австралійських горах, Він не помилився. Через два роки йому надіслали з Нового Південного Уельсу зразки золотої руди, й він намовив багатьох корнуельських гірників податися до Австралії, у золотодайні райони Нової Голландії.

Френсіс Дюттон натрапив у Південній Австралії на перші самородки, Форб і Сміт відкрили перші золоті розсипи в Новому Південному Уельсі.

Початок було зроблено, й шукачі золота линули з усіх усюд - англійці, американці, італійці, французи, німці, китайці. А втім, лише 3 квітня 1851 року Гергревс знайшов багатющі золоті поклади й запропонував губернаторові колонії Сідней Фітц-Рою за помірну винагороду в п’ятсот фунтів стерлінгів указати родовища. Пропозицію відхилили, але ч поголоска про відкриття Гергревса швидко поширилась. Шукачі золота посунули до Саммергілла й Леніс-Понда. Так народилось місто Офір, що завдяки видобутку золота швидко зросло й розвинулося.

Досі провінція Вікторія нікого не цікавила, проте багатством своїх покладів вона мала перегнати згодом і Офір.

Справді, по кількох місяцях, у серпні 1851 року, в провінції Вікторія знайдено перші самородки, й невдовзі в чотирьох округах розпочато видобуток золота. Округи Балдарат, Овенс, Бендіго й гора Олександр - всі мали поклади; проте на річці Овенс розробкам перешкоджали підґрунтові боди; в Баллараті - надмінна строкатість родовищ; в Бендіго - невідповідність кам’янистого ґрунту вимогам роботи. Тільки на горі Олександр об’єднались усі умови, сприятливі для видобутку золота, і цей коштовний метал, піднявшись у ціні до 1441 франка за фунт, досяг рівня, найвищого з усіх світових ринків.

Саме до цього місця, де раз у раз одні дощенту розорювались, а інші несподівано шалено багатіли, й привела тридцять сьома паралель тих людей, що шукали капітана Гаррі Гранта.

31 грудня, після цілоденного виснажливого перегону по дуже нерівній місцевості, мандрівники побачили врешті закруглені вершини гори Олександр. Розташувались табором у вузькій ущелині; стриножених коней і биків пустили пастися поміж кварцовими брилами, які всівали землю довкола. Це не був іще район золотих копалин. Тільки назавтра, першого дня нового, 1866 року, важкі колеса фургона проклали колію по шляхах цього золотодайного краю.

Жак Паганель і його супутники вельми раділи, що їм судилося побачити цю славнозвісну гору, яку австралійці називають Джебур. Сюди сунула навала авантурників, злодіїв і чесних людей, тих, хто вішає на шибеницю, і тих, кого вішають. Коли “золотого” 1851 року розійшлися перші чутки про поклади, мешканці міст, скватери, моряки покинули свої домівки, поля, кораблі. Золота лихоманка перетворилась на пошесть, заразливу, немов чума: скільки людей загинуло від неї саме тоді, коли, здавалось, вони вже тримали в руках своє щастя! Подейкували, що природа-марнотратниця посіяла мільйони під двадцять п’ятим градусом широти в цій дивовижній Австралії. То був час жнив, і нові женці кинулися збирати врожай. Ремесло диггера - грабаря - стало над усіма іншими, і хоч багато поміж них гибіли від виснажливої праці, декотрі збагачувались за одним змахом заступа. Про невдах мовчали, про тих, кому поталанило, дзвонили по всіх усюдах, аж відлунювало у п’ятьох частинах світу. Невдовзі потоки шукачів щастя з різних верств суспільства затопили австралійські береги. За останніх чотири місяці 1852 року лише до Мельбурна збіглося звідусіль п’ятдесят чотири тисячі емігрантів - справжня армія, але армія, котрій бракувало як командувача, так і дисципліни, армія, що не здобула ще перемоги, коротко кажучи, п’ятдесят чотири тисячі розбишак наймерзеннішого штибу.

В перші роки цього божевільного сп’яніння панував невимовний безлад. Однак англійці, з властивим їм завзяттям, прибрали все до своїх рук. Поліцаї та жандарми-тубільці, що стояли на боці грабіжників, почали захищати чесних людей.

Одразу все круто відмінилося. Отож Гленарванові не довелось спостерігати дикі сцени насильства. Минуло вже тринадцять років, і експлуатація золотоносних ділянок провадилась тепер за суворим розпорядком певної системи. До того ж родовища подекуди вже вичерпались і дальші розробки досягали дна. І як було не виснажитись скарбам, зібраним тут природою, коли за 6 років, від 1852 до 1858, грабарі видобули з глибин вікторіанських земель понад шістдесят три мільйони фунтів стерлінгів щирого золота! Емігрантів помітно поменшало, вони відплинули на ще незаймані місця. “Золоті ниви”, щойно відкриті біля Отаго й Мальборо в Новій Зеландії, геть-чисто заполонили тисячі двоногих безкрилих комах.

