Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 17 page

Саме впору завітали, Мамаю, — відповідаючи якимось мислям своїм, нарешті сказав Мелхиседек. — Якщо це назвати можна завітанням. Обов’язок війни, владико! — «Владико! Владико!» — передражнив єпископ. — Я, друже мій, зараз, як бачиш, без ряси. А ти… — Обов’язок, Миколо, — поправився Козак Мамай, назвавши давнє козацьке ім’я Мелхиседека. — А рясу лишив би ти на час війни в ризниці свого собору. Га? Миколо? — Обов’язок! — сумно посміхнувся пан єпископ і заговорив: — Тяжкий обов’язок, покладений ще гетьманом-визволителем. Приневолив тоді покійний гетьман, і ніхто не зніме з мене тої ряси до самої смерті! А ще тяжче стало тепер, коли наш мирославський полковник з двома сотнями шабель перекинувся до Однокрила. — Бачив я вашого полковника серед гетьманців… — …Коли на плечі мені, — провадив далі єпископ, — упало ще й отаманування в полку… — Ти це вмієш, братику! — Та ще й суд. — Суди по совісті!.. — Ще й урядування в місті… — Впораєшся. — …Та й у всій Калиновій Долині… — Кат не візьме тебе, Миколо! — Отож і став я, Мамаю, — провадив далі архієрей, — став я тебе частенько згадувати… — Навіщо я тобі? — Став тебе дожидати… — І діждався ж. — Я, бач, думав: частенько ставав у пригоді сіромахам та нетягам наш Козак Мамай. Стане в пригоді й тепер: і Військові Запорозькому Низовому, і людові простому, і всій нашій матері Україні… — Служу, як можу, — буркнув Мамай. — Отож і судилось тобі, я думаю, полковникувати в Мирославі. — Мені?! — зареготав Мамай. — Тобі!.. Кажуть же люди, що немає в світі козака, відважнішого від Мамая. — Не вір. — Балакають люди, що нема в світі й козака, мудрішого над Мамая. — Не вір, Миколо. — Брешуть люди, що нема нікого за Мамая обережнішого? — Оце правда! — Кажуть люди, буцім немає й веселішого. — А то ж навіщо: полковникові та бути веселим? — посміхнувся Козак Мамай. — Краще вмерти в бою весело, ніж помирати сумно. — Але навіщо ж помирати? — розсердився Мамай. — Навіщо помирати, ченче, коли світ наш такий гарний і веселий?! Навіщо ж помирати? — Оце — мова козацька! То згода?.. Бути тобі, скажений собако, нашим полковником. — Нема дурних. — Чому ж то? — Тому, що я собі — козак. Козак, та й тільки! А в полковники… та хай йому грець! Ще стародавні римляни казали: честолюбство — друг кривди… так здається? — А якщо мирославська громада… — Громада! Я — не вашого криласа. — Коли громада скаже… — Не встигне сказати! Тільки рота роззявить, а мене вже й нема: шукай вітра! — І Мамай аж підвівся з-за столу. — Куди ж ти? — Ще й питаєш! Тобі скортіло, бач, аби я свою волю проміняв на пернач полковника, а тепер… — Мовчу, мовчу! — І владика важку руку поклав Козакові на плече. — Побалакаймо про діло. — За тим я й поспішав до Мирослава, — і Мамай знову сів до столу, налив собі кухоль студеного молока і спитав: — Я чув, мирославці посилали гінців на Січ? — Не раз. — І марно! На Запорожжі все тепер кипить: дуки-срібляники, сливе вся старшина, сам добре знаєш, тягнуть за Однокрилом, щоб сісти нам на шию — замість протурених польських панів, а сіромахи з голодранцями… ці й поспішили б до вас на поміч, але що ж… без отаманів, без коней, без оружжя!? А покіль там запорожці сперечаються… — Нам помочі — нема й нема! Вони помовчали. — Я чув також, — спитав Козак Мамай, — що ви вдавалися о поміч до царя? — Респонсу ж від нього нема та й нема… — Чого ж ви в царя просите? Якої потуги? — Любо би сюди полків з десяток од Верейського князя, котрий з Москви до нас квапиться аж надто довго… Щоправда, в нас, ти вже й сам те бачив, множиться й своя сила, бо люди посунули з усіх усюд: і з-за Дніпра, і з-за Дністра, і від Карпат, аж навіть з Московщини… — Люди, люди! А хліба маєте досить? А зброї та пороху? Навіть горілки в Мирославі, кажуть люди, доброму п’яндиголові на один-однісінький раз! — Я вже приобіцяв нашому обозному: повішу ребром за гак, коли не посилкується, щоб у городі всього було задосить. — Жени ти його пріч, оте пузате