Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 10. Українська культура другої половини ХІХ століття





1. Наука і освіта в системі культури.

2. Художня література.

3. Архітектура та монументальна скульптура.

Вагомі зрушення в суспільно-політичному, економічному житті другої половини ХІХ ст. сприяли утвердженню в образотворчому мистецтві тенденції до реалістичного відображення світу. Під впливом ідей народників художники-реалісти створили Товариство пересувних художніх виставок, яке ставило собі мету поширити мистецтво в масах. Ідейною підвалиною художників-передвижників був критичний реалізм, тобто реалістичне відображення пороків суспільно-політичного життя. Серед художників-передвижників і прихильників інших мистецьких течій було чимало українців походженням і душею, які були зачаровані Україною і в своїй творчості прагнули відтворити краєвиди, побут, національний характер українців.

Одним із найяскравіших митців був українець походженням Ілля Рєпін (1844–1930), автор знаних полотен на українську тематику: «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Вечорниці» та ін. Про те, що його надихнуло на написання «Запорожців», Рєпін писав: «Чертовский народ?… Никто во всем свете не чувствовал так глубоко свободы, равенства, братства! Во всю жизнь Запорожье осталось свободно, ничему не подчинилось…». Любов до України та її народу прослідковується в творчості В. Маковського («Ярмарок у Полтаві», «Святковий день на Україні»), уславленого мариніста І. Айвазовського («Чумацький шлях», «Весілля на Україні»), М. Ге та ін. Зрештою, в колі російських художників поступово склалася група митців, яка започаткувала самостійний розвиток українського мистецтва. Серед них – С. Васильківський (1854-1917), М. Пимоненко (1862-1912), М. Самокиш (1860-1944), К. Трутовський (1826-1893), О. Сластіон (1855-1933), І. Їжакевич (1864-1962) та ін. У 1887 р. українські митці створили Київське товариство художніх виставок (організаційно оформилося 1893 р.), а 1890 р. в Одесі – Товариство південноросійських художників.

У цей час сформувалися українські мистецькі центри – Харківський, заснований першою професійною жінкою-маляркою Марією Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з Кир’яном Костанді та Київський з малярської школи М. Мурашко. Українські митці почали не тільки приділяти більше уваги побутовим темам українського села, а й звертатися до історичних тем, зокрема героїчних подій козацької доби. Одним із найвидатніших українських малярів, знавцем народного орнаменту і мистецтва був Сергій Васильківський. Разом з істориком Д. Яворницьким та художником М. Самокишем працював над альбомом «З української старовини». Його картини на історичну тему відображали героїко-романтичне минуле: «Бій запорожців з татарами», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Сторожі запорозьких вольностей» та ін. Світову славу Васильківський здобув пейзажами, в яких відображав красу і велич рідного краю: «Весна на Україні», «По Дінцю», «Після дощу», «Бездоріжжя», «Захід сонця» та ін. Інший видатний український митець – Микола Мурашко (1844-1909) був не лише маляром, а й педагогом, ідеологом українського мистецтва. З 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а 1875 р. відкрив Київську малювальну школу, якою керував протягом 25 років. Фінансову підтримку школі надавав власник цукрових заводів Іван Терещенко. За роки існування школи з її стін вийшли такі видатні митці, як М. Пимоненко, О. Мурашко, І. Їжакевич та ін. Серед українських митців цього періоду також слід відзначити Миколу Самокиша, одного з найвідоміших баталістів. Він студіював у Парижі й ставив собі метою відтворити історичні події й національні особливості життя і побуту українського народу. Так постала ціла низка батальних картин із козацької доби. Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівано Україну та її народ, не раз експонувалися за кордоном. Такі картини, як «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід» та ін. викривали темні аспекти життя тодішнього українського села, мракобісся самодержавства.

Для популяризації досягнень українського малярства і графіки велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистецтва та Одеський міський музей красних мистецтв було засновано 1899 р., Харківський міський художній музей – 1886 р., Феодосійська картинна галерея І. Айвазовського – 1880 р. Розвиток українського мистецтва занепокоїв владні структури, які, вбачаючи в ньому прояв «мазепинства», почали чинити йому всілякі перешкоди.

