Змістовий модуль 8. Радянська доба в історії української культури

Тема 13. Українська культура в роки Другої світової війни та у післявоєнний час (1939 – 1964 рр.)

1. Україна в Другій світовій війні: культурно-політичні перспективи.

2. Література, поезія, кіномистецтво і образотворче мистецтво часів Великої Вітчизняної війни.

3. Повоєнне відродження.

Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з’явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

24 вересня 1939 р. відбулася зустріч української делегації (Допомоговий комітет) під проводом д-ра К. Левицького (до якої входили професор К. Студинський, д-р Р. Перфецький, адвокати Л. Петрушевич, С. Магаляс, З. Пеленський, д-р. С. Баран, інженер Ган) з радянським комендантом Львова генералом Івановим і уповноваженим Міщенком. К. Левицький, який упродовж піввіку був оборонцем українства перед чужими режимами в Західній Україні, виголосив промову, в якій, між іншим, сказав: західні українці не знають нової влади, але просять, аби не було репресій за минуле, дозволялося і далі організовувати культурне й економічне життя, щоб було збережено газету «Діло», не переслідувалося духовенство тощо. У відповідь радянські представники відповіли: що було дотепер, пускається в непам’ять, а радянська влада вимагає від своїх громадян лише лояльності й разом з визволенням приносить західним українцям багато благ. Але вже за декілька днів газету «Діло» було закрито, у приміщенні її редакції розміщено редакцію газети «Радянська Україна», К. Левицький та інші діячі українського руху кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. були заарештовані й відправлені до Москви. В час війни, коли вирішувалася доля самого сталінського режиму, останній не міг поставити рішучу загату відродженню національних почуттів українців, жорстоко утискуваних в мирний період. Більше того, Москва досить швидко зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, а у своїй основі національні почуття народу.

1. Культура на окупованій території України. В умовах фашистського режиму Львів залишався провідним центром культурного життя не лише Галичини, а й всієї України. Незважаючи на намагання окупаційних чинників постійно звужувати можливості розвитку культури, зводити її до найпростіших форм, українська інтелігенція зробила все можливе, щоб підвищити духовний рівень народу, зміцнити український характер міста. Проголошення 30 червня 1941 р. Акту про відновлення Української Держави, створення української адміністрації у Львові стало своєрідним сигналом до швидкого відродження громадського життя в місті, що на мить вирвалося з-під пресу більшовицького режиму. У липні 1941 р. у Львові знову постали культурно-освітні товариства і організації, які мали довголітню традицію існування, зокрема «Просвіта», Музичне товариство ім. Лисенка, Богословське наукове товариство та ін. Вже 1 липня, після короткої реорганізації, запрацював «Український театр міста Львова». Він об’єднав українські акторські сили колишнього театру ім. Лесі Українки й Театру опери та балету. 19 липня театр показав глядачам оперу «Запорожець за Дунаєм», згодом були поставлені «Маруся Богуславка», «Наталка Полтавка» та інші. Від 2 липня у Львові розпочала роботу Українська фільмова централя, яка скерувала свої зусилля на відкриття і налагодження роботи кінотеатрів. 7 липня на зборах української інтелігенції було засновано видавничий кооператив «Українська книга».

У Львові оформилися і почали діяльність спілки українських письменників (голова В. Пачовський, заступники голови Я. Цурковський і Р. Єндик, секретар В. Шаян), журналістів (голова М. Голубець, заступник О. Боднарович, секретар Є. Яворівський), музикантів(голова С. Людкевич, заступник З. Лисько, секретар В. Витвицький), художників (голова М. Осінчук, заступник І. Іванець, секретар С. Луцик), театральних митців (голова В. Блавацький, секретар П. Сорока). Співробітники «Українських щоденних вістей» ─ О. Боднарович, І. Гладилович, В. Дзісь, М. Струтинська, М. Пшеп’юрська, Р. Сливка, О. Тарнавський, Г. Сірко, Я. Шав’як та інші перетворили газету в авторитетне джерело різноманітної інформації. Виходили «Українські щоденні вісти» недовго ─ від 5 липня до 24 серпня 1941 р. Після того як німецька влада припинила їх існування, журналісти перейшли працювати в «Львівські вісті», проте ця газета вже була під повним контролем окупантів і видавалася в німецькому видавництві.

Намагаючись зберегти в своїх руках повну монополію ідеологічного впливу, гітлерівці поставили творчу інтелігенцію в умови зростаючих адміністративних обмежень. Після насильницького прилучення Галичини до Генерального Губернаторства на територію краю поширились всі раніше прийняті німецькі закони, які забороняли існування будь-яких самоврядних організацій і товариств. Всі колишні публічні бібліотеки, відкриті радянською владою, були відразу закриті. Згодом книжкові фонди шести найбільших бібліотек Львова, в тому числі Академії Наук УРСР, університету, політехнічного інституту об’єднали в одну державну книгозбірню, очолювану німцем і недоступну для широкого читацького загалу. Студіююча молодь мала змогу користуватися лише технічною і медичною літературою. 4 вересня 1941 р. нацисти закрили для відвідування всі без винятку музеї Львова. У листопаді того ж року вони ліквідували літературно-мистецький музей І. Франка, а його приміщення реквізували. Надзвичайно цінні раритети львівських музеїв і бібліотек були вивезені до Німеччини. Найбільших масштабів тотальне пограбування культурних цінностей Львова досягло на початку 1944 р.

