Соціальне партнерство

Концепція соціального партнерства набула значного поширення в країнах з розвинутою економікою. В сучасних умовах вона є основою регулювання відносин між суб'єктами найманої праці та роботодавців. її сутність полягає в проведенні політики, яка зводила б до мінімуму або виключала взагалі можливість виникнення соціальних конфліктів у сфері виробництва. Збереження соціального порозуміння на підприємстві є головним змістом та метою соціального партнерства.

Соціальне партнерство в зарубіжних країнах тісно пов'язане з поняттям «соціальна автономія». Термін «соціальна автономія» означає можливість для об'єднань працівників і об'єднань роботодавців самостійно, без втручання держави вирішувати низку проблем, тому соціальне партнерство можливе лише за умови соціальної автономії партнерів.

Сфера соціальної автономії охоплює участь працівників в управлінні виробництвом, участь об'єднань працівників і об'єднань роботодавців в діяльності адміністративних і судових органів з питань праці і соціального страхування, регулювання трудових відносин посередництвом колективних договорів, вирішення трудових конфліктів, тобто мова йде про передачу державою ряду своїх функцій організаціям роботодавців і найманих працівників. Це полягає у визнанні державою інституту колективних договорів і наданні юридичної сили нормам, які в ньому містяться. На основі соціальної автономії соціальні партнери можуть створювати свої органи, з допомогою яких вони регулюють свої взаємовідносини. Роль держави зводиться до закріплення мінімальних норм-гарантій в галузі праці, а також здійснення контролю за дотриманням соціальними партнерами чинного законодавства.

Меті збереження миру на підприємстві служить і традиційне для багатьох країн введення обов'язкової процедури примирення сторін у випадку виникнення колективних трудових конфліктів. Спроби досягнути мирного їх вирішення здійснюються як всередині підприємств шляхом створення спеціальних органів, так і шляхом зацікавлення незалежних посередників. Чинний порядок судового розгляду (як у спеціалізованих судах, так і в судах загальної юрисдикції) також виходить із пріоритету мирного урегулювання над силовими методами. Це виражається в тому, що законодавство про страйки всіх країн містить норми як про зобов'язання попереднього мирного урегулювання, так і про необхідність здійснення спроб примирення навіть під час самого страйку. Окрім того, в усіх країнах порядок проведення страйків детально регламентований з метою зведення до мінімуму їх негативних наслідків для підприємств. Законодавець виходить із спільності інтересів працівників та роботодавця з метою збереження економічного потенціалу підприємства.

Межі соціальної автономії партнерів в зарубіжних країнах визначаються виходячи із загальної мети регулювання, а також його предмета. За загальним правилом соціальне партнерство повинно здійснюватись таким чином, щоб не завдати шкоди більшості суб'єктів правовідносин. Мова йде про проведення такої політики, при якій боротьба за права працівників розглядалася б як крайній засіб.

За предметом регулювання соціальна автономія, як правило, обмежується встановленням умов праці та рівня заробітної плати. Інші питання відносяться до компетенції держави.

За загальним правилом, яке діє в колективно-договірній практиці, зміст колективних договорів визначається за згодою сторін. Однак законодавство про працю окремих країн (Франція, Бельгія) в певній мірі визначає зміст колективних договорів або містить загальні умови про такий зміст (Німеччина, Австрія). При цьому держава майже не обмежує права сторін при встановленні рівня умов праці. В більшості країн ні законодавство, ні судова практика не перешкоджають прийняттю колективними договорами більш пільгових умов праці, ніж було передбачено законодавством.

Зміст інституту колективних договорів, ступінь його поширення, місце в системі трудового права в різних країнах не однакові. Найбільшого поширення колективні договори отримали в англосаксонських країнах (США, Канада). Дещо інше становище займає система колективних договорів в європейських країнах, де переважає законодавство про працю.

Із врахуванням історичних передумов становлення та розвитку законодавства окремих країн, у змісті питань колективно-договірного регулювання умов праці є істотні зміни в окремих групах держав (Великобританія, США, Канада), (Італія, Франція, Німеччина, Швейцарія), а також в країнах Східної Європи (Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія) та країнах колишнього СРСР (Російська Федерація, Україна, Республіка Білорусь та ін.). Зокрема, це стосується законодавства і практики застосування з таких питань, як види соціального партнерства, сфера поширення, зміст та порядок укладення, контроль та відповідальність за невиконання колективного договору.

Основна відмінність звичайно закладена в джерелах правового регулювання відносин соціального партнерства. Розглянемо правові основи регулювання соціального партнерства в окремих країнах.

Болгарія. Основними нормативними актами, що регулюють відносини з колективного договору та особливої тристоронньої форми співробітництва в галузі трудових відносин, є Трудовий кодекс 1986 р. і підзаконні акти. У числі останніх можуть бути названі Положення про принципи, порядок і умови надання організаціям робітників, службовців і роботодавців права представництва в тристоронньому співробітництві на національному рівні. Правила функціонування національної системи тристороннього співробітництва. В 1990 р. прийнятий Закон про

розгляд трудових спорів, який також частково торкається цих питань.

