Розділ XIX. Несподівана розв’язка

Ніч видалась жахлива. О другій годині по полуночі почалася злива, яка тривала до ранку. Намет виявився ненадійним прихистком, тож Гленарван із чоловіками заховався у фургоні. Звісно, ніхто вже не міг склепити очей. Розмовляли про те, про се. Лише майор, тимчасової відсутності якого ніхто й не помітив, сидів мовчки. Злива не вщухала. І чоловіки стривожилися, що негода може спричинити повінь на річці Снові. Тоді загрузлий фургон витягнути буде вкрай важко. Мюльреді, Айртон, Джон Манглс раз по раз ходили до річки перевірити рівень води. Поверталися змоклі до рубця.

Cвітало. Дощ ущух, але сонячне проміння не могло пробитися крізь щільну пелену хмар. Землю вкривали калюжі жовтої води, схожі на брудні каламутні ставки. З розмитого ґрунту піднімалися гарячі випари, насичуючи повітря нездоровою вогкістю.

Передусім Гленарван зайнявся фургоном. На його думку, це було основне. Під час огляду стало зрозуміло, що важкий віз глибоко загруз у глині. Передок майже весь зав’яз, задні колеса – аж по вісі. Витягти цю махину можна було хіба спільними зусиллями людей, коней і биків.

– В усякому разі слід поквапитись. Ситуація ускладниться, коли глина підсохне. – мовив Джон Манглс.

– Що ж, слід поквапитися, – озвався Айртон.

Гленарван, двоє матросів, Джон Манглс і Айртон пішли до лісу по коней – там їх залишили на ніч. Це був похмурий ліс високих камедних дерев. На чималій відстані одне від одного стояли сухі дерева з голими стовбурами. На висоті 200 футів вони сплелись безлистим гіллям у верховітті. Жодна пташка не звила гніздо у цьому гіллі, жоден листочок не шелеснув на мертвих сучках, що стукали один об одного, наче висохлі кістки. І з якого дива в Австралії гинуть ліси, наче підкошені невідомим мором? Ніхто не може відповісти на це питання. Ані старе покоління тубільців, ані їхні давно померлі пращури ніколи не бачили цих лісів зеленими.

Гленарван ішов лісом і вдивлявся в сіре небо, де чітко вимальовувались, наче вирізьблені, найменші гілочки. Айртон не знайшов коней і биків на тому місці, де їх учора залишив, чому дуже здивувався. Він усіх їх спутав, тож тварини не могли відійти далеко.

У лісі тварин не знайшли. Здивований Айртон попрямував до берега Снові, в надії знайти їх, але ні биків, ні коней там не було. Боцман, здавалося, дуже стривожився. Мандрівники стурбовано перезиралися.

Протягом години загін марно намагався знайти тварин. Гленарван хотів було повернутися до фургона, від якого вони відійшли аж на милю, коли раптом десь здаля почулося кінське іржання й одразу ж за ним – мукання.

– Он вони! – вигукнув Джон Манглс і кинувся у високі зарості гастролобіуму, в яких не помітиш і череди тварин.

Гленарван, Мюльреді та Айртон побігли за ним і остовпіли: двоє биків і троє коней лежали на землі, мов уражені громом, подібно до тих, що загинули раніше.

Лорд і його супутники перезирнулись, а Вільсон не стримався і грубо вилаявся.

– Нічого не вдієш, Вільсоне, – сказав Гленарван, ледь стримуючись. – Айртоне, відведіть уцілілих коня й бика. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас.

– Коли б фургон не загруз у болоті, – мовив Джон Манглс, – то ця пара тварин помаленьку дотягла б його до узбережжя. Треба за всяку ціну визволити цей клятий віз.

– Ми спробуємо це зробити, Джоне, – відказав Гленарван. – А тепер повернімося до табору, там, мабуть, усі стривожились через нашу відсутність.

Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді – з коня, і всі рушили звивистим берегом річки до табору.

За півгодини Паганель і Мак‑Наббс, Гелена й Мері Грант дізналися про смерть тварин.

– Дуже прикро, Айртоне, що ви не підкували всіх тварин, коли ми переходили Вімерру, – не витримав майор.

– Чому, сер? – спитав Айртон:

– Бо ж із усіх коней залишився живий лише той, якого перекував ваш коваль!

