Преюдиційні факти

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі, встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини [10: 56].

Суб'єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови [4]:

- обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПКУ судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали і у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, встановлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, встановлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;

- судове рішення набрало законної сили;

- у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. Пленум ВС України у п. 7 постанови № 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що особи, які не брали участь у цивільній, господарській чи адміністративній справі, в якій судом ухвалене відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цим судовим рішенням. У такому випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. Тобто якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення у процес додаткового відповідача або третьої особи.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. 3 ст.61 ЦПКУ преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Важливим у цій статті є те, що преюдиційними також є рішення господарських та адміністративних судів. Пленум ВС України у п. 7 постанови № 14 від 18.12.2009 р. роз'яснив, що під судовим рішенням у ч. 3 ст. 61 ЦПК України слід розуміти будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного (рішення, в тому числі і заочне, ухвала, судовий наказ), господарського та адміністративного судочинства.

У науковій літературі наголошується, що не всі ухвали, які набрали законної сили, можуть мати преюдиціальне значення для справи. Д.Д.Луспеник наводить такі приклади. Відповідач, заперечуючи проти позову, може посилатися на встановлений ухвалою суду, що набрала законної сили, факт відмови позивача від позову, який пред'явлено повторно. Така ухвала має преюдиціальне значення, в силу якої суд повинен відмовити у відкритті провадження або закрити провадження у справі. Але не може вважатися преюдиційною ухвала суду про повернення позову (наприклад, унаслідок визнання позову неподаним), оскільки спеціальна норма передбачає право позивача на повторне звернення до суду із заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви [10: 60].

З точки зору тактики процесу, покликатися на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають підстави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 361 ЦПКУ підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким встановлені певні обставини, має недоліки і є загроза його скасування, то на нього краще не покликатися, а доводити потрібні обставини в загальному порядку.

Що ж до преюдиційності обставин, встановлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПКУ вони будуть обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, в тому числі розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.

Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення передбачено для справ про захист прав споживачів. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів» об'єднання споживачів мають право, зокрема, звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов'язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов'язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

Безумовно позитивною нормою в ЦПК України є те, що преюдиційні факти, на відміну від ЦПК України 1963 року, встановлюються не лише рішенням у цивільній справі, а й рішенням у господарській або адміністративній справі, які набули законної сили, і не лише в разі її розгляду, де беруть участь ті самі особи, а й тоді, коли у справі бере участь саме особа, стосовно якої той чи інший факт, який має значення для розгляду справи, вже був встановлений раніше рішенням суду.

Не доцільним є той факт, що ЦПК України до переліку фактів, що не підлягають доказуванню, не вніс презюмовані факти (так звані законні презумпції). Та все ж такі факти не підлягають доказуванню, оскільки їх перелік міститься у нормах матеріального права, які є чинними і тягнуть певні юридичні наслідки. Тобто від обов’язку доказування звільняється лише одна сторона, а іншій надається право спростувати даний факт. Так, презюмованими фактами були і залишаються факт батьківства подружжя щодо дітей, народжених ними у шлюбі (ст. 122 СК України), презумпція вини заподіювача шкоди (ст. 1166 ЦПК України), презумпція повної цивільної дієздатності фізичної особи, що досягла вісімнадцяти років (ст. 34 ЦК України) тощо.

На жаль, чинний ЦПК України не зараховує законні презумпції (припущення) до підстав звільнення від доказування. Ст. 60 ЦПК вказує на те, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Проте, як видається, коли йдеться не про будь-які припущення, а саме про законні припущення (презумпції), то рішення суду може ґрунтуватись на них, якщо особи, які беруть участь у справі, не спростують ці припущення.

Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що категорія предмету доказування знайшла своє відображення в ЦПК України дещо в іншому вигляді, ніж вона мала місце в радянському законодавстві, що сьогодні вже стало історією цивільного процесу. Дані зміни мають переважно позитивний характер, разом з тим ряд проблем залишається невирішеним.