Об одинадцятій годині мандрівники прибули до центру копалень. Тут підносилось справжнє місто - заводи, банки, церква, казарма, котеджі й будинки газетних редакцій. Не бракувало також готелів, ферм і вілл, був навіть театр, де місце коштувало десять шилінгів і глядачів завжди набивалося повно-повнісінько. В театрі йшла доморощена п’єса “Франціск Обадіа, або Щасливий грабар”. Герой у фіналі востаннє розпачливо б’є землю заступом і раптом знаходить величезний самородок.

Гленарванові дуже хотілось оглянути славетні копальні гори Олександр, і він відрядив фургона наперед під наглядом Айртона та Мюльреді, гадаючи наздогнати його за кілька годин. Паганель палко привітав цю ухвалу й узявся, своїм звичаєм, виконувати обов’язки тлумача й провідника маленького загону.

За його порадою попрямували спершу до банку. Вулиці були широкі, бруковані, ретельно политі. Впадали в очі велетенські реклами “Гольден Компані Лімітед”, “Діггерс Оффіс” та інших англійських акціонерних компаній. Рудокопа-одинака заступило об’єднання влади й капіталів. Довкола гуркотіли машини, котрі промивали пісок і подрібнювали дорогоцінний кварц.

За міськими будинками простяглись родовища золота, себто просторі земельні ділянки, де провадився його видобуток.

Там працювали робітники, наймані за високу винагороду золотопромисловими компаніями.

Око не спромоглося б осягнути незліченні шпари, які зрешетили землю навколо. Залізо заступів яскріло на сонці й щохвилини спалахувало, наче блискавки. Серед грабарів були люди різних національностей. Вони не розмовляли поміж себе, не сперечались - адже мали однакове становище найманих робітників.

- Проте не треба думати, - сказав Паганель, - що на австралійській землі вибавилися запальні шукачі золота, які вганяють по родовищах за багатством. Звісно, більшість наймається на роботу до різних компаній, і це природно, бо всі золотоносні ділянки держава продала або віддала їм в оренду. Але тому, хто нічого не має, хто не може ані продати свою силу, ані купити ділянку, залишається ще один спосіб забагатіти.

- Який? - спитала леді Гелена.

- Спробувати щастя у джемпінгу, - відповів Паганель. - Навіть ми, що не маємо жодного права на ці золоті розсипи, могли б, проте, забагатіти, коли б нам раптом поталанило.

- Та як же бо? - спитав майор.

- Скориставшись з джемпінга, як я вже мав честь вас повідомити.

- Що ж воно таке - джемпінг? - допитувався майор.

- Це угода, складена поміж себе рудокопами. Щоправда, вона частенько призводить до безладу, а то й насильства, але влада неспроможна її скасувати.

- Кажіть же, в чім річ, Паганелю, - мовив нетерпляче майор. - Ви наш терпець на спробунок берете.

- Так-от, тут запроваджено правило, за яким кожна ділянка в центрі розробки золотих покладів, де не відбувалось жодних робіт протягом доби, окрім великих свят, переходить у громадську власність. Кожний, хто захопить таку ділянку, може розробляти її й забагатіти, коли доля того захоче. Отож, Роберте, спробуй знайти таку покинуту яму - й вона буде твоя!

- Пане Паганелю, - сказала Мері Грант, - не прищеплюйте, будь ласка, моєму братові таких думок.

- Я жартую, дорога міс, - відповів Паганель, - і Роберт це чудово розуміє. Він - шукач золота? Та ніколи в світі! Копати землю, перевертати її, обробляти, потім засіяти і зібрати врожай- винагороду за свою працю - це дав втіху. Але копирсатися в землі наосліп, наче кріт, аби видо бути з неї дещицю золота - це жалюгідне ремесло, і треба бути проклятим богом і людьми, щоб удатися до нього!

Побувавши там, де розмістилися головні копальні, проминувши чимале пустирище з ґрунтом, який утворився внаслідок вивітрювання скель і складався переважно з кварцу, глинистих сланців та піску, мандрівники дісталися врешті до банку.

