Органидержавного управління за Конституцією 1921 р

Жупани Стояли на чолі жуп (жупаній). Призначалися

королем.

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

Конституція 1921 р. узаконила унітарну державу з дис­кримінацією національних меншин. Вона надала перевагу сербам.

Територія Королівства сербів, хорватів і словенців стано­вила 248 тис. кв. км.

Населення — 12 млн осіб. 39% населення становили сер­би, які стали панівною нацією в королівстві. Урядом прово­дилася великосербська політика:

• в державному апараті, армії, поліції переважали серби;

• ігнорувалися національні інтереси інших народів;

• на територіях національних меншин не організовува­лися органи місцевого самоврядування;

• проти національних меншин велись репресії.
Найчисленнішими національними меншинами в Коро­
лівстві сербів, хорватів і словенців на 1918 р. були:

німці, угорці, албанці, румуни, турки,

південні слов'яни (словенці, македонці, хорвати, чор­ногорці). Проти унітарної держави виступали:

• хорватські федералісти,

• чорногорські автономісти.

В країні поглибилася політична криза. Проти політики сербізації активно боролася Хорватія* Видатним діячем хорватського національного руху був С. Радич.

Степан Радич (1871-1928) Лідер Хорватської республіканської селянської партії (ХРСП), що була ініціатором створення Хорватського блоку партій (1921 р.), які вимагали федеративного устрою Королівства сербів, хорватів і словенців. Розвивав теорію "селянського права" (єдність інтересів селянства, його гегемонія в політичному житті). Був смертельно поранений великосербським націоналістом.

Загальне виборче право мали чоловіки з 21 року, що належали до "сербо-хорвато-словенської національності". Особи, що не належали до цієї "національності", мали право обирати до ор­ганів влади, якщо прожили в королівстві не менше 10 років.

Висновки:

1. Королівство сербів, хорватів і словенців — багатонаціо­нальна держава з різними релігіями:

• православ'ям — серби, чорногорці, македонці;

• католицизмом — хорвати, словенці;

• ісламом — жителі Боснії, Герцеговини і Косово.

2. Національне питання було головним у різні періоди сус­пільно-політичного життя в країні.

3. Надзвичайно напруженими були сербо-хорватські су­перечності.

4. Основу міжнаціональних суперечностей було закладено у 20-х рр., що призвело наприкінці 80-х рр. до розпаду Югославії та до жорстоких міжнаціональних і релігійних воєн.

ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ 1929 р. Причини перевороту:

1. Внутрішньополітична нестабільність:

• часта зміна урядів;

• парламентська криза внаслідок виходу з Народної Скупщини селянсько-демократичної коаліції;

• релігійні суперечності;

• антисербські виступи у Хорватії та Словенії;

• діяльність великосербських терористичних груп;

• гострі протиріччя різних частин королівства.

2. Різна зовнішньополітична орієнтація окремих регіонів
Югославії:

• Хорватія орієнтувалася на Німеччину;

• Словенія — на Австрію;

• Сербія — на Росію;

. • Боснія — на мусульманські країни. 6 січня 1929 р. Державний переворот.

В країні встановилася військово-монархічна диктатура. Всю повноту влади перебрав на себе король Александр, який:

• розпустив парламент — Народну Скупщину;

• скасував конституцію 1921 р.;

• розпустив політичні партії;

• для придушення опозиції створив Державний суд за­хисту держави.

Жовтень 1929 р. Королівство сербів, хорватів і словенців стало називатися Югославією. Було змінено кордони адміністра­тивних одиниць. Всю країну було поділено на 9 провінцій ("банів") і один столичний округ. Поділ було здійснено так, щоб у кожній адміністративній одиниці (бані) більшість становили серби. На чолі банів — бани, які призначалися королем і підпорядковувалися тільки йому.

1931 р. Була прийнята нова конституція. Югославія була про­голошена конституційною монархією. Законодавча влада здійснювалася королем і двопалатним парламентом. До виборів допускалися лише ті партії, які виступали за єд­ність держави.

1934 р. Югославія ввійшла до Балканської Антанти (Греція,
Румунія, Туреччина, Югославія) під егідою Франції. Піз­
ніше позиції Франції на Балканах були підірвані фашист­
ськими Німеччиною та Італією.

Короля Александра (прихильника союзу з Францією) було вбито хорватськими фашистами. Королем став стар­ший син Александра Петро II (йому було 11 років). Ре­гентську раду очолив принц Павло, прибічник фашист­ської Німеччини.

1935 р. Прем'єр-міністром і міністром закордонних справ
Югославії в 1935-1939 рр. був Мілан Стоядинович
(1888-1961), який проводив фашизацію країни. Щоб по­
збавити хорватських сепаратистів-католиків підтримки
ззовні, він уклав конкордат із Ватиканом, за яким католи­
цька церква отримала значні привілеї, що спричинило не­
задоволення православного населення Югославії.

Конкордат — договір між папою римським як главою като­лицької церкви і державою, який регулює правове стано­вище католицької церкви в певній державі й відношення держави з папським престолом.

1935-1941 рр. В Югославії діяла профашистська партія Юго­славії "Радикальний союз", засновником і керівником якої був М. Стоядинович.

