Розділ IV. Пропозиція Гелени Гленарван

У розмові з дітьми капітана Гранта леді Гелена змовчала про ті перепони, на які натрапив в адміралтействі лорд Гленарван. Вона також жодним словом не натякнула на ймовірність того, що капітан Грант потрапив у полон до південноамериканських індіанців. Не варто було засмучувати бідолашних дітей і вбивати щойно народжену надію. Це все одно не змінило би перебігу подій. Отже, змовчавши про все це і відповівши на всі питання міс Грант, Гелена у свою чергу почала розпитувати дівчину про її життя, про ситуацію, в якій та опинилася. Як з’ясувалося, вона була єдиною братовою опорою.

Проста і зворушлива розповідь юної дівчини ще більше прихилила до неї Гелену Гленарван.

Мері і Роберт були єдиними дітьми капітана Гранта. Гаррі Грант утратив дружину при народженні Роберта і на час своєї тривалої відсутності доручав дітей турботам своєї доброї старенької двоюрідної сестри. Відважний моряк, капітан Грант чудово знався на своїй справі. Він був досвідченим мореплавцем і водночас успішним купцем, а тому вміло поєднував свої таланти, такі необхідні для шкіпера морського флоту. Він був корінним шотландцем, жив у Шотландії, в місті Данді графства Перт. Його батько, священик у церкві Сент‑Катрін, дав йому ґрунтовну освіту, вважаючи, що знання ніколи не бувають зайвими, тим паче капітанові далекого плавання.

Перші далекі плавання Гаррі Гранта, спочатку як помічника капітана, а потім і капітана, були вдалі, тож за кілька років після народження сина він уже мав чималі заощадження.

Ось тоді й виник у нього великий задум, що прославив його на всю Шотландію.

Капітан Грант, як Гленарван та інші відомі шотландці, вважав Англію поневолювачкою Шотландії. На думку Гранта, інтереси його батьківщини не збігалися з інтересами англосаксів, і він вирішив заснувати шотландську колонію на одному з островів Тихого океану. Чи мріяв він, що ця колонія колись, за прикладом Сполучених Штатів Америки, доможеться незалежності? Тієї незалежності, яку неминуче, рано чи пізно, завоюють Індія й Австралія? Можливо! Мабуть, він навіть поділився з кимсь своїми мріями. Тому не дивно, що англійський уряд відмовився сприяти здійсненню його планів. Більше того, він усіляко перешкоджав капітанові Гранту. У такій ситуації будь‑хто в іншій країні зломився б, але він не занепав духом, натомість побудував на всі свої статки судно «Британія» і, дібравши професійну команду, відплив досліджувати великі острови Тихого океану. Дітей залишив на опіку літньої кузини. Це було в 1861 році. Протягом наступного року, аж до травня 1862, він давав про себе знати. Та після відплиття з Кальяо, у червні 1862 року, ніхто нічого не чув про «Британію», преса також уперто мовчала про долю капітана Гранта.

Кузина Гаррі Гранта раптово померла, і діти залишилися самі. Мері Грант на той час виповнилося чотирнадцять років. Мужня дівчинка, опинившись у вкрай важкому становищі, не занепала духом і цілком присвятила себе вихованню молодшого брата. Розсудлива і передбачлива, ціною жорсткої економії, працюючи день і ніч, вона відмовляла собі в усьому заради брата і, виховуючи його, зуміла замінити йому матір.

Осиротілі діти жили в Данді, мужньо долаючи злидні. Мері думала лише про брата, мріючи про його щасливе майбутнє. На жаль, вона була переконана, що «Британія» зазнала катастрофи і батько загинув. Годі навіть уявити хвилювання Мері, коли їй на очі випадково потрапило на очі оголошення в «Таймс». Ці рядки повернули їй віру.

Без жодних вагань вона вирішила негайно діяти. Навіть якби дізналася, що тіло капітана Гранта знайдено на відлюдному березі серед уламків судна, то це було б ліпше за постійні сумніви, тортури невідання. Вона все розповіла братові. Того ж дня діти капітана Гранта сіли на потяг, що йшов до Перту, і ввечері прибули в Малькольм‑Касл, де у Мері після стількох років душевних поневірянь знову з’явилася надія.

Ось такою була зворушлива історія, яку Мері Грант повідала леді Гленарван. Вона розповіла про все просто, навіть гадки не маючи, що за довгі роки випробувань поводилась як героїня.

Розчулена до сліз Гелена, слухаючи сумну повість Мері, раз по раз ніжно пригортала дітей до себе.

