Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід 1 page

Співтовариствами та їх малоефективний характер під час Югослав-
ської кризи був цьому яскравим прикладом.

Крім того, консенсус стимулює таке явище, як утворення неза-
лежних контактних груп поза структурами ЄС. При збереженні
незмінним механізму прийняття рішень та перенесення його не-
доліків на розширений Європейський Союз зростав ризик, що ре-
альні рішення прийматимуться окремими контактними групами
країн поза основними інституціями ЄС. Одним із ефективних
шляхів могло стати розширення сфери застосування механізму
прийняття рішення кваліфікованою більшістю голосів у Раді
міністрів та значне скорочення питань, що вимагають одностайно-
го гол осування'.

Другий момент пов'язаний із загостренням проблеми «демокра-
тичної кривої», коли йшлося про організацію головування в ЄС. Це
викликано надпропорційним представництвом в ЄС країн із неве-
ликою кількістю населення за рахунок великих країн та дефіциту
політичних ресурсів і досвіду «малих» країн-кандидатів. При збере-
женні колишніх засад розподілу голосів у Раді ЄС нові країни могли
посилити відносну диспропорцію щодо політичного впливу та зна-
чення «великих» держав у ЄС, котрі не лише представляють майже
2/3 населення Співтовариств, а й є головними донорами кому-
нітарного бюджету. Розширення ЄС на схід 2004 р. могло призвести
до певного послаблення в Раді ЄС політичної ролі таких держав, як
Німеччина та Франція, порівняно з періодом 60-х років, зростання
ризику послаблення механізму прийняття рішень, заснованого на
наднаціональних принципах, що сьогодні є найбільш ефективним.
Так, при прийнятті рішень більшістю голосів у розширеному ЄС
необхідно було б залучати до коаліції більшу кількість «малих» дер-
жав, що автоматично уповільнювало б процес прийняття рішення і
загрожувало формуванням сильних лобі, зацікавлених у проведенні
протекціоністської блокової політики.

Gt;36

MichaelJ. Baun. A Wider Europe. The Process and Politics of European Union En-
largement. Lanham — Boulder — New York — Oxford: Rowman and Littlefield Pub-
lishers Inc., 2000. - P. 7.

¹ Michael I. Baun. A Wider Europe. The Process and Politics of European Union En-
largement. Lanham — Boulder — New York — Oxford: Rowman and Littlefield Pub-
lishers Inc., 2000. - P. 5.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Ідея демографічної рівноваги зберігає свою актуальність попри
те, що проблема протистояння інтересів «великих» та «малих» дер-
жав у сучасних умовах набуває лише теоретичного характеру.
Більшу практичну вагу, на відміну від демографічного, мають еко-
номічні та фінансові фактори. Так, підтверджуючи першочергове
значення економічних інтересів і виражаючи погляд багатьох євро-
пейських політиків, міністр закордонних справ Бельгії Е. Дерік
підкреслював, що «в межах Європейської Ради лінія поділу прохо-
дить не стільки між великими та малими країнами-членами,
скільки між протекціоністами та прихильниками вільної торгівлі,
між Північними та Південними країнами-членами та між цілкови-
тими донорами та цілковитими бенефіціантами»¹.

Однак використання наднаціонального методу прийняття
рішень більшістю голосів у поєднанні із збільшенням кількості
«малих» держав посилює необхідність корекції механізму представ-
ництва згідно з демографічним фактором. У таких умовах прийнят-
тя рішення більшістю голосів надавало б можливість «великим»
державам більш пропорційно представляти інтереси їх населення.
У зв'язку з цим висувалися пропозиції збільшення представництва
держав відповідно до кількості населення і так званої «подвійної
більшості», що передбачало б додаткову «демографічну перевірку»
кожного рішення, прийнятого більшістю голосів. Основна мета
процедури — забезпечення відповідності рішень інтересам біль-
шості європейського населення.