Це була громіздка будівля, на її даху майорів англійський національний прапор. Гленарван звернувся до головного інспектора, і той люб’язно запропонував йому познайомити прибулих з своєю установою. Тут компанії зберігають золото, добуте з надр земних. Давно минули ті часи, коли рудокопа визискували торговці - колоністи. Вони платили йому на копальнях п’ятдесят три шилінги за унцію золота, а продавали її в Мельбурні за шістдесят п’ять! Щоправда, гендляр ризикував, бо переправляти золото було небезпечно - по дорогах никали банди грабіжників, і вантаж навіть з охороною не завжди прибував за призначенням. Інспектор показав своїм гостям цікаві взірці золотих самородків і познайомив їх з різними способами добування коштовного металу. Звичайно він зустрічається або у вигляді розсипного золота, або золота корінного, як первісна порода. В покладах золото знаходять у суміші з наносними ґрунтами чи вкраплене в кварцити. Отож, щоб його видобути, розкопки проводять або глибоко, або на самій поверхні. Розсипне золото найчастіш залягає на дні потоків, у видолинках і ярах, нашаровуючись відповідно до власної грубизни: спочатку зерна, потім пелюстки, нарешті блискітки. Корінне золото, що міститься у вивітрілій породі, скупчується в певних місцях, утворюючи, як кажуть рудокопи, “кишеньки”. Декотрі “кишеньки” ховать у собі, бува, цілий статок.

На горі Олександр золото знаходять здебільша в глинистих нашаруваннях і в розколинах сланцевих скель. Тут розкидано цілі гнізда самородків, і щасливий рудокоп частенько витягає найбільший виграш у цій золотій лотереї.

Гості, роздивившись різні взірці золота, подалися до мінералогічного музею, що містився в банку. Вони побачили розкладені за певною класифікацією, з понавішуваними на них ярличками, зразки тих порід, з яких складаються австралійські ґрунти. Золото - не єдине багатство Австралії, і цілком слушно було б назвати її великою скринькою, Де природа ховає свої коштовні самоцвіти. Під склом вітринок виблискували білі топази, що їм могли б позаздрити топази бразільські, епідот, різновид силікатів чудового зеленого кольору, альмадінський гранат, напрочуд гарні шарлатові й рожеві рубіни, подібні до корунда, ніжно-голубі й темно-сині сапфіри, такі ж вишукані, як сапфіри малабарські або тібетські, блискучі рутили, нарешті, маленький діамант, знайдений на берегах Терону. Все було в цій розкішній колекції коштовного каміння, а золото, потрібне на його оправу, не доводилось шукати далеко.

Гленарван попрощався з головним інспектором банку й, подякувавши йому за люб’язність, приєднався до своїх друзів, аби далі оглянути копальні.

Хоч який байдужий був Паганель до скарбів цього світу, проте він раз у раз обшукував очима землю. Це було дужче за нього, і жарти товаришів його не зачіпали. Він безперестанку нагинався, піднімав камінчик, уламок руди або шматочок кварцу, уважно оглядав і жбурляв зневажливо геть. Так тривало цілу прогулянку.

- ВДо трапилось, Паганелю? - спитав його майор. - Ви щось загубили?

- Авжеж, згубив, - відповів Паганель, - той безперечно втрачає, хто нічого не знайшов у цій країні золота й коштовного каміння. Не знаю чому, але мені дуже хочеться привезти відціль самородок в кілька унцій або навіть фунтів двадцять вагою.

- І що б ви зробили з ним, мій шановний друже? - запитав Гленарван.

- О, я дав би собі з ним раду, - відповів Паганель. - Я вшанував би цим золотом мою батьківщину, віддав би його на схорону до французького банку!

- А його б узяли?

- Безперечно, у вигляді залізничних облігацій!

Усі поздоровили Паганеля з вигадкою цікавого способу “піднести дарунок” батьківщині, а леді Гелена побажала йому знайти найбільший у світі самородок.

Отак жартуючи, мандрівники обійшли більшу частину території копалень. Скрізь робота відбувалася розмірено, механічно, але без піднесення.

Минуло близько двох годин, коли Паганель запримітив пристойну корчму й запропонував посидіти там і зачекати фургон. Леді Гелена погодилась, а як уже так повелося, що в корчмі годиться пити, то Паганель загадав хазяїнові подати будь-який місцевий напій.

Усім принесли по склянці “ноблера”. Власне кажучи, це той самий грог, але грог навиворіт. Замість влити чарочку горілки в велику склянку води, тут додають чарочку води до склянки горілки, кидають туди цукор і п’ють. Це було надто по-австралійському, і хазяїн вельми здивувався, коли його відвідувачі розвели ноблер водою з карафки і таким чином обернули його на британський грог.

Потім повели розмову про копальні й рудокопів. Паганель, дуже задоволений з того, що тільки-но побачив, зауважив проте - колись, за років перших розробок на горі Олександр, тут було багато цікавіше.

