Частина третя

Розділ І. «Маккуорі»

Якщо колись у членів експедиції, що вирушила на пошуки капітана Гранта, і мали опуститися руки, то саме тепер, коли вони враз утратили геть усе. В яку точку світу організовувати нову експедицію? Як досліджувати нові країни? «Дункана» вже не існувало, а отже, найближчим часом повернутися на батьківщину неможливо. А це означало, що відважні шотландці не досягли своєї мети. Їх спіткала невдача! Печальне слово, але в мужньому серці воно не знаходить відгуку. І все ж, після таких жорстоких ударів долі, Гленарванові довелося визнати, що він не може завершити справу, за яку взявся з такою самовідданістю.

Мері Грант виявила неабияку мужність, не згадуючи більше батькового ймення. Вона затамувала власний душевний біль думками про щойно страчену нещасну команду «Дункана». Почуття доньки стушувались перед почуттями подруги. Тепер Мері втішала Гелену, яка стільки її розраджувала! Мері перша заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс із захопленням дивився на мужню дівчину, яка з покірністю прийняла удар долі. Якось він завів мову про подальші пошуки капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:

– Ні, містере Джоне, ми повинні дбати про тих, хто пожертвував собою. Лорд Гленарван має повернутися до Європи.

– Ваша правда, міс Мері, – відповів Джон Манглс, – це необхідно. Та необхідно також, щоб англійська влада дізналась, яка доля спіткала «Дункан». Не втрачайте надії. Я ж не полишу розпочатого і, якщо треба буде, продовжуватиму пошуки сам. Я або знайду капітана Гранта, або загину!

Джон Манглс брав на себе надважкий обов’язок, і Мері прийняла його. Вона простягнула руку молодому капітанові, наче скріплюючи угоду. Джон Манглс обіцяв їй відданість на все життя, а Мері йому – глибоку вдячність довіку.

Цього дня було прийнято остаточне рішення повертатися додому. Експедиція мала негайно вирушати до Мельбурна. Уранці Джон Манглс пішов дізнатися розклад суден. Він був певен, що між Іденом і столицею Вікторії існує постійне жваве сполучення. Та його сподівання були марними: судна ходили зрідка. Весь торговельний флот, що стояв на якорі в затоці Туфолда, налічував три‑чотири кораблі. Жоден з них не відпливав ні до Мельбурна, ні до Сіднея, ні до Понт‑де‑Галла. А між тим лише у цих трьох портах Гленарван міг сподіватися знайти судна, що відпливають до Англії. Що ж робити: чекати в Ідені на корабель? Це може забрати багато часу, бо в затоку Туфолда судна заходять рідко. Гленарван трохи поміркував над цим питанням, порадився з товаришами і вирішив вирушати до Сіднею сушею, як раптом Паганель запропонував варіант, який досі нікому не спадав на думку.

Незалежно від Джона Манглса географ і собі побував у затоці Туфолда і також знав, що там не було суден, які йшли б у Мельбурн чи Сідней. Зате він знайшов один бриг, що стояв на рейді і готувався до відплиття в Окленд – столицю Іка‑на‑Мауї, північний острів Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг, щоб дістатися до Окленда, а звідти вже легко повернутися до Європи, адже це місто було пов’язане з нею регулярними рейсами.

Паганелева пропозиція була варта уваги. До того ж цього разу географ обмежився коротким повідомленням, не вдаючись у подробиці, а лише додав, що переїзд триватиме не більше п’яти‑шести днів. Справді, відстань між Австралією і Новою Зеландією сягала щонайбільше тисячі миль.

За дивним збігом обставин Окленд лежав саме на тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшла експедиція. Звісно, географ міг би цей факт використати з вигодою для себе, і ніхто не звинуватив би його в егоїзмі, адже ця поїздка дала б йому змогу побувати на берегах Нової Зеландії. Одначе Паганель не згадав цю обставину. Очевидно, після двох неправильних тлумачень документа він не бажав висувати третій варіант. Окрім того, про яке нове тлумачення могло йтися, коли в документі було чітко сказано, що капітан Грант знайшов прихисток на континенті, а не на острові, адже Нова Зеландія – лише острови. Хай там як, але, пропонуючи вирушити до Окленда, Паганель змовчав про те, що ця поїздка може бути пов’язана з новими пошуками, а лишень згадав, що між цим містом і Великою Британією є регулярне сполучення, яким можна буде скористатися.