Значне збільшення кількості членів ЄС ставило питання про ре-
форму Європейської Комісії. Мова йшла, в першу чергу, про попе-
>едження надмірного зростання кількості представлених у ній
юмісарів, що дозволило б зберегти на достатньому рівні ефектив-
(ість її функціонування. Реформа мала сприяти розширенню ЄС,
<облячи механізм прийняття рішень гнучким та придатним для по-
альшого поглиблення інтеграції. Однак реформування інститутів
1C було досить складним процесом, оскільки інституційні інтереси
5 країн — членів Співтовариств помітно відрізнялися. Наявність
^рйозних розбіжностей викликала потребу винесення питань

Enlarging the European Union. Relations Between the EU and Central and Eastern

Europe / Ed. Marc Maresceau. European Institute, University of Ghent. London and

New York: Longman, 1997. — P. 303.

І8

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

інституційної реформи на розгляд Амстердамського саміту в червні
1997 р. та подальшого їх аналізу на Міжурядовій конференції 2000 р.

Чергове розширення, яке розглядалося в ЄС як важливий
засіб поширення сфери безпеки та стабільності на схід, станови-
ло серйозну потенційну загрозу збереженню внутрішньої безпе-
ки самої Спільноти. Така точка зору пояснювалася можливістю
перенесення до ЄС внутрішніх та зовнішніх конфліктів країн
ЦСЄ¹. Про серйозність етнічних проблем свідчить хоча б той
факт, що національні меншини в таких країнах, як Румунія ста-
новлять 13 % населення, в Болгарії — 14 %, у Словаччині — 18 %.
Аналогічна ситуація і в країнах Балтії. Розширення ЄС автома-
тично наближує його географічні кордони до історично неста-
більних регіонів у Європі. Навіть включення Балканських країн
до орбіти впливу ЄС не виключає потенційної загрози виникнен-
ня нових конфліктів.

Подібно до попередніх розширень, розширення на схід черго-
вий раз загрожувало порушити внутрішню рівновагу та політичну
динаміку ЄС. Переміщуючи географічний та політичний центр
Співтовариства далі на схід, нове розширення значно посилювало
вплив Німеччини в ЄС за рахунок послаблення ролі Франції, що
ставило під загрозу німецько-французьке партнерство, яке тра-
диційно виступає «двигуном» європейської інтеграції. Розширен-
ня не лише активізувало існуючі політичні, економічні, геогра-
фічні та культурні розходження в ЄС, а й могло сприяти появі но-
вих. Збільшення країн — членів ЄС до 28 збільшувало його гетеро-
генність та послаблювало можливості консенсусу і дальшого по-
глиблення інтеграції.

Зазначені труднощі та перспектива зростаючої гетерогенності
ЄС зумовлювали появу також додаткових труднощів, викликаних
відсутністю єдиної точки зору щодо майбутніх шляхів розвитку
європейських інтеграційних процесів. На цьому тлі останнє розши-
рення ЄС, яке за своїми параметрами кардинально відрізнялося від
усіх попередніх, зумовило чергову активізацію дискусій між при-
хильниками міжурядового підходу до європейської інтеграції та

¹ Deepening and Widening / Ed. Pierre-Henri Laurent and Marc Maresceau. Boulder:
Lynne Rienner, 1998. — P. 70-73.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

прихильниками наднаціональної побудови ЄС, а також появу чис-
ленних моделей та пропозицій «часткового» чи «приєднаного»
членства нових країн-кандидатів. Ці тенденції, які фактично про-
понують співіснування різних рівнів інтеграції, можна звести до
двох основних концепцій: концепції гнучкості, запропонованої
Маастрихтськими угодами, та концепції диференційованої інтег-
рації, що дебатується в Співтоваристві.

Саме пропозиції диференційованої інтеграції в умовах зростаю-
чої різнорідності в економічному, політичному та соціальному
рівнях розвитку держав — членів ЄС часто розглядаються як аль-
тернатива викликам розширення. І хоча такий підхід фактично ста-
вить під сумнів філософію існування Співтовариства, яка передба-
чає вирівнювання рівнів розвитку, він є на сьогодні єдиним засо-
бом збереження темпів інтеграції, кардинально не збільшуючи
бюджет ЄС. Такий напрям мислення вперше офіційно був запро-
понований віце-президентом Європейської Комісії Ф. Андріссе-
ном 19 квітня 1991 р. та розвинутий міністрами закордонних справ
Великої Британії Хердом та Італії Андреаттою. Беручи до уваги
структуру Маастрихтських угод та розширення ЄС за рахунок країн
ЦСЄ, висувалися ідеї обмежити повне членство в ЄС нових канди-
датів участю лише в Другому та Третьому Стовпах ЄС (СЗПБ, пи-
тання юриспруденції та внутрішніх справ), доки вони не будуть го-
тові приєднатися до економічної основи Співтовариств¹. Ця ідея
згодом була підтримана та розвинена експертом від ХДС з питань
зовнішньої політики Р. Зайтерсом. Беручи до уваги час, потрібний
зля адаптації, Р. Зайтерс взагалі пропонував починати з обмежено-
~о доступу до Другого та Третього Стовпів².

