Розділ VII. Звідки прибув і куди прямував Жак Паганель

Секретар Географічного товариства, поза сумнівом, був приємною людиною, оскільки все це було сказано із надзвичайною люб’язністю. Гленарван тепер чудово знав, із ким має справу: йому було відоме ім’я і заслуги шановного Жака Паганеля. Його праці з географії, доповіді про новітні відкриття, надруковані в бюлетенях Товариства, його листування мало не зі всім світом – усе це робило Паганеля знаним ученим Франції. Тому Гленарван щиро подав руку своєму нежданому гостю.

– Тепер, коли ми відрекомендувалися один одному, – сказав він, – дозвольте мені, пане Паганелю, поставити вам одне питання?

– Хоч двадцять, сер, – відповів Жак Паганель, – бесіда з вами для мене – саме задоволення.

– Ви прибули на це судно позавчора ввечері?

– Так, сер, позавчора, о восьмій годині вечора. Я зійшов із поїзда, сів у кеб, з кеба попрямував на «Шотландію» – в Парижі я замовив собі каюту номер шість. Ніч була темна. Я нікого не помітив на палубі. Позаяк я був дуже стомлений після 30 годин подорожі і знав, що сон – ліпший засіб од морської хвороби, то я негайно ж ліг і, смію вас запевнити, добросовісно проспав тридцять шість годин!

Тепер слухачі Жака Паганеля зрозуміли, як він опинився на борту яхти. Французький мандрівник переплутав судна і сів на «Дункан», коли екіпаж брав участь у богослужінні в Сен‑Мунго.

Усе дуже просто. Та що скаже вчений‑географ, довідавшись про назву і маршрут судна, на якому опинився?

– Отже, пане Паганелю, ви вибрали Калькутту початковим пунктом ваших сухопутних подорожей? – запитав Гленарван.

– Так, сер. Усе своє життя я плекав мрію побачити Індію! І ця заповітна мрія нарешті здійсниться! Я потраплю на батьківщину слонів і…

– То, пане Паганелю, ви б засмутилися, потрапивши не до Індії, а в якусь іншу країну?

– Я був би дуже засмучений, сер, у мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал‑губернатора Індії, і доручення Географічного товариства, яке необхідно виконати.

– О! То ви ще й маєте доручення?

– Так, мені доручено здійснити корисну і важливу подорож, план якої розробив мій учений друг і колега, пан Вів’єн де Сен‑Мартен. Згідно з цим планом, мені належить попрямувати слідами братів Шлагінвайт, полковника Воу, Вебба, Ходжона, місіонерів Хука і Габе, Муркрофта, Жюля Ремі і багатьох інших уславлених мандрівників. Я хочу завершити те, що в 1841 році не зробив місіонер Крік, – обстежити течію річки Яру‑Дзангбо‑Чу, яка, огинаючи з півночі Гімалайські гори, впродовж півтори тисячі кілометрів зрошує Тибет, хочу з’ясувати, врешті‑решт, чи не впадає ця річка на північному сході Ассама в Брахмапутру. Мандрівникові, який здійснить це найважливіше географічне завдання, поза сумнівом, забезпечено золоту медаль.

Паганель був неймовірний. Він говорив з неповторним піднесенням, він ширяв на швидких крилах фантазії, і зупинити його було так само важко, як перепинити дамбою течію Рейну біля Шарузських водоспадів.

– Пане Жак Паганель, – мовив Гленарван, коли славнозвісний учений замовк на мить. – Поза сумнівом, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна. Та я не хочу вводити вас в оману, – на якийсь час вам таки доведеться відмовитися від задоволення побувати в Індії.

– Відмовитися? Чому?

– Та тому, що ви пливете в протилежний бік від Індійського півострова.

– Як! Капітане Бертон…

– Я не капітан Бертон, – відгукнувся Джон Манглс.

– Але «Шотландія»…

– Це судно – не «Шотландія»!

