Розділ III. Малькольм‑Касл

Малькольм‑Касл, один із найпоетичніших замків гірської Шотландії, стоїть поблизу села Люсс над мальовничою долиною. Прозорі води озера Ломонд омивають його гранітні стіни. Споконвіку замок належав роду Гленарванів, що зберіг на батьківщині Роб‑Роя і Ферґуса Мак‑Ґрегора гостинні звичаї давніх героїв Вальтера Скотта.

Коли в Шотландії вибухнула революція, у багатьох васалів, які не могли сплатити своїм колишнім ленним[10]землевласникам високу орендну плату, землі було конфісковано.

Деякі з них померли з голоду, інші стали риболовами, а ще інші емігрували. Відчай охопив усіх. Тільки Гленарвани вважали, що вірність даному слову обов’язкова для всіх людей, як знатних, так і простих, і не порушили договорів зі своїми орендарями. Жоден із них не покинув рідний дах, не розлучився із землею, де покоївся прах його предків, усі продовжували жити на тих землях, які колись орендували у своїх панів. Отже, в епоху загальної ненависті й ворожнечі у Гленарвана як у замку Малькольм‑Касл, так і на борту «Дункана», служили тільки шотландці. Усі були нащадками колишніх васалів Мак‑Ґреґора, Мак‑Фарлана, Мак‑Наббса, Мак‑Ногтона, усі були уродженцями Стірлінга або Думбартона, усі – люди чесні, душею і тілом віддані своєму панові. Деякі навіть спілкувалися галльською – мовою гірської Шотландії.

Лорд Гленарван був дуже заможною людиною. Він робив багато добра, і його доброта перевершувала навіть його щедрість, бо доброта невичерпна, а щедрість має межі.

Землевласник Люсса, лорд Малькольма у палаті лордів представляв своє графство. Він був якобітом (прихильником Стюартів). Він не шапкував у домі Ганновера, але й не був у пошані в державних мужів Англії, переважно тому, що дотримував звичаїв своїх предків і стійко опирався політичному натиску «цих південців».

Проте лорд Гленарван не був ані реакціонером, ані людиною обмеженого розуму чи вузьких переконань. У своєму графстві він заохочував усе передове, залишаючись при цьому пристрасним патріотом‑шотландцем. Тож беручи участь у змаганнях Королівського Темзинського яхт‑клубу, дбав лише про славу рідної Шотландії.

Едуард Гленарван мав тридцять два роки. Він був високий на зріст, із дещо суворими рисами обличчя, але надзвичайно лагідними очима. Від нього так і віяло поезією гірської Шотландії. Він зажив слави винятково відважної людини, заповзятливої і благородної. Це був Ферґус XIX століття, надзвичайно добрий, досконаліший за самого святого Мартіна, здатний віддати біднякові останню свою сорочку.

Лорд Гленарван одружився лише три місяці тому. Його дружина, Гелена, була дочкою відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, який став жертвою пристрасті до географічних відкриттів.

Гелена не належала до дворянського роду, але була чистокровною шотландкою, що в очах лорда Гленарвана стояло вище за всяке дворянство. Лорд узяв собі за супутницю життя цю чарівну, мужню, самовіддану дівчину. Він зустрівся з нею після смерті її батька. Тоді Гелена самотньо й дуже скромно жила в Кільпатрику, в рідній домівці. Гленарван одразу зрозумів, що ця бідна дівчина буде вірною дружиною, тож запропонував їй руку і серце. Гелені було двадцять два роки. Білявка з блакитними очима кольору вод шотландських озер. Її любов до чоловіка перевершувала почуття подяки до нього: вона любила його так, ніби він був покинутим сиротою, а вона багатою спадкоємицею. Фермери і слуги готові були віддати за неї життя, вони називали її «наша добра пані з Люсса».

Молоде подружжя щасливо жило в Малькольм‑Каслі серед чудової дикої природи гірської Шотландії. Вони гуляли під тінистим плетивом дубових і кленових алей, берегами озер, де колись звучали піброкси[11], спускалися в дикі ущелини, де вікові руїни відали про історію Шотландії.