Під контролем німецької влади відбулася корінна реорганізація освітньої системи у Львові. Окупанти відразу відкинули радянську організаційну структуру освіти і запровадили свою. Її головними елементами стали народні (початкові) і професійні школи, які повинні були забезпечити підготовку підростаючого покоління до виконання найпростіших функцій в промисловості, ремеслі, торгівлі, сільському господарстві й таким чином створювати резерв дешевої робочої сили для потреб Третього Райху. В організації загальноосвітнього і професійного шкільництва гітлерівці дотримувалися засади творення однонаціональних шкіл: окремо для німців, окремо для українців, окремо для поляків (для євреїв будь-які навчальні заклади не передбачалися взагалі). Розбудова середнього загальноосвітнього шкільництва натрапляла на численні обмеження з боку німецької влади. У листопаді 1941 р. у Львові відкрились дві гімназії ─ окремо для хлопців і дівчат. Набір учнів вони провели протягом місяця і з 29 листопада почали заняття. Проте вже через місяць німецька шкільна влада ліквідувала дівочу гімназію і на її місці створила ще одну гімназію, в якій дозволений відсоток дівчат у класах не перевищував 10 % (пізніше 20 %). Прийом до українських гімназій був жорстко лімітований встановленими нормами. Загалом у той час в Галичині налічувалося 10 українських гімназій, і ця кількість залишалася незмінною протягом всього періоду німецької окупації. У Львові організували гімназію для німецьких дітей.

У квітні-травні 1942 р. на базі колишніх вузів Львова відкрилися вищі державні фахові курси, а саме медичні, фармацевтичні, ветеринарні, агрономічні та технічні. У вересні 1942 р. почали функціонувати вищі курси лісового господарства. Викладання на курсах проводилося німецькою мовою, але наприкінці лекції викладач мав право передати за 10 хвилин її основний зміст українською або польською мовою. Саме ж навчання відбувалося за вузівськими програмами, тому після війни його визнали всі вищі школи Заходу.

З вересня 1941 р. у Львові знову розпочала роботу відновлена Богословська академія, очолювана Й. Сліпим. Термін навчання в академії, побудованій на зразок католицьких факультетів західноєвропейських університетів, становив п’ять років. В ній викладалися всі богословські предмети, а також вивчали латинську, грецьку, старослов’янську, російську, німецьку мови, педагогіку, психологію, право та ін. Всього в 1941-1944 pp. в академії перебували понад 70 студентів. В 1943 р. до вищих шкіл Львова додалася «Державна вища торговельна школа», що мала два відділи ─ загально-торговельний, який готував спеціалістів для праці в торгівлі, й педагогічний ─ для підготовки вчителів торговельних шкіл. За програмою вузів проводилися заняття і в двох мистецьких навчальних закладах, створених українцями на громадських засадах при відділі культурної праці Українського Центрального Комітету. Це були вища театральна студія, що розпочала свою роботу в січні 1943 p., і вища образотвторча студія, відкрита у Львові в березні 1944 р. Трирічна театральна студія готувала акторів для українських драматичних театрів, тоді як вища образотворча студія, яку ще називали Українською Академією Мистецтв, була покликана виховувати з талановитої молоді професійних митців. Ректором вищої образотворчої студії став В. Кричевський, співзасновник і перший ректор Української Академії Мистецтв у Києві.

У містах і селах Галичини демонстрували своє мистецтво співаки О. Бандрівська, М. Дуда, Д. Йоха, С. Гаврищук, Л. Німців, Е. Поспієва, Л. Райнарович, В. Тисяк, І. Туркевич-Мартинець, музиканти Л. Деркач, Ю. Крих, К. Олешкевич, Д. Каранович, Р. Савицький, С. Сапрун, хор ім. М. Леонтовича (керівник Н. Городовенко), український чоловічий хор (керівник В. Осташевський), студентський хор «Бандурист» (керівник М. Колесса), жіночий вокальний квартет "Богема" та ін. До цієї благородної справи активно прилучалися В. Барвінський, В. Витвицький, Б. Куприк, 3. Лисько, Р. Сімович та інші відомі львівські композитори. На концертах з їх участю звучала музика Бетховена, Моцарта, Брамса, Людкевича, Стеценка, Ревуцького, Лятошинського, Барвінського. В 1942-1943 pp. на запрошення концертного бюро до Львова приїздили українські митці, що були розкидані по всьому світу, зокрема з Берліна ─ І. Іваницька-Синенька, з Белграда ─ Є. Винниченко-Мозгова, з Відня ─ X. Колесса, Н. і Г. Дяченки з Оломоуца та ін. Вони під час виступів теж ніколи не оминали національного репертуару.