Навіть годі передати подив Паганеля. Він безпорадно глипав то на серйозного лорда Гленарвана, то на леді Гелену й Мері Грант, обличчя яких випромінювали засмучення і співчуття, то на усміхненого Джона Манглса, потім на незворушного майора. Опустивши окуляри з лоба на перенісся, він вигукнув:

– Що за жарт!

Та цієї миті його очі зупинилися на штурвалі, він прочитав напис

«ДУНКАН. ГЛАЗГО».

– «Дункан!» «Дункан»! – крикнув Паганель у відчаї, а потім, стрімголов збігши зі сходів, попрямував до своєї каюти.

Щойно учений‑невдаха зник, уже ніхто на яхті, крім майора, не в силах був стримати сміху, навіть матроси. Їхати в протилежному напрямі залізницею, замість поїзда, що прямує до Единбурга, сісти на потяг до Думбартона, ще півбіди, але переплутати судна і плисти в Чилі, коли тобі треба до Індії, – це вершина неуважності!

– Втім такий випадок із Жаком Паганелем мене не дивує, – зауважив лорд Гленарван. – Він славиться подібними пригодами. Якось пан Паганель опублікував прекрасну мапу Америки, куди примудрився вклинити Японію. А проте, це не заважає йому бути видатним ученим і одним із найкращих географів Франції.

– І що ж ми робитимемо із цим неборакою? – запитала леді Гелена. – Не везти ж його в Патагонію!

– А чом би й ні? – спокійно мовив Мак‑Наббс. – Ми не несемо відповідальності за його неуважність. Уявіть, що він сів не на той потяг. Через нього ж не міняли б маршрут?

– Але він зійшов би на найближчій станції, – заперечила леді Гелена.

– Він може зробити це і тепер, якщо побажає. Зійде на першій стоянці, – зауважив Гленарван.

Паганель, упевнившись, що його багаж перебуває на «Дункані», приголомшений і присоромлений, знову піднявся на палубу. Він усе повторював нещасливе слово: «Дункан!», «Дункан!», наче в його лексиконі не було інших слів. Він сновигав туди‑сюди, оглядаючи оснащення яхти, запитуючи поглядом німий горизонт відкритого моря. Нарешті він підійшов до лорда Гленарвана.

– А куди прямує «Дункан»?

– До Америки, пане Паганелю.

– А точніше?

– У Консепсьйон.

– У Чилі! У Чилі! – вигукнув нещасний учений. – А моя експедиція в Індію? Що скаже пан Картфаж, президент Центральної комісії? А пан Авозак! А пан Кортамбер! А пан Вів’єн де Сен‑Мартен! Як я знову з’явлюся на засіданні Географічного товариства?

– Не впадайте у відчай, пане Паганелю, – утішав його Гленарван, – усе буде гаразд, ви втратите порівняно небагато часу, а річка Яру‑Дзангбо‑Чу нікуди не витече з Тибетських гір. Незабаром ми зупинимося біля острова Мадейра, і там ви сядете на судно, яке повертається до Європи.

– Дякую вам, сер. Видно, доведеться змиритися з цим. Та подумайте, яка дивовижна пригода! Тільки зі мною могло статися подібне. А моя каюта на «Шотландії»!..

– Про «Шотландію» ліпше вам поки забути.

– Але мені здається, що «Дункан» прогулянкова яхта, – вів далі Паганель, ще раз оглядаючи судно.

– Так, сер, – відгукнувся Джон Манглс, – і належить вона лордові Гленарвану…

– …який люб’язно просить вас скористатися його гостинністю, – довершив Гленарван.

– Дуже вам вдячний, сер, – відповів Паганель. – Глибоко зворушений вашою люб’язністю. Та дозвольте мені внести пропозицію: Індія – чудова країна, невичерпне джерело всіляких чарівних сюрпризів, несподіванок для мандрівників, поза сумнівом, пані не бували в цій країні… І варто штурману повернути стерно, як «Дункан» так само вільно попливе до Калькутти, як і до Консепсьйона, а оскільки ви здійснюєте подорож…

Та Гленарван похитав головою, і Паганель замовк.