стерво! — Ані способу: пана Купу мирославським обозним настановив іще наш гетьман-визволитель. А воля покійного… — Ой гляди, владико! — Що ти мені — «владико» та «владико»! А цей владика вже й занудився в рясі, братику. І нема ж, крім тебе, нікого в світі, кому я виклав би цей гріх: то мені лайнутись по-козацькому кортить, то рука занудиться без шаблі, то вчувається, же десь чайки на Чорнім морі по мені квилять, — просить свого та й просить козацька душа… Та хіба мало чого вона просить! — Душа людини, — слушно зауважив Мамай, — завше просить того, що зась! Тобі, чернеча душе, багнеться на вольную волю, а ти лишаєшся дурним монахом. Мені ж ось інколи, душі козацькій, дитя поколисати хочеться: але ж ні жінки, ні дитинки, — і я стинаю голови врагам… — І, козакуючи, також лишаєшся монахом? — Як і належить запорожцеві. А ти ж ось тут, владико… — Понесла мене нечиста сила вчора в бій, то ледве не втяло мені голову якесь шляхетське небожа, бо я ж, попуючи, й шаблюку тримать розучився! — І старий Мелхиседек погладив держака своєї шаблі, котра лежала на неструганім березовім ослоні, вкопанім під вишнями архієрейського садка. — Руки сверблять? — хитрувато спитав Козак Мамай. — Погерцюймо трішки, — байдужісінько кахикнувши, запросив єпископ. — Нум? Нум? Довго й не думавши, обидва схопили шаблі, і, щоб рука не нудилась, в тіні вишенника знічев’я розпочався дружній герць, як те й бувало тоді між січовиками, герць до першої крові, хоч і траплялось частенько, коли перша кров у дружнім поєдинку бувала заразом і останньою, бо не раз і головами козарлюги накладали в лицарському захваті двобою, — та й сам отець Мелхиседек колись чимало приятелів ненароком одпровадив, бавлячись так, аж на той світ. Забавка була-таки без жартів. Аж іскри сіклися з шабель. Аж іскри з очей. Іскри з козацьких сердець. Тільки Ложка скавулів збентежено, а куценький Зосима, втішено потираючи руки, забув про свою показну забарливість і роздрочено кивав та й кивав комусь, закликаючи полюбуватись, як дійшло зненацька до шабель поміж владикою та незваним посланцем Запорожжя, що його поява в городі Мирославі вже декому з панів сиділа в печінках. Куценький ченчик сам до себе шепотів: — Слава богу, посварилися! — і все кивав у дальній кінець саду, щоб звідти підійшов хтось ближче — подивитись, як свій свого рубає, — бо ж лицарі сіклись таки справді завзято. Але той, кого ченчик Зосима так наполегливо кликав, здалеку поглянувши на побратимський герць, тільки вилаяв куцого, але стиха, щоб зловорожий монашок, не дай бог, не почув: — Йолоп святенний! Підглядач гетьманський! 24

Лаявся пан Купа стиха, бо куценького ченчика побоювався не без причин. Владолюбний пан обозний збирався нишком одурити не тільки чужих, а й своїх, хоч, правду сказати, своїх у пана Купи й не було, бо він міг уважати своїм тільки себе самого та власну калитку, а чужими були всі інші, вся Україна, цілий світ: нічого за душею не мавши, крім грошей і нахабства, він зазіхав на булаву, тож і наміри свої розкрити він не міг нікому, навіть шлюбній дружині, бо страшився — чи не гетьманською пронозою лягла вона йому в постіль? Заміри в Пампушки, як ми вже знаємо, були преширокі, і пан обозний сподівався, спаливши тоді купу ладану, скоренько знайти в Калиновій Долині запорозькі скарби, силу-силенну золота, щоб стати на Вкраїні магнатом і володарем. А на шляху до можновладності він мусив удавати гарячого прихильника Москви. На тім шляху до булави пан Купа зважився влизатися в довір’я до простого поспільства, хоч йому й ставала на заваді власна пиха, що її він не вмів подолати в собі, його зажерливість і панська скнарість, його собакуватість у ставленні до підлеглих людей. На тім шляху до здійснення підступних замірів стовбичив і єпископ, що став тепер воєначальником: треба було повалити його чи навіть знищити, і не тільки за те, що архієрей-полковник обіцяв почепити пана Стародупського ребром за гак. Хоч, правда, Пампушка й не забував тієї архієрейської погрози, кинутої перед