Трудовий договір

Трудовий договір є основним інститутом трудового права зарубіжних країн. Він юридично оформляє вступ працівника в трудові правовідносини, визначає зміст його трудової функції, регулює взаємовідносини з роботодавцем. Регламентація питань, що стосуються укладення трудового договору, його умов, зміни та припинення, здійснюється в основному законодавчим шляхом. Однак законодавчі акти про працю, розраховані для загального застосування, як правило, не переслідують мети врегулювання трудових відносин в їх повному обсязі, визначення всіх чи окремих умов праці. В першу чергу державній регламентації підлягають основні, принципові питання взаємодії сторін трудових правовідносин. Щодо конкретних умов праці (тривалість робочого часу, розмір заробітної плати тощо), то законодавець обмежується встановленням лише основних положень, з урахуванням яких сторони за взаємною згодою можуть визначати умови, деталізувати і закріплювати їх у договірному порядку.

При цьому держава майже не обмежує права сторін трудового договору щодо встановлення рівня умов праці. В більшості країн ні законодавець, ні судова практика не перешкоджають встановленню трудовими договорами більш кращих (порівняно із законодавством) умов праці для робітників та службовців. Аналогічні норми передбачені і в законодавстві України.

Характерною особливістю правового регулювання трудових відносин є прагнення законодавця створити для обох сторін договору рівні можливості для реалізації своїх прав. Формально працівник та роботодавець є рівноправними суб'єктами. Кожна із сторін може пропонувати для внесення в трудовий договір свої умови та відмовитись від прийняття умов, передбачених іншою стороною. Разом з тим законодавство більшості країн виходить з необхідності надання працівнику певних правових гарантій за трудовим договором, що полягає в обмеженні ряду функцій роботодавця. Такий підхід законодавця пояснюється тим, що хоча формально (юридично) працівник і роботодавець рівні, однак фактично можливості роботодавця у сфері регулювання трудових відносин значно ширші.

Найбільш чітко регламентовані права роботодавця щодо звільнення працівника. Зокрема, при розірванні трудового договору за ініціативою роботодавця, він повинен виходити не лише із суб'єктивних міркувань, але і керуватися об'єктивними критеріями, передбаченими в законі, а у випадку виникнення спору саме на нього покладається обов'язок доказування обґрунтованості розірвання трудового договору.

Типовим для законодавства про працю є включення до нього норм про попереднє узгодження з представницькими органами працівників на підприємстві або адміністративною владою питань, які стосуються звільнень, переведень тощо за ініціативою роботодавця.

У цілому тенденція щодо регулювання звільнень зводиться до того, що законодавство вирішує проблеми звільнень шляхом покладення на роботодавців більшої матеріальної відповідальності за незаконні звільнення за рахунок підвищення розмірів грошових вихідних допомог та компенсацій звільненим працівникам за завдану їм шкоду.

Основні нормативні акти регулювання трудових договорів:

у Болгарії —Трудовий кодекс 1986 р.;

у Великобританії — Закон про трудові договори 1972 р., Закон про строки та умови найму на роботу 1959 р., Закон про компенсаційні виплати у випадку звільнення за скороченням штатів 1955 р., Закон про охорону здоров'я та техніку безпеки на виробництві 1974 р., значна роль традиційно відводиться прецеденту;

у Німеччині — глава VI «Трудовий договір» Німецького цивільного укладення 1896 р., Закон про захист від звільнень 1951 р., Закон про мінімальну тривалість відпустки, що надається працівникам 1963 р., Закон про виплату заробітної плати у святкові дні 1951р.;

В Італії — титул II пятої книги «Про працю на підприємствах» Цивільного кодексу Італії 1942 р., Закон № 25 (про випробувальний строк) 1955 р., Королівський декрет-закон № 1825 (про договір приватного найму) 1924 р. та ін.;

у СІЛА — Закон про цивільну службу (Закон Пендлтона) 1883 р., Закон про заборону дискримінації у сфері праці праців ників похилого віку 1967 р., Закон про справедливі трудові норми 1947 р.; усі прийняті федеральною владою Закони та їх зміни зібрані у главі 29 Зводу законів США.