Великими творчими досягненнями була позначена діяльність українського театру у Львові, початкова назва якого після прилучення Галичини до Генерального Губернаторства була змінена на більш нейтральну ─ Львівський оперний театр. Театр складався з чотирьох відділів (драми, опери, оперети і балету), в кожному з яких намагався голосно заявити про себе. Лише за два перших роки роботи за творами національної і світової класики було здійснено 46 постановок, в тому 13 оперних, 5 опереткових і 7 балетних. Різноманітні за жанрами і стильовими ознаками, вистави театру захоплювали глядачів новаторством режисури та майстерним втіленням образів того чи іншого твору.

З наближенням до Галичини радянсько-німецького фронту організоване культурне життя у Львові почало поступово згасати. В березні 1944 p., коли радянські війська рішучим наступом увійшли на територію Західного Поділля, велика група львівської творчої інтелігенції перебралася частково до Турки і Самбора, решта до Криниці, що на Лемківщині, й Кракова, які для більшості з них виявилися перевальними пунктами для подальшого виїзду на Захід. Навчені гірким досвідом 1939-1941 pp., українські науковці, діячі літератури і мистецтва обрали для себе шлях на еміграцію, де пізніше зуміли примножити здобутки вітчизняної культури. Для абсолютної більшості тих, хто залишився і працював у повоєнні роки у Львові, сам факт їх колишньої участі в діяльності будь-яких культурно-освітніх установ і мистецьких спілок став підставою для репресій з боку радянської влади.

Рейхкомісаріат «Україна» (Київ). Окупаційний режим робив все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки української національної ідеї. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить. Рейхкомісар Е. Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини. Населення райхкомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі й на культурно-освітньому фронті. Рейх-міністр східних територій Розенберг наказав «узяти під охорону» культурні цінності окупованих територій Сходу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в райхкомісаріаті, підлягали німецькій цензурі. З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під їхнім пильним оком. Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. З України вивезено понад 330 тис. цінних музейних експонатів. В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври». Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О. Теліги, І. Рогача, О. Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У. Самчука і І. Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькими властями україномовні газети населення стало справедливо називати «німецькими газетами з українським шрифтом».

Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М. Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом Ю. Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше, ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем'єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 p., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г. Затворницького, П. Коваленка та В. Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію «Гроно» закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини. Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Багато її представників було ув'язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула. Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 p., коли айнзацкоманда СД заарештувала велику групу національне свідомої інтелігенції і та працівників культури — І. Рогача, Т.Олійника та ін. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет і І. Ірлявський, журналіст В. Кошик. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич — поет, вчений, один із провідних діячів Організації українських націоналістів. У 1942—1943 pp., на виконання вказівки «зверху», були розстріляні поети Е. Фомін, М. Пронченко, драматург Н. Гупал.

Жорстокий окупаційний режим призвів до різкого посилення антинімецьких настроїв в Україні. Одним із безпосередніх наслідків стало розгортання на території райхкомісаріату радянського партизанського та українського націоналістичного повстанського рухів. Під прикриттям українських клубів та нововідкритих товариств «Просвіта» оунівці пропагували поміж населення національні цінності, виступали з гаслами державної незалежності, читали лекції з української історії, проводили культурні заходи, намагаючись відродити духовну та національну свідомість жителів довоєнної УРСР. Оунівська пропаганда знайшла сприятливий для себе ґрунт у постгеноцидному українському середовищі.

Культура окупованого Харкова. В умовах війни життя шкіл не було зупинено, але її працівникам довелося пристосовуватися до встановленого «нового порядку». Питаннями освіти у окупованому місті займалися відділ освіти при Харківській Міській Управі та шкільна комісія «Просвіти». Відділ освіти ХМУ очолював П.П. Дрига, в минулому викладач математики у школах Харкова, його заступником був призначений композитор, професор В. Костенко. У вересні 1942 р. у Харкові працювало 20 шкіл, у яких було задіяні 267 викладачів і 158 осіб технічного персоналу. Усього в 1942-1943 рр. відділ освіти ХМУ зареєстрував більше 9 тисяч учнів, але відвідували школи тільки на 60 %, а часом значно менше. Основними причинами низької відвідуваності були важкі умови життя (голод, холод, злиденність). Запроваджувалося вивчення української мови та літератури, математики, фізичної культури, виробничої та ручної праці. Впровадження в українських школах викладання національної історії та літератури зовсім не означало, що німці підтримують відновлення української свідомості та самобутності серед населення. У такий спосіб вони прагнули швидко знищити все радянське, більшовицьке. Також освітньою діяльністю у окупованому Харкові займалася «Просвіта». Робота проводилася у численних комісіях: шкільній, видавничій, науково-філософській, історичній, правничій, церковно-богословській, мистецтв тощо.Для більшості харківської наукової інтелігенції, яка не змогла або не встигла евакуюватися, часи окупації стали трагедією. Так, з університету, розповідав після визволення доцент хімфаку Д.А. Корнієнко, вдалося вивезти тільки академіків та членів-кореспондентів Академії наук. Решта ж виїздила за посвідченнями, що їх видавали райради та евакопункт, в останні десять днів перед приходом німців. У результаті більша частина професури та викладачів залишилися у захопленому ворогом місті.