чолом громади, бо знав, що Мелхиседек жартувати не вміє. Панові Купі не так уже й хотілося, замість вельможного панування над цілою Україною, стати першою жертвою безробітного ката Оникія Бевзя, тож за кілька годин пан обозний уже встиг у полку дещо впорати. По всіх пекарнях міста вже підходили опари, вже рубали челядники дрова і розкладали вогонь. По кузнях грюкали молоти, бо ж треба було скувати кілька десятків тисяч підків, не одну тисячу шабель та списів, полагодити підбиті в бою гармати. Уже й кухарі подалися з деяким припасом на край Долини, де стіною стояло супроти ворожої навали мирославське ремісництво, босоногі челядники, наймити, дейнеки, хлібороби з Долини та зайшле з Січі козацтво. Уже й шанці десь там рили, край Долини. Уже й гармати рихтували на валах обох бопланівських фортець. І, все те заваривши за кілька годин, пан Купа-Стародупський прийшов до начальника, до полковника мирославського, щоб ясувати йому, як він, полковий обозний, усіх сил докладає до святого діла перемоги. Натрапивши в архієрейському саду на дружній герць, Пампушка до полковника підступити не зважився, бо ж не хотілося схиляти голову в покорі перед особистим ворогом своїм, перед ченцем Мелхиседеком, не хотілось того перед очима ворога страшнішого, таємничого й незрозумілого Козака Мамая. А товариський герць до першої крові тривав далі. Песик Ложка на рубак навіжених уже й сердився. Люто гарчав на них, не розуміючи дурних людських розваг, бо ж лицарі несамовито рубалися й рубались. Коли б наш Песик Ложка думав не прозою, як звичайні собаки, а був би яким-небудь собачим віршомазом, то він уже й подумав би, чого доброго, що кожна іскра, старанно викрешувана з шабель, якби вона ставала діамантом, обидва лицарі вже загрузли б у самоцвітах по коліна, — але Песик поетом не був і тому не відав ціни діамантам, а двобій дратував його все більше, тож він знову гарчав докірливо і знизував плечима, не бачивши в тому герці ні радості, ані краси, бо кінця-краю тій січі не було й не було. Владика, правда, вже й захекався досить помітно, але, як і годилось козацькому полковникові, ощадку в Мамая не просив. Чувши його трудне дихання, Козак прикинувся втомленим і став благати про перепочинок, бо налякала запорожця й свіжа кров, яка промочила полотняний завій на лобі владики, на рані, завданій йому в учорашнім бойовищі. — Просишся? — підозріло спитав Мелхиседек. — Прошуся, святий отче, — покірливо потвердив Мамай, і ця покірливість іще більше насторожила владику. — Захекався трішки на старості літ… — непевно додав, одбиваючи удари шаблі, Козак Мамай. — Брешеш, сучий сину! — гарикнув на побратима архієрей. — Щоб мені сей та той, коли брешу! — Жалієш мене, старого собаку! — Та скарай мене святий Дорошко, єпископ тірський, що сконав од руки Юліана Відступника, коли я брешу хоч стілечки, коли я… — Годі! — знову гарикнув єпископ. — Таку брехню змивають кров’ю! Бо ти ж сам — відступник! Не брат мені, не друг, не лицар, не запорожець, не християнська душа, а чорт собачий! Бережись! І превелебний владика знову вкинувся в бій. Без кришки жарту. Бо таки розсердився на старого товариша… Пан обозний, скрушно змахнувши пухлою рукою, подався з архієрейського саду, поспішив до свого дому, щоб повернутись сюди перегодом, бо ж мав до владики чимало невідкладних полкових справ. Подався додому пан Купа не тільки тому, що дратував череваня безконечний герць, а й тому насамперед, що поривали його надзвичайні обставини: там чекав чепуристий панок, котрого обозний вирятував з рук юрби, Оврам Роздобудько, що його пригощати Демид Пампушка доручив своїй звабливій жіночці, Парасці-Роксолані. І він чкурнув додому, пан обозний, хоч на ту хвилину йому варто було б лишитися саме в архієрейському садку, бо ж побратимський герць зненацька припинився. 25