– Пане Паганелю, – сказала леді Гелена, – якби йшлося про розважальну подорож, то я не роздумуючи відповіла б вам: «Прямуємо до Індії», і лорд Гленарван не став би заперечувати. Однак «Дункан» пливе в Патагонію, щоб привезти звідти на батьківщину людей, які зазнали там катастрофи. Ми не можемо відмовитися від такої гуманної мети.

За кілька хвилин французький мандрівник був у курсі справи. Із хвилюванням він вислухав розповідь про несподівану знахідку, історію капітана Гранта і великодушну пропозицію Гелени.

– Добродійко, – сказав він, – дозвольте висловити безмежне захоплення вашим учинком. Нехай яхта продовжує свій шлях! Мене загризли б муки совісті, якби я затримав її бодай на день!

– Чи не хочете приєднатися до нашої експедиції? – запитала леді Гелена.

– Це неможливо, добродійко, я зобов’язаний виконати покладене на мене доручення і зійду на першій стоянці.

– Тобто на острові Мадейра, – зауважив Джон Манглс.

– Хай на острові Мадейра. Звідти всього сто вісімдесят льє[20]до Лісабона, і я зачекаю першого‑ліпшого судна.

– Чудово, пане Паганелю, – сказав Гленарван, – усе буде, як ви того забажаєте. А я, в свою чергу, щасливий прийняти такого поважного гостя на своїй яхті. Сподіватимемося, що ви не знудитеся в нашому товаристві!

– О, сер, – вигукнув учений, – я дуже вдало помилився. Проте становище людини, котра має намір плисти до Індії, а пливе до Америки, не можна назвати кумедним.

Тож Паганелю довелося змиритися із ситуацією, що склалася. Він виявився дуже милим, веселим і надзвичайно неуважним, а тому просто зачарував жінок. До кінця першого дня Паганель зі всіма заприятелював. Він попросив, щоб йому показали славнозвісний документ, і довго, уважно й ретельно, вивчав його, вникаючи у найменші подробиці. Він щиро співчував Мері Грант і її братові та прагнув усіляко переконати їх, що вони неодмінно стрінуться зі своїм батьком. Його непохитна віра в успіх експедиції викликала усмішку на вустах молодої дівчини. Звісно, якби не відповідальне доручення, то він без вагань приєднався б до експедиції й вирушив на пошуки капітана Гранта.

А коли Паганель довідався, що леді Гелена – дочка відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, то вибухнув захопленими вигуками. Він знав її батька. Оце був учений! Скількома листами вони обмінялися, коли Вільям Туффнель був членом‑кореспондентом Паризького Географічного товариства! І це він, Паганель, разом із паном Мальт‑Брюном запропонував кандидатуру Туффнеля на посаду члена товариства!.. Яка зустріч! Яка втіха подорожувати разом із дочкою Вільяма Туффнеля!

На закінчення географ попросив у леді Гелени дозволу поцілувати її.

Поцілунок було дозволено, хоча, можливо, це було вже трохи занадто.

Розділ VIII. Ще одна хороша людина на «Дункані»

Завдяки попутній течії біля берегів Північної Африки яхта швидко наближалася до екватора. 30 серпня замаячив острів Мадейра.

Гленарван, як і обіцяв, запропонував кинути якір і висадити ученого на берег.

– О, лорде, – сказав Паганель, – я буду відвертий із вами. Скажіть, а чи мали ви намір до зустрічі зі мною зробити зупинку біля Мадейри?

– Ні, – відповів Гленарван.

