Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Факти, що не підлягають доказуванню, у цивільному процесі іноземних держав
Доказове право іноземних держав — це сукупність норм, які встановлюють правила і положення, що визначають предмет доказування і обов'язок по доказуванню; види доказування; докази і їх належність; засоби доказування і їх допустимість; оцінку доказів тощо. Такі правила і положення мають загальні риси і відмінності в національному правовому регулюванні в окремо взятих державах. У країнах СНД інституту доказового права в оновленому регулюванні у порівнянні з нормами ЦПК України властиві в основному спільні положення за наявності окремих особливостей. Так, в ЦПК Азербайджанської Республіки передбачені [17: 58]: - застереження про те, що не допускається використання доказів, одержаних з порушенням закону (ст. 76.3); - правило про те, що при розгляді спорів про визнання недійсними актів державних й інших органів, обов'язок доказування обставин, які слугували підставою для прийняття зазначених актів, покладається на орган, який прийняв такий акт (ст. 77.2); - правило про оформлення судового доручення районних судів, адресованого до судів іншої держави (ст. 84.4); - положення про те, що забезпечення доказів до виникнення справи в суді може бути проведено особами, які виконують нотаріальні дії, в тому числі і посадовими особами консульських установ (ст. 85.2); - положення про те, що письмові докази, одержані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого способу можуть бути визнані судом такими, якщо є можливість установити достовірність документа (ст. 89.2), а особи, які подають звуко- чи відеозапис, зобов'язані зазначити коли, хто і на яких умовах здійснював запис (ст. 96); - правило про те, що коли сторона ухиляється в проведенні експертизи або чинить перешкоду в її проведенні, а без участі такої сторони провести експертизу неможливо, суд має право визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, встановленим або спростованим і обґрунтувати на цьому факті всі правові наслідки (ст. 97.5); - положення з приводу того, хто не підлягає допиту як свідок, а також, які особи мають право відмовитися від дачі свідоцьких показань (ст. 104); - про те, що суд може вважати встановленими обставини, що мають значення для справи, на підставі даних, повідомлених стороною, якщо друга сторона утримує в себе доказ і не подає його на вимогу суду (ст. 106.2). Правове регулювання доказів і доказування ЦПК Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) проведено в розділі V, до якого включено 64 статті (статті 177-241), новелами в яких виступають: визначення предмета доказування (ст. 177); включені до засобів доказування додатково «інші носії інформації, якщо з їх допомогою можна одержати дані про факти, які мають значення для правильного вирішення справи», і зроблені застереження про те, що одержані докази з порушенням закону не мають юридичної сили (ст. 178). До них відносяться: звукозапис, відеозапис, кіно і відеофільми, висновки державних органів та ін. (ст. 229-231); встановлений правовий порядок проведення очної ставки (ст. 191), доказування підробленості письмових доказів (ст. 199); проведення освідчування (ст. 209), опізнання (ст. 211), судового експеримента (ст. 215), комісійної і комплексної експертизи (ст. 218, ст. 219) і застосування технічних засобів закріплення доказів (ст. 239) [17: 60]. ЦПК Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) у правовому регулюванні «Доказів і доказування (гл. 7)» має такі новели: положення про те, що фактичні дані повинні бути визнані судом недопустимими як докази, якщо вони одержані з порушенням вимог закону і вплинули на достовірність одержаних фактичних даних (ст. 69); визначення, які докази є достовірними (ст.70); правило про те, що обставини вважаються також встановленими без доказів, якщо в рамках належної правової процедури не буде доказано зворотнє (п. 5 ст. 71); визначення переліку осіб, які не підлягають допиту як свідки і які можуть відмовитися від дачі показання (ст. 79); положення про використання науково-технічних засобів у процесі доказування (ст. 90); правила про призначення і порядок проведення експертизи одноособової, комісійної, комплексної, додаткової і повторної (ст. 91-98); про участь спеціаліста в процесуальних діях, його права і обов'язки (ст. 99) [там само]. Доказування в цивільному процесі Болгарії, Угорщини, Польщі розглядається як сумісна діяльність суду, сторін й інших учасників процесу, спрямована на встановлення обставин, необхідних для вирішення спору (§ 163 ЦПК Угорщини, статті 127, 129 ЦПК Болгарії, статті 227-233 ЦПК Польщі). Предмет доказування складають факти (обставини), які мають істотне значення для вирішення спору, тобто юридичні факти, що визначаються нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин сторін. Ними є дії і події, визначені в часі, просторі, котрі мали місце в минулому або існують в сучасності. Доказуванню підлягають і доказові факти. На кожну із сторін покладений обов'язок доказати ті обставини, на яких вона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Обставини, необхідні для вирішення спору, повинна, як правило, доказувати та сторона, яка заінтересована в тому, щоб суд визнав їх істинними (§ 164 ч. 1 ЦПК Угорщини). Але не підлягають доказуванню - загальновідомі факти і обставини, офіційно відомі суду, про які він повинен повідомити сторін; - факти, стосовно яких існує встановлена в законі