Функції та особливості функціонування інтертекстуальності в тексті

1.2.1 Функції інтертекстуальності

Функції інтертекстуальності можуть бути різними в залежності від стилю тексту, задуму автора. Зокрема в науково-філологічних текстах інтертекстуальні засоби виконують такі чотири комунікативно-прагматичні функції:

а) функцію авторитетного підтвердження;

б) функцію об'єкта критичного розгляду;

в) ілюстративну

г) естетичну функції.

В газетних текстах ці функції реалізуються в поєднанні з експресивною функцією.

Окрім виконання своїх основних комунікативно-прагматичних функцій, інтертекстуальні засоби використовуються в тексті також для створення образного, гумористичного й іронічного ефектів, тобто для виконання стилістичної функції. [29]

Інтертекстуальність належить до важливих факторів текстотворення і засобів композиційно-змістової цілісності окремих текстів.

Інтертекстуальність у такому її розумінні дозволяє встановити ключові образи, які визначають авторську концепцію дійсності, а також еволюційні перетворення цих концептів в умовах різних і загальних жанрових форм, що використовуються автором.

Окрім того, у науковому тексті інтертекстуальні зв’язки виконують наступні функції: референційну (інформативну, експланативну, апелятивну), оцінювальну (критичну, емфатичну), етикетну і декоративну.

Інтертекстуальність в пресі реалізує наступні функції: інформаційну, рекламну, гумористичну, сатиричну, оцінювальну, характерологічну, контактну, текстоутворювальну, функцію створення автентичності повідомлення та ін.

Інтертекстуальність у художніх текстах частково функціонує так само, як і в науково-популярних текстах. Інтертекстуальність реалізує кілька функцій: експресивну, апелятивну, фактичну, поетичну, референтну, метатекстову.

Більшість інтертекстем виконують кілька функцій одночасно. Так, інтертекстеми разом з апеллятивною функцією, метою яких є звернення до читача, а точніше до його пам'яті, реалізують:
• поетичну, спрямовану на впізнання інтертекстуальних посилань, зокрема співвіднесення з конкретними літературними першоджерелами;
• метатекстову, що змушує читача замислитися, навіщо саме ця цитата наведена і так трансформована;
• референтну, що дозволяє за допомогою інтертекстеми певним чином інформувати читачів про світоустрій героїв твору і мовній картині світу самого письменника.

Будь-яка інтертекстема може виконувати експресивно-смислову функцію залежно від контексту та авторської установки. Інтертекстеми можуть створювати різні стилістичні контрасти, що сприяють глибшому розкриттю авторського задуму.

Крім мовних, будь-який текст вбирає в себе екстралінгвістичні особливості того історичного періоду, у якому він був створений. В інтертекстемах відображаються як смислові, так і суто лінгвістичні риси епохи.

Інтертекстеми, відсилаючи до різних культурних і літературних джерел, сприяють екстралінгвістичному розширенню меж тексту і збагаченню мови художнього твору.

Це зумовлює інтенціональну функцію, завданням якої є з’єднаня не лише текстів, а позатекстових елементів, тобто зв’язки між текстами та іншми екстралінгвістичними об’єктами.

Таким чином кожен текст вибудовує власну історію культури, переструктуровуючи попередній культурний фонд, тобто вводить текст у більш широкий культурно-літературний контекст.

Дане висловлювання означає, що в художній текст можна ввести і фрагменти «текстів» інших мистецтв. Отже, функції інтертекстуальності визначаються лише через «Я» автора тексту, адже введення інтертекстуальності – це спроба метатекстового переосмислення претекста з метою визначення нового смислу «свого тексту».
Необхідно також відзначити появу в контексті твору нового значення слова врезультаті семантичної неологізаціі. Таке значення формується з сем вихідного значення та авторського смислу. Ступінь збільшення сенсу в цьому випадку і є показником художності інтертекстуальної фігури. Інтертекстуальні зв'язки носять різний характер, що залежить від авторського задуму.

Тобто, функції інтертекстуальності в художньому тексті полягають у наступному:

1. Введення інтертекстуальних зв’язків дозволяє ввести в новий текст деяку думку чи конкретну форму представлення думки, об'єктивувати до існування даний текст як цілісний;

2. Міжтекстові зв’язки створюють вертикальний контекст твору, у зв'язку з чим він набуває багатогранності змісту;

3. Інтертекст створює подобу тропових відносин на рівні тексту, а інтертекстуалізація виявляє свою конструктивну, текстопороджувальну функцію.