Ці пропозиції стосовно майбутніх сфер співробітництва з новими
сраїнами-кандидатами на основі міжурядових принципів доповню-
шлися пропозиціями диференційованого членства навіть у Першо-
<гу Стовпі ЄС. Беручи до уваги побоювання деяких кандидатів щодо
;остатності їх можливостей виконувати всі вимоги повного членства
економічній основі Співтовариств, Р. Болдвін в книзі «В напрямі
о інтегрованої Європи» пропонував застосування перехідного

Agence Europe, 22 December 1993.
Financial Times, 21 May 1996.

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

періоду ДЛЯ повного членства¹. Піддаючи сумніву ефективність ме-
тодів попередніх розширень та пов'язані з ними труднощі (вико-
нання умов ССП, структурні зміни, еволюція в процесі прийняття
рішень, міграційний тиск), він рекомендував впровадження двох
рівнів чи етапів розширення. По-перше, це інтегрована система
асоційованих угод, яка націлена на підтримку панєвропейської зо-
ни вільної торгівлі промисловими товарами. По-друге, це участь у
внутрішньому ринку на зразок Європейської Економічної Зони, за
винятком вільного пересування робочої сили.

За цим сценарієм кандидати могли вважатися членами Євросо-
юзу, але їх участь обмежувалася б внутрішнім ринком, СЗПБ,
співробітництвом у питаннях юриспруденції та внутрішніх справ,
але не включала участь в ССП, Економічному та валютному союзі.
Певною мірою представлена стратегія була частково започаткована
на засіданні Європейської Ради в Ессені у 1994 р. Крім таких інстру-
ментів співробітництва з країнами ЦСЄ, як Європейські Угоди та
програма PHARE, була додатково запропонована підготовка до
єдиного ринку, що знайшла своє втілення в «Білій Книзі» Євро-
пейської Комісії та «структурному діалозі» стосовно Другого та
Третього Стовпів, включаючи деякі регулятивні заходи (стосовно
енергетики, навколишнього середовища, науки, технологій та ін.).

Однак формула часткового доступу країн ЦСЄ до спільної
політики ЄС породила серйозні проблеми. По-перше, вона підтри-
мувала взаємозалежність деяких сфер діяльності, яка є характер-
ною для системи Співтовариств та призвела до встановлення de
facto компетентних блоків². По-друге, вона ставила під сумнів метод
«комплексної згоди» або так званого блокового прийняття рішень,
який давав можливість компромісів між державами на основі
взаємних поступок у різних взаємозалежних сферах діяльності.

¹ Заяви Державного секретаря Угорщини: М.Е. Juasz, in Pisani-Ferry. L'Europe
a geometrie variable. Une analyse economique. Paris: СЕРН, 1995. — P. 9;
Baldwin R. Towards an Integrated Europe. London: Center for Economic Policy
Research, 1994.-P. 14.

² Dewost J.-L. Des espaces restreints d¹ intervention sont-ils compatibles avec 1'ordre
juridique europeen. Colloquium of the European Movement. Paris, 26 June 1996;
Pisani-Ferry. L'Europe a geometrie variable. Une analyse economique. Paris: СЕРП,
1995.-P. 12-14.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Диференційована участь нових країн-кандидатів у інтеграційних
процесах породжувала додаткові труднощі інституційного характе-
ру. І хоча цей підхід, заснований на принципах «вибіркової Євро-
пи», що послідовно відстоюється Великою Британією, спрощував
процес інтеграції країн ЦСЄ до Співтовариств, він обмежував сфе-
ру спільної політики та підривав єдність інститутів. Фактично
йшлося про розширення форм міжурядового співробітництва за
рахунок наднаціональних форм інтеграції. Відсутність Великої
Британії у формуванні спільної соціальної політики ЄС є цьому яс-
кравим прикладом.