1937 р. М. Стоядинович уклав договори з Італією "Про ней­тральність" та з Болгарією "Про вічну дружбу". Югославія визнала окупацію Ефіопії Італією.

1938 р. Югославія визнала приєднання до Німеччини Австрії ("аншлюс" Австрії).

Югославія була ініціатором припинення діяльності Малої Антанти після розчленування Чехо-Словаччини.

ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ 1941 р.

1939-1941 рр. Прем'єр-міністром Югославії був Д. Цвєткович.

25 березня 1941 р. Уряд Д. Цвєтковича приєднався до Троїсто­го пакту (Німеччина, Італія, Японія). Це спричинило знач­ний протест населення. Сили Югославії, орієнтовані на за­хідну демократію, почали підготовку до державного перевороту.

27 березня 1941 р. Профашистський уряд Д. Цвєтковича був повалений внаслідок державного перевороту антифаши­стських сил на чолі з генералом Д. Симовичем (1882-1962). У 1943 р. Д. Цвєткович емігрував з країни.

Березень - квітень 1941 р. Прем'єр-міністром Югославії був Душан Симович. Це був проанглійський уряд, який орієн­тувався на антифашистські держави Заходу.

5 квітня 1941 р. Було підписано договір про дружбу і ненапад

між СРСР і Югославією.

Прихід до влади антифашистських сил спричинив занепо­коєння Німеччини.

6 квітня 1941 р. Нехтуючи нормами міжнародного права, на

Югославію напали фашистські війська. Король Петр II Карагеоргієвич емігрував за кордон. Еміг­рував і югославський уряд.

Д. Симович став міністром югославського емігрантського уряду в 1941-1942 рр. Після звільнення Югославії від фа­шистів у 1945 р. Д. Симович повернувся на батьківщину. 17 квітня 1941 р. Югославія була окупована фашистською Ні­меччиною. Територію країни розділили на сфери впливу такі країни:

Італія,

Австро-Угорщина,

Болгарія,

Німеччина.

Висновки:

1. Політика компромісів і узгоджених дій з Німеччиною за­вершилася для Югославії трагедією.

2. Після одинадцяти днів боїв німці окупували величезну те риторію країни. Югославський уряд опинився у вигнанні.

Тема 6. КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

ЯПОНІЯ

НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ ЯПОНІЇ

У Першій світовій війні Японія виступила на боці Антанти.

1. У роки війни Японія здійснила низку територіальних за­гарбань у Китаї і Тихому океані.

2. Вашингтонська мирна конференція 1921-1922 рр. прого­лосила політику "відчинених дверей" і "рівних можливо­стей" для всіх країн у Китаї, що значно послабило позиції Японії.

3. Під час війни Японія значно потіснила своїх конкурентів на світовому ринку:

• з 1915 по 1918 р. експорт Японії в Європу зріс на 60%,
в Азію — на 125%,

Південну Америку — на 60%, Африку — на 102%;

• перевага експорту над імпортом за роки війни станови­ла 1400 млн ієн;

• золотий запас країни зріс з 350 млн ієн у 1914 р. до 2 млрд ієну 1919 р.;

• Японія надала позики Англії, Франції, Росії (до жовтня 1917 р.) на суму 500 млн ієн.

4. У перші роки війни економіка Японії розвивалася досить
динамічно:

• збільшився валовий національний продукт;

• зріс експорт промислової продукції в країни Півден-но-Східної Азії;

• зміцніли позиції японського капіталу в Китаї, Кореї та інших країнах;

• в банківській справі домінувала "велика п'ятірка" — концерни "Ясуда", "МіцуГ, "Мщубісі", "Сумітомо", "Дайіті".

5. Проте повільно Японія починає втрачати свої позиції на зовнішніх ринках у зв'язку з проникненням на Схід євро­пейських і американських товарів.

6. Перша світова війна призвела до погіршення становища, бідності народних мас:

• зросли податки;

• виросли ціни на предмети першої необхідності;

• погіршилися умови праці.

7. Ускладнилося внутрішньополітичне становище Японії:

• серпень - вересень 1918 р. Відбулися "рисові бунти" — стихійні виступи населення Японії проти зростання цін на основні продукти харчування, що охопили понад 100 млн осіб;

• 1919 р. Відбулися багатотисячні страйки робітників. Робітники почали створювати профспілки (їх нарахо­вувалося понад 100);

• 1919 р. В Кореї (колонії Японії) вибухнуло антияпон-ське повстання;

• посилилася боротьба селянства, більшість якого була малоземельна і безземельна.

У 1917 р. селянських заворушень було 6, у 1922 р.— З тисячі.

8. 1920-1921 рр. Японію не обійшла світова економічна криза:

• відбулося значне падіння виробництва:
у суднобудуванні — на 88,2%,

у рудній промисловості — на 48%,

машинобудуванні — на 55,9%;

експорт знизився на 40%, імпорт — на 30%;

• масове безробіття (на кінець 1921 р. армія безробітних нараховувала 1 млн 263 тис. осіб);

• різке падіння цін, особливо на шовк-сирець — основ­ний японський експортний товар;

• криза охопила банківську сферу, що призвело до бан­крутства багатьох банків;

• знизився життєвий рівень народних мас;

• посилився робітничий рух (відбувалися страйки робіт­ників металургійних, суднобудівних заводів).