– А й справді, – сказав Джон Манглс, – дуже дивно!

– Це просто випадковість, не більше, – відповів боцман, пильно глянувши на майора.

Мак‑Наббс стиснув уста, наче змусив себе затримати слова, які крутилися на язиці. Гленарван, Джон Манглс і Гелена чекали, що майор продовжить свою думку, але той мовчки попрямував до фургона, який оглядав Айртон.

– Що він мав на увазі? – запитав Гленарван у Джона Манглса.

– Не знаю, – відповів той. – Але майор не кидає слів на вітер.

– Правильно, Джоне, – сказала Гелена. – очевидно, Мак‑Наббс у чомусь підозрює Айртона.

– Підозрює? – стенув плечима Паганель.

– Але в чому? – здивувався Гленарван. – Невже він вважає, що Айртон здатний убити наших коней і биків? Навіщо? Хіба боцманові інтереси не збігаються з нашими?

– Маєте рацію, мій любий Едуарде, – сказала Гелена, – і я додам, що від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.

– Поза сумнівом, – озвався Джон Манглс. – Але я мушу довідатися, що мав на увазі майор.

– А чи не вважає він, що боцман у змові з каторжниками? – прохопився Паганель.

– Якими каторжниками? – спитала Мері Грант.

– Месьє Паганель щось переплутав, – квапливо відповів Джон Манглс. – Він же сам знає, що в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.

– А й справді! – вигукнув Паганель, намагаючись виправити свою помилку. – Мелю казна що! Які каторжники? Та їх зроду не було в Австралії! До того ж варто їм лише зійти на берег, і вони миттю перетворюються на порядних людей. Клімат! Знаєте, міс Мері, клімат змінює…

Бідолаха вчений, намагаючись виправити ситуацію, загрузав, подібно до фургона – дедалі глибше. Леді Гелена не зводила з нього очей, що геть позбавляло його самовладання. Гелена помітила це і, щоб не бентежити географа, пішла з Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами кулінарного мистецтва.

– Це мене слід заслати на каторгу, – засоромлено мовив Паганель.

– От‑от, – відповів йому Гленарван.

Незворушно‑серйозний тон, яким відповів Гленарван, ще дужче засмутив поважного географа, а лорд із Джоном пішли до фургона.

Айртон із матросами намагався витягти фургон. Запряжені бик із конем рвали вперед із усіх сил. Здавалося, ось‑ось тріснуть хомути. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв тварин. Та важкий фургон не рухався. Глина тримала його, наче цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона розм’якла. Та марно: фургон не зрушив з місця. Після нових безуспішних зусиль люди й коні полишили марну працю. Залишалось тільки розібрати фургон, але для цього бракувало потрібних інструментів. Лише Айртон не здавався, будь‑що прагнучи подолати цю перепону, й заходився знову тягти, аж поки його не спинив Гленарван.

– Годі вже, Айртоне, годі, – сказав він. – Пожалій коня й бика – вони ще знадобляться, адже загону доведеться йти пішки. Кінь везтиме жінок, а бик – провізію.

– Так, сер, – відповів боцман і став розпрягати змучених тварин.

– А тепер, друзі, – додав Гленарван, – повернімось до табору та обміркуймо, що нам робити далі. Зважимо, на що нам слід сподіватися і чого остерігатися, та ухвалимо якесь рішення.

Підживившись після важкої ночі нехитрим сніданком, мандрівники почали раду. Кожен мав висловити свою думку.

Найперше треба було визначити точне місцерозташування табору. Паганель, якому доручили це завдання, виконав його вельми сумлінно. Він оголосив: експедиція перебуває на 37 паралелі, під 147° 53´ довготи на березі річки Снові.

– А які точні координати затоки Туфолда? – запитав Гленарван.

– Сто п’ятдесятий градус довготи, – відповів Паганель.

– Скільки миль становлять ці два градуси сім мінут?

– Сімдесят п’ять миль.

– А на якій відстані від нас Мельбурн?

– Щонайменше 200 миль.

– Гаразд, – мовив Гленарван. – Тепер, коли ми знаємо точне місцезнаходження, нам залишається вирішити, що діяти далі.