Слід відзначити органічний зв'язок інтертекстуальності з ономастикою. У текстах зустрічається багато імен і назв (онімів), що дозволяє робити висновок про ономастичну складову поняття «інтертекстуальність».

Функціонально оніми виконують у тексті ту роль, яку визначив їм автор, тобто залежать від авторського задуму.

Прецедентними текстами можуть бути антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви), поетоніми (імена в літературному творі, виконують характеризуюу функцію).

Важливу семіотичну роль виконує група інтертекстем, пов'язана з топонімічними найменуваннями. Контекстуальна антонімія такого типу інтертекстем не може бути сприйнята всіма читачами однаково, так як глибоко є суб'єктивною і індивідуальною, що створює варіативність інтерпретації твору. А це не що інше, як ознака цілісності художнього тексту. [32]
Варто також зазначити, що однією з функцій інтертекстуальності можна вважати діалогічність, яка полягає у створенні «двійників», персонажів, які мають спільні риси одного й того ж героя з претексту, на рівні «текст - текст». У зв’язку з цим, реалізується і смислотворчий елемент функції схрещення та взаємної трансформації смислів двох текстів.

З іншої сторони, діалогічна орієнтація авторської інтертекстуальності, тобто діалог автора не лише зі своїми попередниками, а й з читачем, сприяє перетворенню внутрішнього інтертекстуального діалогу на зовнішній.

1.2.2 Методологія визначення функцій інтертекстуальності

Згідно з класифікацією функцій інтертекстуальності, яка базується на класичній моделі функцій мови, запропонованої Р. Якобсоном в 1960 році, існує:

· Експресивна функція.

За допомогою інтертекстуальних посилань автор тексту повідомляє про свої культурно-семіотичні орієнтири і прагматичні установки: тексти і автори, на яких здійснюються посилання, можуть бути престижними, модними, одіозними і т.д. [31]

· Апелятивная функція.

Проявляється в тому, що відсилання до яких-небудь текстів у складі даного тексту можуть бути орієнтовані на абсолютно конкретного адресата - того, хто в змозі пізнати інтертекстуальне посилання, а в ідеалі й оцінити вибір конкретного посилання і адекватно зрозуміти інтенцію, що стоїть за ним. [31]

· Поетична функція

Впізнання інтертекстуальних посилань постає як захоплююча гра, складність якої може варіювати в дуже широких межах - від безпомилкового впізнання цитати з культового фільму до професійних розвідок, спрямованих на виявлення таких інтертекстуальних відносин, про які автор тексту, можливо, навіть і не думав («інтертекстуальність на рівні несвідомого»). [31]

· Референтна функція,

тобто функція передачі інформації про зовнішній світ. Ступінь активізації варіюється в широких межах: від простого нагадування про те, що на цю тему висловлювався той чи інший автор, до розгляду всього, що зберігається в пам'яті про концепцію попереднього тексту, форму її вираження, стилістиці, аргументації, емоціях при його сприйнятті. [31]

· Метатекстова функція.

Для читача, який впізнав певну частину тексту як посилання на інший текст, завжди існує альтернатива: або продовжувати читання, або - для глибшого розуміння даного тексту - звернутися до деякого тексту-джерела [31]

1.3 Функції інтертекстуальності в контексті доби Відродження на основі тексту п’єси Вільяма Шекспіра «Буря»

Література пізнього Відродження, яке в різних країнах має різні хронологічні рамки в межах XVI, а в Іспанії та Англії – поч.XVII століть, відзначена високими художніми досягненнями: романом Сервантеса, драматургією Лопе де Вега, трагедіями Шекспіра. Цей період з самого початку був вираженням кризи середньовічного суспільства. А.Анкіст пише, що література та драма пізнього Ренесансу постає перед нами своєрідним фокусом, що ввібрав витоки різних художніх шкіл і напрямків. Зокрема, в них знаходять художні елементи, близькі до маньєризму та бароко. Важко з точністю визначити приналежність того чи іншого письменника до одного з художніх напрямків епохи. Більше того, окремий твір не обов’язково витриманий в одному стильовому відношенні.

П’єса «Буря» була створена в 1610-1611 роках. Але часто можна зустріти твердження, що «Буря» написана в Єлизаветинську епоху (що відноситься до епохи правління Єлизавети I, тобто до 1558-1603 рр.).

