В МАЛОКОМПЛЕКТНІИ ШКОЛІ

Формування уявлень Відповідно ДО вимог програми в

про мову і мовлення у_ЧНі_в початкових класів мають

формуватися деякі уявлення про

мову і мовлення: 1) мова є найважливішим засобом спілкування між людьми; 2) найважливішими одиниця­ми мови є звуки, слова, сполучення слів, речення, текст; кожна з них має своє призначення: із звуків утворюють­ся слова, із слів — словосполучення і речення, із ре­чень— зв'язні висловлювання; 3) мова пов'язана з мис­ленням (за допомогою речень висловлюються думки); 4) українська мова — мова українського народу, одна з мов народів Радянського Союзу; 5) українська мова близько споріднена з російською і білоруською мовами; 6) знання з мови застосовуються у практичному мовлен­ні; щоб оволодіти мовленням, потрібно знати слова і вміти поєднувати їх; 7) є дві форми мовлення — усна й писемна; 8) усне мовлення має допоміжні засоби уви­разнення: інтонацію, міміку, жести; своєрідними допо­міжними засобами спілкування є зорові умовні знаки і звукові сигнали.

Наведені відомості учні мають не заучувати, а за­своювати у процесі навчання. У результаті повинно ви­робитись свідоме ставлення до власних усних і писем­них висловлювань, прагнення уникати помилок, дотри­мання етики мовлення — невід'ємної частини культури спілкування. Робота над досягненням цієї мети почи­нається на спеціально відведених уроках і продовжує­ться при вивченні всіх тем і розділів програми, на за­няттях з розвитку зв'язного мовлення.

Навчальний матеріал на уроці не може бути просто викладений вчителем — таку розповідь дітям було б важко сприйняти. Основою роботи має стати підручник, головними методами — спостереження мовних явищ і бесіда, у проведенні якої слід постійно спиратися на

мовний досвід учнів, поступово збагачуючи його. Однак учитель повинен постійно спрямовувати бесіду, роз'ясню­вати наведене в підручнику, при потребі доповнювати но­вими фактами.

Уже в 2 класі учні дізнаються про суспільну при­роду мови — її створили люди для потреб спілкування в умовах спільною праці. За допомогою мови люди ви­ражають свої думки. Тому мова тісно пов'язана із мис­ленням.

Дітям слід розказати, що люди, пізнаючи навколиш­ній світ, явища дійсності, предмети, їх ознаки, дії, стали давати їм назви. Так з'явилися слова як своєрідне поз­начення явищ дійсності. Найменування певного предме­та, його ознаки чи дії — це своєрідні знаки тієї чи іншої мови, які допомагають відрізнити один предмет, ознаку, дію від інших. На кількох прикладах варто показати, що походження деяких слів можна пояснити: є слова, що наслідують звуки природи (в українській мові — свист, грім, шипіти, капати); є слова, утворені від інших слів: садівник доглядає сад, тракторист працює на трак­торі, водій водить машини. У тексті вправи є вислів: «Слово — то дивний витвір людини». «Чому дивний? — запитає вчитель.— Тільки спостереження над словом як найменуванням предметів, дій, явищ допоможе відпо­вісти на запитання. Ось надворі дощ. Прислухаємося. Що ми чуємо? Шумить. Чому вжито слово «шумить»? Бо ніби щось промовляє довге, протяжне ш—щ—ш. Крапля дощу капає, а в воді булькає. Чому з'явилися такі слова? Вони теж ніби відтворюють те, що людина чує. Тільки людина з її розумом, спостережливістю змогла підмітити і тонко відтворити у словах усе, що її оточує. Тільки людина володіє мовою».

У ході роботи доцільно підкреслити, що слів у мові дуже багато (при цьому показати словники), що слов­никовий запас мови весь час поповнюється. Недавно в нашу мову ввійшли слова зореліт, космонавт, місяцехід, якими були названі нові машини, нові професії. І нав­паки, багато слів ми перестали або перестаємо вживати (соха, постоли). На основі таких даних у дітей форму­ватиметься уявлення про розвиток мови у тісному зв'яз­ку з розвитком суспільства.

Важливо, щоб діти усвідомили, що у світі є багато мов, що кожен народ має свою мову. Одні й ті самі предмети, ознаки, дії в різних мовах мають різні назви

(наприклад, в українській мові — ранок, сорочка, олів­ці, в російській — утро, рубашка, карандаши).