9. Уряд Харі зробив спроби вивести країну з економічних і
політичних труднощів шляхом проведення поверхових ре­
форм:

• 1919 р. прийняв Закон про зниження майнового вибор­чого цензу з 10 до 3 ієн річного прибуткового податку, що призвело до збільшення числа виборців з 1 до 3 млн осіб;

• було проведено реорганізацію колоніальної адміністра­ції в Кореї і на Тайвані;

• намагався позбавити впливу олігархів і зміцнити роль політичних партій у суспільному житті.

Висновки:

1. Після Першої світової війни посилилися політичні пози­ції японської буржуазії, про що свідчить прихід до влади уряду Харі (був при владі у 1918-1921 рр.), який був тісно пов'язаний з монополіями.

2. Незважаючи на несприятливу внутрішньополітичну і зо­внішньополітичну ситуацію, уряду Харі вдалося стабілі­зувати економіку, дещо демократизувати суспільство.

3. 1 вересня 1923 р. в Японії відбувся сильний землетрус, який забрав життя 150 тис. осіб. Матеріальні збитки від землетрусу становили 5,5 млрд золотих ієн.

Уряд використав важке становище в країні для посилен­ня репресій проти революційних організацій. Після зем­летрусу в Японії був запроваджений надзвичайний стан.

4. У 20-х рр. активізували свою діяльність проміліта­
ристські, націоналістичні сили.

МІЛІТАРИЗАЦІЯ КРАЇНИ

1. Після Першої світової війни Японія утвердила за собою статус провідної держави Тихоокеанського регіону.

2. Японія мала значну військово-морську перевагу на Дале­кому Сході і проводила агресивну зовнішню політику:

• у 1918-1922 рр. вона брала участь в інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході;

• активізувала експансію в Китай;

• намагалася поставити під свій вплив Монголію.

3. В Японії великий вплив мали радикально-шовіністичні
кола, які виступали:

• за відродження "духу самурайства";

• за повернення до агресивної зовнішньої політики;

• проти рішень Вашингтонської конференції 1921-1922 рр., згідно з якими Японія повернула Китаю захоп­лені нею у 1914 р. території, трактуючи ці рішення як приниження національної гідності японців.

4. Угруповання "Молоді офіцери", сформоване з представ­
ників радикально налаштованих військових, робило став­
ку на силу, війну і агресію:

• у 1927 р. вони сприяли приходу до влади генерала Танаки;

• організували серію змов і політичних переворотів;

• домоглися, що зовнішня політика Японії набирала все більш агресивного характеру.

5. 1927 р. Прем'єр-міністр генерал Танака надіслав імперато­
рові Японії меморандум, у якому були розроблені агре­
сивні загарбницькі плани:

• захоплення Північно-Східного і Північного Китаю, Монголії;

• панування Японії в Південно-Східній Азії і в басейні Тихого океану.

Меморандум (від лат. — те, що слід пам'ятати) — один із ви­дів дипломатичного листування з викладенням поглядів уряду в якому-небудь питанні.

6. У 30-х роках економіка Японії була переведена на міліта-
ристські рейки:

• воєнні витрати забирали 70-80% бюджетних коштів;

• удосконалювалося озброєння;

• посилився ідеологічний вплив на військовослужбовців у націоналістичному дусі, в дусі відданості імператору;,]

• протягом 1930-1935 рр. збройні сили Японії збільшили- і ся з 250 до 400 тис. чол., у тому числі військово-мор-^ ський флот із 75 до 100 тис. чол.;

• швидко розвивалася військова промисловість;

• проводилася мобілізація в армію;

• у зв'язку з мілітаризацією країни зростали податки;

• понад 2 тис. фабрик і заводів виконували замовлення: військового і військово-морського міністерств;

• до 1936 р. військові замовлення зросли в декілька разів;

• з 1932 по 1936 р. військова промисловість удвічі збіль-І шила свої прибутки;

• у 1931 р. Японія почала серійний випуск важких бом­
бардувальників.

7. Значно зріс американський експорт в Японію важливих!
стратегічних матеріалів і стратегічної сировини (у 1937 р.
порівняно з 1936 р.):

• нафти — у 1,5 рази,

• залізного лому, міді — у 2,5 рази,

• чавуну і сталі — у 16 разів.

8. Японія почала здійснювати свої загарбницькі плани:

• 1931-1932 рр. Японія окупувала Маньчжурію і ство­рила маріонеткову державу — Маньчжоу-го на чолі з) бувшим імператором Китаю Пу, якого скинули під; час революції 1911р. Ліга Націй не визнала нової дер* жави;

• 1933 р. Японія на знак протесту вийшла з Ліги Націй, що розв'язало їй руки для нових загарбань;

• 1935 р. Японія направила свої війська в Монголію;

• 1932-1936 рр. Японія окупувала низку китайських про­вінцій;

• 1936 р. Прихід до влади в Японії правого уряду К. Хіро-то, що призвело до зближення з фашистською Німеччи­ною. Уряд висунув свою програму подальшої експансії Японії "Основні принципи національної політики";

• 1936 р. Японія підписала з Німеччиною Антикомінтер-нівський пакт;

• 1937 р. Японія почала агресію проти Китаю. Вона захо­пила Пекін, Таньцзянь та інші великі центри північної частини країни і спрямувала свої війська до цен­тральних провінцій;

• 1938-1939 рр. Зіткнення японської армії з радянськими військами поблизу озера Хасан і в районі Халхін-Гола. Японські війська зазнали поразки.