Відповідь була одностайна: негайно вирушати до узбережжя океану. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Сміливих жінок не страхав факт, що, імовірно, їм доведеться пройти пішки від річки Снові до затоки Туфолда.

– Ви дуже хоробра в подорожі, моя люба Гелено, – сказав Гленарван. – Та чи знайдемо ми на узбережжі все, чого потребуємо?

– Поза сумнівом, – відповів Паганель. – Місто Іден засноване не вчора, і його порт напевне має постійний зв’язок із Мельбурном.

Я навіть думаю, що за 35 миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і якісь засоби пересування.

– А як же «Дункан»? – запитав Айртон. – Чи не вважаєте ви, сер, що вже настав час послати його до затоки Туфолда?

– Ваша думка, Джоне? – спитав Гленарван.

– Я вважаю, не варто поспішати, – відповів, поміркувавши, молодий капітан. – Ви завжди встигнете викликати Тома Остіна на узбережжя.

– Це цілком очевидно, – підтакнув Паганель.

– Зауважте, – вів далі Джон Манглс, – за якихось чотири‑п’ять днів ми прибудемо до Ідена.

– Чотири‑п’ять днів? – перепитав Айртон і похитав головою. – Рахуйте п’ятнадцять‑двадцять, капітане, коли не хочете помилитися.

– П’ятнадцять‑двадцять днів на 75 миль! – вигукнув Гленарван.

– Щонайменше, сер. Нам доведеться подолати найважчий відтинок шляху по Вікторії – пустельні місця. Там, за словами скватерів, немає навіть стоянок, нічого не можна добути. Просуватись доведеться із сокирою чи смолоскипом у руках, а це означає, що за день ви подолаєте небагато миль.

Айртон говорив упевнено. Усі запитливо дивились на Паганеля, а той кивком підтверджував кожне боцманове слово.

– Хай так, – сказав Джон Манглс, – тоді наказ на «Дункан» ви надішлете за п’ятнадцять днів.

– Крім того, – провадив Айртон, – те, що я назвав, не є головною перепоною на шляху. Аби перейти Снові, нам доведеться перечекати, поки спаде вода.

– Чекати? – вигукнув молодий капітан. – Хіба не можна перейти бродом?

– Гадаю, що ні, – відповів Айртон. – Я спробував було сьогодні вранці перейти річку, та марно. Така велика вода – рідкість о цій порі, та оскільки ми тут опинилися, нічого вже не вдієш.

– Хіба Снові така широка? – запитала Гелена Гленарван.

– Широка і глибока, пані, – відповів Айртон. – Завширшки сягає до милі, і течія дуже стрімка. Навіть досвідчений плавець навряд чи її перепливе.

– То й що! – вигукнув Роберт. Його аж ніяк не засмутили слова боцмана. – Зладнаємо човника! Зрубаємо дерево, видовбаємо середину і попливемо. Та й по всьому.

– Молодчина, син капітана Гранта! – вигукнув Паганель.

– І він має рацію, – додав Джон Манглс. – Так і зробимо. Гадаю, не варто гаяти час у марних суперечках.

– Що скажете на це, Айртоне? – поцікавився Гленарван.

– Боюсь, сер, якщо ми вчасно не отримаємо допомоги, то ще місяць сидітимемо на берегах Снові.

– Ви хочете сказати, що маєте інший, кращий план? – уже трохи роздратовано спитав Джон Манглс.

– Так, якщо «Дункан» покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.

– Знову «Дункан»! І як, цікаво, яхта, прибувши до затоки Туфолда, допоможе нам туди дістатися?

– Я не наполягаю на своїй пропозиції, і те, що кажу, роблю задля спільних інтересів, тож і готовий вирушити в путь за першим наказом, – ухильно відповів Айртон після хвилини розмірковувань.

І він схрестив руки на грудях.

– Це не відповідь, Айртоне, – зауважив Гленарван. – Відкрийте нам ваші плани, і ми їх обговоримо. Що ви пропонуєте?

– Я пропоную таке: з огляду на наше скрутне становище вважаю за правильне не ризикувати, а чекати тут на допомогу, – розпочав Айртон спокійним упевненим голосом. – Ця допомога може надійти до нас лише із «Дункана». Нам варто тут отаборитися, а хтось має поїхати й віддати наказ Тому Остіну вирушити до затоки Туфолда.