У початкових класах дітям прищеплюється любов до рідного слова, до мови батьків, до рідного краю як час­тини Батьківщини. Діти дізнаються, що українська мо­ва є мовою українського народу. Близькою і такою ж рідною для українців стала і споріднена з українською російська мова як мова міжнаціонального спілкування. У споріднених мовах є багато однакових слів. Показати це можна на прикладах з української, російської і біло­руської мов: рука, великан, тканина (ткань, тканіна), ліс (лес), мука. При цьому необхідно звернути увагу ді­тей на те, що між братніми мовами є й відмінне, підкрес­лити, що не можна змішувати слова різних мов.

Показуючи, як люди користуються мовою, слід ціле­спрямовано вводити термін «мовлення», розуміючи його як процес спілкування за допомогою мови, здійснюва­ний мовцем. Для того щоб висловлювати свої думки і почуття, людина використовує слова, поєднує їх між со­бою, утворюючи речення, а поєднанням речень будує зв'язні висловлювання (текст).

Під час оволодіння грамотою учні дізнаються, що є дві форми мовлення — усна й писемна. У 2—3 класах засвоюють найважливіші ознаки усного і писемного мов­лення. Учитель роз'яснює, що усна форма мовлення при­значена для безпосереднього спілкування того, хто го­ворить, з тим, хто слухає. У процесі обміну думками співбесідники міняються ролями: той, хто говорить, стає случахем, і навпаки. Допомагає порозумітись і ситуація мовлення. При усному спілкуванні можна використати інтонацію, міміку, жести, повторити нечітко вимовлене слово, перебудувати фразу, уточнити іншими словами, якщо цього потребує співрозмовник. Отже, усна форма мовлення більш динамічна, легше піддається виправлен­ню і доповненню. Однак думка формується безпосеред­ньо у процесі мовлення, співбесідник не має багато ча­су на обдумування кожного слова, кожного речення. То­му в усному мовленні нерідко трапляються неточно вжи­ті слова, незавершені речення, небажані паузи.

Учні мають навчитися чітко вимовляти слова, виді­ляти більшою силою голосу ті частини речення, які є відповіддю на поставлене питання, тобто слова, які в даній ситуації мовлення є найвагомішими, найпотрібні-шими для висловлення думки.

Учитель повинен постійно стежити за тим, щоб учень, відповідаючи або звертаючись, не обривав речен­ня, а завершував їх, доводив до логічного і граматичного завершення, не повторював одних і тих самих (або зай­вих) слів, не підмінював їх надмірним жестикулюванням. Цього діти мають навчатися постійно: в діалогічному мовленні, при читанні текстів вправ, переказах прочита­ного тощо як на уроках, так і під час проведення поза-класних заходів, у позаурочний час.

Доброю формою стимулювання розвитку граматично правильного усного мовлення є взаєморецензування від­повідей. Треба, щоб не тільки вчитель не залишав поза увагою жодного невдалого слова, фрази, а й привчав ді­тей слухати висловлювання своїх однокласників, помі­чати і виправляти недоліки їх мовлення. Зразком для них має бути насамперед мова вчителя.

Практично учні мають засвоїти, що усній формі мов­лення властиві певний темп і сила звучання. Розказува­ти казку треба повільно, щоб дати слухачеві можливість самому подумати над ходом подій, стати ніби співучас­ником розв'язання складних фантастичних ситуацій. Щоб передати динаміку руху, поспішність, швидку змі­ну однієї події іншою, треба темп мовлення пришвидши­ти. Дуже швидким є темп мовлення при проговорюван­ні скоромовок. Застосовуються вони з певною дидактич­ною метою: навчитись вимовляти швидко звуки й слова, не втрачаючи виразності і чіткості. Зіставляючи повіль­ний і швидкий темп мовлення, учні усвідомлюють, що у щоденному звичайному спілкуванні використовується розмірений, середній темп мовлення, який дозволяє ви­словитись виразно і зрозуміло.