Висновки:

1. У 30-х роках посилилася мілітаризація держави.

2. Японські монополії збагачувалися на воєнних поставках, їхні прибутки сягали 200-300%.

3. У 30-х роках Японія почала реалізовувати свої загарбни­цькі плани, здійснюючи агресію проти окремих держав на Далекому Сході.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ Після Першої світової війни в Японії виникають політичні партії, профспілки, незалежна демократична преса. 1920 р. Виникла Об'єднана ліга профспілок, навколо якої

згуртувалося багато профспілкових організацій. 1920-1922 рр. Загальнодемократичне піднесення в країні. Ве­лику роль почали відігравати соціалісти.

1920 р. Організації соціал-демократичного спрямування
об'єдналися в Соціалістичну лігу.

1921 р. Уряд розпустив Соціалістичну лігу. -

Була створена Японська федерація праці, в якій великий вплив мали ліві сили.

Була створена Партія пробудження народу — перша рево­люційна організація японського робітничого класу. Видатні японські діячі Сен Катаяма, Токуда, Кіото відві­дали Москву.

1922 р. В Японії на базі різноманітних соціалістичних груп виникла Комуністична партія. Вона була заборонена у 1923 р.

1 вересня 1923 р. Японія пережила сильний землетрус, який забрав життя 150 тис. людей. Уряд використав важку си­туацію, яка склалася в країні, для посилення репресій проти революційних організацій. Почалися масові ареш­ти діячів робітничого і селянського руху.

1925 р. Прийнято Закон про загальні вибори. В країні було введено загальне виборче право (тільки для чоловіків) ві­ком від 30-ти років. У законі зберігався ценз осілості (1 рік) та грошова застава 2 тис. ієн за кожного кандида­та, що позбавляло робітників і селян можливості голосу­вати. Також було введено Закон про охорону громадсь­кого порядку, який передбачав до 10 років каторги за будь-які антимонархічні або антидержавні дії та ідеї.

30-ті роки. Згортання демократії в Японії.

1936-1937 рр. Вибори до парламенту, які завершилися пере­могою демократичних сил. Але опозиційний парламент був розпущений. Були ліквідовані парламентська система і багатопартійність. Почався наступ на демокра­тичні завоювання трудящих.

1940 р. Були розпущені ліберальні партії.

Заборонено діяльність профспілок і демократичних ор­ганізацій. Створено "Асоціацію допомоги трону".

КИТАЙ

■ —.............................. — ■■ ____________________________ ■

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. На початку XX ст. Китай — аграрна, напівфеодальна, напівколоніальна країна.

2. Лише з другої половини XIX ст. в Китаї почала зароджу­ватися промисловість.

її розвиток особливо прискорився в роки Першої світо­вої війни. За період з 1913 по 1919 р. кількість підпри­ємств зросла вдвічі.

Із розвитком промисловості формувався китайський робітничий клас, який у 1919 р. нараховував 3 млн чол. Умови праці й побуту робітників були важкими, не існу­вало ніякого робітничого законодавства.

3. Із розвитком промисловості зміцніли позиції національ­ної буржуазії.

4. Подальшому розвитку національного капіталу в Китаї перешкоджав іноземний капітал:

• існували низькі митні збори на іноземні товари, що ввозилися;

• процвітала нічим не обмежена для іноземців торгівля.

5. На селі панували феодальні відносини.

У сільському господарстві — феодальні утиски, беззе­мелля, лихварство.

6. Існувала політична роздробленість країни. Пекінський
уряд був слабким, вся влада в провінціях знаходилася у
феодальних диктаторів, які ворогували між собою.

Висновки:

1. У післявоєнний час в Японії у складній внутрішньо­політичній боротьбі зароджувалися багатопартійність і парламентська система.

2. Учасники демократичного руху були розрізненими і не мали загальнонаціональних центрів.

3. Демократичний рух в Японії перебував у надзвичайно складних умовах, оскільки він переслідувався владою.

4. Наступ на демократію в Японії посилився у 30-х роках, що призвело до ліквідації парламентаризму і багатопар­тійності.

"РУХ 4 ТРАВНЯ" 1919 р. В КИТАЇ Причини:

1. Політична роздробленість Китаю, слабкість центральної влади, що полегшувало іноземцям експлуатувати Китай.

2. Внутрішня нестабільність, що створювала сприятливий ґрунт для втручання іноземних держав у внутрішні справи Китаю.

3. Незадоволення різних верств населення привілеями, яки­ми користувалися іноземці в Китаї.

Приводом для протесту стали рішення Паризької мирної кон­ференції передати Японії німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун, Ціндао з територією, що межувала з ними.

З травня 1919 р. Студенти організували в Пекіні 15-тисячну демонстрацію протесту проти рішень Паризької мирної конференції щодо Китаю.

