КРАЇНИ Й ТЕРИТОРІЇ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

СТАНОВИЩЕ НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ Й ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Якщо в Африці до 1870 р. європейцями було захоплено

11% території, то на початку XX ст. — 90%, а напередодні Першої світової війни — 96,6%. Найбільшими колоніальними державами були:

• Франція — володіла 35% колоній;

• Велика Британія — 30%;

• Німеччина — 8,5%.

Менші колоніальні володіння мали Бельгія, Португа­лія, Іспанія, Італія.

2. Після Першої світової війни колонії Німеччини згідно з рі­
шенням Ліги Націй стали підмандатними територіями:

• Великої Британії — Німецька Східна Африка;

• Франції — Того, Камерун;

• Бельгії — Руанда, Бурунді та ін.

3. Лише дві країни — Ефіопія і Ліберія зберегли свою неза­
лежність. Усі інші (близько 50 країн) були колоніями або
протекторами.

У 50-х рр. XIX ст. в Ефіопії низка окремих князівств об'єдналися в централізовану монархію, яка змогла про­тистояти загарбницьким домаганням Великої Британії таї Італії. Лише під час італо-ефіопської війни 1935-1936 рр. Ефіопію загарбала фашистська Італія. У 1941 р. партизан-' ська ефіопська армія і англійські війська вигнали з Ефіопії італійських загарбників.

Із 1821 р. на території Ліберії почали виникати поселення звільнених негрів — рабів із США. Вони об'єднали навко­ло себе численні народності. Незалежною республікою Лі­берія була проголошена у 1847 р.

4. Країни поділили Африку на колонії, протектори, не беру­чи до уваги місцеві умови, етнічні та історичні традиції на­родів. Цілі етнічно однорідні групи були свавільно роз'єднані, а тому існували перешкоди для формування африканських народностей і націй.

5. У першій половині XX ст. в Тропічній і Південній Африці проживали різні племена: одні — на стадії первіснообщин­ного ладу, деякі стали централізованими феодальними монархіями, а в Південно-Африканській Республіці по­чався індустріальний розвиток.

6. Колоніальні країни сприяли монокультурному господар­ському розвитку африканських країн (дозволяли виро­щування й експорт якоїсь однієї культури, яку потім за безцінок скуповували у селян). Із колоній Африки виво­зили каву, какао, банани, каучук, рис, бавовну та інші культури.

7. Іноземні інвестиції вкладалися в розвиток гірничодобув­ної промисловості, яка була розрахована на експорт. Під­приємництво зосереджувалося на первинній обробці про­дуктів харчування, поставках у Європу екзотичних продуктів, видобуванні сировини.

8. На півдні Африки високого рівня досягла лише одна краї­на — Південно-Африканський Союз (ПАС), територію якого спочатку заселяли африканські народи — бушмени,' банту, готтентоти. У 1652 р. голландська Ост-Індська компанія заснувала тут Капську колонію, панівне стано­вище в якій зайняли африканери (бури). Після захоплення Капської області Великою Британією (остаточно у 1806 р.) більша частина африканерів залишила її і на загарбаних] в африканців територіях заснувала республіки Наталь, |

Трансваль і Оранжеву. В 1843 р. Велика Британія захо­пила Наталь, а внаслідок англо-бурської війни (1899-1902 рр.) — інші бурські республіки. У 1910 р. ці території були об'єднані в англійський доміні­он — Південно-Африканський Союз, який у період між двома світовими війнами домігся високого рівня розви­тку, став індустріально розвиненою країною. Проте кори­стувалося плодами прогресу лише біле населення. Корінне чорне населення виконувало малокваліфіковану ни-зькооплачувану працю, не мало права проживати поруч з білими (система апартеїду).

Апартеїд (роздільне проживання) — офіційна державна полі­тика расової дискримінації і серегації — позбавлення та обмеження політичних, соціально-економічних і грома­дянських прав, що проводилася Південно-Африканським Союзом щодо населення неєвропейського походження.

Серегація (від лат. — відокремлюю) — вид расової дискримі­нації, що полягає у відокремленні кольорового населення від білого.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Перша світова війна дала могутній поштовх розвитку на­
ціонально-визвольного руху. Боротьбу народів Африки
часто очолювали племінні вожді. Формами боротьби були:

• збройна боротьба;

• супротив захопленню земель;

• супротив колоніальній християнізації;

• виступи проти іноземних торговців;

• знищення іноземних товарів;

• відмова від сплати контрибуції;

• відмова від виконання трудових повинностей.

2. Наростали й пасивні форми боротьби:

• бойкотування іноземних товарів;

• організація власних незалежних торгових общин;

• створення національних шкіл тощо.

3. Масові повстання численних племен відбулися в Кенії й Уганді через масове захоплення земель британцями і під­вищення податків. Повстанці вбивали англійських солдат і чиновників, руйнували залізниці й телеграфні лінії.

4. У 20-х рр. XX ст. в Південно-Африканському Союзі бо­ротьбу вела індійська громада, яка використовувала тактику ненасильницьких дій.

5. Відбувалося становлення патріотичних сил і організацій. Так, у 1923 р. виник Африканський національний кон­грес (АНК), який ненасильницькими методами вів бо­ротьбу за расову рівність. Згодом він усе більше ставав на шлях рішучих дій, за розгортання політичної і зброй­ної боротьби.

6. Одначе все-таки в цей період опір колонізаторам мав ха­рактер епізодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів і поки що не був великою загрозою для колоніальних держав.

7. Тривала і наполеглива боротьба народів Африки не була марною. У другій половині XX ст. країни Африки звіль­нилися від колоніальної залежності.

нії, Франції, Нідерландам та ін.) і США та були зосереджені в районі Карибського басейну, було мало. Вони становили лише 2,5% території та 4,5% населення регіону.

У роки Першої світової війни країни Латинської Америки:

1. Оголосили війну Німеччині:

• у 1917 р. — Панама, Куба, Бразилія;

• у 1918 р. — Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа.

Участь цих країн у війні полягала у постачанні продо­вольства й сировини та патрулюванні у водах Південної Атлантики і в морських операціях Великої Британії.

2. Розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною: Болівія, Перу, Еквадор, Уругвай, Домініканська Респуб­ліка.

3. Решта країн були нейтральними до кінця війни.