Козак Мамай у вишняку помітив раптом знайомого француза, прозваного на Запорожжі кумедним ім’ям Пилип-з-Конопель. Стовбичив там француз, як видно, вже давненько, бо очі йому сяяли захватом від того шаленого двобою, а він мистецтвом шаблі й сам володав хорошенько, пройшовши добрячу науку в Парижі, тому й зніяковів, коли Козак Мамай, прожогом відкинувши свою шабельку, звернувся до нього зі словом привіту. Уклонившись двобійникам, Філіпп, не мовлячи й слова, простяг владиці той самий рембрандтівський образок, завинений у червону шовкову шматину, а владика, взявши його до рук і ще й не знаючи, що він тримає, здивовано поглянув на молодика. — Розгорни лишень, — сказав архієреєві Козак Мамай, котрий уже знав, звісно, що за чудова несподіванка потрапила тому до рук. Єпископ розгорнув хустину, і аж подих йому перехопило. І не тільки тому, що тут не сподівався він очей Ярини, своєї племінниці… Старому шарпонула душу передусім ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина, а не осел, — сила високого мистецтва. Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ван Рейн, — усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його захитало, бо замакітрилось старому в голові. — Покличте її сюди, — кивнувши на поличчя дівчини, стиха попросив Пилип-з-Конопель. — Щось їй сказати хочеш? — Мушу. — На дівчину, — доточив Козак, — чигає нова небезпека. — Розповідай, — звелів єпископ. — Самій тільки мадемуазель Кармелі… — почав був Філіпп. — Кажи! — кивнув молодому французові й Козак Мамай. — В одному варшавському костьолі ненароком підслухав я розмову… — почав Пилип-з-Конопель. — Клечальної неділі, тобто завтра… — Чого ж замовк? — покваплював єпископ. — Панну Кармелу збираються вкрасти. — Хто? Для кого? — Домініканці. А для кого… про це й сперечались ті двоє ченців у костьолі. Один казав, що панні світ зав’яжуть з вашим однокрилим гетьманом, а другий… — Ах собаки! — стиха скрикнув єпископ і аж похолонув, поглянувши на вікна своєї господи: в прочиненому за спиною Пилипа вікні стояла Ярина, і це було найгірше, бо ж не хотілося дядькові, щоб небога зарані дістала причину для нових хвилювань. — А що ж казав той, другий? — спитав, не бачивши в вікні Ярини, Козак Мамай. — А другий говорив… немовби свою волю вже звістила Конгрегація для поширення святої віри: вони там, у Римі, поклали… — Ну? Ну? — З черниці Кармели зробити святу. Католицьку святу. — Тобто мученицю? — спитав зненацька згаслим голосом Мелхиседек. — Як же це? — спитав Козак Мамай. — Не знаю… — відмовив Пилип і замовк. — Крукам отим римським, — заговорив єпископ, і вже старого не бентежило, що розмову слухає Ярина, бо, може, й краще так склалося: свавільна панночка не береглась, хоч і розуміла небезпеку, яка завше над нею висіла. — Крукам отим, — провадив єпископ, — скортіло, видно, Подоляночку нашу послати куди-небудь… до Ефіопії, в Ост-Індію, в Китай… — У католицькій місії? — стурбовано спитав Пилип. — …Щоб її любісінько десь там замордували дикуни, а католицька церква потім, швиденько прилучивши українку до сонму своїх великомучеників, щоб завжди могла кивати на цей подвиг у своїх підступних намаганнях покатоличити всю Україну… — І він спитав у француза: — Хіба не так, юначе? — Не знаю. — Які ти чув у тій розмові імена? Крім панни Подолянки? — З тих двох ксьондзів одного, я чув тоді, звуть Флоріаном… На це ім’я, чомусь таке страшне для неї, Ярина Подолянка стиха скрикнула, та Пилип не почув її голосу, бо намагався, видно, пригадати щось важливе. — На Тройцю, тобто завтра, — заговорив знову француз, — сюди прибути має шляхтич. Звуть його Оврамом Роздобудьком. — Отак? — здивувався єпископ. — Я цього панка чекаю теж. — Навіщо вам? — спитав Козак Мамай. — Скарби мастак шукати. — Він уже тут, — посміхнувся Козак. — Де ж він? — В гостях у обозного. — Та-а-ак… — роздумливо протяг єпископ. І звернувся до француза: — Спасибі, хлопче! — і спитав: — А що тебе вело сюди, козаче? — Підслухана розмова. Оцей портрет. — А ще? Француз не відповів. — Чи не вело тебе сюди кохання, синку? Філіпп мовчав. — Ну що ж… — почав єпископ. Потім запитально глянув на вікно, що за ним і досі, пари з уст не пустивши, стояла Ярина. — Чи не про все