Демонстрацію розігнали, багатьох учасників арештували. У відповідь студенти оголосили страйк-бойкот. До руху приєдналися інтелігенція, робітники, ремісни­ки, середні міські верстви населення та національна буржуазія:

• в країні бойкотувалися японські товари;

• демонстранти вимагали відставки міністрів прояпон-ської орієнтації;

• загалом відбулося 66 великих страйків, багато з яких мали політичний характер.

Організатором подій 4 травня 1919 р. був М. Да-чжао — професор політичної економії Пекінського університету.

Наслідки "Руху 4 травня":

1. Китайська делегація в Парижі відмовилася підписати Версальський мирний договір.

2. Уряд змушений був піти на деякі поступки:

• було звільнено заарештованих;

• знято з посад деяких міністрів.

Значення "Руху 4 травня":

1. Це був перший у Китаї загальнонаціональний антиімпе­ріалістичний виступ народних мас.

2. Він сприяв зростанню політичної свідомості національ­ної буржуазії, прогресивної інтелігенції та народних мас.

3. Цей рух справив неабиякий вплив на згуртування націо­нально-патріотичних сил, розвиток революційної ак­тивності інтелігенції та студентства.

4. Сприяв консолідації політичних партій.

5. Розгорнув боротьбу за "нову культуру" — введення в лі­тературу побутової мови, що полегшило оволодіння грамотою широких кіл молоді.

РЕВОЛЮЦІЯ 1925-1927 рр. Характер революції: національна, демократична, антиімпе­ріалістична, антифеодальна.

Передумови революції Політичні:

1. Роздробленість Китаю:

• слабкість пекінської влади;

• панування в різних частинах Китаю феодально-міліта­ристських режимів.

2. Залежність Китаю від іноземних держав:

• панування у великих містах колоніальних адміністра­цій;

• контроль іноземних держав над провідними галузями економіки, зовнішньою торгівлею, фінансами;

• існування колоніальних порядків.
Економічні:

1. Відсталість економіки Китаю.

2. Панування феодального землеволодіння і феодальних пе­режитків:

• більше половини орної землі знаходилося в руках помі­щиків;

• 75% міського населення було безземельним;

• безземельні селяни були змушені орендувати землю в поміщиків на кабальних умовах.

3. Важкі умови життя і праці робітників.

Причини революції:

1. Незадоволення широких народних мас продовженням по­літики іноземних держав щодо поділу Китаю на сфери впливу.

2. Міжусобна боротьба між різними феодальними угрупо­ваннями і прагнення національного об'єднання Китаю.

3. Незадоволення селянства феодальними порядками в країні.

Завдання революції:

1. Ліквідувати іноземне засилля в Китаї.

2. Ліквідувати нерівноправні договори Китаю з іноземними державами.

3. Знищити північні феодально-диктаторські режими.

4. Здійснити національне об'єднання Китаю, відновлення його суверенітету і створення єдиної демократичної держави.

5. Провести демократизацію країни та важливі соціаль­но-економічні перетворення.

Рушійні сили революції: робітники, ремісники, селяни,

міська дрібна буржуазія, національна буржуазія, інтелігенція.

Керівник революції: національна буржуазія.

Особливості революції:

1. Вона проходила в напівколоніальній, напівфеодальній країні.

2. Антиімперіалістичний характер революції сприяв участі в ній національної буржуазії.

3. В Китаї переплелися різні види боротьби:

• боротьба з іноземними державами;

• боротьба різних верств населення за свої права;

• селянська боротьба;

• боротьба різних політичних сил за владу.

4. Був створений єдиний революційний фронт.

Наслідки революції:

1. Революція зазнала поразки.

2. Вона не розв'язала завдань, які стояли перед нею.

3. Зростало протиборство між Гомінданом (Національною партією) і Комуністичною партією Китаю (КПК), відбув­ся розкол єдиного революційного фронту.

4. Почалася громадянська війна між прихильниками Гомін­дану і прихильниками комуністів.

Причини поразки революції:

1. Несприятлива розстановка сил у революції, недостатній рівень і розмах революційного руху народних мас.

2. Відсутність єдності в рядах Гоміндану і КПК.

3. Постійна боротьба за владу між прихильниками Гомінда­ну і КПК.

4. Допомога іноземних держав у придушенні революції.

5. Виступ проти революції об'єднаних сил іноземних держав, феодалів і великої (компрадорської) буржуазії.

Компрадорська буржуазія — частина буржуазії, діяльність якої була пов'язана з іноземним капіталом.

Гоміндан (Національна партія) представляв інтереси націо­нальної буржуазії, був заснований Сунь Ятсеном у 1912 р. Мета діяльності партії — проголосити республіку і пере­творити Китай у могутню національну державу. У 1919 р. діяльність цієї партії була відновлена Сунь Ятсе­ном у Шанхаї і вона була перейменована на Національну партію Китаю.

УТВОРЕННЯ ЄДИНОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ФРОНТУ Зближення Гоміндану і Комуністичної партії Китаю при­звело до утворення єдиного революційного фронту. 1921 р. На нелегальному з'їзді представників марксистських груп і гуртків у Шанхаї було засновано Комуністичну партію Китаю (КПК).

1923 р. Сунь Ятсен очолив революційний уряд, створений на півдні країни у м. Гуанчжоу (Кантоні). Південний Китай став центром масового революційного руху. Сунь Ятсен розпочав створення власної армії.