І все ж, попри протиріччя в ході поглиблення інтеграції та роз-
ширення Співтовариства, обидва ці процеси є життєво важливими
для розвитку ЄС. Про це свідчать приклади попередніх розширень,
які супроводжувались, як правило, заходами, що призводили до по-
глиблення європейських інтеграційних процесів. У результаті пер-
лого розширення ЄЕС сформували не лише спільну політику в но-
вих сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, техно-
югії), а й започаткували більш тісне співробітництво в політичній
;фері (ЄПС). Встановлені заходи супроводжувалися інституційни-
т реформами, в результаті яких була заснована Європейська Рада
'а впроваджені прямі вибори до Європейського Парламенту. Після
[рийняття Греції, Іспанії та Португалії ЄС вжив додаткових заходів
цодо подальшого розвитку Структурних Фондів як механізму роз-
юділу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-
ленів. Друга хвиля розширення супроводжувалася також прийнят-
ям Єдиного Європейського Акта, який збільшив можливості
рийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів тарозши-
енням повноважень Європейського Парламенту. Розширення
'С, що включало Австрію, Швецію та Фінляндію, відбулося після
Ітифікації Маастрихтських угод, які передбачали ряд важливих
зоків щодо поглиблення інтеграції, утворення Європейського Со-
зу, формування Валютного та економічного союзу, розвиток
пільної зовнішньої політики та політики безпеки і розширення
эвноважень Європейського Парламенту.

Перераховані вище приклади свідчать не лише про взаємозв'я-
к процесів розширення та поглиблення ЄС, а й дозволяють роби-
2

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

_ти висновки навіть про певне стимулююче значення вступу нових
кандидатів до ЄС на прискорення європейської інтеграції. Нові
виклики, що ставляться перед Співтовариствами у зв'язку з розши-
ренням, змушують активізувати пошуки ефективних шляхів для
подальшого поглиблення інтеграційних процесів.

Останнє розширення ЄС загострило щонайменше дві важливі
проблеми реформування комунітарного механізму прийняття
рішень, пов'язані з майже подвійним зростанням кількості дер-
жав — членів Спільноти та значним збільшенням питомої ваги
«малих» держав. Перший фактор робить міжурядовий підхід, засно-
ваний на принципах консенсусу, ще менш ефективним, збільшую-
чи тим самим ризик утворення незалежних контактних груп та
прийняття ними рішень із спірних питань поза структурами ЄС.
Другий — пов'язаний із загостренням проблеми «демократичної
кривої» та над пропорційним представництвом у ЄС країн з неве-
ликою кількістю населення, дефіциту політичних ресурсів і досвіду
«малих» країн при головуванні в ЄС. При збереженні існуючих тен-
денцій розширення посилюється відносна диспропорція щодо
політичного впливу та значення «великих» держав у ЄС, котрі не
лише представляють майже 2/3 населення Співтовариств, а й є го-
ловними донорами комунітарного бюджету.

У цьому контексті використання наднаціонального методу
прийняття рішень більшістю голосів виглядає більш доцільним, що
У поєднанні із збільшенням кількості «малих» держав посилює ко-
рекцію механізму представництва згідно з демографічним факто-
ром. Збільшення представництва держав відповідно до кількості
населення і застосування принципу «подвійної більшості» забезпе-
чує додаткову «демографічну перевірку» кожного рішення, прий-
нятого більшістю голосів, та надає можливість «великим» державам
більш пропорційно представляти інтереси їх населення.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