Джон Манглс підтримав пропозицію Паганеля. Він вважав, що ліпше плисти в Окленд, аніж марнувати час в очікуванні судна в затоці Туфолда. Та спершу він виявив бажання як слід оглянути корабель, тож Гленарван, майор, Паганель, Роберт і молодий капітан сіли в човен і за кілька змахів весел досягли судна, що їх зацікавило. Це був бриг «Маккуорі», водомісткість якого сягала 250 тонн. Судно здійснювало рейси між портами Австралії та Нової Зеландії. Власник брига виявився не вельми ґречною людиною. Наші мандрівники одразу ж зрозуміли, що мають справу з нечемою, а втім, капітан мало чим відрізнявся від своїх матросів. Тлуста червона фізіономія, грубезні ручища, плескатий ніс, одне око, звисла під вагою люльки губа і якийсь звірячий вираз обличчя не додавали миловидності Віллові Галлею. Та мандрівники не мали вибору, тож для того, щоб потрапити до Окленда, їм слід було на кілька днів змиритися з присутністю цієї людини.

– Агов, чого вам треба? – гаркнув Вілл Галлей до незнайомців замість привітатися.

– Ви капітан цього судна? – запитав Джон Манглс.

– Так, – відповів Галлей. – Що далі?

– Чи не йде «Маккуорі» з вантажем в Окленд?

– Іде. Що ще?

– З яким саме вантажем?

– А з таким, що продається й купується! Що ще?

– Коли він відпливає?

– Узавтра опівдні, з відпливом. Що ще?

– Візьмете пасажирів?

– Дивлячись яких. Ба більше: вони мають їсти з одного казана з матросами.

– Вони матимуть свою провізію.

– Що ще?

– Що ще?

– Так. Скільки їх?

– Дев’ятеро. Серед них є дві жінки.

– У мене немає кают.

– Вони залюбки скористаються рубкою.

– Що ще?

– То згодні? – запитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежила грубість капітана.

– Подивимось, – пробурмотів власник «Маккуорі».

Вілл Галлей двічі обійшов палубу, гупаючи грубими, підбитими цвяхами чобітьми. Раптом він різко зупинився просто перед Джоном Манглсом і запитав:

– Скільки заплатите?

– А скільки просите? – поставив зустрічне питання Джон.

– П’ятдесят фунтів.

Гленарван кивнув головою на знак згоди.

– Гаразд, – відповів Джон Манглс, – п’ятдесят фунтів.

– Це лише за проїзд.

– Зрозуміло.

– Провізія ваша.

– Наша.

– Домовились. Що ще? – буркнув Галлей, простягаючи ручиську.

– Що ще?

– Завдаток.

– Ось половина – двадцять п’ять фунтів, – простягнув гроші Джон Манглс.

Галлей без слів подяки сунув гроші в кишеню.

– Взавтра прийдіть на судно до полудня. Як не прийдете до вказаного часу – знімаюсь із якоря.

– Прийдемо.

На цьому перемовини закінчилися. Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс полишили судно. А Вілл Галлей навіть не подивився в їхній бік.

– Ото вже нечема! – вихопилося в Джона Манглса.

– Ну чисто тобі морський вовк! – вигукнув Паганель. – А мені він навіть сподобався…

– Не вовк, а ведмідь, – заперечив майор.

– Еге ж, – долучився Джон Манглс, – такий ведмідь, мабуть, колись торгував рабами.

– Та яке нам до цього діло? – втрутився Гленарван. – Важливо, що він капітан «Маккуорі», а «Маккуорі» йде до Нової Зеландії. Поки ми їхатимемо із затоки Туфолда до Окленда, то навряд чи часто бачитимемо його, а вже після Окленда й поготів.

Леді Гелена й Мері Грант дуже зраділи, коли почули про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що «Маккуорі» дуже відрізняється від «Дункана». Та жінки вже стільки пережили, що їх така звістка аж ніяк не збентежила. Олбінету доручили зібрати провізію в дорогу.

Бідаха дуже побивався за своєю дружиною, що перебувала на «Дункані». Вона, напевне, стала жертвою нелюдів‑каторжників. Та однак він зі звичною для нього ретельністю виконав свої обов’язки стюарта. «Окреме харчування» складалось із вишуканих страв, які навіть не снились команді «Маккуорі». Олбінет виконав своє завдання за кілька годин.

Тим часом майор отримав гроші по чеках Гленарвана на Мельнбурський союзний банк. Він закупив зброю, набої, а Паганель придбав чудову карту Нової Зеландії, складену Джонсоном.

Мюльреді одужав і майже не відчував болю в місці поранення. Навіть дивно було, що кілька днів тому він мало не загинув. Морська подорож мала допомогти йому остаточно видужати. Він сподівався, що вітри Тихого океану цілюще вплинуть на його організм. Вільсону було доручено підготувати приміщення для пасажирів на «Маккуорі». Щітка й мітли зробили свою справу – бриг аж блищав. Вілл Галлей махнув на те рукою, мовляв, роби, що хочеш. Гленарван і його супутники зовсім не переймали капітана. Він навіть не знав їхніх імен і сприймав пасажирів як додатковий вантаж, що приніс йому ще п’ятдесят фунтів. Пасажири хвилювали його навіть менше, ніж шкіра, якою був ущерть забитий трюм.

– Найважливіше – то шкіра, а потім уже люди, – казав він.