На прохання революційного уряду на південь Китаю були направлені радянські спеціалісти і техніка. СРСР на­давав економічну та військову допомогу: нафтопродукти, гвинтівки, кулемети, боєприпаси тощо. Головним полі­тичним радником Сунь Ятсена став більшовик М. Боро-дін, а головним військовим радником — видатний радян­ський воєначальник В. Блюхер, за його допомогою почалося формування Національно-революційної армії (НРА).

Січень 1925 р. Відбувся І Всекитайський з'їзд Гоміндану, на якому було вирішено прийняти комуністів до Гоміндану.

1925 р. Помер Сунь Ятсен і лідером Гоміндану став молодий воєначальник Чан Кайші.

ЧАН КАЙШІ

(1887-1975)

Активний учасник національно-визвольного руху в Китаї. Пі­сля смерті Сунь Ятсена (1925 р.) поступово захопив керівництво в Гоміндані і став головнокомандувачем НРА. Він рішуче відмежу­вався від комуністів, витіснив їх з відповідальних посад в армії, уряді і здійснив державний переворот (квітень 1927 р.).

Спочатку позиції Чан Кайші були слабкі. Реально Гоміндан управляв лише п'ятьма провінціями. Решта території була в руках місцевих генералів, а комуністи під керівництвом Мао Цзедуна розгорнули свої бази в Центральному Китаї.

Чан Кайші зумів домовитися з провінційними лідерами. На кі­нець 1928 р. було повністю визнано владу Чан Кайші.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ 1925-1927 рр.

Весна 1925 р. По всій країні розгорнувся могутній страйко­вий рух. Поліція жорстоко розправилася зі страйкарями. У відповідь шанхайські студенти вийшли масовою де­монстрацією протесту. Вдавшись до зброї, їх зупинили англійські поліцейські. Це поклало початок "руху ЗО травня".

ЗО травня 1925 р. В Шанхаї на знак протесту спалахнуло повстання, яке підтримали робітники, ремісники, дрібна буржуазія, інтелігенція. Революційний рух переріс у всекитайську революцію.

1 липня 1925 р. Уряд у Гуаньчжоу проголосив себе Націо­нальним урядом Китайської республіки.

Весна 1926 р. Лідер правого крила Гоміндану Чан Кайші створив гомінданівський уряд, став головою ЦВК Го­міндану і головнокомандувачем збройних сил. Позиції комуністів у Гоміндані були послаблені.

Липень 1926 р. Гомінданівські війська (НРА) виступили в похід на північ, щоб об'єднати Китай під владою Націо­нального уряду. План походу розробили радянські спе­ціалісти на чолі з В. Блюхером.

Кінець 1926 р. Під контролем Національного уряду Китаю перебувало вже 7 провінцій, населення яких становило понад 159 млн осіб.

Лютий - березень 1927 р. НРА зайняла Нанкін і Шанхай.

12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив у Шанхаї переворот. Він сформував свій Національний уряд, встановив свою владу, влаштував масові розстріли комуністів. Унаслідок переслідування комуністів їх число зменши­лося з 58 до 10 тис. чол.

Відбувся розкол єдиного революційного фронту, зро­стало протистояння між Гомінданом і комуністами.

Опорою для комуністів стало селянство. Комуністи об­рали тактику партизанської боротьби і створення радян­ських районів.

До кінця 30-х рр. КПК стала в основному селянською.

1930 р. В 11 провінціях Південного і Центрального Китаю було створено 15 радянських районів.

Листопад 1931 р. Був проголошений центральний робітни­чо-селянський уряд, головою якого став Мао Цзедун. Чан Кайші активно боровся з комуністами.

1930-1934 рр. Гомінданівські збройні сили здійснили 5 походів у радянські райони, внаслідок яких було розгромлено ос­новні сили Червоної армії та ліквідовано радянські райони.

1934-1936 рр. Партизанські армії під керівництвом Мао Цзедуна перебазувалися до Північного Китаю, де на пе­ретині трьох провінцій — Шеньсі, Ганьсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою комуністичного руху.

1937 р. Дві найвпливовіші сили Китаю на деякий час припи­нили війну між собою і об'єдналися проти спільного во­рога — Японії.

МАО ЦЗЕДУН

(1893-1976)

Син сільського багатія. Здобув середню освіту, працював учи­телем початкової школи. Великий вплив на формування його по­глядів мала китайська філософія, особливо конфуціанство, ідеї соціалізму й анархізму.

Йому вдалося захопити керівництво в КПК, зміцнити свій вплив у військових частинах. Займав ворожу позицію щодо Гомін­дану та його лідера Чан Кайші.

ПРОТИБОРСТВО МІЖ ГОМІНДАНОМ І КОМУНІСТАМИ 1 серпня 1927 р. У м. Наньчані 30 тис. солдатів — учасників Північного походу разом з озброєними загонами робітни­ків і селян виступили проти гомінданівських військ. Пов­станці зазнали поразки.

Це повстання поклало початок боротьби проти Гоміндану. Із повсталих частин почалося створення Червоної армії. КПК взяла курс на збройну боротьбу проти гомінданівсь­кого уряду, в країні почалася громадянська війна.