3.2. Проблема подолання суперечностей
у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Попри різноманітність та численні відмінності, що характеризу-
вали всі попередні етапи розширення, їх об'єднувала спільна ри-
са — цей процес стосувався лише країн Західної Європи. Що ж сто-
сується взаємовідносин ЄС із східними сусідами, то їх зміст і особ-
ливості на той період визначалися більше умовами «холодної
війни», а тому мали обмежений характер. На той час ЄС та країни —
члени Співтовариства віддавали перевагу не стільки розвитку
співробітництва з країнами Східної Європи, скільки вирішенню
власних проблем і поглибленню інтеграції на західноєвропейсько-
му просторі. Цим пояснюється той факт, що лише в 1988 р. із підпи-
санням загальної декларації між ЄС та РЕВ взаємовідносини між
Співтовариствами та країнами ЦСЄ набули офіційного характеру.
Загальна декларація стала основою для угод про співробітництво з
країнами ЦСЄ. Ситуація кардинально змінилася після подій
1989—90 pp. у Східній Європі, коли перед ЄС постала необхідність
не лише пошуку можливостей інтенсифікації співробітництва з
країнами регіону та якісно нових форм співробітництва, а й до-
слідження, а згодом і обговорення перспектив розширення кор-
донів ЄС на схід.

Події в Східній Європі співпали з інтенсивними пошуками
шляхів подальшого поглиблення інтеграції в Європейських
співтовариствах. Формально започаткований у 1986 р. прийнят-
тям Єдиного Європейського Акта, цей процес передбачав завер-
шення формування до кінця 1992 р. Єдиного європейського ринку
товарів, послуг, капіталів, робочої сили та переходу до наступного
кроку економічної інтеграції. На саміті Європейської Ради в Мад-
риді у червні 1989 р. було прийнято рішення про обговорення умов
утворення Європейського валютного союзу. Чергове засідання ЄР
у Страсбурзі в грудні 1989 р. мало визначити точну дату початку
переговорів, що дозволило стверджувати про перехід інтег-
раційного процесу із стадії «європесимізму» у стадію «єврооп-
гимізму».

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Саме на тлі внутрішніх зрушень в ЄС революційні зміни в ЦСЄ
розглядалися прихильниками європейської інтеграції як фактор,
що може відвернути увагу від поглиблення реформ в ЄС та підірва-
ти інтеграційний процес, що набрав швидкості. Побоювання поси-
лилися після падіння Берлінського муру у листопаді 1989 р. та по-
чатку непередбачено швидкого процесу об'єднання Німеччини.
Активність ФРН у цьому напрямі поставила перед багатьма політи-
ками ЄС не лише питання про можливості участі німецького уряду
в формуванні ЄВС, а й взагалі про роль об'єднаної Німеччини в
Європі.

Прихильники інтеграції все частіше висловлювались за поглиб-
лення внутрішніх інтеграційних процесів, оскільки більш інтегро-
ваний ЄС, на їх думку, був би в змозі не лише ефективно допомага-
ти новим демократичним країнам, а й став би ядром об'єднаної
Європи. За словами голови Європейської Комісії Ж. Делора, «кра-
щою відповіддю Співтовариства на події в Центральній та Східній
Європі має стати власний рух до інтеграції: єдиний ринок; соціаль-
ний вимір та права людини; економічний та валютний союз; про-
грес у спільній зовнішній політиці та просування до політичного
союзу... В цьому випадку динамізм інтеграції в Співтоваристві може
стимулювати динамізм економічних та політичних реформ в інших
країнах Європи»¹. Крім того, будівництво федеративної Європи, як
вважав Ж. Делор, гарантуватиме «вдале вирішення німецького пи-
тання», визначивши роль об'єднаної Німеччини в майбутній
Європі².

Аналогічний погляд, на думку автора, висловлював і Президент
Франції Франсуа Міттеран. У вересні 1989 р. в Європейському Пар-
ламенті він застерігав, що політичні зміни в ЦСЄ не повинні
підірвати західноєвропейські політичні структури. Лише приско-
рення та посилення «політичного будівництва в Європі... сприяти-
ме позитивним змінам на Сході». Поглиблення інтеграції «не лише
збільшить ресурсну базу ЄС, а й зробить його більш привабливим

¹ Address by Mr. Jacques Delors to the Council of Europe. Bulletin of the European
Communities, 9-1989. - P. 95.