це хочеш ти сказати їй самій? — І превелебний кивнув на поличчя, і зразу ж замовк, побачивши, як панна за вікном досадливо насупила округлену брову. — Я чув од неї вже не раз, — сказав єпископ, — же дівка заміж за чужинця не збирається. — І ця фраза так прошипіла й просичала, що бідолаха-француз лиш сумно посміхнувся: — Є давня традиція: років шістсот тому княжа дочка, Ярославна, була в Парижі замужем за королем. — Ого! — сказав єпископ. — Еге?! — спитав Мамай. — Ні, ні! — поспішив їх заспокоїти козарлюга-француз. — Я маю надію на менше: як приведе Господь, віддати за панну Кармелу життя. Оце мене й вело на Україну! — І Філіпп Сганарель, куртуазно вклонившись, поспішив з архієрейського саду. Зникла за вікном, не мовивши й слова, і сама панночка, Ярина-Кармела, над якою звисла загроза стати святою великомученицею католицької церкви… …Святою чи не святою, а вже її образ лежав ось тут, на неструганих березових дошках садового стола, образ, писаний рукою великого ненаського митця, образ, що на нього можна було щиро молитись. — Ладний козарлюга, — кивнув услід Пилипові засмучений Козак Мамай. — Але ж… — і владика, безпорадно розвівши руками, кивнув на вікно, за яким зникла Ярина. Потім, притягши Мамая до своїх широченних грудей, коротконогого і опецькуватого, обняв його й сказав: — Ти хотів одурити мене, братику. Але не треба, голубе, брехати. Час летить і летить, — от я й захекався… Летить невпинно, невблаганно… — Гай-гай, полковнику! Скаржачись на вічний плин часу, ти гаєш його, — посміхнувся Мамай. — Але… готуйся до вечірньої вистави… тобто, пробач, відправи! А я трішки посплю… — В покоях, — кивнув архієрей, — твоя постіль готова. — Ліпше ось тут, під вишенькою, під черешенькою. Спочину трохи. — Ти?! Люди ж кажуть, буцімто Козак Мамай, характерник роду запорозького, не знає втоми! — Ой знає, братику, ой знає, ріднесенький. Та тільки ж… хочу спати. Помовч! — і зненацька заснув. В ту ж хвилину захріп і вірний Песик Ложка. І снився Ложці препоганий сон: погризлись вони буцімто з паном Купою, і обозний бідолашного Песика геть усього покусав. 26

Поки добрий пан Купа квапився додому, де зостався з його жінкою чепурненький красунчик, уродзони шляхтич, пан Оврам Роздобудько, там, у домі обозного, точилась розмова, яку варто було б послухати й самому Демидові Пампушці. Пан Оврам був чоловіком мирославському обозному потрібним, ось чому Демид Пампушка й звелів молоденькій дружиноньці якнайкраще його привітати, скільки стане снаги догоджати дорогому гостеві. Гість отой, Оврам Роздобудько, колись розбагатів, знайшовши десь коло Черкас прадавній золотий скарб, фігурні амфори та глеки ще скіфської, либонь, пори, та й продав його якомусь мандрівному ангелянину. Заживши слави вдатного шукача скарбів, він тепер ласкаво, — за грубі грошики, звичайно, — пособляв своїм знанням і таланінням усім охочим до легкого золота шляхтичам а чи багатшим козакам, які потроху закандзюблювались на шляхту, купцям і чужодальнім негоціантам, загребущим попам і ксьондзам, панам і підпанкам. Слава знаючого й везучого шукача золотих скарбів пішла не тільки по всій Україні. Пана Оврама Роздобудька не раз уже кликали й до Неаполя, до Барселони, до Варшави, і він знаходив те, чого жадало несите панство світу. Отож, зустрівши Роздобудька на базарі й одблагавши від прикрої халепи, пан полковий обозний потяг копача до свого дому, збагнувши, що його Бог послав за тую купу ладану, щедро скурену серед степу: бо хто ж був йому потрібен, як не цей копач, і саме зараз, коли пан Купа вирішив добути з-під землі козацьке золото? Пан Купа не відав, звісна річ, за чим прибув сюди цей Роздобудько і хто його послав. Не знав і того, що шукайло сюди з’явився ще й на запрошення вітця Мелхиседека, котрий, передбачаючи близький початок нової війни, мав намір видобути з землі поховане запорозьке добро, щоб воювати не з порожнім капшуком. Він просто думав, Купа-Стародупський, що чепурненький пан Оврам прибув сюди шукати золота для Однокрила, а