На західноукраїнських землях розвиток українського образотворчого мистецтва відбувався в непростих умовах. Польські, австрійські, німецькі мистецькі школи, які домінували в мистецтві Австро-Угорщини, пропагували академізм, основою якого був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Але й тут художники уподобали теми з народного життя і побуту. Першим, хто звернувся до цієї тематики, був К. Костиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»). З-поміж західноукраїнських художників другої половини ХІХ ст. слід відзначити І. Труша, О. Кульчицьку, О. Куриласа, А. Манастирського, Ю. Пігуляка, Н. Івасюка та ін. І. Труш (1869-1941), удавшись до відродження галицького малярства. Його мистецька спадщина становить понад 6000 картин. Твори Труша відзначаються лаконізмом і простотою композиції. У 1898 р. за його ініціативою було засновано Товариство з розвитку українського мистецтва, метою якого стала популяризація українського мистецтва.

1. У другій половині ХІХ ст. розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових шкіл.

В освіті зміни стали відчутними на межі 1860-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. У 1858-1860 роках почався рух за просвіту широких мас населення. У ряді міст було організовано недільні школи. З’явилися і перші українські букварі: «Граматика» П. Куліша, а в Полтаві книжка О. Строніна. Остання книга не задовольнила Т. Шевченка, який гаряче відгукнувся на цей почин і раніше Строніна склав свій «Южно-русский буквар». Після букваря Шевченко гадав скласти й видати «Арифметику», «Етнографію» і «Географію», «Історію України»: «Якби Бог поміг оце мале діло зробити, то велике і саме зробиться», писав він 4 січня 1861 року. Однак смерть перешкодила поетові виконати цей задум. Вийшов тільки «Буквар», який Шевченко встиг розіслати по Україні. А у 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано. Становище стало поліпшуватись після проведення реформ.

У 1870-х рр. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували асигнування на утримання та будівництво шкіл. З 1871 р. по 1895 р. асигнування зросли у 6 разів. Впроваджувалося вивчення історії, географії, математики.

На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві. Указ 1881 р. зазначав, «що вплив духовенства повинен поширюватися на всі види елементарних училищ». А 1884 р. вийшло Положення про церковно-парафіяльні школи. Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв навчатися українською мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Проте, завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці ХІХ ст. становив близько 20%, а в містах – 50%.

Певні зміни в царині освіти не оминули і Західну Україну. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Але через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у переважній більшості шкіл навчання велося: Східній Галичині – польською мовою, у Північній Буковині – німецькою, румунською, в Закарпатті – угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40 %, а в гірських районах – 10 %. Значно більше уваги уряди імперій приділяли середній освіті, адже вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки. У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні, кадетські й духовні училища, семінарії. В одних (класичних гімназіях) перевага надавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їх випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних) – сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.

На 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 1890-х рр. в Україні було приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій. Для розмежування реальної та класичної середньої освіти 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало 6 років. Сьомий, додатковий клас давав право вступати до технічних вузів. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їх кількість не змінювалась до кінця століття.

На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти теж була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях – окремі гімназичні класи. Спеціальна середня освіта з розвитком промисловості набула значного поширення.

Промисловість, що розвивалася, потребувала значної кількості спеціалістів з різних галузей господарювання. У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. Училища забезпечували кваліфікованими кадрами залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони ж готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту. У Російській імперії переважну більшість середніх навчальних закладів, особливо спеціалізованих, було закріплено за окремими урядовими відомствами: за міністерством народної освіти – учительські семінарії, міністерством внутрішніх справ – ветеринарні училища, за військовим відомством – кадетські корпуси, військові училища і школи; синод засновував спеціальні богословські заклади. Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. З-поміж останніх найвідомішою була колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 р. в Києві. Вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі знання із загальних та українознавчих гуманітарних дисциплін.

Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Чернівецький університети. У Російській імперії після відносної лібералізації в 1860–1870-х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх прав. Після вбивства народниками царя Олександра ІІ у 1884 р. було прийнято новий університетський устав, згідно з яким ліквідовувались автономія університетів, виборність ректорів, деканів, професури скасовувалась. Весь викладацький склад підлягав перевірці на благонадійність.

Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові; інших вищих навчальних закладів – технологічного в Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого в Катеринославі. І все ж, як і перше, вищі навчальні заклади залишались установами для вузького кола юнаків.