Одного дня вони заглиблювалися в гущавину березових і хвойних лісів, що здіймалися над безкраїми вересовими лугами, наступного – підіймалися на круті вершини Бенломона або скакали пустельними долинами, милуючись цим поетичним краєм, який досі називають «краєм Роб‑Роя», захоплюючись уславленими місцями, які так натхненно оспівав Вальтер Скотт. Вечорами, коли на горизонті запалювався «Ліхтар Мак‑Фарлана», себто місяць, вони прогулювалися вздовж старовинного кільця галереї, що зубчастими стінами оперізувала замок Малькольм. Там, задумливі, самотні, ніби забуті всім світом, вони сиділи у цілковитій тиші на каменях, освітлені блідим місячним сяйвом, а нічний морок поволі оповивав темні гори. Вони сиділи довго, заглиблені у те величне захоплення, в ту духовну близькість, таємницю яких відають лише люблячі серця.

Пролетіли перші місяці шлюбу. Та лорд Гленарван не забував, що його дружина – дочка видатного мандрівника. Йому здавалося, що Гелена успадкувала батькову пристрасть до подорожей, і він мав рацію. Він збудував «Дункан», яхту, яка мала перенести лорда і леді Гленарван у найчудовіші куточки земної кулі, до островів Архіпелагу, у води Середземного моря. Годі собі уявити радість Гелени, коли чоловік передав «Дункан» у її цілковите розпорядження. Справді, чи існує більше блаженство, ніж плисти із коханим уздовж прекрасних берегів Греції, провести медовий місяць поблизу казкових східних берегів!

Гленарван виїхав до Лондона. Та його поїздка стосувалася порятунку потерпілих у катастрофі, тому раптовий від’їзд чоловіка не засмучував Гелену. Вона лише нетерпляче чекала на нього. Телеграма, що її Гелена отримала наступного дня, сповістила про його швидке повернення, та ввечері надійшло повідомлення, що він затримається в Лондоні через певні ускладнення справ. Третього дня вона отримала новий лист, у якому лорд Гленарван не приховував свого невдоволення адміралтейством.

Леді Гелена дуже переживала за справу. Увечері, коли вона була сама в кімнаті, увійшов управитель замку Гальбер і запитав, чи не прийме вона дівчину і хлопчика, котрі запитують лорда Гленарвана.

– Вони тутешні? – запитала Гелена.

– Ні, – відповів управитель, – я їх не знаю. Вони їхали потягом до Баллоха, а звідти прийшли пішки до Люсса.

– Просіть їх до мене, Гальбере, – наказала леді Гелена.

Управитель вийшов. За кілька хвилин до Гелениної кімнати увійшли молоденька дівчина і хлопчик. Це були брат і сестра. Їхня схожість не залишала сумнівів у цьому. Сестрі було років шістнадцять. Її красиве, трохи стомлене обличчя, її очі, що, мабуть, пролили чимало сліз, її сумний, але рішучий вираз обличчя, бідний, але охайний одяг – усе викликало симпатію. Вона тримала за руку хлопчика років дванадцяти з упертим виразом обличчя. Видно було, що він вважає себе захисником сестри. Безперечно, кожному, хто наважився б не досить шанобливо поставитися до дівчини, довелося б мати справу із цим хлопчиськом.

Сестра, опинившись перед леді Геленою, трохи зніяковіла, але та звернулася до неї підбадьорливим тоном:

– Ви хотіли зі мною поговорити?

– Ні, – рішуче заявив хлопчик, – ми хотіли говорити з лордом Гленарваном.

– Вибачте йому, пані, – промовила дівчина, з докором зиркнувши на брата.

– Лорда Гленарвана зараз немає в замку, – пояснила леді Гелена, – але я його дружина, і якщо можу чимось зарадити…

– Ви леді Гленарван? – запитала дівчина.

– Так, міс.

– Дружина лорда Гленарвана з Малькольм‑Касла, який помістив у газеті «Таймс» оголошення про катастрофу на «Британії»?