Загалом, термін «англійське Відродження» є ширшим, ніж термін «єлизаветська епоха». Однак у ряді робіт з англійського Ренесансу встановилася традиція ототожнювати ці поняття. Варто зазначити, що деякі дослідники вживають термін «маньєризм» як стиль і ідейна, культурологічна підоснова культури XVI-XVII століть синонімічно з терміном «Ренесанс».[23]

Виплекані гуманістами єлизаветинці вчилися наслідувати не лише античність, але і її сучасних наслідувачів, що в свою чергу стимулювало інтерес до більш ранніх англійських авторів. Наявність помітного готичного сліду в єлизаветинській літературі, безумовно, має розглядатись як один з факторів, що підвищує і ній роль маньєризму і раннього бароко. [24]

Очевидно, що так зване «англійське Відродження» - явище, яке глибоко вкоренилося у власне англійській традиції, у контексті якої ми повинні розглядати деякі його риси (наприклад проблему «поколінь» англійського гуманізму, питання про особливий, насторожено-захоплений погляд на італійську традицію). При будь-якому вирішенні питання, для єлизаветської епохи ця проблема ускладнюється тим, що перед нами культура другої половини XVI ст., яка відрізняється не лише від італійського Ренесансу, але й від більш раннього «етапу розвитку» власне англійської культури Відродження і яка одночасно має спільні риси з іншими національними культурами епохи. [25]

Творчість Вільяма Шекспіра ввібрала в себе вище перелічені ознаки англійського Відродження. Сучасне вітчизняне літературознавство відзначене інтересом до мовленнєвої природи шекспірівського слова, до його культурного резонансу і зв’язку з різноманітними контекстами епохи.[27]

З точки зору сучасного читача і дослідника, Шекспір міг створювати творіння неповторні і унікальні навіть з найгрубішого матеріалу, ніби збираючи свої шедеври з уламків затертих шаблонних форм, тобто за допомогою метатекстуальних зв’язків. І в різноманітності стилів епохи, якими драматург володів досить вільно, він в кожному своєму поетичному звершенні являвся художником «надстилевим», здатним вознестися над обмеженістю попередньо даних сталевих установок ренесансу, маньєризму і бароко.[28]

Філософська глибина, психологічна проникливість, високі художні цінності шекспірівських творів забезпечують незгасаючий інтерес до них протягом кількох віків. В історії інтерпретації спадщини англійського поета та драматурга особливе місце належить XIX століттю. Твори Шекспіра отримали осмислення в критичних роботах видатних письменників, поетів, філософів і серії наукових досліджень, що ознаменували становлення шекспірознавства. Окрім того, саме в XIX столітті виник переконливий пласт інтерпретацій, пов’язаних з проекцією шекспірівських сюжетів і образів на інші види мистецтва. [26]

У даній роботі розглядається одна з останніх п’єс, написаних Шекспіром, «Буря». Дослідники-шекспірознавці відзначають узагальнюючу роль даного твору. А.Анкіст позиціонує цю п’єсу як «прощання Шекспіра з театром». Критик Еміль Монтегю називає «Бурю» «заповітом» Шекспіра, в якому в алегоричній формі подається синтез його творчості. «Буря» виявилась одним з найзагадковіших і найнеосяжніших творів Шекспіра.

Отже, є підстави вважати, що в п’єсі «Буря» можна виокремити безліч проявів інтертекстуальності, інтенціональна функція якої полягає у відсиланні читача до епохи, в якій жив Шекспір, до його власних попередніх текстів, до інтересів його сучасників, соціально-економічних та світоглядно-естетичних умов епохи, що дасть змогу читачу трактувати текст не лише з точки зору сьогодення, а й таким чином, як того прагнув автор, наближено до задуму Шекспіра. Для виявлення інтертекстуальності, необхідно володіти знаннями про часи, в які жив та творив Шекспір, суспільні настрої та літературні тенденції тогочасної Англії.

К. Кларк у своїй монографії «Шекспір і надзвичайне» пише, що в шекспірівській Англії майже всезагальна віра в присутність і владу невидимого зачепила всі сторони національного життя. Всі класи були під владою її чар, починаючи з придворних, закінчуючи бродягами, аристократи і плебеї однаково вірили у вплив планет. Д.К. Аллен підкреслює, що ренесанська публіка була близько знайома з астрологічними теоріями і астрологічним жаргоном. Таким чином, варто мати на увазі можливість наявності референтної функції інтертекстуальності в астрологічному напрямку. [26]

У ренесансній свідомості відносини між членами сім'ї стають відображенням відносин у суспільстві і в усьому людському світі, і оскільки здатність до пізнання вважалася в епоху Відродження найбільш цінним і досконалим даром, то спілкування між людьми сприймалося як можливість, пізнаючи собі подібних, ясніше побачити своє власне місце в світобудові. [28]