чи для короля польського, а чи для курфюрста саксонського, а чи для багатих іспанців, — словом, для того, хто більше йому заплатив. Поки ж пан Купа, на заклик куценького вітця Зосими, який сьогодні (чоловік небезпечно-розумний) клеїв дурня і вдавав, буцім побратимський герць здається йому сваркою між Козаком і архієреєм, покіль пан Купа дивився на дружній двобій, мазунчик добрих панійок, яким він у всіх країнах, де йому довелось побувати, завжди і скрізь притьмом припадав до душі, а потім і до тіла, — тож і тепер, розуміючи, як він зараз потрібен у цьому домі, був спробував нахабно й недвозначно полапати звабливу господиню, але тут же спіймав за того лапаса такого ляпаса — аж пика йому почервоніла, а потім і зелена стала, бо ручка в Параски-Роксолани була нівроку замашненька, — аж йому джмелі в голові загули від того мордаса. А що були обоє заклопотані з’ясуванням стосунків, то й не помітили, як на порозі, за пурпуровою запоною, нечутно виникла, приваблена ляскучим ляпасом, покоївка пані Роксолани, татарка Патимé, недавня харемниця, тобто приспанка, наліжниця товстенького ласунчика пана Купи, котрого невільниця ненавиділа не менше, як саму пані, від чого й природний ординський слух у неї розвивався дужче, ніж це треба караван-сарайській дівчині, і саме в такій мірі, як це потрібно будь-якій покоївці. — Ну? — витираючи після завданого ляпаса свою важкеньку ручку, з чарівною посмішкою приязної господині спитала пані Роксолана. — На що саме ви мені хотіли натякнути, ваша мость? — Слічна пані Роксолана просто не зрозуміли моїх намірів, — потираючи щоку, спантеличено мовив пан Оврам. — Які ж то в пана були наміри? — поцікавилась скора на руку господиня. — Я ж бо не мав і на думці… нічого такого, мила пані! — А коли не мали й на думці, — ображено пирхнула каторжна молодичка, — то навіщо ж хапати руками те, що вам іще не належить? — І образа її була цілком законною задля всякої дами, що знає й цінить свою принадність. — То це був обман? — спитала вона. 27

Обман, пшепенькна пані, — ґречно й галантно вклонився Роздобудько. — А за обман? Б’ють по пиці? Так? Чи не так? — Так, так, — мусив хоч-не-хоч погодитись сторонський панок. — На мене чорт ману пустив, шановна пані. — Ману? — Мені здалось… — і пан Оврам Роздобудько, аж наче запишавшись, замовк. — Що ж вам здалось, пане Овраме? — Мені здалося, буцім ви — зовсім не ви. — А хто ж? — Е-е… Ні, не скажу! — Та хто ж таки? — Одна шляхетна дівчина. — Яка ж то дівчина? — Одна-єдина дівчина… одна в Калиновій Долині панна… що своєю красою може наблизитись до вас. — До мене?! — здивувалась молоденька Купиха. І спитала: — Чи не Ярина Подолянка? — Хто ж іще! — Навіщо ж ви про це говорите мені? — Шукаю спільницю. — В якому ділі? — спитала пані так звабливо, що повнокровному Оврамові й знову скортіло помацати її руками. — Я кохаю Ярину-Кармелу, пані, — пренахабно збрехав він. — Ви?! — зареготала Купиха. — Шалено! — А вона вас? — Все в руках Господніх. — Де ви зустрічалися з нею? — Це допит? — Вона чорнява чи білява? — Чорнявенька, еге ж. — А очі? — Очі… сині… так. — Вона білява з чорними очима. Ви її ніколи не бачили! — Я закохався по портрету. — По портрету… чи по розрахунку? — І спитала: — А хто писав портрет? — Не знаю. — А де ви його бачили? — В Неаполі. — А чи не в Римі? — Чому це ви — про Рим? — А так просто… — І запитала знов: — То ви сюди — не по скарби? — Найдорожчий скарб — Ярина Подолянка, пані! — Ви прибули просити в пана біскупа згоди на шлюб? — Ніхто мені згоди не дасть. Я приїхав сюди… її вкрасти. — Для себе? Чи… Оврам не відповів. Татарка Патимé за пурпуровою китайською запоною внутрішніх прихованих дверей сахнулась і замалим не скрикнула. Ледве не задихнулася в ту мить і пані Роксолана Купа. Спритно та звично тамуючи несподівану радість, але не вміючи згасити блиску своїх чудових очей, що раптом спалахнули палючим вогником зловтіхи, вона сказала байдужісіньким голосом: — Я зараз гукну гайдуків, пане Овраме, і звелю вас… — Не звелите. Ні. — Аж ось побачите! І пані Роксолана, спокійно взявши на столі маленьке срібне калатальце, задзвонила. 28