АГРЕСІЯ ЯПОНІЇ В КИТАЇ

1931 р. Японія окупувала Маньчжурію і створила маріонет­кову державу Маньчжоу-го.

Січень 1932 р. Японія зробила спробу захопити Шанхай. Ак­тивні дії військ і населення, а також протести США, Вели­кої Британії і Франції примусили японську армію відсту­пити.

1935 р. Японія оволоділа новими районами в Північному Китаї.

1937 р. Японія почала наступ з метою загарбання всього Ки­таю. Японська агресія зачіпала інтереси не тільки дрібної і національної буржуазії, а й інтелігенції, представників різних буржуазно-поміщицьких угруповань, широких верств населення.

1937 р. Гомінданівське керівництво пішло на припинення громадянської війни та укладення угоди про співробіт­ництво з КПК. Вони об'єдналися проти спільного воро­га — Японії.

Висновки:

1. В Китаї був створений Єдиний національний антияпон-ський фронт.

2. Почалася національно-визвольна боротьба китайського народу проти японських агресорів, що тривала понад 8 років.

ІНДІЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. У роки Першої світової війни Велика Британія використо­вувала матеріальний і людський потенціал Індії. Індійські війська брали участь у боях на Західному фронті, у Месо­потамії, Палестині, Єгипті.

2. Зросли прибутки національної буржуазії, яка виконувала воєнні замовлення.

3. Колоніальні власті не сприяли підприємницькій діяльності індійських національних компаній, що спричинило їх не­задоволення.

4. Індія залишалася відсталою аграрною країною, в сільсько­му господарстві якої було зайнято ^іи дорослого населен­ня, а в промисловості — лише 1% населення країни. Пере­важала легка, головним чином текстильна промисловість. Нелегке життя селян: безземелля, феодальні утиски, кабальні умови оренди, лихварство. Землю обробляли найпримітивнішими знаряддями праці.

В країні часто були неврожайні роки, велика смертність населення від голоду й епідемій. Тільки у 1918 р. загинуло 13 млн осіб.

5. Найвпливовішими партіями Індії" були Індійський націо­
нальний конгрес (ІНК, заснований у 1885 р.), Мусульман­
ська ліга (заснована у 1906 р.), які домагалися самовряду­
вання в межах Британської імперії.

Очолювали боротьбу індійська інтелігенція, національна буржуазія.

6. Індійський національний рух мав дві течії — ліберальну і радикально-націоналістичну.

7. 1919-1922 рр. В Індії відбулися стихійні селянські завору­шення, масові страйки охопили Калькутту, Бомбеї, Мад-расаті та інші промислові центри.

Тільки у 1919 р. відбулося близько 100 великих страйків.

8. Британські власті провели реформу управління краї­ною, що дістала назву "індійська конституція" — За­кон про управління Індією. При віце-королі Індії ство­рювалися дорадчі органи — Державна та Законодавча ради. їх склад частково призначався колоніальною адміністрацією, частково обирався. У виборах могли брати участь лише представники індійської аристо­кратії і верхівка національної буржуазії (від 1 до 3% індійського населення). Віце-король Індії міг накла­сти вето на будь-яке рішення. Колоніальні власті мали право заарештовувати й висилати без суду будь-кого, хто підозрювався в антиурядовій діяльності (закон Роулетта).

9. Керівництво революційною боротьбою здійснювала пар­тія національної буржуазії — Індійський національний конгрес (ІНК), лідером якого в той час був видатний діяч Мохандас Ганді. Він закликав народ до протесту проти за­кону Роулетта.

10. Квітень 1919 р. На заклик ІНК у різних містах Індії робіт­ники і службовці не вийшли на роботу, майстерні закрили, у школах припинилося навчання.

11. Квітень 1919 р. Англійська влада намагалася припинити національно-визвольний рух. У м. Амрітсарі (Північно-За-хідна Індія) на багатотисячному мітингу було вбито май­же 1 тис. осіб, серед них багато жінок і дітей.

12. 1920 р. Індійський національний конгрес проголосив ма­сову кампанію громадянської непокори, яка була органі­зовано припинена у 1921 р.

13. Англійські колоніальні власті скористалися відсутні­стю єдності серед страйкарів і придушили національ­но-визвольний рух з великою жорстокістю, використо­вуючи суди й каральні експедиції проти учасників руху.

14. У період стабілізації (1922-1929 рр.) почався тим­часовий спад загальноіндійського національного руху.

Під час економічної кризи М. Ганді оголосив програму з 11 пунктів, основні з них такі:

• зменшення поземельного податку на 50%;

• ліквідація урядової соляної монополії;

• ліквідація податку на сіль;

• скасування протекційних тарифів на іноземні текстильні то­вари;

• звільнення політичних в'язнів;

• скасування таємної поліції.

Уряд відхилив цю програму, але Ганді продовжував боротьбу проти колонізаторів.

МОХАНДАС КАРАМЧАНД ГАНДІ (1869-1948)

М. Ганді — найвпливовіший і найавторитетніший політичний лі­дер народів Індостану, лідер Індійського національного конгресу. За освітою — юрист. У 1893-1914 рр. жив у Південній Африці, а в 1915 р. повернувся до Індії.