Така пропозиція спантеличила мандрівників, а Джон Манглс не приховував свого невдоволення.

– За цей час, – вів далі Айртон, – вода в Снові спаде, і ми перейдемо її бродом або збудуємо човна і перепливемо. Ось такий мій план, сер.

– Що ж, Айртоне, – мовив Гленарван. – Ваша пропозиція заслуговує на обговорення. Та в неї є велика вада: зволікання. Зате ми можемо уникнути реальної небезпеки. Що скажете, друзі мої?

– Кажіть ви, любий Мак‑Наббсе, – звернулась Гелена до майора. – Від початку обговорення ви не зронили жодного слова.

– Як вас цікавить моя думка, то скажу так: я підтримую план Айтрона, бо він мислить як людина розумна та обачна.

Усі здивувалися Мак‑Наббсовій відповіді, адже досі він весь час виступав проти боцмана. Здивований Айртон кинув на майора швидкий погляд. Паганель, Гелена, матроси, які й до того були на боці Айртона, тепер перестали вагатися, майорові слова розвіяли їхні останні сумніви.

Гленарван оголосив, що боцманів план схвалено.

– То що, Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви вже також згідні, що найліпше отаборитися на березі ріки й чекати на засоби переправи?

– Так, – відповів Джон Манглс, – тільки якщо наш гонець перепливе Снові.

Усі звернули погляди на боцмана. Той зухвало посміхнувся.

– Нашому гінцеві не доведеться переправлятися через річку, – сказав він.

– Тобто? – здивувався Джон Манглс.

– Він повернеться на Люкновську дорогу і попрямує до самого Мельбурна.

– Двісті п’ятдесят миль пішки! – скрикнув молодий капітан.

– Ні, верхи, – відповів Айртон. – У нас є кінь, на вигляд цілком здоровий кінь. За чотири дні він пройде цю відстань. Плюс два дні на перехід «Дункана» до затоки Туфолда і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш гонець повернеться разом із матросами.

Майор на слова боцмана лише схвально кивав головою, що вельми здивувало Джона Манглса. Отож усі підтримали боцмана, залишалося тільки виконати цей план.

– Тепер, друзі, – сказав Гленарван, – треба обрати гінця. Я не приховую – завдання його важке й небезпечне. Хто ладен ризикнути собою заради товаришів? Хто відвезе наш наказ до Мельбурна?

Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт одразу ж висловили бажання вирушати в путь. Особливо наполягав Джон Манглс. Але тут озвався Айртон, що досі лише мочки слухав.

– Я знаю цей край. Не раз я блукав місцями пустельними й небезпечними. Я виберусь із такої халепи, де інший загине. Тому прошу відправити до Мельбурна саме мене. Ви дасте мені листа, адресованого помічникові яхти, і я обіцяю, що через шість днів «Дункан» кине якір у затоці Туфолда.

– Браво, Айртоне – мовив Гленарван. – Ви розумна й смілива людина, і неодмінно доможетесь свого.

Було очевидно: боцман здатен виконати це складне завдання краще за будь‑кого в загоні. Усі погодилися з цим. Тільки Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон знадобиться під час розшуків слідів «Британії» і капітана Гранта. Та майор відповів, що експедиція залишатиметься на місці до повернення Айртона. Отже, відсутність боцмана аж ніяк не може зашкодити пошукам капітана Гранта.

– То рушайте в путь, Айртоне, – мовив Гленарван. – Не баріться і повертайтеся через Іден до нашого табору.

Очі боцмана переможно зблиснули. Айртон відвернувся, та Джон Манглс помітив цей радісний блиск. Молодий капітан лиш інстинктивно відчував, як зростає його недовіра до боцмана.

Айтрон тимчасом збирався в дорогу. Йому допомагали матроси: один порався біля коня, другий готував харчі. Гленарван писав листа до Тома Остіна. Він наказував йому негайно вирушати до затоки Туфолда і рекомендував Айртона як людину, що заслуговує на цілковиту довіру. Том Остін, прибувши на східне побережжя, мав надати матросів з «Дункана» у розпорядження Айртона.

Та щойно він приготувався це написати, як Мак‑Наббс, що не відривав погляду від кузена, спитав якимсь особливим тоном, як той пише ім’я «Айртон».