– Тоді дозвольте використати мою злощасну неуважність. Острів Мадейра добре відомий. Він зовсім не цікавий для географа. Про нього все сказано, все написано; до того ж знамените колись місцеве виноробство нині цілковито занепало. Вдумайтеся лишень: на Мадейрі більше не залишилося виноградників! 1813 року там виробляли 20 000 піп[21]вина, у 1845 році вже 2 669 піп, а нині не виробляють навіть 500 піп. Сумне явище! Отже, якщо ви не заперечуєте, то зсадіть мене поблизу Канарських островів…

– Що ж, тоді зробимо зупинку біля Канарських островів, – відповів Гленарван, – нам це також по дорозі.

– Я знаю, любий лорде. Канарські острови складаються із трьох груп і є надзвичайно цікавими для дослідження. Годі говорити про пік Тенеріфе, який я завжди мріяв побачити. Це чудова нагода. Я скористаюся нею, очікуючи на судно, яке доправить мене до Європи, піднімуся на цю знамениту гору.

– Як забажаєте, дорогий Паганелю, – мимоволі всміхаючись, відповів Гленарван.

Він мав право всміхатися.

Канарські острови розташовані неподалік Мадейри, за якихось 250 миль, – нікчемна відстань для такої швидкохідної яхти, як «Дункан».

31 серпня о другій годині дня Джон Манглс і Паганель походжали палубою. Француз закидав співбесідника питаннями щодо Чилі.

– Пане Паганелю! – раптом урвав його капітан, указуючи на якусь точку на півдні горизонту.

– Що, любий капітане? – відгукнувся учений.

– Погляньте он у той бік. Ви нічого не бачите?

– Нічого.

– Ви не туди дивитеся. Дивіться не на горизонт, а вище, на хмари.

– На хмари? Нічого не бачу.

– Зараз погляньте на вістря бушприта.

– Нічого не бачу.

– Ви не хочете бачити! Ми ж перебуваємо за 40 миль од піка Тенеріфе, його гострий гребінь чітко окреслився на горизонті.

Хотів Паганель бачити, та не бачив. Однак перегодя, аби не зажити слави сліпця, довелося погодитися з Джоном Манглсом.

– Ну нарешті ви побачили, – заспокоївся капітан.

– Так, так, бачу, ясно бачу. Як? Це і є славнозвісний пік Тенеріфе? – зневажливо запитав географ.

– Саме так.

– А мені здається, ніби це не дуже висока гора.

– Проте вона здіймається на 11 000 футів над рівнем моря.

– Монблан значно вище!

– Можливо, та коли вам доведеться дертися на неї, то вам мало не видасться!

– Підніматися? Підніматися на пік Тенеріфе? Дорогий капітане, після Гумбольдта і Бонплана? Геніальний Гумбольдт піднявся на цю гору і так детально описав її, що тут нічого не додаси. Він позначив п’ять зон: зону виноградників, зону лаврів, зону сосен, зону альпійського вересу і, нарешті, безплідну зону. Гумбольдт дістався найвищої точки піку Тенеріфе, де навіть нікуди було сісти. З вершини гори перед його поглядом розстилався простір, завбільшки із чверть усієї Іспанії. Потім він спустився в жерло вулкана, до самісінького дна цього згаслого кратера.

Постає питання: що мені в біса робити на цій горі після такої великої людини?

– Справді, після нього вам нових відкриттів не здійснити, – погодився Джон Манглс. – Вам і справді буде нудно чекати судно в цьому порту. Там годі знайти для себе розваг.

– Отож бо й воно, – сміючись відповів Паганель. – Та скажіть, любий Манглсе, хіба на островах Зеленого Мису немає зручних стоянок?

– Звісно, є. У Вілья‑Прайя дуже легко сісти на пароплав, що прямує до Європи.