Він вважав, що національно-визвольний рух може перемогти не­насильницькими методами: мирними демонстраціями, припинен­ням роботи в установах адміністрації і англійських підприємствах, припиненням занять у навчальних закладах, відмовою від посад, ухилянням від виборів, бойкотуванням англійських товарів, а пізні­ше — відмовою від сплати податків.

М. Ганді закликав до бойкотування англійських фабричних тка­нин, повернутися до ручних прядок і ткацьких верстатів. Домотка­ний костюм і біла "шапочка Ганді" стали одягом патріотів.

М. Ганді був надзвичайно популярним в Індії, його називали людиною "великої душі", визнали "святим". Він був великим патріотом своєї країни, скромним і простим у поводженні, вірним національним звичаям. Проповідував індусько-мусульманську єд­ність. Був засновником гандизму — вчення, основою якого була "стійкість в істині" і яке стало програмою національно-визвольної боротьби. Гнівно і сміливо викривав жорстокість і свавілля колоні­заторів.

Політик, релігійний мислитель, відстоював гуманістичні ідеали, ідеалізував старовину, апелював до релігійних почуттів народних мас. Боровся за суспільство загального благоденства — сарводайю, яке досягається шляхом ненасильницької боротьби.

КАМПАНІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ НЕПОКОРИ

1. 1920-1921 рр. Перша кампанія громадянської непокори, проголошена Індійським національним конгресом.

2. Світова економічна криза (1929-1933 рр.) негативно по­значилася на економіці Індії:

• у роки кризи індійські селяни продавали пшеницю вдві­чі, а джут — удвічі-втричі дешевше, ніж раніше;

• населення платило великі податки англійським властям і велику орендну плату поміщикам;

• селяни масово розорялися, втрачали землю, ставали злидарями;

• відбувалося масове звільнення робітників і зниження заробітної плати на 30-40%;

• збанкрутіли дрібні й середні підприємства і торговельні фірми, які поглиналися англійським капіталом та іно­земними монополіями;

• робітники страйкували.

У 1928 р. відбувся великий страйк бомбейських текстиль­ників, що тривав півроку. У 1929 р. почалися масові арешти, що викликало незадоволення індійського народу.

3. Початок 1928 р. В Індію прибула комісія британських по­літичних діячів на чолі з Саймоном для створення проекту нової конституції. Усі індійські політичні організації, крім найбільш реакційних, бойкотували комісію Саймона.

4. 1930 р. За рішенням Індійського національного конгресу було оголошено проведення нової кампанії громадян­ської непокори під керівництвом М. Ганді.

По всій країні проходили мітинги, збори, демонстрації, на яких народ присягався боротися за незалежність країни. Сигналом до початку кампанії громадянської непокори стало демонстративне порушення в Індії монополії коло­ніальних властей на добування і продаж солі. Сіль була дуже дорогою і малодоступною для бідняків.

5. 26 січня 1930 р. Проголошено День незалежності Індії. Цей день став національним святом Республіки Індії.

6. Березень 1930 р. М. Ганді в супроводі кількох десятків пос­лідовників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль з морської води. "Соляний похід" широко висвітлювався патріотичною пресою. Він сприяв залученню всіх верств населення до участі в боротьбі проти колонізаторів і зростанню попу­лярності М. Ганді.

Колоніальна влада оголосили ІНК поза законом. Майже 60 тис. учасників кампанії непокори було ув'язнено. По всій країні посилилася національно-визвольна боротьба. Розмах і сила руху змусила колоніальну адміністрацію розпочати переговори з лідерами ІНК, які перебували у в'язниці.

7. Березень 1931 р. Була укладена угода, за якою британська влада зобов'язувалася припинити репресії і звільнити по­літв'язнів, а ІНК оголосив про припинення кампанії гро­мадянської непокори і погодився взяти участь у перегово­рах у Лондоні. Британський парламент прийняв так зва­ний Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської спів­дружності. Це надихало ІНК на продовження боротьби.

8. 1932 р. Нова кампанія громадянської непокори. ІНК був оголошений поза законом. М. Ганді знову потрапив до в'язниці.

9. 1935 р. Британський парламент затвердив нову конститу­цію Індії, яка зберігала всю повноту влади в руках колоні­заторів, хоча дещо розширювалися права провінційі зрос­ло число виборців до 12%. Виборчі курії створювалися за релігійною ознакою, що призводило до розпалювання во­рожнечі між індусами і мусульманами.

10. 1937 р. В Індії проведено вибори, на яких ІНК здобув біль­шість у 8 з 10 провінцій і сформував місцеві провінційні уряди.

11. Серед членів ІНК з'явилася група свараджистів — прибіч­ників самоврядування і незалежності Індії.

Висновки:

1. У період між двома світовими війнами посилилася націо­нально-визвольна боротьба індійського народу за свої права. Очолив цю боротьбу Індійський національний конгрес, визнаним лідером якого з 1920 р. був М. Ганді. Ідеологією національно-визвольного руху став гандизм.

2. Під час кампаній громадянської непокори до національ­но-визвольної боротьби залучалися мільйони людей.

3. Національно-визвольний рух набирав сили і змушував нглійську владу маневрувати, перейти до тактики поступок, поєднувати репресії з конституційними ре­формами.