– Так, як воно вимовляється, – відповів Гленарван.

– Це помилка, – спокійно заперечив майор, – воно вимовляється «Айртон», а пишеться «Бен Джойс»!

Розділ XX. «Ландія! Зеландія!»

Ім’я «Бен Джойс» пролунало як грім серед ясного неба. Айртон рвучко випростався. У його руці блиснув револьвер. Пролунав постріл. Гленарван упав. У лісі почалася стрілянина.

Джон Манглс і матроси, що спершу розгубилися через раптовий постріл, кинулись на Бена Джойса, але зухвалий злочинець уже зник і приєднався до своєї ватаги, що розсипалася по заліску камедних гігантів.

Намет не міг захистити від куль, тож довелося відступити. Легко поранений Гленарван звівся на ноги.

– У фургон! У фургон! – крикнув Джон Манглс, тягнучи за собою Гелену і Мері Грант, й незабаром вони опинились у безпечному місці за збитими з грубих дощок стінками фургона.

Джон Манглс, майор, Паганель, обидва матроси схопили карабіни і, ховаючись за фургоном, приготувалися відбивати напад каторжників. Олбінет поквапився приєднатися до захисників.

Усе відбулося миттєво. Джон Манглс пильнував залісок. Щойно Бен Джойс добрався до своєї ватаги, постріли стихли. Запала глибока тиша. Тільки подекуди серед камедних дерев у повітрі витав легкий димок. На високих кущах гастролобіуму не шелеснув жоден листочок. Наче й не було щойно стрілянини.

Майор із Джоном Манглсом прочесали місцевість аж до лісу, але нікого не було видно. Залишились тільки численні сліди ніг на землі, та курився рушничний запал. Майор, людина обачна, затоптав його, адже знав, що навіть через одну іскру в цьому сухому лісі може спалахнути страшна пожежа.

– Каторжники зникли, – промовив Джон Манглс.

– Так, – озвався майор, – і це мені не до вподоби. Я волів би зустрітися з ними віч‑на‑віч: не такий страшний тигр на рівнині, як гадюка у високій траві. Огляньмо чагарник біля фургона.

Майор і Джон Манглс прочесали довкола всю місцевість. Від заліску до берегів Снові нікого не було. Здавалось, ватага Бена Джойса зникла, наче зграя хижих птахів. Це зникнення було надто дивне, аби мандрівники могли почуватись у безпеці. Тому вирішили пильнувати. Фургон – справжнісінька фортеця, що загрузла в болоті, – став осередком табору. Двійко людей щогодини змінювалися на варті.

Насамперед Гелена і Мері перев’язали Гленарванові рану. Коли чоловік упав од кулі Бена Джойса, леді Гелена з жахом кинулася до коханого. Та швидко опанувавши істерику, ця мужня жінка допомогла пораненому дійти до фургона. Майор ретельно оглянув рану і пересвідчився, що куля не зачепила ні кістки, ні м’язів. Відкрилась сильна кровотеча, але Гленарван, без особливих зусиль рухаючи пальцями і передпліччям, заспокоїв дружину і друзів.

Настав час обговорити ситуацію, що склалася. Мюльреді й Вільсон залишилися на варті, інші ж мандрівники сяк‑так розмістились у фургоні і звернулись до майора, щоб той усе пояснив.

Перш ніж починати розповідь, Мак‑Наббс повідав леді Гелені про втечу банди каторжників із Пертської в’язниці, про те, як вони з’явились у провінції Вікторія, і про те, що катастрофа поїзда на Кемденському мості – справа їхніх рук. Він показав їй числа «Австралійської і Новозеландської газети», які придбав у Сеймурі, і додав, що поліція пообіцяла винагороду (сто фунтів) за голову Бена Джойса – небезпечного бандита, який зажив лихої слави через скоєння великої кількості тяжких злочинів.

Та як Мак‑Наббс дізнався, що боцман Айртон є Беном Джойсом? Саме це найбільше всіх цікавило. Майор розповів таке.