Отже, у другій половині ХІХ ст. в системі освіти на українських землях стались позитивні зрушення, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте імперські уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвої української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

Розвиток науки. В умовах, коли більшість населення українських земель не вміла читати, а успіхи в розвиткові освіти були незначними, прогрес у науці вражав уяву. У другій половині ХІХ ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях зробилися важливими науковими центрами як Російської імперії, так і Європи. Розвій наук зумовлювали такі чинники: розвиток промисловості після реформ 1860-1870-х рр., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій; загальноєвропейський прогрес у науці й техніці; поширення й подальше домінування філософії позитивізму, яка сприяла пошукові достовірних і точних вимірів фізичних і суспільних явищ; відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже,– конфлікту з владою, хоч і не завжди.

Протягом другої половини ХІХ ст. з’явилася плеяда видатних науковців світового рівня, яких, на жаль, зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати. Насправді вони були синами українського народу, якого не цуралися. Світової слави зажили: вчений-етнограф М.Міклуха-Маклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення й дотепер; О. Волощак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М. Умов – засновник київської школи теоретичної фізики; М. Бекетов – вчений-хімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О. Люпанов; ембріолог А. Ковалевський; І. Мечников і М. Гамалія, що були засновниками першої в Російській імперії та другої в світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М. Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, започаткував нову дисципліну – ядерну фізику, та багато інших.

Одним із видатних українських вчених того періоду був Іван Пулюй (1845-1918), який свої здібності виявив в електромеханіці, а до того ж прислужився і українському рухові. Не обійшовся без Пулюя і переклад Святого Письма українською мовою. Його творча індивідуальність особливо яскраво проявилась у галузі електротехніки. Так, він удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активною участю запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі – першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, з чого скористався німецький вчений Рентген, від прізвища якого ці промені дістали свою назву. Крім наукової роботи, він розгорнув широку громадсько-політичну діяльність: узяв активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т.Шевченка, організував культурно-пропагандистське товариство «Січ» для поширення правдивої інформації про Україну, заснував молодіжний гурток для вивчення й популяризації української історії та літератури.

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувалися праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду Руїни та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880-1890-х рр. почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О.Я. Єфименко, Д.І. Багалія, Д.І. Яворницького, М.С. Грушевського. Завдяки їхнім дослідженням було вироблено загальну схему української історії від найдавніших часів. У царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П.Г. Житецький. Низьку важливих праць із проблем мовознавства створив О.О. Потебня.

М. Грушевський про початок своєї творчої праці над написанням багатотомної «Історії України-Русі»: «Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням честі своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидатніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річчю, для якої час ще не наспів, бракує матеріалу, зістаються великі прогалини і т.д. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загальноприступної, в трьох невеликих томиках, які б обіймали старий, литовсько-польський і новий період. Зайнявши кафедру, я сім семестрів з ряду (1894-1897 рр.) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз з 1898-1901 рр., курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючись в історію культури, огляду устрою, економічного життя і т.д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану. …Протягом 1897 і 1898 рр. був написаний перший том і при кінці 1898 року був видрукований… …В Галичині сей початок історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіазмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона».

Найбільше мов серед українців знав Агатангел Кримський. Коли його запитували, скільки мов від знає, відповідав: - Мабуть, із шістдесят, а то й більше! А. Кримський став визначним світового рівня ученим-орієнталістом, спеціалістом із арабістики, тюркології та іраністики і лишив після себе понад тисячу наукових праць. Він перший доніс до українського читача безпосередньо з оригіналів східну поезію, зробив переклад цілої її антології з ІХ-ХV ст., додавши вступні наукові розвідки. Мотивами східної поезії пронизана вся поетична творчість А. Кримського, яку він обєднав під екзотичною назвою «Пальмове гілля».

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При університетах створювали наукові товариства: філологічні, математичні, фізико-медичні, психіатричні, акушерсько-гінекологічні, дослідників природи, історичні. Крім того, в Наддніпрянській Україні виникали різноманітні культурно-освітні товариства.