Учні мають учитись керувати силою голосу, знати, що від надмірного напруження голосові зв'язки можуть «захворіти» («пропадає» голос, людина говорить пошеп­ки або зовсім втрачає голос). Надмірно голосна розмо­ва негативно впливає і на слух. Підвищувати силу голо­су треба тоді, коли про щось термінове необхідно пові­домити на відстані, привернути увагу людей, закликати на допомогу, застерегти і т. п. (Пожежа! Стережись!). Якщо усним мовленням діти практично оволодівають ще у дошкільний період, то писемне мовлення формує­ться тільки в результаті навчання. Вимоги, які ставля­ться до писемного мовлення, діти усвідомлюють поступо­во. Ьже у 2—3 класах учні засвоюють, що писемна фор-

ма мовлення на відміну від усної не має допоміжних за­собів увиразнення. Усі відтінки змісту необхідно переда­вати словами. Тому вона складніша. Однак має й свої переваги: перш ніж що-небудь написати, можна поду­мати, вибрати найточніший, найкращий варіант, який буде цілком зрозумілим читачеві. Отже, писати треба завжди охайно, каліграфічно, грамотно, щоб легко бу­ло сприймати зміст написаного.

Учитель повинен бути наполегливим і послідовним у своїх вимогах, не допускати поблажливого ставлення до неохайно виконаної роботи. Учні теж мають навчитись самокритично оцінювати власну роботу і об'єктивно — роботу інших. Щоб навчити цього, варто практикувати виставку зошитів усіх учнів класу і дати можливість ді­тям самим порівнювати і оцінювати написане. Після ви­ставки провести відверте і доброзичливе обговорення.

На спеціально відведених уроках у кожному з почат­кових класів діти засвоюють найважливіші вимоги куль­тури мовлення й етики мовного спілкування: 1) вислов­лювання повинні бути правильними, точними, виразними. Для цього необхідно добирати потрібні для вира­ження думки слова, уміло будувати з них речення і по­в'язувати їх між собою; 2) слова потрібно правильно на­голошувати; 3) в усному мовленні не можна заміняти слова жестами, мімікою, вигуками; 4) щоб висловлений зміст сприймався іншими людьми, треба в усному мов­ленні виразно вимовляти слова, уміло користуватися ін­тонацією, а в писемному — розділовими знаками; 5) у спілкуванні з іншими людьми прийнято вживати слова ввічливості (під час зустрічі і прощання, для ви­раження запитання, просьби, подяки тощо); 6) слова ввічливості слід добирати в залежності від того, кому вони адресовані (товаришам, батькам, учителям, знайо­мим чи незнайомим людям); 7) у розмові треба вміти вислухати до кінця співбесідника, не перебиваючи його без потреби, а якщо є така необхідність, то попросити пробачення.

Матеріал для засвоєння цих відомостей представле­ний у вправах підручників, тут намічено також створю­вані або уявні ситуації, в яких відбувається спілкуван­ня. Однак опрацювання такого матеріалу не дасть ба­жаних результатів, якщо воно залишиться лише одним з епізодів навчального процесу. Питання культури мов­лення і етики спілкування треба тримати в полі зору по-

стійно — як на уроках, так і в позаурочний час, домага­ючись усвідомлення і виконання кожним учнем усіх на­званих вимог.

Хід уроку в 3 класі може бути таким:

Тема: Культура мовлення.

Мета: 1. Формувати уявлення про культуру мовлення і культу­ру спілкування. 2. Прищеплювати навички мовного етикету. 3. Вихо­вувати в учнів увагу до мовленого слова, повагу до людей і почуття власної гідності.

Зміст уроку

І. Актуалізація опорних знань про вимоги до усного мовлення. 1. Бесіда про усне мовлення:

а) Коли людина користується усним мовленням?

б) Яким повинно бути усне мовлення?

в) Чи можна сказати про кожного, хто говорить, що він во­
лодіє усним мовленням?

г) Що треба робити для того, щоб оволодіти усним мовленням?

д) Чим ще, крім слів і речень, людина користується під час усно­
го спілкування з іншими людьми?

Після короткої бесіди на основі здобутих знань на попередніх уроках учитель робить стислий висновок:

— У щоденному спілкуванні люди користуються усним мовлен­ням. Але не кожен, хто говорить, добре володіє усним мовленням. Усним мовленням добре володіє лише той, у кого є великий запас слів. А хто має великий запас слів? Хто багато читає, хто переказує прочитане іншим, хто відвідує театр і кіно та ін. Усним мовленням добре володіє той, хто вміє добирати найточніші, найпотрібніші для вираження думки слова, хто вміє правильно пов'язувати слова у ре­чення, хто вміє послідовно викладати думку. А хіба такі уміння при­ходять самі собою? Щоб уміти, треба вчитися, треба постійно пра­цювати і збагачувати своє мовлення.