Роберт слухав цю історію немов уперше. Коли сестра розповідала про їхні поневіряння, хлопчик раптом зрозумів, що всім завдячує сестрі. Міцно обійнявши її, Роберт вигукнув:

– Матуся, ти моя люба матуся!

Цей гук вирвався з глибини його серця.

Настала ніч, і леді Гелена, розуміючи, що діти втомилися, припинила бесіду. Мері й Роберта Гранта відвели в заздалегідь підготовлені для них кімнати, і вони поснули у мріях про світле майбутнє.

Опісля Гелена викликала до себе майора і коротко переповіла йому події цього вечора.

– Яка добра дівчина ця Мері Грант, – промовив Мак‑Наббс, вислухавши розповідь Гелени.

– Аби тільки чоловікові вдалося довести справу до кінця, – зауважила Гелена, – інакше дітям не позаздриш!

– Гленарван доможеться свого, – відгукнувся Мак‑Наббс. – Хіба що тільки у лордів адміралтейства серця твердіші за портлендський цемент.

Попри братові заспокоєння, Гелена всю ніч ні на мить не стулила повік.

Наступного ранку Мері й Роберт, які прокинулися на зорі, прогулювалися величезною територією замку, аж раптом почувся шум екіпажу – до Малькольм‑Касла повертався лорд Гленарван. Коні мчали щодуху. Одразу ж у дворі з’явилися Гелена і майор. Дружина кинулася назустріч чоловікові.

Його обличчя було сумним, розчарованим, гнівним. Він мовчки обійняв жінку.

– То що, Едуарде? – запитала Гелена.

– Погано, люба Гелено, ці люди не мають серця! – вигукнув лорд Гленарван.

– Вони відмовили?

– Так, відмовили в судні! Вони говорили про мільйони, що їх марно витратили на пошуки Франкліна. Вони стверджували, ніби документ нечіткий, незрозумілий. Вони говорили, що катастрофа сталася давно, що минуло два роки і знайти потерпілих дуже мало шансів. Вони запевняли, що індіанці давно вже відвели їх углиб країни, що не можна, зрештою, обнишпорити всю Патагонію заради трьох чоловіків – до того ж шотландців! Ці, мовляв, ризиковані, марні пошуки згублять більше життів, ніж урятують. Словом, вони вирішили відмовити в допомозі. Вони пам’ятають про проекти капітана, і нещасний Грант навічно загинув!

– Батько! Мій бідолашний батько! – вигукнула Мері Грант, падаючи навколішки перед лордом Гленарваном.

– Ваш батько? – здивовано запитав Гленарван, дивлячись на дівчину біля своїх ніг. – Невже, міс…

– Так, Едуарде, – втрутилася Гелена, – це міс Мері та її брат Роберт – діти капітана Гранта, яких адміралтейство щойно прирекло на сирітство.

– О, міс, – промовив Гленарван, допомагаючи дівчині підвестися, – якби я знав про вашу присутність…

Він замовк. Запала гнітюча мовчанка. Усі стояли мовчки: Гленарван, Гелена, майор, слуги, які оточили своїх господарів. Та з усього було видно, що цих шотландців обурила поведінка англійського адміралтейства.

Після кількох хвилин мовчання майор запитав Гленарвана:

– То шансів більше немає?

– Ні!

– У такому разі я сам вирушу до цих панів, – вигукнув юний Роберт, – і ми ще подивимося…

Сестра не дала йому договорити, але хлопчикові кулаки промовисто свідчили про його наміри.

– Ні, Роберте, ні! – промовила Мері Грант. – Подякуймо великодушним господарям цього замку за все, що вони для нас зробили, – ми ніколи в житті не забудемо цього, – і їдьмо.

– Мері! – вигукнула леді Гелена.

– Що ви збираєтеся робити? – запитав лорд Гленарван у дівчини.

– Я кинуся до ніг королеви, – відповіла вона, – і подивимося, чи залишиться вона глухою до благань дітей, які просять урятувати життя їхнього батька.

Гленарван похитав головою, і не тому, що сумнівався в доброму серці Її Величності, а тому, що знав, – Мері Грант не пустять до королеви. Дуже рідко благання доходять до підніжжя трону. Складається враження, наче над входом до королівських палаців викарбувані слова, які англійці пишуть над штурвалами своїх кораблів: «Passengers are requested not to speak to the man at the wheel» (Прохання до пасажирів не розмовляти зі стерновим).