З першої ж миті знайомства з боцманом Мак‑Наббс нутром відчув до нього недовіру. Два‑три незначних епізоди, погляд, яким боцман обмінявся із ковалем біля річки Вімерри, його прагнення обходити десятою дорогою населені пункти, наполягання викликати «Дункан» на східне узбережжя, загадковий мор тварин, якими він опікувався, – це, а також якесь внутрішнє напруження боцмана в його словах і вчинках викликали підозри. Та до минулої ночі Мак‑Наббс не знав, у чому саме він підозрює Айртона.

Уночі, продираючись крізь високі кущі, майор наблизився до підозрілих тіней. За півмилі від табору у фосфоричному сяйві грибів він побачив трьох людей, що розглядали сліди на землі. Серед них Мак‑Наббс упізнав коваля із Блек‑Пойнта. «Це вони», – сказав один. «Угу, – відповів інший, – он і трилисник на підкові». – «Еге ж, слід тягнеться від Вімерри». – «Усі коні поздихали». – «Її так багато, що можна знищити кавалерійський полк!» «Еге ж, корисна ця рослина, гастролобіум…»

– Коли голоси стихли, – провадив Мак‑Наббс, – я пішов услід за чоловіками, щоб дізнатися більше. Невдовзі я почув таке: «Ну й пройдисвіт цей Бен Джойс, – почав коваль. – Ох і вправний брехун наш боцман, як хитро вигадав про аварію корабля! Ото пощастить нам, коли його план вдасться! Сатана, а не людина цей Айртон!» – «Називай його Бен Джойс, він заслужив це ім’я!» По цих словах негідники зникли в лісі. Тепер я все знав, тож повернувся до табору з твердим переконанням, що австралійський клімат не так‑то вже й позитивно впливає на каторжників, нехай пробачить мені Паганель.

Майор закінчив розповідь. Усі сиділи мовчки, обдумуючи почуте.

– Отже, Айртон завів нас сюди, щоб пограбувати й убити? – заговорив блідий од гніву Гленарван.

– Саме так, – відповів майор.

– І ця зграя вистежує нас від самої Вімерри, шпигує за нами, очікуючи на слушний випадок?

– Так.

– Виходить, цей мерзотник – не матрос із «Британії»? Він привласнив собі ім’я Айртона, вкрав його договірну книжку?

Усі звернули погляди на Мак‑Наббса: адже він напевне вже мав власну думку стосовно цього.

– На мою думку, у цій темній історії вірогідне таке, – відповів майор із властивим йому спокоєм у голосі. – Цю людину і справді звуть Айртон. Бен Джойс – його прізвисько. Немає сумнівів, що він знав Гаррі Гранта і був боцманом на «Британії». Правдивість цих фактів підтверджують не лише слова Айртона, а й розмова каторжників, яку мені вдалося почути. Тож годі, на мою думку, блукати серед непотрібних припущень, а визнаймо, що Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа. Матрос із «Британії» очолив зграю каторжників‑утікачів.

Ці пояснення майора не викликали заперечень.

– А тепер, – мовив Гленарван, – скажіть мені, в який спосіб і чому боцман Гаррі Гранта опинився в Австралії?

– У який спосіб? Не знаю, – відповів майор. – Та й поліція знає не більше за мене. Чому? Теж не можу відповісти. У цьому криється певна таємниця, яку можна буде розгадати лише з часом.

– Поліція навіть не підозрює, що Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа, – зауважив Джон Манглс.

– Маєте рацію, Джоне, – сказав майор. – Це б дуже допомогло слідчим.

– Мабуть, цей нещасний найнявся на ферму Падді О’Мура, маючи лихий намір, – мовила Гелена.

– Поза всяким сумнівом, – відповів Мак‑Наббс. – Він намірився скоїти щось жахливе з ірландцем, аж тут йому випало дещо цікавіше. Випадково доля звела його з нами. Він почув розповідь Гленарвана про загибель «Британії» і, як людина рішуча й зухвала, одразу вирішив цим скористатися. Організували експедицію. Біля Вімерри він зустрівся з одним із членів банди, ковалем із Блек‑Пойнта, і, підкувавши Гленарванового коня, вони дали бандитам змогу вистежити нас по сліду підкови з трилисником. За допомогою отруйної рослини Бен Джойс вигубив один по одному наших биків і коней. Зрештою завів нас у болота Снові й віддав до рук каторжників.