Якщо в Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) – науково-культурна громадська організація, заснована 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім. Шевченка, засноване в грудні 1873 р. 11 грудня 1873 року галицьке намісництво затвердило статут Товариства імені Шевченка, завданням якого було «спомагати розвій руської словесності». 4 травня 1873 року відбулися перші загальні збори, що виробили статут товариства. Хоч статут підписали в основному галичани, але уклали його з доручення Єлизавети Милорадович діячі із Східної України Д. Пильчиков і М. Драгоманов. З 1890-х років за ініціативою О. Кониського товариство було реформоване в наукове, і з 1899 року постало знамените Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке почало видавати свій журнал «Записки» і де в дореволюційні роки велася основна робота з українознавства.

Товариство було сформовано як прообраз Академії наук – з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями й підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідницькою діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів Західної та Наддніпрянської України, інших держав. Членами та активними діячами НТШ були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та ін. Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук. Творчий доробок НТШ з 1873 р. по 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. Крім того, НТШ стало основним видавцем українських підручників.

Завдяки НТШ вийшли друком перші вісім томів монументальної праці М. Грушевського «Історія України-Русі». Найважливіші досягнення припали на сферу суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського, І. Джиджори, І. Крип’якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського), філології та літературознавства (праці М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін.

НТШ мала незаперечні заслуги в розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича в дослідження географії України та ін. У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських учених було відновлено НТШ у Львові.

2. Відомо, що в царській Росії – тюрмі народів – видавалися закони на ущемлення так званих інородців. 30 травня 1876 року цар Олександр ІІІ підписав указ про надзвичайні обмеження української мови й літератури. В ньому стояло:

1. Не допускати ввозу у межі імперії без особливого дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном українською мовою.

2. Друкування та випуск в імперії оригінальних творів і перекладів заборонити, за винятком історичних документів, пам’яток, творів красного письменства при умові дотримання при виданні історичних документів правопису оригіналу, а в творах красного письменства російського правопису (так звана «ярижка»); дозвіл на друк красного письменства давати не інакше як після розгляду в Головному управлінні у справах друку.

3. Заборонити всілякі сценічні вистави і читання українською мовою, а так само й друк на тій мові текстів до музичних нот.

Цим дивоглядним законом практично заборонялася українська культура в межах Російської імперії. У 1881 році внесено було до закону деяки зміни. Українською мовою дозволено друкувати словники, народні пісні й казки, дозволялися також театральні вистави і співи українською мовою, але не інакше як з особливого дозволу генерал-губернатора.

В цьому становищі пробула українська культура до 1905 року, коли обмеження було знято. Центр українського культурного життя перемістивсь у Галичину, і східноукраїнські письменники друкувалися здебільшого там.

«Бібліотеку найзнаменитіших повістей» випускала газета «Діло», що виходила у Львові, - в серію входили твори українських письменників та переклади з інших літерату. Книжки ці продавалися по невисокій ціні й видавалися чепурненькими томами. В цій серії виходили зокрема твори Є. Гребінки, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша.

Журнал «Зоря», поки був під редакцією О. Партицького, видавав у 1884-1886 роках «Бібліотеку «Зорі», якої вийшло 11 томів. У цій бібліотеці (такою назвою в ХІХ ст. об’єднували так звані серійні видання) побачила світ книжка І. Франка «Boa constrictor», подорожі В. Ільницького, комедії Г. Цеглинського, а також двотомник Т. Шевченка, твори А. Могилянського, «Слово о полку Ігоревім» тощо. Тоді ж таки, в 1884-1886 роках, на взір німецької бібліотеки «Реклама», почала виходити «Русько-українська бібліотека» (випущено 14 томів); вперше тут були видані як передрук з «Зорі» знамениті «Люборацькі» А. Свидницького; друкувалися твори І. Нечуя-Левицького, В. Барвінського, О. Стороженка, С. Руданського, У. Кравченко тощо. І. Франко видав у цій серії свої «Галицькі образки».