В історичних хроніках, що розглядають проблеми престолонаслідування і виховання ідеального правителя, Вільям Шекспір, як правило, фокусує свою увагу на відносинах батьків і синів, проте, починаючи з комедій і закінчуючи романтичними трагікомедіями, Шекспір все більше уваги приділяє фігурі дочки. Зростаючий інтерес до осмислення зв'язків, що об’єднують батьків і дочок, можна пояснити певною емблемністю цих відносин: вони можуть одночасно характеризувати зв'язок між батьками і дітьми, чоловіками і жінками і, врешті-решт, між правителями і їх підданими. Завдяки цьому, в одному місткому образі драматург міг охопити весь комплекс проблем, які займали єлизаветинську театральну аудиторію. [28]

У своїх останніх драмах він говорить також і про надію на те, що зв'язок між поколіннями, що живиться мудрістю минулого і зміцнює впевненість у майбутньому, допоможе людині гідно зустріти всі суперечності буття. Таким стає підсумок, який Вільям Шекспір підводить епосі Ренесансу, і заповіт, який він залишає культурі Нового Часу. [28]

Отже, у «Бурі» присутні також метатекстуальні зв’язки, а саме архетип сімейних відносин.

Ренесансний пієтет по відношенню до античності як до певного «часу першотворіння» вів за собою підвищений інтерес до античної міфології. Хоча, як зазначає Л. Баткін, антична міфологія, мертва сама по собі, включалась у певний сплав (християнство, гротеск, магія, рицарська легенда), який в цілому був ще міфологічною реальністю мислення, його розумом, кров’ю культури, а не ремінісценцією. Людина епохи Відродження вже не могла сприймати античний міф так, як сприймала його людина античності, тобто буквально, як правду. [31]

Однак, з точки зору сучасного дослідника, якому не притаманна міфічна реальність мислення, натяк на античний міф вважатиметься проявом міжтекстових зв’язків. Відтак, в інтертексті п’єси «Буря» необхідно шукати зв'язок з античною міфологією, християнством, а отже біблійними сюжетами, магією і рицарськими легендами, функція якого є перенесення читача у добу Ренесансу для кращого розуміння поданих образів і мети їх подання.

ВИСНОВКИ ДО I РОЗДІЛУ

Не зважаючи на полісемантичність терміну «інтертекстуальність», після аналізу визначень, даних такими дослідниками, як Ю.Крістева, Р.Барт, Ж.Женнет та іншими, можна описати інтертекстуальність як стилістичний прийом, який полягає у свідомому відсиланні читача до попередньо створеного тексту, об’єкту чи явища з метою збудження певних асоціацій чи емоцій у реципієнта, фонові знання, культурний досвід, аналітична допитливість та компетентність якого є достатнім для розпізнання даного посилання, чи підсвідомому вживанні інтертекстуальних елементів (що не мають функцій), які допомагають трактуванню полікодових текстів.

Інтертекстуальність характеризується референтною, метатекстовою, поетичною, експресивно-смисловою (емоційною), апелятивною, інтенціональною, естетичною, прагматичною, текстоутворювальною, конструктивною (композиційною), діалогічною, екстралінгвістичною, рекламною, гумористичною, сатиричною, оцінювальною, характерологічною, а отже стилістичною, контактною, етикетною, декоративною, ілюстративною функціями.

Функціональність полягає у привертанні уваги до внутрішніх, психологічно-асоціативних, механізмів, які зумовлюють так звану «стихійну», неусвідомлену інтертекстуальність.

Більше того, інтертекстуальність підтверджує думку про те, що значення художнього твору не міститься у самому творі, а виникає в результаті його інтерпретації читачем, тобто смисл передається від письменника до читача не прямо, а опосередковано, чи фільтрується «кодами», які передаються письменнику і читачу іншими текстами.

Інтертекстуальність має вираження у таких своїх видах, як цитата, алюзія, ремінісценція, наслідування, варіації, інтерференція, палімпсест (співтворчість, роль яких залучити у контекст творчість інших), пародія, стереотипи, архетипи, кенотипи.

Розгляд інтертекстуальності в контексті доби Відродження дає змогу зробити припущення про наявність у творі Вільяма Шекспіра «Буря» цитат, алюзій, ремінісценцій, запозичень, архетипів, основними функціями яких є референтність та інтенціональність, зображення світоглядно-естетичних особливостей епохи Ренесансу.

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА МІЖТЕКСТОВИХ СПІВВІДНОШЕНЬ ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ У П’ЄСІ ВІЛЬЯМА ШЕКСПІРА «БУРЯ»