Це був негоціант, торговець і водночас вельми досвідчений моряк. Він добре знав ці води, плавання в яких вважали вельми небезпечним через велику кількість коралових рифів.

Гленарван хотів використати останні години перебування на суші для того, аби ще раз побувати на тому місці, де тридцять сьома паралель перетинає узбережжя, і на це в нього були дві причини. По‑перше, він вирішив ще раз оглянути місце ймовірної загибелі «Британії». Найпевніше, що Айртон раніше був боцманом на цьому судні, і є досить висока ймовірність, що воно затонуло саме біля цієї частини східного узбережжя Австралії. Тож було б вельми нерозважливо полишити країну, не вивчивши ретельно берег.

По‑друге, навіть якщо йому не вдасться знайти сліди «Британії», то саме там було захоплено судно «Дункан». Можливо, відбувся бій і на березі залишилися його сліди, сліди відчайдушного опору! А якщо команда загинула, то на берег могло викинути тіла.

Гленарван із Джоном вирушили на розвідку. Хазяїн готелю «Вікторія» дав у їхнє розпорядження пару коней, і вони попрямували на північ дорогою, що огинала затоку Туфолда.

Гленарван із капітаном їхали мовчки. Та й у цій сумній ситуації слова були зайві – у кожного з них були спільні думки й тривоги. Вони пильно вдивлялись у скелі, що їх сточило море; не пропустили жодного клаптика землі, оглянули кожну каменюку, але не знайшли ознак аварії «Британії». Не знайшлося також і жодного свідчення перебування «Дункана». Уся ця частина австралійського узбережжя була пустельною. Та все ж Джон знайшов сліди покинутого табору неподалік берега. То були сліди колись розведеного багаття. Може, кілька днів тому тут пройшло плем’я туземців? Ні, це вогнище розводили не туземці, бо Гленарван знайшов предмет, який свідчив про перебування каторжників у цій місцині.

То була зношена сіро‑жовта вовняна матроська куртка, а на ній виднілося тавро Пертської виправної в’язниці. Каторжника вже й слід прохолов, але про його перебування свідчила стара мерзенна ганчірка.

– Джоне, ви лишень погляньте, – вигукнув Гленарван, – тут були каторжники! Де ж наші бідолахи з «Дункана»?

– Та вже ж їх не висадили, – відповів капітан глухим голосом, – вони всі загинули!..

– Мерзотники! Нехай вони тільки трапляться мені! Я помщусь їм за мою команду! – обличчя Гленарвана набуло незвичної для нього суворості.

Кілька хвилин лорд незмигно вглядався у горизонт, наче намагався вгледіти своє судно, що загубилося в неозорих океанських просторах. Та помалу його погляд гаснув і обличчя набувало звичного виразу. Він не зронив жодного слова, не зробив жодного жесту. Гленарван щодуху поскакав до Ідена. Залишалося тільки виконати одну формальність – заявити поліцейському офіцерові. Того ж вечора заяву було зроблено Томасу Генку. Міський голова навіть не міг приховати своєї радості, коли довідався, що Бен Джойс разом зі своєю ватагою полишив місто. Цю радість розділив весь Іден. Щоправда, каторжники полишили місто, здійснивши ще один страшний злочин, але ж вони таки пішли!

Важливу новину негайно передали телеграфом владі Мельбурна і Сіднею.

Зробивши заяву, Гленарван повернувся до готелю «Вікторія». Останній вечір в Австралії для мандрівників видався вельми сумним. Їхні думки витали навколо цієї країни, яка принесла їм стільки нещасть.

Вони згадували надії, якими жили на мисі Бернуллі, і те, як ці надії згинули в затоці Туфолда. Паганеля полонило якесь загадкове збудження. Джон Манглс спостерігав за вченим ще від подій на річці Снові. Він помітив, що географ хоче й не хоче їм щось розповісти. Джон не раз допитувався, але вчений мовчав. Та все ж, проводжаючи Паганеля в його кімнату, Джон укотре запитав про причину його знервованості.

– Джоне, – намагався ухилитися від відповіді вчений, – зараз я нервую не більше ніж зазвичай.

– Месьє Паганелю, – наполягав Джон Манглс, – я ж бачу, що вас мучить якась таємниця.

– Нехай так, та я нічого не можу з цим вдіяти! – вигукнув географ.

– Але що ж вас так мучить?

– І радість, і відчай водночас.

– То ви одночасно щасливі й нещасні?

– О так, я і тішусь, і сумую, що прямую до Нової Зеландії.

– Може, ви маєте якісь нові факти? – пожвавився Джон Манглс. – Може, ви натрапили на слід капітана Гранта?

– Ні, друже Джоне! Із Нової Зеландії не повертаються. Та все ж… Так уже влаштована людина, що надіється, допоки дише. Це і є мій девіз: «Dum spiro spero»![73]І це найкращий у світі девіз!