– А крім того, є ще одна перевага, – зауважив Паганель, – острови Зеленого Мису розташовані поблизу Сенегалу, і там я зустріну співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають малоцікавою, пустельною, та й клімат там не вельми корисний для здоров’я. Проте географові все цікаво. Уміти бачити – це наука. Є люди, які не вміють бачити, – подорожуючи, вони збагачуються свіжими враженнями не більше за равликів. Та повірте мені, я не такий.

– Як вам буде завгодно, пане Паганелю, – відповів Джон Манглс. – Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми все одно повинні зупинитися там, аби поповнити запаси вугілля, і ви нас не затримаєте.

По цих словах капітан узяв курс на західні береги Канарських островів.

Знаменитий пік Тенеріфе залишився за кормою «Дункана», і, прямуючи швидким ходом, 2 вересня о п’ятій годині ранку яхта перетнула тропік Рака. Погода змінилася. Повітря зробилося важким і вологим, яким воно буває в період дощів. Цю пору іспанці називають «часом калюж». Вельми обтяжлива погода для мандрівників, одначе корисна для жителів африканських островів, які потерпають од браку лісів, а відтак і вологи. Бурхливе море завадило пасажирам перебувати на палубі, натомість у кают‑компанії не вщухали бесіди.

3 вересня Паганель заходився пакувати свої речі, готуючись до висадки на берег. «Дункан» лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта минула острів Сель, безплідний і похмурий, немов піщана могила, пройшла вздовж величезних коралових рифів, залишила осторонь острів Сен‑Жак, із півночі на південь оперезаний ланцюгом базальтових гір, увійшла до бухти Вілья‑Прайя і стала на якір. Погода була жахлива, бушував прибій, попри те, що бухта була захищена від морських вітрів. Дощ лив як із відра, і крізь потоки ледве проглядалося місто, розташоване на величезній рівнині. Крізь густу дощову завісу острів виглядав доволі похмуро.

Леді Гленарван не вдалося побувати в місті. Вугілля вантажили з неабиякими труднощами. Тож пасажири «Дункана» почувались наче під домашнім арештом. У той час як море і небо в неозорому хаосі змішували свої води, їм не залишалося нічого іншого, як сидіти в кают‑компанії. Звісно, переважно говорили про погоду. Кожен висловлював свою думку, окрім майора, який із такою ж байдужістю споглядав би і всесвітній потоп.

Паганель ходив, похитуючи головою.

– Наче навмисне така погода, – повторював він.

– Так, стихія повстала проти нас, – погоджувався з ним Гленарван.

– Все одно моє буде зверху!

– Не можете ж ви знехтувати такою зливою, – зауважила леді Гелена.

– Особисто я, добродійко, не боюся жодної зливи, ось тільки за багаж та інструменти лячно: все пропаде.

– Небезпечна лише висадка, – зауважив Гленарван, – але щойно ви потрапите до Вілья‑Прайя, одразу ж непогано влаштуєтеся. Щоправда, там трохи брудно – розумієте, сусідство з мавпами та свинями… Одначе мандрівник не повинен бути вибагливий. До того ж можна сподіватися, що за сім‑вісім місяців вам таки вдасться відплисти до Європи.

– Сім‑вісім місяців! – скрикнув Паганель.

– Так, не раніше, адже в період дощів судна рідко заходять на острови Зеленого Мису. Та ви можете з користю провести час. Цей архіпелаг ще мало вивчений у галузі топографії місцевості, кліматології, етнографії та гіпсометрії[22]. Тут є над чим попрацювати.

– Ви зможете зайнятися обстеженням великих рік, – додала леді Гелена.

– Тут немає ріки, добродійко, – відповів Паганель.

– То займіться невеличкими річками.

– Їх також немає.

– Тоді якимись потоками, стрімчаками…

– Їх також не існує.

– У такому разі вам доведеться звернути увагу на ліси, – промовив майор.

– Для того щоб був ліс, потрібні дерева, а тут дерев немає.

– Приємний край, що й казати! – відгукнувся майор.