Майор висвітлив минуле Бена Джойса і показав негідника таким, який той був – зухвалим і небезпечним злочинцем. Його таємні наміри викрито, і це вимагало від Гленарвана щонайбільшої пильності. На щастя, розбійника викрито, і він уже не такий страшний, як зрадник.

Та з цих майорових міркувань випливав ще один висновок, який досі нікому не спав на думку, крім Мері Грант. Джон Манглс раптом помітив її бліде обличчя і розпуку, що раптом охопила її.

– Міс Мері! Міс Мері! Ви плачете! – скрикнув він.

– Ти плачеш, моя дитино? – спитала співчутливо Гелена.

– Батьку мій, батечку! – тільки й спромоглася прошепотіти бідолашна дівчина.

Та кожен одразу ж збагнув причину її горя, зрозумів, чому з очей Мері полилися сльози.

Викриття Айртона знищило всі надії знайти Гаррі Гранта. Каторжник, аби затягти Гленарвана вглиб країни, вигадав загибель корабля. Майор Мак‑Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи «Британія» не розбивалась на підводних скелях затоки Туфолда! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!

Це вже вдруге довільне тлумачення документа штовхало експедицію на хибний шлях.

Пригнічені горем юних Грантів, супутники стояли, занурені у похмурі думки. Роберт плакав, пригорнувшись до сестри. Паганель бурмотів із досадою:

– О, фатальний документе! Тяжкі випробовування ти посилаєш на голови дюжини порядних людей!

І шанований географ у відчаї так гамселив себе кулаком по чолу, наче прагнув розколоти собі череп.

Тим часом Гленарван вийшов до вартових Вільсона й Мюльреді. Глибока тиша панувала в долині між річкою й узліссям. Темні густі хмари пливли небом. У цьому мовчазному заціпенінні природи будь‑який звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чути жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс із бандою вже був далеко звідсіль, бо пташки весело пурхали у нижніх гілках дерев, кілька кенгуру мирно обскубували молоді пагінці, а казуари довірливо повисували голови з‑за високих чагарників – усе свідчило про відсутність людини у цій мирній глушині.

– Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? – спитав Гленарван у матросів.

– Ні, сер, – відповів Вільсон. – Очевидно, каторжники вже за декілька миль звідсіль.

– Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, – додав Мюльреді. – Чи не подався цей Бен Джойс шукати в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, що вештаються в підгір’ї Альп?

– Може й так, Мюльреді, – погодився Гленарван. – Ці негідники – страхополохи. Вони ж знають, що ми добре озброєні. Можливо, вони нападуть на нас із настанням ночі. Коли звечоріє, маємо подвоїти пильність. От якби ж ми могли виборсатись із цього болота й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці завадить нам. Я ладен платити золотом за пліт, який переправив би нас на протилежний берег!

– А чому ми не можемо його змайструвати? – запитав Вільсон. – Он скільки деревини довкола!

– Ні, Вільсоне, – відповів Гленарван. – Снові – не річка, Снові – страшний стрімкий потік!

Тут до них саме підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно обстежили Снові. Після останніх дощів вода піднялася ще на фут. Бурхливі потоки Снові нагадували пороги американських річок. Годі було й думати плисти стрімкою течією з великою кількістю вирів.

Джон Манглс оголосив, що переправитись через Снові неможливо.

– Та все одно, – додав він, – ми не маємо сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити перед зрадою Айртона, тепер стало вкрай необхідним.

– Тобто? – спитав Гленарван.

– Ми потребуємо допомоги. Якщо неможливо прямувати до затоки Туфолда, ми поїдемо до Мельбурна. У нас ще є один кінь. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.

– Але це великий ризик, Джоне, – мовив Гленарван. – Двісті миль – це довгий шлях, й існує велика загроза з боку дикого населення. Та й усі дороги і стежки явно відрізані спільниками Бена Джойса.

– Мені це відомо. Але ми не можемо сидіти, склавши руки. Айртон присягався, що за вісім днів тут будуть матроси з «Дункана». Я ж планую повернутися з ними сюди вже за шість днів. Отже, сер, якими будуть ваші розпорядження?

– Перепрошую, що перебиваю, – втрутився Паганель, – я хочу сказати, що їхати до Мельбурна справді конче потрібно, але не варто наражати на небезпеку капітана «Дункана». Тому замість нього пропоную свою кандидатуру.