презумпція, спростування якої допускається у всіх випадках, за винятком, коли це заборонено законом (ст. 128 ЦПК Болгарії, ст. 234 ЦПК Польщі); - факти, визнані протилежною стороною під час провадження, якщо таке визнання не викликає сумніву у його відповідності дійсному положенню (ст.229 ЦПК Польщі); - факти, які протилежна сторона не оспорює (ст. 230 ЦПК Польщі, § 163 ч. 2 ЦПК Угорщини). Не підлягають доказуванню джерела права і їх правові норми. У справах, у яких застосовується іноземне право, предметом доказування сторони можуть бути правові норми, що діють в іноземній державі, якщо вони не відомі суду і останній не має можливості їх встановити (ст. 132 ЦПК Болгарії). Суд за власною ініціативою одержує інформацію про невідоме йому іноземне право і про взаємини, які існують з іноземною державою, але може використати також докази, подані стороною. Інформацію про іноземне право і про взаємини надає за запитом суду міністр юстиції (§ 200 ЦПК Угорщини). В юридичній (процесуальній) літературі Болгарії провадиться класифікація доказування на види: залежно від мети, що ставиться — на повне (яке створює однозначне переконання в істинності або неістинності відповідного фактичного твердження) і неповне (створює лише вірогідність існування фактичних обставин); за змістом — головне (предметом є факти, стосовно яких сторона має обов'язок по їх доказуванню), зустрічне (доказування протилежної сторони, спрямоване проти головного доказування), зворотнє (спрямоване на спростування законної презумпції або законної сили офіційних посвідчуючих документів); за характером факту, що підлягає доказуванню, — на пряме (предметом якого є факт правового значення) і побічне (предметом є доказовий факт). У цивільному процесі Угорщини виділяється три етапи доказування: встановлення судом доказів і допущення їх в процес; дослідження (перевірка) доказів в судовому засіданні з дотриманням принципу безпосередності; оцінка судом доказів. Відповідно до § 201 ч. 1 ЦПК суд, який розглядає справу, провадить судове доказування, як правило, в судовому засіданні. Якщо це пов'язано з великими труднощами і значними судовими витратами, то суд дає доручення іншому суду, в районі якого проживають особи, які підлягають допиту, або де можна найбільш доцільно провести доказування. Суд, який діє за дорученням, застосовує відповідні правила, які є керівними для суду, що розглядає справу, і користується повноваженнями останнього та складає протокол про проведення доказування (§§ 201-205 ЦПК) [17: 61]. В законодавстві й процесуальній літературі зазначених держав Східної Європи також відсутнє чітке розмежування визначення доказів від засобів доказування. З аналізу ст. 127 ЦПК Болгарії можна зробити висновок, що доказами є обставини (факти), на яких сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення. В літературі до них відносяться засоби доказування: пояснення сторін, письмові докази, показання свідків, експертиза і пов'язаний з нею огляд. Але, оскільки сторона не попереджається і не несе кримінальної відповідальності за достовірність своїх показань, то її допит не визнається доказовим засобом, за винятком, коли нею зроблене визнання [там само]. ЦПК Угорщини до засобів доказування відносить показання свідків, висновки експертів, огляди, документи та інші речові докази. В цивільній справі принесення присяги не допускається (§ 166). Правило § 113 ЦПК про те, що суд може викликати сторону до судового розгляду, щоб заслухати її пояснення або витребувати її письмове пояснення, а також правила § 285 і § 302 ЦПК про те, що суд зобов'язаний заслухати пояснення сторони у справах про зміну правового статусу, свідчать, що пояснення сторін відносяться до засобів доказування, хоч пряма вказівка про це в нормі (§ 166) відсутня. Зі змісту статей 227-231, 305-308 ЦПК Польщі вбачається, що докази і засоби доказування ототожнюються. До них відносяться як істотні для справи факти, так і джерела, в яких вони відображені. До доказів відносяться: письмові докази (документи), показання свідків, висновки експертів, огляди, допит сторін, речові докази, прибори, які передають зображення або звук. У цивільному процесі Румунії до доказів відносяться факти, які підтверджують наявність або відсутність спірного правовідношення сторін і сприяють вирішенню справи. Засобами доказування і одночасно доказами визнаються письмові докази, пояснення свідків, презумпції і визнання сторін, огляд на місці і експертиза. У процесуальному законодавстві зазначених країн має місце широка диференціація в правовому регулюванні використання і дослідження доказів. Так, у цивільному процесі Болгарії пояснення сторін про обставини справи не є обов'язковими. Але суд може вимагати особисту явку сторін для опиту їх про обставини справи (ст. 114 ЦПК). Разом з тим, в першому судовому засіданні, в якому провадиться попередня підготовка справи до розгляду, кожна із сторін повинна викласти і обґрунтувати всі свої вимоги й заперечення, навести докази. Суд ставить кожній із сторін питання за показаннями другої сторони про фактичні обставини і може вказати на те, що ними не наведені докази про окремі обставини, які мають значення для справи (ст. 109 ЦПК). Таким чином, ми можемо зробити висновок, що система доказового права і використання в ній фактів, що не підлягають доказуванню, дійсно має загальні і відмінні риси в національному правовому регулюванні в окремо взятих країнах.
Date: 2015-09-05; view: 526; Нарушение авторских прав |