Щоб вижити, необхідно було пристосовуватися до нової влади. Деяка частина інтелігенції змушена була стати на службу. Робота в ХМУ та у інших культурницьких установах («Просвіта», друкування статей), давала можливість харчуватися в їдальнях та не вмерти з голоду. Науковці, які не могли знайти роботу чи були похилого віку, спочатку жили за рахунок продажу власних речей чи обміну їх на продукти. Але не всім вистачало сил вирушити у дорогу, особливо взимку. Люди тихо помирали у своїх квартирах. Так пішли з життя університетські науковці, професори К.Є. Єленевський, Ю.Д. Клеонов, А.М. Роздольський, Є.Ф. Рябінін; професори інституту народного господарства - Б.В. Попов, ветеринарного - Ф.М.Орлов, політехнічного - М.С. Родзевич, сільськогосподарського - М.А. Єгоров та І.М. Витязь.

2. За умов окупації радянської України більшість її урядових установ, культурних та наукових закладів було евакуйовано, вони почали функціонувати на території інших республік. Над науковим вирішенням найважливіших проблем воєнного часу працювало понад 70 вузів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Науково-дослідні роботи проводила Академія наук УРСР. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розробили прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом під час складання корпусів танків Т-34. Цей метод дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин. Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим. Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об’єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М. Петровський, К. Гуслистий, М. Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом. Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об’єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети. Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна».

У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій. З України було евакуйованапонад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва З. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та інші.

Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 р.). Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер М.Донський за постановку фільму «Райдуга» отримав кінопремію «Оскар».

Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульптори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднєва та інших партизанів України. Українські вчені, науковці, діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. Їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою отриманої у Великій Вітчизняній війні перемоги. Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім’я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

3. Післявоєнна українська культура в умовах сталінського режиму.Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Найбільше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн. радянських людей, тих, що жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили в полон, зазнали впливів західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку вороже чи, принаймні, скептично. Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Ця ідеологічна кампанія дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, супроти кожного видатного західного автора виставлявся «кращий» за нього російський тощо. Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому становищі. Про наближення політичного погрому на Україні свідчило висунуте в липні 1946 р. Центральним комітетом компартії у Москві зловісне звинувачення українських комуністів у тому, що вони «не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Це був поховальний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури.

Через деякий час, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поет-гуморист — наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в «ідеологічній розхлябаності». Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К.З. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в «українському націоналізмі». Тим часом, Литвин зосередився на конкретних справах, зокрема на нещодавно опублікованій «Історії української літератури». Він стверджував, що праця мала суттєві «недоліки», бо зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік подібній критиці було піддано перший том «Історії України», який вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н. Петровського.

Нещадні напади були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на «вузьких» українських темах. Особливої жорстокості набуло «полювання» на «реальних і удаваних українських націоналістів» у 1947 р. під час короткочасного перебування в Україні Л. Кагановича. Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» впало звинувачення у націоналізмі, а його автора спочатку «ізолювали», а потім змусили опублікувати принизливе каяття. Інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну чистку, помер "вождь народов'' Й. Сталін. Україна стала чекати нових змін.

Українська культура в умовах десталінізації та «Хрущовської відлиги».У 1954р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування 300-ї річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців з росіянами. В переддень святкування було створено ряд пафосних художніх творів, які мали на меті відобразити важливість цієї події.

У 1956 р. на XX з’їзді партії М. Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. Ця промова стала сигналом до десталінізації. За нею почали відбуватися помітні позитивні зміни в житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Одним із перших пролунало звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилась українська мова. Такі гасла, як «Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше лунали по всій республіці, особливо в середовищі студентства університетів. Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Частина істориків виступила проти жорстокого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до «зубожіння історії». У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний журнал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й дуже деталізована «Історія міст і сіл України». З'явилися численні україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення сучасних знань українською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги їхньої реабілітації. Першими, кому посмертно повернули добре ім’я, стали фундатори націонал-комунізму М. Скрипник та М. Хвильовий. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати ключові постаті діячів культури драматурга Миколу Куліша, театрального режисера Леся Курбаса, кінорежисера Олександра Довженка й видатного мислителя XIX ст. Михайла Драгоманова. Олександр Корнійчук закликав опублікувати "Бібліотеку великих 20-х" для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та ін. Дехто прагнув добитися реабілітації тих, що стали жертвами в 1940-х роках.

Половинчастість радянських реформ особливо вирізнялась у царині освіти. Так, у 1958 р. була запроваджена реформа освіти, деякі положення якої торкалися мовного питання: школярі були зобов'язані вивчати рідну, але також обов'язково російську мову. Реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не вивчати української мови. Особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, критиків і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити "помилки", яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток народу надалі не душитимуть. На початку 1960-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати "шістдесятниками", не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. Відомий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: «Шістдесятники — велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою у велику пору "відлиги" і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації».

Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новийнаступофіційних властейпроти «незрілих елементів» в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпочалися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. Все це свідчило про закінчення «відлиги» в стилі радянського керівництва суспільним життям і, в першу чергу, культурою. Проте українська література продовжує розвиватись.

У 1968 р. було надруковано роман «Собор» Олеся Гончара, в якому письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу. З’явилися видання літераторів-політв’язнів: Миколи Руденка, Василя Стуса, Михайла Осадчого, Валерія Марченка та ін. Жанр історичної романістики розвивали Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, Роман Федорів.