Великобританія. Колективні договори офіційно законодавством не урегульовані. Закон про профспілки і трудові відносини 1974 р. (зі змінами 1976 р.) оголосив колективні договори не обов'язковими. Так, у ст. 18 Закону передбачається, що укладені колективні договори не мають обов'язкової юридичної сили, якщо про це не зазначено в самому договорі.

Угорщина. Правове регулювання колективних договорів здійснюється Законом XXII 1992 р. про Кодекс законів про працю, у якому міститься окрема глава про колективні договори, що входить до складу розділу про відносини, які пов'язані з трудовими.

Німеччина. Законодавче регулювання колективних (тарифних) договорів закріплено в наступних нормативних актах: Законі про тарифний договір від 9 квітня 1949 р. в редакції від 25 серпня 1969 р., постанові про реалізацію Закону про тарифний договір від 20 лютого 1970 р. (в редакції від 16 січня 1989 р.).

Італія. Основним законодавчим джерелом колективно-договірного регулювання трудових відносин є глава третя книги п'ятої Цивільного кодексу Італії 1942 р.

Польща. Регулювання трудових відносин здійснюється відповідно до наступних нормативних актів:

— Трудовим кодексом 1974 р.; законом про зміни Трудового кодексу від 24 листопада 1986 р., в якому з'явилась нова редакція розділу II «Колективні трудові договори і колективні угоди на підприємствах», розпорядженням Ради Міністрів про детальний порядок укладення, розірвання та реєстрацію колективних трудових договорів, а також про укладення і реєстрацію колективних угод на підприємстві від ЗО квітня 1987 р.

США. На федеральному рівні порядок і умови укладення колективних договорів регулюються наступними актами: Законом про трудові відносини 1935 р. (Закон Вагнера); Законом про справедливі умови праці 1938 р.; Законом про відносини робітників та роботодавців 1947 р. (Закон Тафта — Хартлі); Закон про надання звітів та відомостей у трудових відносинах 1959 р. (Закон Лендрама — Гріффіна).

Перераховані акти не поширюються на сільськогосподарських робітників, працівників, які мігрують і сезонних робітників, на державних працівників і службовців. Усі зазначені закони входять у розділ 29 Зводу законів США, який перевидається кожні чотири роки з усіма внесеними доповненнями і змінами.

Законодавство, яке регулює діяльність федеральних і державних службовців, працівників державних підприємств, закладів, організацій, розроблено більш детально. До нього відносяться: Закон про оплату федеральних службовців 1945 р.; Закон про неробочі святкові дні для цивільних державних службовців і посадових осіб 1959 р.; Закон про класифікацію посад на федеральній службі.

Усі федеральні законодавчі акти, які регулюють діяльність державних працівників, зібрані у розділі 5 Зводу законів США. Окремими законодавчими актами як на федеральному рівні, так і на рівні штатів регулюється діяльність деяких категорій працівників (наприклад вчителів, інвалідів війни, сільськогосподарських робітників, банківських службовців, поштових службовців, поліцейських, пожежників та інших).

Франція. Положення про колективно-договірні регулювання є складовою (у вигляді глави) в Кодексі законів про працю Франції 1973 р. (зі змінами 1982 р.). Поряд з цим дані питання регулюються наступними нормативними актами: Законом про порядок укладення колективних договорів і про урегулювання колективних трудових конфліктів від 13 листопада 1982 р.; Законом про внесення змін в Кодекс і регулювання порядку проведення колективних переговорів з питань про продовження робочого часу від 28 лютого 1986 р.

У Хорватії трудові відносини регулюють наступні нормативні акти: Закон про трудові відносини від 22 квітня 1992 р.; Єдиний колективний договір для всіх галузей республіки від 31 липня 1992 р.; Єдиний колективний договір для бюджетної сфери від 12 жовтня 1992 р.; Інструкція Міністерства праці, соціального захисту та сім'ї від 27 травня 1992 р. про реєстрацію і публікацію занесених в реєстр колективних договорів.

Швейцарія. Положення про колективний договір включені в титул X Швейцарського загальнообов'язкового закону від 31 березня 1911 р. з наступними змінами і доповненнями 1971 р. Згідно з ч. 1 ст. 34 Конституції Швейцарської Конфедерації видання правових норм у сфері регулювання відносин між працівниками найманої праці і роботодавцями шляхом укладення колективних договорів відноситься до компетенції федерації в

тій частині, в якій цією угодою надається загальнообов'язковий характер. Крім того, на основі положення ч. 2 ст. 34 Конституції 28 вересня 1956 р. прийнятий Федеральний закон про розширення сфери застосування колективного договору¹.