– Так, так! – швидко відповіла Гелена. – А ви…

– Я дочка капітана Гранта, а це мій брат.

– Міс Грант! Міс Грант! – вигукнула леді Гелена, обійнявши дівчину і цілуючи хлопчика в пухкі щоки.

– Люба пані, – схвильовано звернулася до Гелени міс Грант, – що вам відомо про аварію, якої зазнала «Британія»? Чи живий батько? Чи побачимо ми його колись? Скажіть, благаю вас!

– Люба дівчинко! Я не хочу тішити вас марними сподіваннями.

– Кажіть, пані, кажіть! Я багато пережила і готова до всього.

– Любе дитя, – відповіла Гелена, – хоча надії дуже мало, але з допомогою Всевишнього, мабуть, настане днина, коли ви знову побачите вашого батька.

– Боже, Боже!.. – вигукнула міс Грант. У неї забракло сил стримуватися, і вона розплакалася.

Роберт у запалі цілував руки Гелени Гленарван.

Коли минув перший порив цієї сумної радості, дівчина засипала Гелену незліченними питаннями. Та переповіла їй історію знаходження документів і їх зміст. Діти довідалися, що «Британія» зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії, що капітан і два матроси, яким удалося врятувались, імовірно, дісталися материка і що вони написали цидулки трьома мовами, в яких волали про допомогу до всього світу, і довірили їх океанові.

Під час цієї розповіді Роберт Грант не зводив очей з Гелени. Здавалося, від її слів залежало його життя. Дитяча уява відтворила жахливі сцени, пережиті батьком. Він бачив його на палубі «Британії», він плив разом із ним по хвилях, разом із ним чіплявся за прибережні скелі, задихаючись, повз по піску за межу прибою. Під час розповіді хлопчик не раз вигукував:

– О мій бідолашний батько! – і міцніше притискався до сестри.

Міс Грант вислухала розповідь зі згорнутими руками, не зронивши жодного слова.

– Документ, покажіть мені, будь ласка, документ, добродійко! – вигукнула молода дівчина, щойно Гелена закінчила розповідь.

– У мене його немає, люба дівчинко, – відповіла та.

– У вас його немає?

– Лорд Гленарван відвіз документи до Лондона. Та я слово в слово передала вам його зміст і розповіла, яким чином удалося його прочитати. Серед обривків майже змитих фраз хвилі пощадили декілька цифр, але, на лихо, довгота…

– Обійдемося без неї! – вигукнув хлопчисько.

– Звичайно, містере Роберт, – погодилася Гелена, дивуючись рішучості юного Гранта. – Отже, міс Грант, – знову вона звернулася до дівчини, – тепер ви у найменших подробицях знаєте зміст документа. Я розповіла вам усе, що сама знала.

– Так, добродійко, – відповіла дівчина, – але я б хотіла бачити батьків почерк!

– Що ж, мабуть, узавтра лорд Гленарван повернеться додому. Маючи в руках такий беззаперечний документ, він вирішив представити його адміралтейству і домогтися негайного відправлення судна на пошуки капітана Гранта.

– Чи можливо таке? – вигукнула дівчина. – Невже ви зробите це для нас?

– Так, люба, чоловік от‑от має повернутися.

– Добродійко, – з глибокою вдячністю палко вигукнула дівчина, – нехай Бог благословить вас і лорда Гленарвана.

– Люба дівчинко, – відповіла Гелена, – ми не заслуговуємо на подяку: будь‑хто на нашому місці зробив би те саме. Аби лише справдилися наші надії! А до повернення чоловіка ви, ясна річ, залишитесь у замку…

– Люба пані, я не смію зловживати вашою добротою, адже ми для вас чужі люди.

– Чужі! Любе дитя, ні ви, ні ваш брат не чужі в цьому домі. Я хочу, щоб лорд Гленарван, повернувшись додому, відзвітував дітям капітана Гранта про здійснену роботу заради порятунку їхнього батька.

Неможливо було відмовитися від такого привітного запрошення. Міс Грант і її брат залишилися в Малькольм‑Каслі чекати на повернення Гленарвана.