Мадам! — тихо скрикнув гарнесенький пан Роздобудько, злегка ляснув пані Купу по руці, і дзвоник тихо покотився по встеленій килимом підлозі. Патимé ледве стрималась, щоб не кинутись на поклик дзвінка: на порозі вже став прездоровий гайдук, охоронець і наперсник пані Роксолани, Лука Заплюйсвічка, і татарочці можна було не поспішати на кликання своєї господині. — Знайди пана обозного! — звелів гайдукові Оврам Роздобудько, начебто він сам оце й дзвонив у срібне калатальце. Гайдук скоренько вийшов, а пан Роздобудько, потираючи щоку, що вже добре й посиніла, хутко заговорив: — Зараз примчить ваш пан обозний. Але ви йому не скажете ні слова… про мій таємний замір проти панни Кармели Подолянки. — Скажу. — Не скажете. І ось чому… — Скажу! — По-перше: Пампушка в моїм ділі — не завада. Він єпископа ненавидить за те, що став той у Мирославі полковником, заступивши дорогу йому самому. Отже, пан обозний буде тільки радий, коли владичиній небозі що-небудь приключиться знов. — Пане! — покрикнула на нього Роксолана. — По-друге, — провадив далі Роздобудько. — Ви й самі її, чаровна пані, ладні проковтнути, Подоляночку, живцем: вона ж козацькою своєю вродою покорила чи не всю Європу! Ось чому ви… — Я ладна проковтнути панну? Я?! — Ви, красна пані. — Лжа! Брехня! — І молоденька господиня, мов на гарячому спіймана, затупотіла бистрими ніжками. — Брехня, брехня, брехня! — Чому ж брехня? Адже охоче лишитесь ви, пані, єдиною, неперевершеною окрасою всієї Долини. Крім того, мені розповідали пильні люди, як зиркали ви нині на якогось молоденького голодранця… люто зиркали саме в ту мить, коли той, необачний, очі витріщав на Подолянку. Ну? — Хто вам таке сказав?! — жахнулась Роксолана. — Хто сказав? Один відомий вам… Хоч ні! — І всевіда схаменувся, поклавши не зраджувати шпигунського усердя куценького ченчика. — Ваш божественний рум’янець, спалахнувши зараз, уже вас виказав, і ви не зможете нічого заперечити. Та й ляпаса мені ви затопили… — І він потер собі зелену щоку. — Таких міцних поличників я ще ніколи не хапав, бо жодна серцем вільна дама ніколи не відмовить такому нахабі, як ваш покірний слуга. Тож ляпаса вліпили ви мені… чи не тому, що мрієте про когось іншого, мадам… хоч би й про того ж таки босоногого молодика? — Пане! — знов тихо скрикнула Роксолана, але замовкла, бо їй аж мову спересердя одібрало. — Отже, — провадив далі мошенникуватий пан Оврам, — я не помилився, бачите, нітрішки, вибравши в спільниці саме вас. Ви допоможете мені, люба пані… викрасти Ярину Подолянку. — Хто вас сюди прислав? — пильно дивлячись в очі Роздобудькові, тихо спитала Роксолана Купа. — Хто вас прислав по Кармелу? Чи не пан гетьман? — Ревнуєте? — посміхнувся Оврам. — Хто вас прислав? — Не твоє діло, Самійло, про те Гапка зна! — грубо й двозначно відказав шукач золотих скарбів. — Я прийшов сам. Привело сюди закохане серце. — Чиє серце? — …Бо я кохаю панну Подолянку. — Чого ж ви лізли в пазуху до мене? — Щоб перевірити мої підозри. — В пазусі? Щоб перевірити? Чи, бува, не клоччя напхано замість грудей? І що ж?.. Перевірили? — Почув, як дуже калатає ваше серденько! І воно — моє припущення потвердило: між вами й Кармелою сьогодні став отой дрантивий молодик, що його звуть, здається, Михайликом, пані. Чи не так? — Я не позволю, пане Роздобудьку… — Хто ж питає в такому ділі дозволу! — спокійно, ба навіть глузливо посміхнувся нахаба. — Діставши ляпаса, я зрозумів, же серце ваше вражене свіженьким почуттям до когось, може, кращого й молодшого від мене. Отже… — Цитьте! — То ви радні мені допомогти? — Я звелю-таки схопити вас, пане Овраме! — Мадам?! — докірливо розвівши руками, ясно та прозоро посміхнувся гарненький Роздобудько. — За віщо ж? — Вас підіслав сюди гетьман. — Та й що? — Однокрил уже не раз намагався Кармелу схопити. То як же ви насмілились… — А так… — здвигнув плечима шукач золотих скарбів. — Ого! — і Купиха