Основи моделі ФВА

Функціонально-вартісний аналіз (ФВА) був розроблений у США на рубежі 1970-х - 1980-х років і прийшов на зміну методу прямих витрат.

Основна причина застарівання останнього полягала в різкому зниженні питомої ваги витрат на сировину, матеріали і заробітну плату виробничих робітників у собівартості продукції, що відбулося після енергетичної кризи 1973 року.

Тут необхідно зробити невеликий відступ. Метод прямих витрат, розроблений у США в 1920-і роки, націлений на можливо більш повну прив'язку собівартості до обсягу продукції, що випускається. Для цього використовується поняття прямих витрат, тобто витрат виробничих ресурсів, що безпосередньо відносять на випуск тих або інших продуктів, — сировини, матеріалів, частини заробітної плати, частини електроенергії і т.д. Віднесення здійснюється шляхом безпосереднього обліку витрат ресурсів у натуральній формі на одиницю продукції (також у натуральній формі). При множенні натуральних витрат на ціни ресурсів виходить власне собівартість одиниці продукції. Тим самим забезпечуються вихідні дані для відносної оцінки величини окремих статей витрат (прийнятні — надлишкові), а отже і для управління ними.

Разом з тим не всі витрати можуть бути безпосередньо віднесені на обсяг продукції, що випускається. Насамперед, виключення складають збутові й управлінські витрати (у західній класифікації -Sales, General and Administrative Expenses, SGA), а також ряд інших загальногосподарських статей витрат, наприклад, оплата електроенергії на освітлення будинків. Загальна властивість таких витрат у тім, що витрати ресурсів неможливо розподілити по продуктах, що випускаються, (у термінах реляційної моделі даних - відношення «багато до багатьох»). Як наслідок, у даній ситуації не можуть бути розраховані кількісні, а значить і вартісні співвідношення. Сукупність подібних витрат іменується в методі прямих витрат непрямими витратами і деталізується винятково по статтях витрат, без віднесення на продукцію. Таким чином, метод прямих витрат не надає даних для управління непрямими витратами. У рамках розвитку даного методу розроблялися різні методики віднесення непрямих витрат на продукт (по обсязі продажів, по прямих витратах, по числу зайнятих і т.д.). Звичайно ці методики застосовувалися в тому або іншому сполученні, однак принцип умовного віднесення витрат на продукт у противагу безпосередньому віднесенню прямих витрат залишався незмінним.

Неможливість управління непрямими витратами була несуттєвим недоліком у 1920-і - 1950-і рр., коли непрямі витрати складали незначну частку в собівартості продукції. Однак після енергетичної кризи були початі масштабні заходи для економії сировини, матеріалів і електроенергії, а також підвищенню продуктивності праці. Ці міри призвели до зниження в собівартості частки прямих витрат і відповідному ростові частки витрат непрямих. У результаті управління непрямими витратами стало центральною проблемою методології управлінського обліку в 1970-і- 1980-і рр.