II. Оголошення теми і мети уроку.

— Сьогодні ми продовжимо працювати над мовленням. З'ясує­
мо, що таке «культура мовлення» і «культура спілкування». Помір­
куємо над тим, чи кожна людина може оволодіти високою культу­
рою мовлення і високою культурою спілкування.

1. Формування уявлень про культуру мовлення і культуру спіл­кування, про мовний етикет, а) Бесіда про культуру.

— Діти, ви не раз чули слово «культура». А чи задумувались ви
над тим, що воно означає? Давайте поміркуємо над тим, яку людину
називають культурною, чим відрізняється культурна людина від не­
культурної, що треба для того, щоб стати культурним.

Учитель насамперед дає можливість учням висловити свої дум­ки, заохочує навідними питаннями. Підсумовуючи міркування учнів, можна сказати:

— Отже, культурна людина — це освічена, начитана, грамотна, добре вихована людина, яка з повагою ставиться до інших людей, завжди готова прийти на допомогу. Що ж свідчить про високу куль­туру людини? Висока культура її мовлення і культура поведінки. Що ж таке культура мовлення?

б) Робота над текстом підручника.
Що таке культура мовлення?

— Культура мовлення — це правильність, точність, виразність
мовлення. Пам'ятай: слова —це немовби одяг твоїх думок. Нехай же
слова твої будуть завжди гарними і ясними, а думки добрими і ро­
зумними.

Щоб гарно говорити, треба знати мову, якою спілкуєшся з ін­шими. Краще говорить і пише той, хто багато читає і вміє уважно слухати.

в) Бесіда на основі прочитаного:

— Що таке культура мовлення?

— Що треба для того, щоб гарно говорити? Хто говорить
краще?

г) Змагання «Правильніше, точніше, виразніше».
Учитель показує малюнок невідомої дітям пташки.

— Опишіть словами пташку.

Учитель порівнює висловлювання учнів, роз'яснює, хто з них до­бирав слова, які точніше характеризують зовнішній вигляд пташ­ки, хто правильніше називав усі ознаки пташки, не допускав помилок у побудові речень, виразніше говорив, вимовляв кожне слово.

У процесі роботи учні практично засвоюють поняття «правиль­ність», «точність», «виразність» мовлення.

д) Бесіда про культуру спілкування на основі малюнків, пода­
них у підручнику, власних спостережень і досвіду учнів.

— У кого з хлопчиків вища культура спілкування? З чого це
видно? (Один розповідає спокійно, його уважно слухають. Другий —
розмахує руками і, напевно, дуже кричить, бо привертає до себе
увагу перехожих і тих, що відпочивають.)

є) Робота над текстом вправи підручника.

— Прочитайте самостійно текст і поміркуйте над культурою
мовлення Петрика і Павлика.

Бесіда на основі прочитаного тексту.

— Чиє мовлення виразніше: Петрика чи Павлика?

— Що можна сказати про мовлення Петрика?

— Як можна допомогти Петрикові виправити його мовлення?
III. Домашнє завдання.

— Прочитайте ще раз текст і подумайте, які є недоліки у мов­
ленні Петрика, чи можна їх виправити.

Запитання і завдання

1. Які уявлення про мову і мовлення формуються в учнів і коли?

2. З якими формами мовлення ознайомлюються учні?

3. Які вимоги до усного і писемного мовлення мають засвоїти
учні?

4. Які уявлення про культуру мовлення й етику спілкування тре­
ба формувати в учнів?

5. Наведіть приклад ситуації, в якій учні могли б застосувати
свої знання про етику мовного спілкування.

6. Розробіть конспект уроку вивчення програмового матеріалу,
на якому розглядалися б і питання культури мовлення.