засміялась. — Ви мені починаєте подобатись. — Починаю? Я це почав тої хвилини, коли пані вперше глянула на мене. — Но-но! — Я рад служити слічній пані. — Ви, бачу я, шляхтич — не тільки бравенький та гоженький, а й з біса хоробрий… — Ціле моє життя ловлю чорта за хвіст. — … А й дотепний! — Як і кожний уродзони шляхтич, пані! — І мені шкода стане вас, — провадила глузливо Роксолана, — коли Оникій Бевзь… — А хто це? — Ретельний мирославський кат. Коли він, занудившись без роботи, матиме вєльку пшиємность… — Пані! — не без докору видихнув шукайло. — Жеби пан здрув жартóвал! — Хіба ж такій прегарній пані не однаково: від кого я сюди прибув! — І Оврам Роздобудько грайливо підморгнув Роксолані. — Ви тут живете між ворогами, пані. І хіба ж того не досить, що я є ворог ваших ворогів? Чи не так? Тому й не слід би вам втручатися в мої діла, бо вам однаковісінько — для кого вкраду я племінницю владики: для себе, для гетьмана Гордія Пихатого а чи… — Ну-ну? — Іде пан полковий обозний! — раптом обернувся до дверей Оврам. І стиха поспитав: — То згодні? Роксолана промовчала. — Чи ви хочете, щоб я панові Купі дещо розповів про ваші… — Згодна! — Чоловікові про панну Кармелу — ні слова. — Чому ж? — Він архієрея боїться, а замах проти його небоги… панові обозному зараз вигідніш викрити. Щоб заслужити довір’я владики й полковника. Ось чому… Але Оврам Роздобудько скінчити не встиг, бо ввійшов до світлиці пан Купа-Стародупський, і шукайло хутко обернувся до нього: — Я дожидаю вас, пане полковий обозний. А Роксолана, вклонившись гостеві, так хутко вийшла, що Патимé з-за пурпурової запони ледве встигла дременути геть. Пані так боялася, щоб муж не помітив на її обличчі чогось такого, що йому знати не слід, — її збентежило і підозренне всезнайство пана Роздобудька, тож вона й побоювалася, що він, продовживши розмову, доскіпається й до речей неприємніших. 29

Тож правда була, що ляпаса за лапаса роздобув пан Роздобудько насамперед тому, що в думці, в серці пані Параски-Роксолани царював на ту годину обшарпаний ковалисько Михайлик, задля котрого вона вже твердо вирішила зо світу зігнати коханого Діомида, свого шлюбного мужа, Богом їй свіжо даного, і на це діло вона поклала собі, не мало не багато, — тижнів три-чотири, ніяк не більше. А вирішила вона смерть своєму мужеві заподіяти не ножем, не отрутою, не кулею, не рукою найманого вбивці, а способом законним і для неї самої безпечним і навіть приємним: вона зважилась доконати законного мужа молодою силою свого принадного тіла. Так, так! Вона розміркувала дуже просто: еж коханий її Діомид — старіший від неї принаймні років на тридцять і коли вона жадатиме від нього справляння шлюбного обов’язку разів стільки, скільки здужає сама — і серед ночі — при других півнях, і при третіх, і при появі сонця — йому во славу! — і перед обідом, і замість нього, і після нього, і знов же таки — ту ж саму тетерю й на вечерю, то підстаркуватого й досить підтоптаного пана полкового обозного надовго не вистачить, а за якісь там три-чотири тижні вона, ретельно сповняючи законний (перед людьми і Богом) обов’язок, зможе стати вільною вдовою, щоб вискочити притьмом за жаданого лобуряку Михайлика (бо ж так не дається), щоб настановити його новим обозним, — і пані Роксолана Купа вже була готова до бою за свою свободу і вже мала розпочати той солодкий бій сьогодні вночі, поєднуючи, як ми тепер сказали б, приємне з корисним. Усе це вже склалося в неї, як річ певна й сливе здобута, отож її настрахало трішки небезпечне всезнайство приїжджого панка, і вона таки й справді злякалася, що може він докопатися в її душі й до цього чудового своєю простотою й безкарністю заміру. І вона втекла мерщій, лишивши пиндючливого пана Пампушку з Оврамом Роздобудьком на самоті, і така була заклопотана своїми побоюваннями, що й не помітила, як Патимé, татарочка, майже з-під носа їй вискочила за внутрішні двері, приховані пурпуровим запиналом, вибігла з Пампущиного дому і скоренько подалась аж на базар. 30