- Землю тоді геть усю порили, - розповідав він, - на ній аж роїлася незліченна працьовита комашня, та ще й яка ретельна! Однак емігранти запозичили в комах тільки завзяття, але не їхню завбачливість. Золото марнували в шаленствах, його пропивали й програвали в карти, і корчма, де ми оце сидимо, була справжнім пеклом, як тоді казали. Гра в кості раз у раз закінчувалась різаниною. Поліція нічого не могла вдіяти, і губернатор не раз мусив відряджати частини регулярного війська, щоб утихомирити бешкетників. Однак він спромігся їх напоумити - зобов’язав кожного брати патент на право видобутку золота і, доклавши чималих зусиль, досяг врешті певного ладу й спокою, принаймні більшого, ніж у Каліфорнії.

- Отже, шукачем золота може стати кожний, хто захоче? - спитала Гелена.

- Так, для цього не потрібний ступінь бакалавра. Досить мати дужі руки. Гнані злиднями, авантурники звичайно прибували на копальні без копійчини в кишені, багатші - з заступом, бідні - з ножем, і всі хапалися рити землю з таким завзяттям, котрого ніколи не вкладали б у будь-яку чесну працю. Який химерний вигляд мали тоді золотоносні ділянки! Їх густо вкривали брезентові шатра, курені з гілля, хижки, землянки, дощані бараки. Посередині височів урядовий намет, прикрашений британським стягом, поруч - сині намети урядовців, далі - заклади міняйл, гендлярів і скупників золота. Ці добродії збагачувалися вже на певність. Досить було подивитися на отих грабарів у червоних вовняних сорочках, зарослих довгими бородами, які жили у вогкості й в бруді! Повітря аж гуло від безугавних ударів об землю заступами, кістяки тварин, котрі валялись на землі, нестерпно смерділи. Густа курява немов хмарою обгортала цих нещасних, що становили надто сприятливий матеріал для підвищення смертності. Якби не цілюще тутешнє підсоння, тиф покосив би всіх. Та коли б іще всім цим авантурникам щастило! Але здебільша поневіряння не винагороджуються, і як гарненько підрахувати, то виявиться, що на одного шукача золота, котрий забагатів, припадає сотня, дві сотні, може, навіть тисяча невдах померлих у злиднях і розпачі.

- Чи не можете ви, Паганелю, розказати нам, яким способом вони добували золото? - спитав Гленарван.

- Дуже просто, - відповів Паганель. - Перші шукачі золота промивали його так, як це й дотепер роблять в Севеннах у Франції. Нині компанії роблять це в інший спосіб: вони докопуються до самого джерела, до золотодайної жили, багатої на самородки, зерна, платівки; а перші шукачі золота вдовольнялись тим, що мили золотоносний пісок - і край. Вони копали землю, брали ті шари ґрунту, котрі вважали багатими на золото, і, промиваючи їх, відокремлювали коштовний метал.

Промивали ґрунт за допомогою вигаданого американцями приладу, так званої “колиски”: ящика у п’ять чи шість футів завдовжки, який скидався на відкриту труну, з двома відділками. У першому відділку один над одним розміщено декілька решет, що нижче, то густіше. Другий відділок мав особливу форму - звужувався донизу. В верхнє решето насипали пісок, тоді наливали води й починали руками гойдати “колиску”. Камінці залишались на першому решеті, дрібний пісок і золоті зернятка - на інших, густіших, а розріджена земля разом з водою виходила геть крізь вузький отвір у денці другого відділку. От яким приладом користувались шукачі золота за тих часів.

- Але його ще треба було придбати, - зауважив Джон Манглс.

- Звичайно таку колиску купували в тих, хто забагатів чи, навпаки, зруйнувався, або ж обходилися без неї, - відповів Паганель.

- Чим же тоді її заміняли? - спитала Мері Грант.

- Залізним листом, дорога Мері, звичайним залізним листом. Вони за його допомогою віяли землю так, як віють збіжжя, тільки замість пшениці назбирували іноді зерна золота. В перший рік видобутку золота чимало емігрантів збагатилось, не витрачаючись на інші прилади. Бачите, друзі, то були чудові часи, хоч пара чобіт і коштувала сто п’ятдесят франків, а за склянку лимонаду платили десять шилінгів! Завжди виграє той, хто приходить перший. Золота було скрізь досхочу - і на поверхі землі, і на дні струмків, що текли по золотому руслу, навіть на вулицях Мельбурна: настилаючи брук, уживали дрібний золотоносний пісок. Отож з 26 січня до 24 лютого 1852 року з гори Олександр до Мельбурна перевезли під державним конвоєм дорогоцінного металу приблизно на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Це становить пересічно 164 тисячі 725 франків щоденного видобутку золота.