сучасній мовознавчій науці за-
гальновизнаною є думка, що ре-

альна одиниця спілкування — це

усне або письмове висловлювання — текст, який стано­вить найвищий рівень (ярус) мовної системи. Визна­чальні його ознаки — цілісність змісту, зв'язність ви­кладу, структурна організація, завершеність. Текстом може бути й одне речення, якщо воно становить окремий елемент мовної комунікації. Такими є заклики (Хай бу­де мир на всій планеті]), прислів'я (Як постелиш, так і виспишся), крилаті вислови (Краще менше, та краще). Частіше текст складається з певної кількості речень, між якими є смислові і формальні зв'язки. Переважно ж текст буває значним за обсягом і складним за змістом, і тоді він «може членуватися на більші структурно-се­мантичні одиниці, ніж речення. Вони складаються з кіль­кох простих чи складних речень різної будови, об'єдна­них в одне смислове ціле» '. Такі одиниці називають над­фразними єдностями.

Частини тексту — речення і складні синтактичні ці­лі — пов'язуються між собою за допомогою засобів між-фразного зв'язку, найважливіші з яких: 1) особові зай­менники третьої особи та вказівні той, цей, які вказують на зміст попереднього речення: 3 погодою щось дія­лось. Вона стала суха і вітряна; 2) синонімічні назви до вживаних у попередніх реченнях слів: Нерозумна пташка звила зовсім низько гніздо і тепер сиділа в ньо­му на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голівку... (М. Стельмах); 3) єдність видових та часових форм дієслів-присудків у сполучу­ваних реченнях: На човнику й веслі від нас від'їхав тра­вень. Він прихопив із собою сині дощі, зелений шум та солов'їний спів, і в село, через тини, заглянуло літо (М. Стельмах); 4) обставинні слова, найчастіше із зна­ченням місця і часу: Прямо над нашою хатою проліта­ють лебеді- Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів (М. Стельмах).

У початкових класах предметом спостережень і лін­гвістичного аналізу є невеликі зв'язні тексти або їх час-

• Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова.— К., 1984.— С. 247.

тини, що становлять закінчене висловлювання і можуть бути зразком для учнівського мовлення. Вони мають відзначатися чіткістю будови, єдністю теми або підтеми (по відношенню до більшого тексту, частиною якого во­ни є). Це розповіді з елементами опису чи роздуму, не­складні описи (зовнішності людини, тварини, природи, трудової діяльності тощо).

У процесі практичних спостережень та аналізу текстів в учнів поступово мають сформуватися такі уявлення: текст — це зв'язне висловлювання; він має певну будо­ву, тобто складається із зачину, головної частини і кін­цівки; у тексті виражається певний зміст, що є його те­мою; текст можна назвати (дати йому заголовок); зв'яз­не висловлювання створюється з певною метою (тобто має комунікативне призначення): повідомити, розповіс­ти про- щось, заперечити або ствердити, описати предмет, подію чи явище, подати пораду чи визначити порядок дій, висловити міркування тощо; текст може складатися з одного або кількох абзаців, пов'язаних між собою за змістом; у тексті є важливі для вираження основної думки слова, визначення яких полегшує розуміння вис­ловленого, і їх треба вимовляти з більшою силою голосу (тобто виділяти логічним наголосом).

При виконанні різноманітних усних і письмових вправ учні набувають практичних умінь і навичок: вони вчаться відрізняти текст від групи речень, не пов'яза­них між собою за змістом; встановлювати логічний зв'я­зок між частинами висловлювання; визначати тему тек­сту і добирати до нього заголовок; ділити текст на логіч­но завершені частини-абзаци; складати план тексту і відтворювати текст за планом; знаходити у тексті його композиційні елементи — зачин, основну частину, кінців­ку; визначати (по можливості) логічно наголошувані слова; відрізняти за стилістичними особливостями текст художній від ділового й розмовного (без вживання тер­мінів); оформляти деякі зразки текстів ділового мовлен­ня: лист, запрошення, оголошення, привітання, інструк­цію (до гри, нескладного трудового процесу); самостій­но (усно і письмово) складати тексти відповідно до си­туації спілкування.

Усі ці знання, уміння і навички формуються протя­гом чотирьох років навчання як на спеціально відведе­них уроках опрацювання теми «Текст» і уроках розвит­ку зв'язного мовлення, так і при роботі із зв'язним вис-

ловлюванням під час опрацювання інших тем програми на уроках мови і читання.