Архітектура.У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер’єрів будівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних традицій в архітектурі. Серед громадських споруд 1970-х років художньо вирізняються Палац культури «Україна» (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (архіт. Л. Новіков, Ю. Юр’єв), обидва — у Києві. У 1970-х роках було надано статус міста-заповідника: Львову, Луцьку, Кам’янцю-Подільському, Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницькому. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту (у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях).

В образотворчому мистецтві післявоєнного періоду виділяється творчість Тетяни Яблонської. Визнання художниці принесли картини «Хліб», «Весна» з яскраво відтвореним сонячним ефектом, реалістично виписаними фігурами людей. Проте диктат «соціалістичного реалізму» загрожував обернутися натуралізмом. У 1965 р. на виставці етюдів художників Києва Т. Яблонська експонує картину «Травень» як приклад пошуку нових рішень синтетичних образів, за допомогою яких давня традиція українського народного живопису набувала своєрідної трансформації пластичними засобами професійного мистецтва. Звернувшись до фольклору, художниця прагнула глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості. Вона стала однією з перших «шістдесятників», які докорінно змінили зміст і поетику всього радянського мистецтва того часу. «Фольклорна сюїта» Т. Яблонської вважається своєрідним «проривом» із натурно-життєподібної системи відображення світу.

Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві 1960-х років був Віктор Зарецький. У пошуках власної творчої манери, перш ніж прийти до сецесії (зразок модерну), він глибоко вивчав зразки народного мистецтва (Галина Собачко-Шостак, Марія Примаченко, Катерина Білокур). Розвиток сецесійного напряму в Україні В. Зарецький пов’язував з творчістю О. Мурашка, Ф. Кричевського, Г. Нарбута. У тоталітарній державі зазнала утисків творчість багатьох художників, які утверджували самобутність української культури, їхні твори не виставлялись або знищувались (Алла Горська, Опанас Заливаха, Іван Марчук та ін.).

Театр.Кращі традиції українського театрального мистецтва 1920-1930-х років продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887-1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював театр у 1926-1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.

Музика.В українському музичному процесі 1950-1960-х років виявляються дві художні системи. «Офіційна музика» доби соціалістичного реалізму була художньою системою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп. Домінують твори, написані на «соціальне замовлення», «ювілейні» тощо. Інша художня система (Б. Лятошинський та його школа) ґрунтувалась на принципах естетики протиставлення. Тут домінували інструментальна непрограмна музика, камерність, що виявлялось навіть у традиційних «монументальних» формах (зокрема, симфоніях). У руслі другої художньої системи розвивається творчість композиторів-«шістдесятників», учнів і послідовників Б. Лятошинського, представників українського авангарду. Серед них — В. Годзецький, Л. Грабовський, В. Загорцев, В. Сильвестров.

Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи ─ «Думка» (з 1930 р. — Державна заслужена академічна хорова капела України), «Трембіта» (Львів, 1940; з 1951 р. — Державна заслужена хорова капела України), Український народний хор, організатором і керівником якого був Григорій Верьовка (1895-1964). Нових барв набула хорова музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука. Розширилися різновиди симфонічної музики (Є. Станкович, В. Губаренко, М. Скорик).

Отже, у важких умовах війни освітнє та культурне життя не було припинене. Німецька окупаційна політика передбачала відкриття початкових шкіл для дітей та закладів культури. Також планувалося відновити навчання у деяких вузах, проте їх спеціалізація свідчила, що німці готові дозволити підготовку спеціалістів тільки сільськогосподарського спрямування. Але й у таких умовах національно-патріотично налаштована інтелігенція почала шукати можливості виявити свої знання, здібності. Під час Другої світової війни сталінський режим пішов на певні поступки, санкціонувавши апелювання пропагандистів до патріотичних почуттів різних народів СРСР. Це мало насамперед мобілізаційне значення. У листопаді 1941 р. в Саратові було скликано перший мітинг представників українського народу, який прийняв звернення «До українського народу». У ньому йшлося про «священну землю українську». Тут містився заклик до боротьби проти німецького рабства, адресований до вільнолюбних українців, нащадків славних борців за рідний край ─ Данила Галицького і Сагайдачного, Богдана Хмельницького і Богуна, Тараса Шевченка і Івана Франка, Боженка і Миколи Щорса». Після смерті Сталіна в березні 1953 р. в Україні спостерігається посилення руху на захист української мови. Хрущовська, нехай і обмежена, але все-таки ─ «лібералізація» принесла обнадійливі зміни, що торкнулися і мовної сфери. В УРСР збільшується кількість видань українською мовою.

Тема 14. Культура України в період неосталінізму та перебудовчих процесів у суспільстві (1964 – 1991 рр.)

1. Реформи в галузі освіти.

2. Наукова сфера.

3. Українська радянська соціалістична культура.

Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, процеси, що відбувалися в економіці республіки у цей період, позначилися і на духовній сфері суспільства. Суперечлива ситуація в царині культури в середині 1960-1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого — пробудженням національної самосвідомості. Високі кількісні показники часто-густо не відповідали якісним зрушенням у духовному житті республіки. У цей час першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася складовою частиною ідеологічної системи.