– Маєте рацію! – озвався майор. – Та чому саме ви, Паганелю?

– Ми теж можемо поїхати! – вигукнули одночасно Мюльреді й Вільсон.

– Сподіваюсь, ви не вважаєте, що мене злякає подорож верхи у двісті миль? – спитав майор.

– Друзі, – мовив Гленарван, – оскільки хтось із нас має вирушити до Мельбурна, пропоную кинути жереб. Паганелю, пишіть наші імена…

– Тільки без вашого, сер, – заперечив Джон Манглс.

– Це чому, цікаво? – спитав Гленарван.

– Ви не маєте права покинути леді Гелену, та ще й ваша рана не загоїлась!

– Гленарване, ви не повинні залишати експедицію! – вигукнув Паганель.

– Підтримую, – приєднався Мак‑Наббс. – Ваше місце тут, Едуарде, ви повинні залишитись.

– Подорож нелегка, навіть небезпечна, – заперечив Гленарван, – і я не хочу звалювати на когось свою частку небезпеки. Пишіть, Паганелю. Хай моє ім’я змішається з іменами моїх товаришів, і дай боже, щоб мені випав жереб.

Довелося підкоритися його рішенню. Ім’я Гленарвана також уписали. Потягли жереб. Він випав Мюльреді. Відважний матрос аж скрикнув од радості.

– Сер, я готовий негайно вирушати в путь, – відрапортував він.

Гленарван потиснув Мюльреді руку і попрямував до фургона, а майор і Джон Манглс стали на варті.

Коли Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жереб, вона знайшла для Мюльреді щирі слова, які зворушили чесного матроса. Усі знали його як людину хоробру, тямущу, невтомну, а отже, випадок справді влучно обрав гінця.

У путь Мюльреді мав вирушити о восьмій годині, присмерком. Вільсон узяв на себе обов’язок спорядити в дорогу коня. Він вирішив зняти з мертвого коня підкови і замінити ними мічені. Тоді бандити точно не розпізнають слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.

Тимчасом Гленарван заходився писати лист до Тома Остіна, але йому боліла поранена рука, тож він попросив Паганеля написати замість нього. Та вченого, здавалося, захопила якась думка, тож він навіть не розумів, що діється навколо. Серед усіх пережитих прикростей Паганель тільки й думав про хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова місцями, щоб утворився новий зміст, і з головою поринув у цю справу. Тому геть не втямив, що йому казав Гленарван. Той мусив повторити.

– Чудово! – погодився Паганель. – Я готовий.

Він машинально видер аркуш із свого записника, узяв олівця й приготувався писати. Гленарван став диктувати таке:

«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан»…»

Дописуючи це слово, Паганель випадково помітив на землі число «Австралійської і Новозеландської газети». Газета була складена так, що можна було прочитати лише слово «зеландська». Паганель раптом перестав писати і, очевидно, забув і Гленарвана, і його листа, і те, що йому диктували.

– Паганелю! – окликнув його Гленарван.

– Що? – вигукнув географ.

– Що з вами? – спитав майор.

– Нічого, нічого! – відповів Паганель. І про себе пробурмотів: – Зеланд, ланд, ландія!

Він скочив. Схопив газету і став нею трясти, намагаючись утримати слова, що виривалися з його вуст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван здивовано дивились на географа, не розуміючи причини його хвилювання.

Паганель скидався на людину, яка раптом втратила здоровий глузд. Та невдовзі опанував себе і заспокоївся. Радість, яка сяяла в його очах, згасла. Він знову сів і спокійно промовив:

– Я до ваших послуг, сер.

Гленарван знову почав диктувати листа. Зміст його був такий:

«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Австралії».

– Австралії? – перепитав Паганель. – А, так, Австралії!

Він закінчив листа і передав його Гленарванові на підпис. Той ледве виконав цю формальність – йому заважала рана. Листа запечатали. Рукою, яка ще тремтіла від хвилювання, Паганель написав адресу:

«Томові Остіну, помічнику капітана яхти «Дункан», Мельбурн».

Потім учений вийшов із фургона. Він раз у раз розмахував руками і безперестану бубонів незрозумілі слова:

– Ландія! Ландія! Зеландія!