Формування уявлень про текст — не самоціль. Во­ни — основа для розвитку зв'язного мовлення школярів. Тексти, різні за будовою, за призначенням, за типами і стилями викладу, за жанрами, стають не тільки об'єк­том спостереження й аналізу, а й зразком для власних висловлювань. Наслідуючи їх, учні поступово вчаться користуватися у мовленні всіма лексичними і граматич­ними засобами мови, набувають умінь висловлювати свої думки послідовно, логічно, переконливо, робити вис­новки.

З самим терміном «текст» учні стикаються вже в бук­варний період, коли вчаться читати і переказувати тек­сти букваря. Діти практично засвоюють, що є окремі речення і є текст, тобто зв'язна розповідь, яка складає­ться з кількох речень,

Лінгвістичні уявлення про текст як зв'язне вислов­лювання формуються в учнів починаючи з 2 класу. На основі зіставлення мовного матеріалу учні насамперед засвоюють, що текст утворюється з речень, пов'язаних між собою за змістом. До тексту можна дібрати заголо­вок.

Наприклад, аналізуючи кілька окремих речень (Уч­ні вчаться у школі. На полі зацвіла гречка. Діти дуже люблять ходити в ліс), учні дійдуть висновку, що в кож? ному з них повідомляється про щось інше, отже, речення за змістом не пов'язані одне з одним.

Під час аналізу тексту (Піонери — друзі, перші по­мічники й порадники жовтенят. Вони розповідають сво­їм молодшим товаришам про Володю Ульянова, про Батьківщину. У час дозвілля проводять з ними ігри, хо­дять разом в кіно, на прогулянки. За це люблять жовте­нята своїх старших товаришів) з'ясовується, що він складається з речень, об'єднаних спільним змістом. У кожному з них розповідається про те, хто такі піоне­ри і що вони роблять. Кожне наступне речення зв'язане з попереднім, і тому їх не можна довільно міняти місця­ми. Всі разом вони становлять одне ціле.

Щоб сформувати уявлення про текст, одноразових спостережень чи зіставлень недостатньо. Треба постійно працювати то з групою окремих речень, то з текстами, аналізувати їх, підводити учнів до самостійних виснов­ків.

Починаючи з 2 класу, учні вчаться в процесі аналізу визначати тему висловлювання (про що говориться в тексті?), з'ясовувати, яка його мета: про щось повідомити чи розказати, описати предмет чи висловити думку про щось. Від теми, мети, характеру викладу залежить кон­струювання різних типів мовлення — розповідь, опис, міркування.

Найчастіше для аналізу пропонуються розповідні тек­сти з елементами опису чи роздуму. Для закріплення пропонуються різноманітні вправи: розставити дані ре­чення в логічній послідовності; скласти 2—3 речення, по­в'язані між собою за змістом; скласти зв'язну розповідь про подію з власного життя (побачене, почуте, про зу­стріч) і т. п.

Учні мають також навчитися добирати заголовки до поданого тексту. Треба орієнтувати їх на те, що заголо­вок має відповідати темі і змістові тексту, бути стислим і виразним — складатися з одного або кількох слів. До­бирати заголовки варто колективно, зіставляючи запро­поновані дітьми варіанти.

Не менш важливим є уміння членувати текст на смислові частини — абзаци. Виробляється воно у процесі виконання різних вправ; 1) поділ нерозчленованого су­цільного тексту на частини відповідно до його змісту; 2) визначення підтеми кожної частини; 3) складання пла­ну тексту; 4) відтворення деформованого тексту з пере­ставленими абзацами; 5) відтворення змісту пропуще­ного в тексті абзаца (учні повинні помітити, що пору­шено логічний зв'язок між абзацами, що у змісті чогось не вистачає)':

Під час читання зв'язних текстів, виконання письмо­вих вправ слід постійно привертати увагу учнів до того, як і чому розчленовано текст на абзаци, як їх виділяти на письмі. Така робота формуватиме уміння відтворюва­ти прочитане або почуте за поданим або самостійно складеним планом, кожен пункт плану оформляти окре­мим абзацом, будувати власні зв'язні висловлювання з дотриманням послідовності викладу, у письмових робо­тах частини, що відповідають пунктам плану, виділяти в окремі абзаци.

Працюючи над текстом, учні мають засвоїти, що в ньому буває зачин, основна частина і кінцівка. Зачин — це початок тексту, у якому найчастіше стисло визначає­ться, про що буде йти мова, тема розповіді. Основна

4 725