1. З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти. В УРСР неухильно розширювалася мережа шкільних закладів (на 1990 р. в Україні діяло понад 20 тисяч шкіл, у яких здобували освіту 6 млн 851 тис. учнів), професійно-технічних училищ (на 1987 р. у республіці функціонувало 1200 ПТУ, де навчалося понад 710 тис. учнів), відкривалися численні нові ВНЗ (у 1986 р. в УРСР налічувалося 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960 p., а кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.). До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв’язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Здійснення широких заходів щодо реформування школи дало змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов’язкової середньої освіти в УРСР. Статистичні дані промовисто свідчили про досягнення певного прогресу у розвитку загальної освіти в Україні протягом 1960-1980-х pp. Проте в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося уникнути деяких негативних явищ. Офіційна влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації української школи.

Нерівноправне становище української мови порівняно з російською значною мірою закріпила постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, збільшення годин на її викладання, створення нових періодичних видань. Закріплення пріоритетності російської мови, розширення сфери її вжитку мала на меті також постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Цим документом було передбачено збільшення з 1984 р. посадових окладів на 15 % учителям підготовчих та 1–3 класів, які здійснюють навчання російською мовою, вчителям російської мови та літератури 4–11 класів шкіл та шкіл-інтернатів усіх типів і найменувань, професійних та середньоспеціальних навчальних закладів із національною мовою навчання, розташованих у сільській місцевості, селищах міського типу. Це матеріальне заохочення було одним із засобів витіснення української мови із сільських, селищних шкіл. У результаті цілеспрямованої урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з 1955/1956 р. питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з 72,8 % до 40,6 %. Лише 24 % дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки і групи з українською мовою. Наприкінці 1980-х pp. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи. Тенденція до скорочення шкіл з українською мовою викладання мала стійкий характер в обласних центрах України, промислових містах Донбасу та Придніпров’я. Було впроваджено в дію інструкцію Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови учнями за згоди батьків.

У цілому, незважаючи на чималу кількість істотних помилок і викривлень у реформуванні освітянської галузі у 1960-1980-х pp., в Україні вдалося створити значний науковий і культурний потенціал та забезпечити високий освітній рівень населення республіки.

2. Згідно із законами і принципами, що домінували в радянському суспільстві, та з урахуванням науково-технічної революції, яка охопила передові країни світу, розвивалася наука і в УРСР. Розвиток економіки позначився на динаміці зростання наукового потенціалу України (якщо в 1960 р. загальна кількість науковців у республіці становила 46 тис., то на 1987 р. – 213 тис.), на збільшенні кількості нових спеціалізованих наукових установ, підрозділів, відділів, лабораторій, що входили до складу Академії наук (у 1962 р. її президентом став Б. Патон). Упродовж 1960-1980-х pp. учені АН УРСР проводили дослідження стосовно найважливіших напрямків науково-технічного прогресу. Зусиллями співробітників Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. було одержано перші штучні алмази. Колективом Інституту кібернетики АН УРСР на чолі з його директором В. Глушковим спроектовано і збудовано цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). З 1966 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур. Широкого визнання в середині 1960-х років набули дослідження і винаходи групи вчених з Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом академіка Миколи Боголюбова в галузі статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля, надплинності й надпровідності.

Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» (засноване в 1954 р. у Дніпропетровську) в галузі аеродинаміки, балістики, матеріалознавства, ракетобудування. Вагомим був внесок учених та фахівців КБ «Південне» у реалізацію космічної програми СРСР. Під орудою генеральних конструкторів М. Янгеля (1954-1971) та В. Уткіна (1971-1990) у Дніпропетровському ракетно-космічному центрі було створено декілька поколінь вітчизняних бойових ракет, відомі космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетно-космічна система «Енергія – Буран». Практичну цінність мали наукові здобутки колективів учених у царині сільськогосподарських наук. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениць, очолюваному академіком АН УРСР В. Ремеслом, були створені сорти озимої та ярої пшениць (Миронівська-264, Миронівська ювілейна, Миронівська яра та ін.), які пізніше стали всесвітньо відомими. Помітні зрушення відбулися у галузі біотехнологій.

Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво. На початок 1980-х pp. лише 10-15 % підприємств були механізовані або комплексно автоматизовані. У надзвичайно складних умовах перебувала вітчизняна історична наука. Певне національне пожвавлення, що випало на початок 1960-х pp., змінилося тривалою прохолодою до всього національного. Особливо сильні «заморозки»відчувалися в період перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питаньВ. Маланчука. У першій половині 1970-х pp. З його ініціативи відбувався справжній погром історичної науки, були відлучені від роботи найбільш кваліфіковані наукові кадри. У кінці 1972 р. виникла «справа» Інституту археології АН України. Його директор, член-кореспондент АН УРСР Федір Шевченко, провідні наукові співробітники Петро Толочко, Володимир Баран та інші звинувачувалися в допущенні ряду «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Бажання науковців поновити щорічник «Київська старовина» розцінювалося ЦК КПУ як спроба націоналізму, оскільки в ньому «...не висвітлюється зв’язок київських матеріалів із пам'ятками Північної та Північно-Східної Русі». Дратувала партапаратників і сама назва щорічника, яка нібито «повторює назву дореволюційного журналу буржуазно-ліберального напрямку».

Під жорстким пресом ідеології опинився Інститут історії АН УРСР. У його стінах не знайшлося можливості для обговорення цікавої за своїм задумом статті Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (у цій науковій розвідці піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди 1654 p.), яку відразу ж було віднесено до розряду антирадянських. Після видання згаданої праці за кордоном її автора переслідували, обмежували в друці. У 1972 р. були звільнені з роботи кандидати історичних наук Олена Апанович та Олена Компан, які власними коштами підтримували «громадські каси» допомоги українським політв'язням. З острахом бралися за перо І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які творили історичну науку не в руслі ідеологічних потреб партії.

За поданням В. Маланчука у квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Ідеологічне збочення вчених полягало в тому, що вони підготували і видали бібліографічний покажчик «Українське радянське карпатознавство», в якому поряд із творами радянських учених були подані праці «українських буржуазних націоналістів» Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та інших. У 1970-х – першій половині 1980-х рр.культура України продовжувала розвиватись в атмосфері впливу тоталітарного режиму на життя суспільства. Не дивлячись на це українська наука досягла певних успіхів. В Інституті теоретичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М.Боголюбовим. Значних успіхів досягли науковці Інституту матеріалознавства АН УРСР на чолі з І. Францевичем. Але в розвитку точних наук були і нерозв'язні проблеми. Часто наукові відкриття та розробки не доходили до виробників, що зумовлювало технологічне відставання вітчизняної економіки. Відсутність об'єктивних досліджень була притаманна і суспільствознавцям, особливо історикам, які більше займалися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихваленням радянського способу життя. У такому ключі, наприклад, була побудована 10-томна «Історія Української РСР».

3. Жорсткий ідеологічний пресинг, введений Маланчуком і його найближчим оточенням, відчували на собі українські письменники і митці. Упродовж 1970-х pp. в апараті секретаря ЦК з ідеології одна за одною народжувались постанови, які мали сприяти «проведенню певної роботи щодо усунення істотних зміщень у здійсненні національної політики в галузі культури, виправлення серйозних упущень у питаннях інтернаціонального виховання, дотримання принципу класового підходу до суспільних явищ минулого і сучасного». За нехтування принципів соціалістичного реалізму було піддано остракізму та гонінням визнаних майстрів слова Олеся Бердника, Івана Білика, Євгена Гуцала, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка. У січні 1972 р. за написання автобіографічної повісті «Більмо» про перебування в радянських політичних таборах (книгу опубліковано на Заході та перекладено багатьма мовами світу) було заарештовано й засуджено до семи років таборів і 3-річного заслання львівського письменника М. Осадчого.

За написання та переправлення на Захід у 1975 р. літературно-публіцистичної розвідки «Набої для розстрілу» («Ненько моя, ненько»), присвяченої судовому процесу «Спілки визволення України», було ув’язнено письменника, кінематографіста Гелія Снєгірьова. Гострої критики з боку вищого політичного керівництва зазнали роман Р. Іваничука «Журавлиний крик» та п'єса драматурга О. Коломійця «За дев’ятим порогом» за нібито хибно зображені сторінки історії Запорозької Січі. Надмірне захоплення козаччиною в романі «Собор» ставилося в провину одному з патріархів української літератури Олесю Гончару. В 1970-х – на початку 1980-х pp. штучно замовчувалася творчість талановитої української поетеси Ліни Костенко. Навіть тоді, коли її віршований роман «Маруся Чурай» (1979 р.), у якому змальовується епоха Б. Хмельницького, набув широкого розголосу, декламувався на різноманітних неофіційних літературних вечорах, численні цензори продовжували штампувати висновки про недоцільність публікації непересічного літературного твору.

Водночас, попри численні ідеологічні кампанії, гонитви й репресії, українська література збагатилася низкою високоякісних, майстерних творів, а саме: творами О. Гончара «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Тронка», романами Ю. Мушкетика «Позиція», «Рубіж», «Яса», М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль», збірками віршів І. Драча, І. Жиленко, Р. Лубківського, О. Забужко. Широкою популярністю серед читацького загалу користувалися історичні романи П. Загребельного «Розгін», «Диво», С. Скляренка «Святослав» і «Володимир», драматичні твори М. Зарудного, п’єси В. Минка. Переборюючи всілякі партійні перестороги, розвивалось кіномистецтво України. У 1960-х – на початку 1980-х pp. найбільшою популярністю у глядачів користувалися кінофільми «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Вечір напередодні Івана Купала» і «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка, «Камінний хрест» та «Тривожний місяць вересень» А. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука, «Женці» та «Високий перевал» В.Денисенка, «У бій ідуть тільки "старики"» та «Aти-бати йшли солдати...» Л. Бикова. Проте кожен нестандартний крок кіномитця перебував під негласним наглядом ідеологічного апарату ЦК КПУ й отримував свою політичну, а в деяких випадках і юридичну оцінку. Внаслідок грубого втручання у творчість, політичної та ідеологічної корекції виробництва кінофільмів на Одеській та Київській кіностудіях на тривалий час потрапили на полиці фільми К. Муратової «Короткі зустрічі» (1968, вийшов на екран у 1987 p.), «Довгі проводи» (1971, вийшов на екран у 1987 р.), кіноробота Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1965, у прокаті з 1987 p.). Об’єктом для цькування з боку владних структур було обрано також глибоко національний за своїм змістом і формою кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Протягом тривалих років був відлучений від роботи Сергій Параджанов (звинувачено в зґвалтуванні). Під невсипущим оком цензури тривалий час перебувала творчість кінорежисерів І. Миколайчука, Л. Осики, В. Ілляшенка.