² Address by Mr. Jacques Delors to the College of Europe in Bruges. Bulletin of the
European Communities, 10 - 1989. — P. 117.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

для іншої Європи», — стверджував Ф. Міттеран¹. Слід враховувати
однак, що не всі політичні лідери в ЄС вважали, що поглиблення
інтеграції відповідає новим потребам країн ЦСЄ. Виступаючи у ве-
ресні 1 988 р. в Європейському коледжі в Брюге, М. Тетчер вислови-
лась за розширення географічних кордонів Європи від Атлантики
до Уралу, заявивши, що більш інтегрований ЄС буде менш здатним
відповідати потребам країн Східної Європи².

Беручи до уваги, що більшість політичних лідерів ЄС схилялась
до першочергового поглиблення інтеграції, на саміті в Дубліні у
квітні 1990 р. ЄР було прийняте рішення про проведення пара-
лельно з запланованою міжурядовою конференцією із формуван-
ня Економічного та Валютного союзу нової міжурядової конфе-
ренції, що передбачала б перехід до Європейського політичного
союзу та співробітництва в сфері зовнішньої політики та оборони.
Конференції формально розпочали роботу в грудні 1990 р. у Римі і
завершилися підписанням у Маастрихт! угод про Європейський
Союз.

Історичні зміни, які досягай кульмінації в 1988 p., були неспо-
діваними для Західної Європи. Це пояснює, з точки зору дослідни-
ка, відсутність спільної стратегії ЄС, що могла бути застосована до
нової ситуації в Центральній та Східній Європі. У більшості країн
Західної Європи посадові особи, які працювали з країнами «з дер-
жавною торгівлею», були не чисельні та не мали достатнього
політичного впливу. Крім кадрової проблеми, формування стра-
тегії щодо країн ЦСЄ значно ускладнювалось ще й відсутністю ча-
су, необхідного для пошуку нових форм співробітництва. Рівень
непідготовленості відобразився як в офіційній, так і в неофіційній
документації Співтовариства. У прийнятій на засіданні Європейсь-
кої Ради у Родосі в грудні 1988 р. декларації про роль ЄС у світі голо-
ви урядів та держав країн — членів ЄС, говорячи про бажання нала-
годжувати політичний діалог між Сходом та Заходом, пропонували
іадто загальні кроки й рекомендували будувати його на основі

Address by President Mitterrand. Bulletin of the European Communities, 10 —
1989.-P. 85-86.

Margaret Thatcher. The Downing Street Years. — New York: Harper Collins, 1993. —
P. 744.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

угоди, підписаної з РЕВ ще влітку 1987 р.'. Більше того, на саміті в
Мадриді у червні 1989 р. аналіз ситуації в країнах ЦСЄ ще не стояв
серед головних питань порядку денного. Країни ЄС висловили лише
_в загальних рисах «спільне бажання» підтримувати політику еко-
номічних реформ². В умовах швидких політичних змін у регіоні, часті
наполягання західних політиків на зміцненні РЕВ як основи для роз-
витку співробітництва з ЄС свідчили про відсутність достатньо ви-
значеної політики на східних кордонах ЄС, яка зводилася до підтри-
мання рівноваги у зв'язку з розпадом соціалістичного табору.

Бажання попередити дестабілізацію в регіоні, яка неминуче суп-
роводжує глобальні політичні зміни, визначило згодом активну
політику економічної підтримки країн ЦСЄ. Першою узгодженою
відповіддю ЄС була прийнята в липні 1989 р. на саміті Великої
Сімки Декларація про стосунки між Сходом та Заходом. Визнаючи
економічне значення та географічну близькість ЄС до країн ЦСЄ,
лідери Великої Сімки запропонували «країнам Сходу можливість
розвивати збалансоване економічне співробітництво на комерцій-
ній основі, яке б узгоджувалося з інтересами безпеки... та з загаль-
ними принципами міжнародної торгівлі»³. Була передбачена реаль-
на допомога реформам у Польщі та Угорщині, які поклали початок
процесу «G 24». У межах цього процесу 24 країни-донори — члени
Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) —
разом з іншими міжнародними фінансово-економічними організа-
ціями домовилися надавати спільну економічну допомогу цим
двом країнам. Пізніше допомога в межах програми «G 24» розши-
рилась і на інші країни ЦСЄ.