Леді Гелена зрозуміла чоловіка. Вона знала, що спроба дівчини буде марною. Вона передбачала, якою буде подальша доля цих нещасних дітей. Аж тут Гелену осяяла великодушна і шляхетна думка.

– Мері Грант! – гукнула вона до дівчини, яка вже зібралася йти. – Почекайте, дитя моє. Вислухайте мене.

Мері зупинилася. Схвильована Гелена, з очима, повними зліз, звернулася до чоловіка.

– Едуарде! – сказала вона твердим голосом. – Капітан Грант, кидаючи в море цього листа, довірив свою долю тому, кому той потрапить до рук. Він потрапив до нас…

– Що ти маєш на увазі, люба? – запитав Гленарван.

Усі навколо мовчали.

– Я хочу сказати, – продовжувала Гелена, – що почати подружнє життя доброю справою – це щастя. Ти, Едуарде, збирався здійснити подорож задля розваги, та яке задоволення може зрівнятися зі щастям урятувати життя знедолених людей, яких власна батьківщина кинула напризволяще.

– Гелено! – вигукнув Гленарван.

– Ти зрозумів мене, Едуарде? «Дункан» – міцне судно. Воно може сміливо плавати у Південних морях. За потреби воно спроможне здійснити навколосвітню подорож. Тож пливімо, Едуарде! Пливімо на пошуки капітана Гранта!

Гленарван обійняв свою молоду дружину. Він усміхався, а Мері та Роберт цілували їй руки. Під час цієї зворушливої сцени розчулені й схвильовані слуги замку захоплено вигукували:

– Ура! Нехай живе наша молода господиня замку! Ура! Тричі ура лордові й леді Гленарван!

Розділ V. Відплиття «Дункана»

Ми вже згадували, що в леді Гелени було добре серце. І її пропозиція – беззаперечне свідчення того. Лорд Гленарван мав право пишатися такою шляхетною дружиною, здатною розуміти його і йти за ним на край світу.

Ще в Лондоні, коли відхилили лордове клопотання, йому спало на думку самостійно організувати пошуки капітана Гранта. Він не заговорив про це першим тільки тому, що не міг іще звикнути до думки про розлуку з Геленою. Та коли Гелена сама запропонувала, відпали будь‑які вагання. Слуги захоплено вітали цю пропозицію – адже йшлося про порятунок братів по крові, шотландців. І лорд Гленарван від щирого серця приєднав свій голос до вигуків «ура» на честь молодої пані Малькольм‑Касла.

Зайнялися приготуваннями до відплиття, не можна було гаяти жодної хвилини. Того ж дня лорд Гленарван послав Джону Манглсу наказ привести «Дункан» у Глазго і підготувати все необхідне для плавання у південних морях – плавання, яке могло перетворитися на навколосвітню подорож. Варто зауважити, що Гелена, стверджуючи, ніби «Дункан» придатний до такої експедиції, не перебільшила морехідних якостей яхти. Це було чудове міцне і швидкохідне судно, спроможне витримати будь‑яке далеке плавання.

«Дункан» був чудовою паровою яхтою. Його водотоннажність становила двісті десять тонн, а перші судна, що досягли берегів Америки, судна Колумба, Пінсона, Веспуччі, Магеллана, були значно менших розмірів.

Яхта «Дункан» була двощогловим бригом. Вона мала фок‑щоглуз марселем і брам‑стеньгою, грот‑щоглу з контр‑бізанню і флагштоком; крім того, трикутне вітрило – фор‑стаксель, великий і малий клівери[12], а також штагові вітрила.

Оснащення «Дункана» давало змогу керувати ним, як звичайним кліпером[13]. Та основним його двигуном була парова машина в сто шіст де сят кінських сил новітньої системи, забезпечена нагрівачами, які могли піднімати тиск пари до дуже високого рівня, щоб рухати два ґвинти. Йдучи на всіх парах, «Дункан» розвивав неймовірну швидкість.

Справді, під час пробного плавання патент‑лаг[14]показав швидкість 17 морських миль за годину.

Отже, «Дункан» міг сміливо вирушати навіть у навколосвітнє плавання.

Джону Манглсу потрібно було подбати лише про внутрішнє переобладнання судна. Насамперед він наказав розширити вугільні ями, щоб завантажити якомога більше вугілля, бо в дорозі не так‑то легко поповнити запаси палива. Так само Джон Манглс подбав і про поповнення камбуза. Він примудрився зробити майже дворічний запас провізії. Щоправда, виділених грошей йому не бракувало; він навіть придбав невелику гармату, яку встановив на шканцях[15]яхти.

Що вготує тобі день прийдешній – годі передбачити, а тому не зайвим буде мати у своєму розпорядженні гармату, яка може вистрілити восьмифунтовим ядром на відстань понад чотири милі.

Джон Манглс був знавцем своєї справи і, хоча командував лише прогулянковою яхтою, вважався одним із найкращих шкіперів Глазго. Йому було тридцять років. Його суворе обличчя водночас випромінювало мужність і лагідність. Ще дитиною його взяли до замку Малькольм‑Касл. Сім’я Гленарванів виховала його і вивчила на моряка. Він уже встиг здійснити кілька далеких плавань і неодноразово довести свою непогамовну енергію та холоднокровність в екстрених ситуаціях.

Коли лорд Гленарван запропонував Джонові командувати «Дунканом», той охоче погодився, бо любив власника Малькольм‑Касла як рідного брата і шукав нагоди довести йому свою відданість.

Помічник Джона Манглса, Том Остін – бувалий моряк, який заслуговував на цілковиту довіру. Суднова команда «Дункана», разом із капітаном і помічником, складалася з двадцяти п’яти осіб. Усі вправні перевірені моряки, всі уродженці графства Думбартон, всі діти орендарів. Тож на яхті утворився такий собі клан бравих шотландців, серед них були навіть волинщики.

Отже, Гленарван мав у своєму розпорядженні команду вірних відчайдухів, які палко любили свою справу, вірних, досвідчених моряків, які чудово володіли зброєю і вправно керували судном. Кожен із них готовий був до будь‑яких небезпек. Коли команда «Дункана» довідалася, куди має вирушати яхта, то моряки не могли стримати своєї радості, й відлуння думбартонських скель підхопило захоплені крики «ура».

Хоча Джон Манглс був заклопотаний завантаженням на «Дункан» пального і провіанту, він не забув подбати про підготовку приміщень лорда і леді Гленарван для далекого плавання. Він також подбав про каюти для дітей капітана Гранта, оскільки леді Гелена не могла відмовити в проханні Мері взяти її з собою на борт «Дункана».

Юний Роберт сховався б у трюмі, аби лишень не залишатися на березі. Навіть якби йому довелося бути юнгою, як Нельсону[16]і Франкліну[17], він неодмінно вирушив би у плавання на «Дункані». Ну як відмовиш такому хлопчакові!

Ніхто й не намагався. Більше того, довелося його прийняти на яхту не як пасажира, – він на це категорично не погоджувався, – а як члена екіпажу: юнгу, учня чи матроса – байдуже. Джону Манглсу було доручено навчати хлопчину морської справи.

– Гаразд! – промовив Роберт. – Нехай капітан не цяцькається зі мною і годує березовою кашею, якщо я погано засвоюватиму його уроки.

– Будь спокійний, мій хлопчику, – серйозно відповів Гленарван, змовчавши, що на «Дункані» заборонене тілесне покарання.

Серед пасажирів яхти був і майор Мак‑Наббс, чоловік п’ятдесяти років із правильними, спокійними рисами обличчя. Він мав лагідну, скромну і миролюбну вдачу. Ніхто не бачив, як Мак‑Наббс сперечався чи гнівався. Він однаково спокійно піднімався сходами до своєї спальні і йшов під гарматними пострілами. Навряд чи його могло щось схвилювати й порушити його спокій. Здавалось, йому судилось померти, так і не стрівши нагоди хоч раз розлютитися. Мак‑Наббс був хоробрий не лише на полі бою, він також виявляв моральну мужність і твердість духу. Це був справжній шотландець, горянин, що жив за старовинними традиціями свого народу. Тому його ніколи не спокушала служба в англійській армії, і свій чин майора він отримав у 42‑му полку гірської гвардії, командний склад якого поповнювався виключно шотландськими дворянами. Близький родич Гленарвана, Мак‑Наббс жив у Малькольм‑Каслі, тож він без зайвих вагань вирішив взяти участь в експедиції.

Такі були пасажири яхти, що зголосилися здійснити одну з найдивовижніших подорожей наших днів.

«Дункан» пришвартувався до пароплавної пристані Глазго. Щодня на нього приходив помилуватись люд, про цю яхту тільки й було мови, що вельми дратувало інших капітанів, зокрема капітана Бертона, який командував чудовим пароплавом «Шотландія» – він стояв поряд із «Дунканом» і готувався відплисти до Калькутти. Капітан цього величезного пароплава і справді мав право зверхньо дивитися на свого крихітного сусіда «Дункана». А тим часом цікавість до яхти не спадала.

День відплиття «Дункана» наближався. Через місяць від дня випробування яхти в затоці річки Клайд «Дункан», забезпечений пальним, провіантом, обладнаний для далекого плавання, був готовий вийти в море. Відплиття призначили на 25 серпня. Тож південних широт яхта могла досягти приблизно на початку весни.

Щойно всі ознайомились із проектом Гленарвана, як на його голову звалились застереження щодо труднощів і ризикованості експедиції. Та Гленарванове рішення вирушити на пошуки капітана Гранта залишилося непохитним. Утім, більшість тих, хто осуджував Гленарвана, в душі захоплювалися ним. Урешті‑решт громадська думка відкрито пристала на бік шотландського лорда, і всі газети, за винятком урядових, одностайно осуджували поведінку лордів адміралтейства.

Однак Гленарван був байдужий і до похвал, і до осуду – він виконував свій обов’язок, а до решти йому було байдуже.

24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак‑Наббс, Мері і Роберт Гранти, містер Олбінет, стюард яхти, і його дружина, місіс Олбінет, покоївка леді Гленарван, залишили Малькольм‑Касл. Слуги сім’ї Гленарванів зі слізьми на очах прощалися зі своїми господарями.

За декілька годин мандрівники були вже на облавку «Дункана».

Населення Глазго захоплено вітало леді Гелену, молоду сміливицю, яка відмовилася від безтурботних радощів комфортного життя і поспішала на допомогу потерпілим у катастрофі.

Приміщення лорда Гленарвана і його дружини розташовувалися на кормі і складалися з двох спалень, вітальні та двох ванних кімнат. За ними розміщувалась кают‑компанія, куди виходили шість кают. П’ять із них займали Мері й Роберт Грант, містер та місіс Олбінет і майор Мак‑Наббс. Каюти Джона Манглса і Тома Остіна розташовувалися на носі яхти, і їхні двері виходили на палубу.

Команда з комфортом розмістилася в підпалубних приміщеннях, позаяк на яхті не було іншого вантажу, крім вугілля, провіанту і зброї. Отже, капітан, отримавши в своє розпорядження чимале приміщення всередині судна, раціонально його використав.

«Дункан» повинен був вийти в море в ніч з 24 на 25 серпня, близько третьої години ранку, з початком відпливу, але до відплиття яхти населення Глазго стало свідком зворушливого видовища. О восьмій вечора лорд Гленарван і його гості, вся команда екіпажу від кочегара до капітана включно, всі, хто брав участь у майбутній експедиції, відбули з яхти і попрямували до Сен‑Мунго, старовинного собору в Глазго, натхненно описаного Вальтером Скоттом. Собор прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків «Дункана». Серед величезного нефа, усіяного надгробними плитами, превелебний Мортон просив у Господа благословення на вдале плавання мандрівників.

У давній церкві зазвучав і голос Мері Грант. Дівчина співала. У молитві вона підносила подяку і хвалу своїм благодійникам і Богові.

О двадцять третій годині всі зібралися на облавку яхти. Капітан і команда взялися за останні приготування до відплиття. Опівночі розвели пару. Капітан віддав наказ більше підкидати вугілля, і незабаром клуби чорного диму змішалися з нічним туманом. Дув південно‑західний вітер, потреби напинати вітрила не було, тому їх ретельно загорнули в полотняні чохли, щоб не закоптилися.

О другій ночі корпус «Дункана» здригнувся. Манометр показував тиск чотири атмосфери. Перегріта пара зі свистом виривалася з клапанів. Між припливом і відпливом настав тимчасовий штиль. Світало, вже можна було навіть розгледіти фарватер річки Клайд. Настав час відплиття. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той не забарився піднятися на палубу.

Невдовзі почався відплив. «Дункан» подав гучний гудок: віддали швартові, і, відокремившись від кораблів на пристані, яхта відчалила.

Запрацював ґвинт, «Дункан» рушив фарватером річки. Джо ніхто краще за нього не вивів би судно у відкрите море. Яхта його слухалася. Правою рукою він керував машиною, лівою – мовчки й упевнено крутив штурвал. Незабаром останні заводи, розташовані по берегах, змінили вілли, мальовничо розкидані прибережними пагорбами, і міський шум зник удалині.

За годину «Дункан» проплив повз скелі Думбартона, ще через дві години був у затоці річки Клайд. О шостій ранку яхта обігнула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.