Дедалі більше втрачав національну особливість український театр. Незважаючи на те, що протягом 1965-1985 pp. кількість театрів в УРСР зросла майже на третину, українські драматичні твори становили лише четверту частину їхнього репертуару, а українська мова майже повністю була витіснена російською. Життєвість українського театру в ті роки засвідчували своєю роботою артисти Н. Ужвій, А. Роговцева, Б. Ступка, О. Кусенко та інші. Новаторством і оригінальністю в образотворчому мистецтві у 1960-1980-х pp. відзначалися твори скульптора і живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, Г. Севрук. В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця посідали образ Леніна, тема народу-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна. Але були і художники-новатори, твори яких просто знищувались. Така доля спіткала композицію скульптурних рельєфів «Стіна пам’яті» художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві. У сфері народного декоративно-ужиткового мистецтва особливої популярності набула творчість М. Приймаченко, К. Білокур, С. Кульчицької. Традиції української національної музики у згаданий період примножували композитори Григорій і Платон Майбороди, Мирослав Скорик, Ігор Шамо, Володимир Івасюк, Андрій Штогаренко. Але стало помітним і зменшення інтересу до національної музики.

Перебудова. Процеси оновлення радянського суспільства, проголошені М. Горбачовим, торкнулися і культурного життя Української РСР. Могутнім імпульсом духовного відродження української культури після тривалого періоду денаціоналізації та політичних репресій став IX з’їзд письменників України (червень 1986 р.), на якому увагу громадськості було привернуто до проблем функціонування української мови в республіці. На хвилі демократизації у другій половині 1980-х – на початку 1990-х pp. на сторінках часописів «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Україна» з’являються твори письменників «Розстріляного відродження» М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, М. Куліша, наукова спадщина М. Грушевського, О. Єфименко, М. Костомарова, Д. Яворницького, творчий доробок шістдесятників В. Стуса, І. Світличного, Л. Костенко, В. Симоненка, Є. Сверстюка, друкуються мистецтвознавчі розвідки про незаслужено забутих художників Н. Онацького, О. Заливаху, А. Антонюка, І. Марчука.

Помітний резонанс в Україні малинові твори українських письменників: поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», публіцистика І. Дзюби. Наприкінці 1980-х pp. активізувався громадськийрух за збереження української мови. У 1989 р. відбулося перше республіканське свято української мови на Полтавщині, а наступного року – на Житомирщині. Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Закон про мови в Українській РСР», за яким українській мові було надано статусу державної і водночас гарантувалися умови рівноправного розвитку й використання в республіці мов інших національностей. Відродженню української сучасної музики сприяло проведення восени 1989 р. у Чернівцях фестивалю «Червона рута». Широкої популярності набула пісенна творчість композиторів О. Білаша, О. Мороза, А. Горчинського. Крізь «залізну завісу» прокладав собі шлях до вітчизняного та зарубіжного глядача український кінематограф. У другій половині 1980-х – на початку 1990-х pp. в Україні було створено фільми «Камінна душа», «Голод-33» (режисери О. Ярчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Міжнародне визнання здобула кінострічка «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), яка на Каннському міжнародному фестивалі в 1990 р. вперше в історії українського кіно була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Театральне мистецтво кінця 1980-х pp. було представлене роботами таких режисерів, як Р.Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв.

Перебудовчі процеси сприяли налагодженню стосунків між державою та релігійними конфесіями. Новим етапом відносин держави з усіма представниками релігійних конфесій стало прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання», ухваленого Верховною Радою УРСР 26 квітня 1991 р. Згідно з новим правовим документом релігійні організації отримали статус юридичної особи, були врегульовані терміни реєстрації релігійних громад, їхнє право на власність. Національно-визвольний рух активізувався у другій половині 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. 1965 р. за вільнодумство було заарештовано 20 осіб, серед яких були брати М. і Б. Горині, О. Заливаха та ін. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В.Чорновіл, І. Драч, М.Стельмах та інші представники свідомої української інтелігенції. Багато з них також підпали під репресії та звільнення з роботи. На початку 1970-х рр. в Україні відбувається новий підйом дисидентства. У 1970-1972 рр. почав видаватися журнал «Український вісник», заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особи та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту. 1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. – Українську Гельсінську спілку (УГС). До цієї групи входили Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Матусевич – всього 36 осіб. Особливістю цієї групи було те, що її члени намагалися діяти легально. Однак до початку 1980-х рр. більшість їх були заарештовані і засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули в радянських таборах. З середини 1980-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію. Встановлюються перші контакти з діаспорою.