У листопаді 1989 р. відбулася неофіційна зустріч голів урядів та
держав — членів ЄС у Парижі. Скликана за ініціативою Президента
Франції Ф. Міттерана, вона мала визначити серію заходів ЄС з
підтримки реформ у країнах ЦСЄ й розглянути можливі наслідки
відкриття внутрішнього німецького кордону і падіння Берлінсько-

¹ Presidency Conclusions. Bulletin of the European Communities, 12 — 1988.

² Presidency Conclusions of the European Concil in Madrid, 26-27 June 1989. Bulletin
of the European Communities, 6 - 1989. - P. 12, 14.

³ G 7 Declaration. Summit of the Arch. Paris, July 1989. In: Mayhew, Alan. Recreating
Europe: The European Union's Policy towards Central and Eastern Europe. — Cam-
bridge: Cambridge University Press, 1998. — P. 14.

Роздій. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

го муру. Допомога країнам ЦСЄ поступово перейшла від звичайних
форм гуманітарної допомоги Польщі та Румунії до складних кроків,
спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що знайшло вира-
ження в утворенні фінансових інституцій, покликаних регулювати
ці процеси. Так, за ініціативою французького уряду в травні 1990 р.
був утворений Європейський банк з реконструкції та розвитку
(ЄБРР), який мав стати на першому етапі основним інструментом
реалізації програм допомоги країнам ЦСЄ. Згідно з головними зав-
даннями, проголошеними ЄС у 1989-1990 pp. щодо країн ЦСЄ,
ЄБРР мав сприяти інвестиціям. Варто зауважити, що 60 % фінансо-
вої допомоги надавалось приватному сектору. Частина фінансових
та економічних програм для країн ЦСЄ здійснювалася також через
Європейський інвестиційний банк (ЄІБ).

У грудні 1989 р. була прийнята програма допомоги — PHARE
(французька абревіатура Програми допомоги Польщі та Угорщині
з перебудови економіки), яка лягла в основу політики ЄС щодо
країн ЦСЄ¹. Програма передбачала надання прямих грантів, по-
кликаних сприяти економічному розвитку та модернізації країн з
перехідною економікою, особливо в аграрній сфері, екологічних
питаннях, освіті, охороні здоров'я та розвитку приватного сектора
економіки. Базовим напрямом Програми стало вирішення про-
блеми розвитку інфраструктури. На початковому етапі PHARE бу-
ла також покликана сприяти ринковим реформам. Починаючи з
1992 р., за ініціативою Європарламенту Комісія ЄС зосередила
увагу на формуванні демократичних засад та громадянського
суспільства. У зв'язку з цим Програма PHARE з цього часу стала
відома більше як «демократична програма» сприяння розвитку
парламентської демократії, захисту прав людини, формування за-
конодавчої бази, розвитку незалежних засобів масової інформації
га профспілок тощо.

1990 р. в рамках Програми Польщі та Угорщині було виділено
рінансову допомогу у розмірі 300 млн екю. Із залученням до Про-

Council Regulation 3906\89, 18 December 1989. Official Journal. L 375, 23 Decem-
ber 1989; Mayhew Alan. Recreating Europe: The European Union's Policy towards
Central and Eastern Europe. — Cambridge: Cambridge University Press, 1998. —
P. 138-150.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

грами у вересні 1990 р. Болгарії, Чехословаччини та Югославії, а
пізніше й інших країн ЦСЄ (в 1993 р. після розпаду Чехословаччи-
ни до PHARE входило 11 країн), її бюджет поступово збільшився з
500 млн екю до 774 млн у 1991 р.тадо Імлрду 1992р. Для адміністру-
вання Програми PHARE в Генеральному Директораті 1 (ГД 1)
Єврокомісії була утворена нова адміністративна одиниця (ГД 1 А).
Попри важливість Програми, вона мала більше політичне значен-
ня, оскільки за економічними показниками кошти, надані країнам
ЦСЄ, становили в цей період лише 10 екю на кожного мешканця
регіону. Що ж стосується ефективності східноєвропейської політи-
ки ЄБРР, то перший етап його діяльності був проблематичним, що
спричинило реформування його діяльності в 1993 р.