– Тіштеся, шановний Паганелю, – мовив Гленарван, – вам залишаються гори.

– О, сер! Гори тут невисокі й нецікаві. До того ж їх давно досліджено.

– Досліджено? – здивувався Гленарван.

– Так. Мені, як завжди, не щастить. Якщо на Канарських островах мене випередив Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен‑Клер Девіль.

– Невже?

– На жаль, це так! – тужливо відповів Паганель. – Цей учений перебував на борту французького корвета «Рішучий», коли той стояв поблизу островів Зеленого Мису. Він піднявся на найцікавішу вершину архіпелагу – на вулкан острова Фого. То що мені залишається робити?

– Справді, це сумно, – промовила Гелена. – І що ви, пане Паганелю, думаєте робити?

Паганель якийсь час мовчав.

– Їй Богу, вам слід було висадитися на Мадейрі, хоч там уже й не виробляють вино, – зауважив Гленарван.

Учений секретар Паризького Географічного товариства і далі мовчав.

– Я б не квапився з висадкою, – заявив майор таким тоном, яким сказав би: «Я б негайно зійшов на берег».

– Вельмишановний Гленарван, – нарешті урвав мовчанку Паганель, – де ви маєте намір зробити наступну зупинку?

– О, не раніше ніж у Консепсьйоні.

– Хай йому чорт! Це дуже далеко від Індії!

– Аніскільки: щойно обігнувши мис Горн, «Дункан» почне наближатися до Індії.

– Сумніваюся.

– До того ж, – продовжив серйозно Гленарван, – яка різниця – потрапите ви до Ост– або Вест‑Індії?

– Тобто?

– Бо мешканці пампи в Патагонії такі ж самі індіанці, як тубільці Пенджабу.

– А знаєте, сер, – вигукнув Паганель, – ось це б мені ніколи не спало на думку!

– А золоту медаль, шановний Паганелю, – продовжував Гленарван, – можна заслужити в будь‑якій країні. Всюди можна працювати, проводити дослідження та здійснювати відкриття: і в Кордильєрах, і в горах Тибету.

– А мої дослідження річки Яру‑Дзангбо‑Чу?

– Пусте, ви досліджуватимете Ріо‑Колорадо. Ця велика ріка ще мало вивчена, і, судячи з мап, географи досить довільно позначили її.

– Знаю, мій шановний лорде. Трапляються всілякі помилки. Я не маю жодних сумнівів, що Географічне товариство мене так само охоче відряджало б до Патагонії, як і до Індії. Але ця ідея раніше не спадала мені на думку.

– Як наслідок вашої надзвичайної неуважності…

– А чому б вам не мандрувати разом з нами, пане Паганелю? – запропонувала ученому найлюб’язнішим тоном леді Гелена.

– Шановна! А моє відрядження?

– Попереджаю вас: ми пройдемо Магеллановою протокою, – зауважив Гленарван.

– Сер, ви спокусник!

– Додам, що ми побуваємо в порту Голоду.

– Порт Голоду! – вигукнув зусібіч атакований француз. – Відомий в усіх географічних літописах порт!

– Зауважте, пане Паганелю, – вела далі Гелена, – ваша участь в експедиції прославить Францію нарівні з Шотландією.

– Звичайно!

– Географ принесе користь нашій експедиції. Що може бути прекрасніше за науку, що служить людству!

– Чудова фраза, леді.

– Повірте мені: як і ми, ви маєте скоритися волі випадку, точніше, волі провидіння, що послало нам цей документ. Ми рушили в путь. Провидіння привело вас на борт «Дункана», не полишайте ж яхту.

– Сказати вам, друзі мої, що я думаю? – запитав Паганель. – Мені здається, що всім вам дуже хочеться, щоб я залишився.

– Вам самому, Паганелю, страшенно хочеться залишитися, – відповів на те Гленарван.

– Ваша правда! – вигукнув учений‑географ. – Та я боявся бути докучливим.