В 1884 році у Чернівцях створилося літературне товариство «Руська бесіда». Першим головою його був Є. Пігуляк, буковинський громадський діяч. Товариство видавало календарі, заснувало громадську бібліотеку, дбало про поширення народної освіти, випускало серію книжок для молоді («Бібліотека для молодіжі»). Книжки гарно ілюструвалися. Ініціатором видання був О. Попович. Для цього товариства було винайдено рухому абетку, або, як її тоді називали, «машину до читання». Товариство заснувало своє «касино» (щось на зразок кафе-читальні), де були майже всі українські часописи, а також газети німецькі й польські. Воно утримувало приміщення, де відбувалися громадські збори та забави, організувало перше українське драматичне товариство, яке почало давати аматорські вистави, розігруючи між іншими п’єси Ю. Федьковича і оперетки І. Воробкевича. Головою цього драматичного товариства був письменник та композитор Ізидор Воробкевич. Грали аматори у великій залі міського театру. Видавало товариство й часопис «Буковина», редактором перших річників був буковинський поет Ю. Федькович.

З 1889 року почав видавати своїм накладом «Літературно-наукову бібліотеку» І. Франко. До 1892 року вийшло в ній 15 томів, серед яких знаменита розвідка І. Франка про І. Вишенського, «Австро-руські спомини» М. Драгоманова і його ж «Чудацькі думки». Ще перед цим у 1878-1880 роках І. Франко, М. Павлик та І. Белей видавали «Дрібну бібліотеку», в якій Франко надрукував свої «Думи та пісні найзначніших європейських поетів». Видання містило серію художню і наукову. Серію наукову складали переклади суспільствознавчих і природничих праць, зкрема твори М. Драгоманова, Д. Писарєва, Т. Гекслі тощо. І. Франко готував для цієї ж серії переклад 24 розділу «Капіталу» К. Маркса, але видати його не зміг. На 14 випуску бібліотека припинила своє існування. Останньою книжечкою було оповідання І. Франка «На дні».

У 1898 році вся культурна Україна святкувала століття виходу в світ «Енеїди» І. Котляревського, тобто століття нової української літератури. З нагоди цього свята з’їхалися тоді до Львова українські письменники з Галичини та Буковини, журналісти, наукові діячі. Вони вирішили залишити якусь тривку пам’ятку на відзнаку цього свята і заснували «Українсько-руську видавничу спілку», яка почала функціонувати з 1899 року. Відтоді й почали виходити чепурні невеличкі томики з віньєткою ВС. В «Спілці» найбільше працював І. Франко.

На Східній Україні з тієї ж нагоди було засновано видавництво «Вік», яке відразу увінчало свою діяльність виданням великої тритомної Антології української літератури «ВІК», а потім започаткувало серію однотипних видань творів українських письменників (на палітурках було зображено український пейзаж з білостінною хатиною).

У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізмові. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в інших європейських літературах, в українській літературі зародки реалістичного стилю були зв’язані з фольклором, з народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою.

Своєрідність української літератури позначались і на особливості українського реалізму. Звернення до народних джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів, сповільнений та деформований внаслідок історичних обставин розвиток літератури в попередній період зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минулого, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби співіснував із реалізмом у творчості письменників другої половини ХІХ ст. Художні й публіцистичні твори найвидатніших діячів української культури другої половини ХІХ ст. містять глибокі роздуми про тодішнє сучасне і майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України.

У другій половині ХІХ ст. по всій Європі пройшов так званий емансипатський рух; жінки вимагали рівності в правах із чоловіками і свободи праці, не бажали бути залежними від чоловіків. З письменниць першою жінкою емансипаткою, яка своєю працею годувала себе й родину, була Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович, 1834-1907), а ініціаторками і організаторками жіночого руху стали на Україні письменниці Н. Кобринська і О. Пчілка. В 1887 р. коштом і заходом цих письменниць вийшов великий альманах (464 стор.) «Перший вінок», в якому виступило творами 20 українських письменниць. Збірник складався із поезій, оповідань та статей і був прихильно зустрінутий тогочасною критикою. Особливо тепло привітав альманах І. Франко, присвятивши йому окрему статтю. Бажаючи й далі групувати українських жінок-письменниць, Н. Кобилянська заходилася видавати так звану «Жіночу бібліотеку», впорядкувавши три збірники праць різних авторок – «Наша доля» (вийшли в 1890-х роках).

Перехід від романтизму до реалізму добре помітно на творчості Марка Вовчка. Вона продовжила тему творчості Тараса Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалась у казках та оповіданнях для дітей. Долею простої селянки переймалась у своїх творах Ганна Барвінок (1828-1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833-1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали у школах байки Леоніда Глібова. На Буковині Юрій Федькович (1834-1888) поєднав впливи західноєвропейської поезії з буковинським фольклором.

Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, втікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю і болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» («Пропаща сила») написав Панас Мирний (1849-1920) разом із братом Іваном Біликом.

Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість геніального письменника Івана Франка (1856-1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І.Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів, зрівнявшись із видатними прозаїками Західної Європи. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання Івана Франка стали хрестоматійними. Що ж до поезії, то, скажімо, цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші вивищували митця до гурту найуславленіших ліриків світу.

До 1863 року, коли М. Кропивницький написав першу драму, українська література мала 45 друкованих п’єс. До 1872 року цих п’єс стало 88. У 1881 році, коли було дано дозвіл грати рідною мовою, український театр міг використати 132 п’єси. До 1910 року, коли помер батько українського театру М. Кропивницький, їх уже стало 761. Сам Кропивницький написав 44 п’єси і 3 переклав.

У другій половині ХІХ ст. особливо популярними стали невеличкі видання для народу, що виходили чималим тиражем, дуже дешеві. Видавали їх московські книгарі Губанов, Ситін та інші, розносили спеціальні книгоноші по селах усієї Росії – народ радо купував ці видання з барвистою (лубочною) картинкою на обгортці, хоч часом книжки були дивовижно химерні: «Наука о том, как деньги занять и не отдать», «Все фокусы рук – как играть и не проигрывать», «Чорт в кармане, или Ведьма на цепи», «Вор Яшка» тощо.

Однак траплялася серед такого мотлоху й корисна література. Друкували московські лубочники книжки й українською мовою, здебільшого з великою кількістю помилок. Такі книжки були досить популярні. Видавалися українською мовою й дивогляди, наприклад, «Як кум Бандура чортяку піймав та не удержав». Книгар Ситін продавав таких книжок в рік на 300 тис. руб.

3. Процес утвердження реалізму відбувався і в скульптурі. Найзначнішим українським скульптором другої половини ХІХ ст. був Л. Позен (1849-1921). У скульптурі малих форм він створив різноманітні соціальні типи людей («Шинкар», «Кобзар»), відобразив соціальні явища («Переселенці», «Злидар», «Оранка в Малоросії»). Крім того, Позен захоплювався історичною тематикою. Великою популярністю користувалися його роботи «Скіф», «Запорожець у розвідці». Інший майстер – П. Забіла (1830-1917) виконав мармуровий портрет Т. Шевченка для музею в Чернігові. Гіпсова копія цього твору поширена в Україні. Світової слави зажив скульптор Михайло Паращук. Разом із Антоном Попелем він створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові, знаменитими є його скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, С. Людкевича. Скульптори України пробували свої сили і в монументальній скульптурі. Скульптор М.Мікешин (1835-1896) створив у 1888 р. пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві.

Друга половина XIX ст. в архітектурі позначена впливом різних історичних стилів і напрямів, що поєднувалися в одній будівлі. Це поєднання (еклектизм) і було найбільш характерним для міського громадського і житлового будівництва. Тоді у будівництві вже почали масово використовувати нові технології та матеріали (бетон, залізо, залізобетон тощо). З-поміж напрямів архітектурного мистецтва вирізнялися віденський неоренесанс і стиль французького відродження. Неоренесанс поширився у західноєвропейських країнах, дістався Чернівців, Львова, Києва, Одеси, Херсона, Харкова та інших українських міст.

Найтиповішими є споруди міських театрів (Київ, Львів, Одеса) та громадські будівлі. Найзначнішими здобутками відзначилися архітектори О.В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії в Києві), В.О. Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова в Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях), І. Гохбергера (будинок Галицького сейму), В. Садлівський (залізничний вокзал у Львові) та ін.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. на основі народного мистецтва та українського бароко відродився український стиль. Визначним архітектором цього напрямку був Василь Кричевський (1873–1952) – автор проекту будинку Полтавського земства, низки проектів державних і приватних будівель, Меморіального музею біля могили Т. Шевченка. За проектами Івана Левинського (1851–1919) та інших архітекторів у Львові споруджено будівлі страхового товариства «Дністер», бурси Українського педагогічного товариства, академічних дому, гімназії та ін.

Отже, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвиткові української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

Змістовий модуль 7. Культура Новітнього часу.

Date: 2015-09-03; view: 654; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию