Тема 12. Новітня українська культура 1917 – 1930-х рр

1. Народна освіта 1917 – 1921 рр.

2. Мистецтво та політика «коренізації».

3. Українське національне відродження початку ХХ ст.

4. Стан культури на початку ХХ ст.

5. Відродження української культури у 1920-х рр.

6. Українська культура в період сталінізму.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. на українських землях не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни наступ на українство знову активізувався: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам’янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 року стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. – 1084.

Національно-визвольні змагання значною мірою вплинули на культурне життя українського суспільства. Незважаючи на буремність політичних подій, інтерес до культурного життя не тільки не згасав, а навпаки ще більше зріс. Вперше в її історії виникли умови, коли розвитком української культури почали опікуватись на державному рівні.

1. Нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917-1921 рр. Кожен з революційних урядів, прагнучи до зміцнення своєї влади, намагався спиратися на культурні надбання народу, вважав за доцільне не тільки привернути на свій бік інтелігенцію, як основного носія і творця культурних і духовних цінностей, а й перетворити її на виразника відповідних політичних ідей та інтересів. Особливо яскраво це проявлялося в діяльності більшовицького режиму.

Із закону Центральної Ради «Про державну мову» (березень 1918 р.) було ухвалено: «Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах, повинно писатися державною українською мовою, окрім інших мов... при тим написи українською мовою мають бути на основній части всього напису, на чільнім місті …». Втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були великими. Тисячі інтелектуалів, діячів культури емігрували за кордон. Інтелігенція поповнювалася за рахунок інших соціальних верств населення. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідні, властиві тільки цій епосі форми.

З утворенням Центральної Ради в Україні було взято курс на відродження національної школи. Нова влади проголосила створення єдиної обов’язкової, безплатної, загальноосвітньої, світської демократичної школи. Відбувалася децентралізація освіти. У короткі терміни на приватні та громадські кошти Центральна Рада розвернула будівництво української школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми, розроблений план українізації школи. В університетах започатковувалися кафедри історії України, української літератури, української мови та права. Центральна Рада розробила план створення вищих навчальних закладів з українською мовою викладання. Відкривалися нові українські вищі навчальні заклади. Так, у жовтні 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет, через місяць були засновані педагогічні курси, які згодом переросли у Педагогічну академію.

За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет в Києві, 22 жовтня – в Кам’янці-Подільському. Проте, гетьманський уряд продовжував політику розбудови українського шкільництва. Це проявилося насамперед у відкритті нових навчальних закладів на кошти держави. Окрім того, всіляко заохочувалося приватна ініціатива у заснуванні українських гімназій та інших середніх шкіл. За період гетьманату було започатковано близько 150 шкіл. У середніх навчальних закладах, що залишалися російськомовними, вводилися українознавчі предмети: українська мова, історія та географія України, історія української літератури. Призначення вчителів, яке раніше було в компетенції місцевих органів, тепер перейшло до Міністерства освіти. П. Скоропадський, спираючись на панівні верстви населення, мав більші фінансові можливості ніж Центральна Рада. У 1918 р. гетьманський уряд надав значну допомогу університетам та інститутам України на погашення їх боргів, що накопичилися за попередні роки. Тільки на утримання в Києві і Кам’янці-Подільському двох нових українських університетів уряд Української держави асигнував 403 тис. крб. Окрім того, майже 1,5 млн крб. виділялося на організацію навчання, 28 тис. крб. влада виділила на стипендії і матеріальну допомогу студентам.

Українська вища школа за доби гетьманату поповнювалася не лише університетами. На той час розпочав свою роботу Архітектурний інститут, Вищий технічний інститут, Київський клінічний інститут та ін. Мовою викладання в новостворених університетах була тільки українська. Читання лекцій російською дозволялося лише в окремих випадках і то за умов узгодження з міністром освіти.

Після приходу до влади Директорії процес централізації освіти знову змінився на децентралізацію. Управління освітянськими справами передавалося місцевим органам. Влада Директорії не була міцною, дуже часто вона мала умовний характер, особливо в освітянській сфері. Міністерство освіти у цей час, переїжджаючи разом з урядом з одного міста до іншого, зосередилося на розробці програми «Єдиної школи», що була розпочата ще за Центральної Ради. Згідно з цією програмою, школа поділялася на так звані цикли – основну школу та колегію. Основна школа мала два ступені: молодшу школу та старшу. Навчання на кожному ступені тривало 4 роки. Колегія так само передбачала 4 роки навчання. Основна школа разом з колегією складала єдину школу, обов’язкову для всіх дітей. Згідно офіційним даним, наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Чисельність учнів виросла з 1,7 млн. чіл. у 1917 р. до 2,25 млн чіл. у 1920 р. Окрім середньої школи, значна увага приділялася вищим навчальним закладам. У цей час продовжувалося розширення мережі вищої школи. Зокрема, з метою збільшення вчительських кадрів протягом 1918 р. започатковувалися 9 учительських інститутів. Важливою подією в освітянському житті стало прийняття у січні 1919 р. закону про державну українську мову в УНР. Цьому сприяв затверджений Міністерством освіти новий правопис. Проте, визначити загальну результативність освітянської політики Директорії, як й інших урядів, досить складно, оскільки вона розгорталася на фоні безперервних воєнних дій, які зрештою знесилили Україну.

Активним провідником національних ідей в освіті були громадські організації. Так, за часів діяльності Центральної Ради була створена професійна організація учителів – Всеукраїнська вчительська спілка. Вона організувала мережу курсів з перепідготовки вчителів для роботи в нових умовах, започаткувала розробку українських словників наукової термінології з різних галузей знань. Культурно-освітні організації «Просвіти» створювали бібліотеки, різноманітні гуртки і курси, видавали українські книги та журнали. У квітні й вересні 1917 р. в Києві відбулися просвітянські з’їзди. Восени 1917 р. в Україні діяли поза 900 таких організацій. До червня 1921 р. чисельність «Просвіт» зросла до 4 227. За умов матеріальної скрути громадськість почала перебирати на себе справу утримання шкіл. Восени 1917 р. коштами населення було відкрито 53 середніх школи з українською мовою навчання, в тому числі 3 українські гімназії у Києві. Велика увага приділялась виданню українських підручників. Тільки Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн навчальних видань. Позашкільна освіта організовувалася місцевими «Просвітами», кооперативами, селянською та вчительською спілками. При багатьох школах створювалися українські дитячі народні садки.

Стан науки.Незважаючи на негаразди революційного часу, українські науковці докладали значних зусиль, аби продовжувати дослідницьку роботу в різних галузях знання. У цей час активно працювала ціла плеяда видатних вчених серед них: історик Д. Багалій, геофізик В. Вернадський, філолог А. Кримський, біохімік О. Палладін, містобудівник Є. Патон, хімік Л. Писаржевський, педагог О. Музиченко та ін. У березні 1917 р. М. Грушевський на засіданні Українського наукового товариства поставив питання про створення академії наук України. Згодом була сформована підготовча комісія, яка провела велику організаційну роботу.

24 листопада 1918 р. за часів Гетьманату відбулося урочисте відкриття Української академії наук. Вона мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. До структури відділень увійшло три інститути, 26 кафедр, 15 наукових комісій і комітетів. Першим президентом УАН став В.Вернадський. Наприкінці 1920 р. в академії працювало понад 200 штатних наукових співробітників, окрім того велика кількість дослідників співпрацювала з головним науковим центром на громадських засадах. Після швидкоплинного «Ренесансу української культури» періоду Гетьманату знову для діячів науки, освіти та культури настали тяжкі часи. За часів Директорії академія наук переживала не найкращі часи, бо прихильність її лідерів до насильницької українізації, неприхована відраза до спадщини минулого породжували пропозиції особливо ревних «революціонерів» ліквідувати «буржуазні» гетьманські заклади, зокрема академію наук. Відчутною стала «українізація» книговидавничої справи. Всього у 1917-1918 рр. з’явилася 1 831 назва україномовних книжок загальним накладом 16,2 мільйона примірників, що становило 70% усієї книжкової продукції.

2. УНР зазнала поразки, але самим фактом свого існування вона демонструвала прагнення українців до державності. Цього не змогли проіґнорувати більшовицькі лідери, які пішли на створення формально суверенної УСРР/УРСР. Вони запровадили політику «коренізації», а відтак і «українізації», за якої мовне питання неминуче мало постати знов. Розпочалася ця політика офіційно у квітні 1923 р.Її основним завданням було «вкорінення» влади на місцях, підготовка, виховання і висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів у формуванні партійно-державного апарату. Для неросійських народів тодішнього СРСР «коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того або іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей ─ це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер вирішувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику двома напрямами, додержуючись лінії на «українізацію» і одночасно на максимальне сприяння розвиткові національних меншостей. Практично цю лінію реалізував, насамперед, наркомат освіти УСРР.

Незважаючи на те, що «українізація» була неоднозначним і доволі специфічним явищем, вона була сприйнята представниками інтеліґенції. Зрозуміло, в першу чергу прокомуністично налаштованими, але також і тими, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік М. Грушевський (він повернувся в Україну у березні 1924 р.) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поряд з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Не варто переоцінювати наслідки офіційно започаткованої «українізації», але не слід водночас ігнорувати її здобутки, до яких можна віднести розвиток мистецтв, особливо літератури, театру, музики, кінематографу, поширення писемності та освіти всіх рівнів, утворення профільних установ з вивчення гуманітарних, природничих та технічних наук. З кінця 1921 р. почав працювати Інститут української наукової мови (ІУНМ). У 1920-х рр. інститутом було підготовлено 15 словників із різних галузей науки. У 1925 р. за сталінською рекомендацією ЦК КП(б)У очолив Л.Каганович, який з притаманним йому адміністративним тиском взявся «українізувати» партійно-державні кадри, оскільки саме такою була лінія Москви. Слід визнати, що під час перебування Кагановича на цій посаді у справі «українізації» було досягнуто помітних зрушень. Якщо у 1924 р. тираж усіх українських газет дорівнював 90 тис., то у 1927 р. – 500 тис. примірників. У 1929 р. в УСРР виходило 54 українські газети (20 російських і 11 мовами національних меншин). Українські газети становили 65 % загального накладу. Підтримка Кагановичем «українізації» була мотивована винятково вимогою Сталіна забезпечити йому підтримку української компартії в боротьбі з опонентами. Тобто «українізація» була тактичним тимчасовим маневром, а не стратегічним курсом. Поступово розпочалась кампанія цькування української інтелігенції, яка згодом переросла в терор проти неї. З 1930 р., навесні якого відбувся процес «СВУ» (вже на цьому процесі були обвинувачені співробітники ВУАН, а також Інституту української наукової мови, комісії «Словника живої мови»), можна говорити про ще офіційно недекларований, але цілком зрозумілий поворот у політиці «українізації». Влада починає вбачати в її прибічниках «п’яту колону». Проте навіть усунення О. Шумського з посади наркома освіти не призвело до повної русифікації, оскільки «українізація» вже встигла змінити співвідношення сил між комуністичним режимом і українським національним рухом.

Важливий етап мовної політики пов’язаний з діяльністю наркома освіти УСРР у 1927-1933 рр. – одного з найвідоміших лідерів українського «націонал-більшовизму» М. Скрипника, який виступав активним захисником української культури, вірячи в можливість синтезу просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням. Він, твердо обстоюючи власну позицію, проявив надзвичайну активність у ході підготовки та видання українського правопису, який був затверджений постановою Раднаркому УСРР від 04.09.1928 р. і під назвою «скрипниківського» діяв до 1933 р., тобто до року загибелі його ініціатора. Нарком освіти УСРР постійно викликав роздратування центру своєю увагою до українців за межами України. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити близько 500 українських шкіл та 2 технічні вузи (хоча в цьому було чимало формалізму і, безперечно, спротиву). Гостро відреагував він на збірник «Власть советов за 10 лет», що вийшов друком у Ленінграді 1927 р. Скрипник наполягав на тому, що українська література й мистецтво мають не менші успіхи, ніж російські. Можна було б наводити й деякі інші приклади, що підтверджують: для Скрипника не було сумніву в тому, що Україна повинна і в змозі мати свою власну мову, літературу, мистецтво не гірші від мов, літератури й мистецтва інших народів.

Радикальна зміна партійної лінії відбулася між 1930-1934 рр. – у всіх неросійських республіках було розгорнуто чистку місцевих комуністів і безпартійної інтелігенції, знищено значну частину кадрів, санкціоновано боротьбу з різного роду «національними ухилами» та проявами «буржуазного націоналізму».

В Україні Сталін не довіряв не лише окремим керівникам, а й цілій партійній організації УСРР загалом. Це засвідчив його лист до Кагановича, написаний 11.08.1932 р. У ньому Сталін вказував на погану роботу партійних і державних працівників, незадовільну роботу ҐПУ УСРР у боротьбі із «контрреволюцією». Однак унікальним у цьому листі було не те, що він з недовірою поставився до українського селянства. Безпрецедентним було те, що Сталін поставив під сумнів лояльність всієї партійної організації України, в якій, за його твердженням, домінували «петлюрівці» і агенти Пілсудського. Це був виразний антиукраїнський сигнал. Зрозуміло, евфемізми щодо «справжньої фортеці» і «зразкової республіки» мали перетворитися на низку політичних і господарських заходів. Їх комбінація мала на меті: 1) вичавити з України максимальну кількість хліба (що мотивувалося потребами модернізації і необхідністю годувати міста); 2) здійснити репресивну «чистку» всіх суспільних сфер (що мотивувалося засиллям латентних «українських націоналістів» та інших ворогів). Невипадково в Україні голод перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент національної політики.

14.12.1932 р. Сталін разом з Молотовим підписали постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку з проведенням хлібозаготівель. Цей документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні й за її межами, в регіонах, де компактно проживали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими й іншими «контрреволюційними» елементами. Це означало не тільки кінець хоча і контрольованої, але все-таки «українізації». Це була вирішальна фаза приборкування «українізованої» самими більшовиками України, ліквідація того «націоналістичного» потенціалу, який вже ніколи не повинен був відродитися. Ось чому сам голод і брехливі версії про його винуватців стали для сталінського режиму бажаним і конкретним приводом для зміни лінії в національному питанні, для могутніх репресивних кампаній, що згодом органічно «вписалися» в єжовський «великий терор» 1936-1938 рр. Усе це вплинуло і на мовну політику, зокрема, призвело до «сталінізації» української мови.

3. Визвольні змагання та громадянська війна викликали пожвавлення літературного життя. В українську літературу прийшла велика кількість талановитої молоді. Серед них П. Тичина, М. Рильський, В. Чумак, М. Семенко та ін. Переважна більшість з них брала безпосередню участь у боротьбі за відродження української державності. У своїх творах вони відображали вибух національно-визвольного руху, громадянський патріотизм, революційну романтику. Яскравим представником нової генерації українських літераторів був Василь Чумак. У свої 16 років він із захопленням вітав початок боротьби за відродження державності України. У вірші «До праці» молодий поет закликав:

“Вставай милий брате.

Бо сором нам спати:

Ми спали століття – доволі вже сон!”

Література цієї доби була різнобарвною. Яскравим представником романтичного напрямку в літературі був В. Сосюра. Події воєнних років поет красномовно змалював у автобіографічному творі «Третя рота». Від листопада 1918 р. до лютого 1920 р. поет був вояком армії УНР. Поразка петлюрівського війська поставила В. Сосюру перед вибором: вигнання на чужину – або Червона армія. Майбутній автор вірша «Любіть Україну» вибрав останнє. Посприяла й тогочасна політика більшовиків, які почали грати на національних струнах, «визнавати» самостійність України в «радянській» формі. Цікавий напрям в літературному житті представляла група молодих українських літераторів «неокласиків», які об’єдналися навколо журналу «Книгар». Серед них були М. Зеров, М. Рильський, П. Пилипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен та ін. Частина творчої молоді приєдналася до символістів (П. Тичина, Д. Загул, Я. Савченко та ін.).У 1917 р. на фоні нестачі українських книжок та гострої потреби громадськості у духовному слові в Україні виникло півсотні приватних і кооперативних видавництв: «Друкар», «Криниця», «Час» та ін. Окрім того, майже в кожній газеті, журналі відкривалися літературні рубрики. З’явилася велика кількість літературних часописів «Шлях», «Книгар» та ін. Збільшилась кількість видань українською мовою: якщо у 1917 р. на Україні вийшло друком 747 таких книжок, то у 1918 р. – 1084.

Велику увагу розвитку літератури та книговидавництва приділяв уряд П. Скоропадського. Його стараннями були зняті усі митні збори з літератури, що ввозилася до України. Значної підтримки влада надала газетам та журналам. Але водночас гетьманський уряд запровадив жорстку цензуру, намагаючись підпорядкувати літературний процес своїм політичним інтересам. За часів гетьманату великими тиражами друкувалися твори як молодих літераторів (П. Тичини, М. Рильського та ін.), так і українських класиків (П. Мирного, О. Кобилянської, С. Васильченка, В. Стефаника).

Творчі здобутки українського мистецтва.Відчутних змін зазнало у цей період українське мистецтво і особливо театр під керівництвом М. Садовського. В його репертуарі були п’єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І. Франка, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін. Талановитий і вдумливий режисер О. Загаров охоче виставляв п’єси Гольдоні, Мольєра («Тартюфа») та ін. Окрім авторитетних майстрів сцени пробувала свої сили і театральна молодь. Вона єдналася товариством «Молодий театр у Києві», яке очолював Л. Курбас. В їх репертуарі була в основному світова та вітчизняна класика. Молодіжний колектив являв собою приклад ентузіазму, творчої дисципліни, впровадження передової технології авторського мистецтва. На початку революції з великим успіхом у театрі йшла вистава Софокла «Цар ─ Едіп». Саме в цей складний період було засновано Український театр драми та опери, виникли й інші творчі колективи. Проте театральне життя не обмежувалося лише столицею. Продовжували свою діяльність Харківський міський театр, Одеська російська опера, Маріупольський драматичний театр, Полтавське українське драматичне товариство та ін. Активну участь у творенні української музики в цей час брали молоді митці М. Вериківський, Г. Верьовка, В. Косенко, П. Козицький, О. Кошиць, М. Леонтович, Б. Лятошинський. Б. Підгорецький Л. Ревуцький, К. Стеценко (автор опери «Купальна іскра») та ін. За гетьманської доби у Києві було створено Перший український національний хор під керівництвом О. Кошиця. Він користувався настільки великою популярністю, що було створено Другий національний хор. З ініціативи К. Стеценка У 1919 р. вони об’єдналися в Державну мандрівну капелу (в абревіатурі – «Думка»). У1919-1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. У ряді міст України, зокрема Харкові, Полтаві, виникли професійні хори, капели бандуристів.

Значним явищем в українському мистецтві стало відкриття у грудні 1917 р. Української академії мистецтв. Засновниками академії були професори та митці В. і Ф. Кричевські, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Жук та ін. Вона стала центром підготовки спеціалістів з малярства, різьбарства, будівництва, гравюри і художніх промислів. Під її патронатом було зібрано талановиту молодь, яка добре розумілася на традиціях народного мистецтва. Серед них були: Л. Лазовський, Г. Нерода, І. Падалка, А. Петрицький та ін. Завдяки діяльності митців академії мистецтв набула свого розвитку українська графіка. Так Г. Нарбут (1886-1920), який народився у м. Глухів, у своїй творчості об’єднав принципи геометричної композиції В. Кричевського й народного націоналізму М. Бойчука. Цей майстер приїхав на Україну під час революції 1917 р. Він за короткий час свого перебування на батьківщині, розгорнув величезну працю й засипав Україну шедеврами своєї нової творчості: рисунками гербів, грошей, марок, дипломів, усіх сортів книжкової графіки – ілюстрацій, заставок, обкладинок, заголовків тощо. Г. Нарбут зумів тут не тільки сам створити величезну колекцію графічних рисунків, але захопив своїм прикладом молодь і за три – чотири роки заснував цілу школу молодих графіків. На жаль, рання й несподівана смерть урвала працю Г. Нарбута на самому піднесенні.

У цей час активно розвивався і жанр політичного плакату. Художники намагалися йти в ногу з часом, миттєво реагували на зміни в суспільному житті. Художньо оформлені політичні плакати були близькими і зрозумілими широкій громадськості. Підчас війни та революції в архітектурі найбільшого поширення набуває західноєвропейськийнапрям конструктивізму.

Конструктивізм – стиль архітектури, що заснований на принципі функціоналізму – пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас. До кращих будов конструктивного напряму належать електростанція в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

Бурхливо та суперечливо розвивалася українська фольклористика. З одного боку, створювались фольклорні центри, готувались кадри, видавались праці, а з другого – ідеологічний диктат сковував розвиток творчої думки. Але незважаючи на труднощі були зібрані унікальні архівні матеріали, видані праці Б. Грінченка, К. Квітки, А. Лободи, П. Попова, О. Білецького, В. Петретца, А. Кримського. В західноукраїнських землях у цей час працювали над дослідженням фольклору В. Гнатюк. Ф. Колесса, М. Возняк.

4. Після встановлення радянської влади почалися так звані соціалістичні перетворення в усіх сферах життя українського суспільства. Не обминули вони і культуру. Правлячий режим добре розумів, що культура може стати важливим чинником у подальшій політичній боротьбі. Радянське керівництво вважало за доцільне поширювати здобутки загальнолюдської культури, але надавало їм ідеологічного забарвлення.

У 1919 р. на значній частині українських земель було встановлено радянську владу. Освітню справу очолив Народний комісаріат освіти. Основна його діяльність була направлена на перетворення шкільних закладів різних типів, зокрема приватних гімназій та ліцеїв на стандартизовану державну установу з семирічним навчанням – «єдину трудову школу», яка мала поширення в радянській Росії. Навчання у такій школі проголошувалося в два ступені: перший – охоплював дітей віком з 8 до 13 років (чотири класи), другий – з 14 до 17 років (три класи). Особливий наголос робився на трудовому характері навчально-виховного процесу, поєднанні навчання з продуктивною працею. Після закінчення семирічки діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах. Але через рік позиція Народного секретаріату освіти змінилася. Враховуючи матеріальну скруту більшості українських сімей, у забезпеченні навчання і виховання дітей, а також велику кількість безпритульних, освітянське керівництво запропонувало реорганізувати школу першого ступеня, поклавши в її основу дитячий будинок, в якому дитина перебувала не тільки під постійним контролем, а й підпадала під вплив виховної системи, основаної на комуністичній ідеології. Школу другого ступеня мали заступити професійно-технічні навчальні заклади, де підлітки залучалися до реального процесу виробництва і мали випускатися фахівцями з необхідних державі робітничих та селянських професій. На кінець 1920 р. в Україні нараховувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Майже в половині шкіл навчання відбувалося українською мовою.

Значні зміни сталися у вищій школі. У березні 1919 р. Народний комісаріат освіти УСРР розпочав демократизацію управління вищою освітою. Вона, в основному, зводилася до ліквідації автономії навчальних закладів та закріплення за ними комісарів. Водночас обмежувались повноваження вчених факультетських рад, вони почали формуватися наполовину із студентів. Окрім того, більшовики взяли курс на ліквідацію університетів як осередків буржуазних настроїв у суспільстві. На базі університетських факультетів започатковувалися інститути ─ галузеві навчальні заклади інститути народної освіти, які мали готувати вчителів для шкіл. Для підготовки селянської і робочої молоді до навчання у ВНЗ в 1920 р. були відкриті робітничі факультети (робфаки). Тільки у 1920 р. в Україні відкрилося 20 інститутів, 48 технікумів і близько сотні курсів педагогічного профілю. В кінці 1920 р. в Україні діяло 13 робфаків, 38 ВНЗ, в яких навчалося понад 57 тис. студентів і слухачів, що у декілька разів перевищувало дореволюційну кількість студентів. За цей рік було випущено тільки 3 тис. спеціалістів з вищою освітою.

Радянська влада, як і всі державні утворення, що діяли в Україні у 1918-1921 рр. прагнули використати у власних інтересах величезний потяг мас до культури. Ідеологізація культури почалася зі створення в лютому 1919 р. Народному комісаріату агітації і пропаганди в українському радянському уряді. Він почав регулярний випуск радянських періодичних видань. Газети і журнали видавалися російською і українською мовами. Сумарна кількість віддрукованої у 1920 р. пропагандистської продукції перевищила 18,5 млн. примірників. При цьому «буржуазні» газети закривалися. Більшовики прагнули поставити «Просвіти» під свій контроль, перетворивши їх на знаряддя комуністичного виховання. Проте перебудувати діяльність «Просвіт» не вдалося і більшовики в 1921 р. пішли на їх знищення. Протягом громадянської війни більшовики створили свою систему культурно-просвітницьких закладів, яких до кінця 1920 р. налічувалося близько 15 тис. Це були: клуби, народні будинки, бібліотеки тощо. У липні 1920 р. було затверджене положення про хату-читальню як опорний пункт просвітньої роботи в селах. У 1920 р. була створена республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. Разом з нею Народний комісаріат освіти дістав право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності всіх грамотних громадян, які звільнялися від воєнної мобілізації. У цей час в Україні діяло 7 тис. вечірніх шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. людей у віці від 8 до 50 років. Результати ліквідації неписьменності були підведені демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед мешканців України грамотних нараховувалося 27,9%, то наприкінці 1920 р. – 51,9%.

Отже, в період визвольних змагань в Україні здійснювався активний процес формування національної системи освіти. Політика різних урядів сприяла розбудові цього процесу, але кожен з них намагався трансформувати в ньому свої ідеологічні принципи і підпорядковувати його власним інтересам.

У лютому 1919 р. з встановленням у Києві радянської влади президент Української академії наук В. Вернадський та секретар Академії А. Кримський звернулися до Народного комісару освіти В. Затонському з клопотанням про виділення приміщення під Академію та надання їй матеріальної і фінансової допомоги. Розпорядженням нової влади це прохання значною мірою було задоволено. Академія одержала один з кращих будинків по вул. Володимирській – садиба пансіону графині Левашової (тепер у цьому будинку розміщується президія Національної академії наук). УАН була поділена на три відділи. На чолі першого відділу стояли Д. Багалій, С. Єфремов, А. Кримський. Об’єктом досліджень його кафедр було духовне життя і культура українського народу. У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико-математичного і природничого профілю. Третій відділ УАН мав соціально-економічний профіль досліджень. Найбільш продуктивно працювали у цей час ті відділи,які не були пов’язані з великими матеріальними витратами на дослідницьку роботу, зокрема історико-філологічний, об’єктом досліджень якого було духовне життя та культура українського народу. У 1919-1920 рр. Академія наук розробила «Найновіші правила українського правопису». Окрім того, було започатковано академічне видання творів Т. Шевченка та І. Франка, розгорнулася активна підготовка до видання словників. Ефективно працювала при УАН комісія по вивченню природних багатств України, яку очолив В. Вернадський. Проте, водночас з підтримкою науковців, радянська влада почала проти деяких вчених політичні репресії. Зокрема, було заарештовано академіка С. Єфремова позбавлено громадянських прав В. Косинського, окремі науковці, не бажаючи поступатися своїми політичними поглядами, вимушені були емігрувати.

Навесні 1919 р. театр драми і опери й «Молодий театр у Києві» були об’єднані у перший театр Української Радянської Республіки ім. Шевченко. Однією з кращих вистав об’єднаного колективу була інсценізація поеми великого Кобзаря «Гайдамаки» (автор інсценізації та постановник Лесь Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А. Петрицький, актори Г. Юра, В. Чистякова, В. Василько, О. Ватуля, П. Самійленко, П. Долина та інші. У січні 1920 р. у Вінниці було засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка, на чолі якого став Гнат Юра. Згодом цей театр переїхав до Києва став одним з провідних в Україні.

Більшовики надавали великого значення монументальній пропаганді. Щоб революційна ідея в монументальній пропаганді знаходила шлях до умів і сердець, її часто пов’язували з національною традицією. У травні 1919 р. уряд радянської України прийняв декрет «Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам». У січні 1919 р. при Народному комісаріаті освіти УСРР було створено Всеукраїнський комітет кіно. Він узяв під суворий контроль виготовлення і прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси імпортної плівки.

5. Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 1920-і роки — один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О. Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії». Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах НЕПу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі й художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка. У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства.

У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов’язкова початкова освіта. В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч. Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вищих навчальних закладів були Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров’я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

Література.Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З’явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М.Терещенко). Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».

У першій половині 1920-х років з’являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів — російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні. Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об’єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» — В. Блакитний — говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний. У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська). Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-1928 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви». Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган — щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт», де друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок політичного та адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) «… покрылся уже прахом». М. Горький виступав проти перекладу роману «Мать» на українську. Небувалу популярність у 1920-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло». Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

Скульптура. У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам’ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам’ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам’ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам’ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І. Кавалерідзе.

Музика.Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Із трагічною загибеллю М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших. У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря. Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір’ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об’єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон’юнктурній основі.

Архітектура.Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури — це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм — це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

6. Важливим етапом у мовній політиці стало зняття М. Скрипника з посади наркома освіти УСРР 1933 р. На його місце був призначений В. Затонський, який невдовзі став членом політбюро ЦК КП(б)У. Першим заступником наркома освіти було призначено А. Хвилю, відомого по боротьбі з «націонал-ухильниками» в середині 1920-х рр. З 6 квітня почала діяти очолювана ним комісія для перевірки стану на «мовному фронті». 24.04.1933 р. Хвиля надіслав до Політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку з питань мовознавства, в якій Скрипника було звинувачено в сприянні буржуазно-націоналістичній лінії в питаннях створення української наукової термінології. Згодом журнал «Більшовик України» вмістив велику статтю Хвилі «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті». Основним її пафосом стало обвинувачення в нібито свідомо насаджуваному протиставленні української мови російській. Ця відверто погромна публікація містила наступні висновки:1. На мовному фронті ми маємо проведену націоналістичними українськими елементами шкідницьку роботу. 2. Ця робота йшла по лінії відгороджування української мови від російської мови, відгороджування термінології, спрямування української термінології на буржуазно-націоналістичничні шляхи. 3. В Українському правописі, особливо 3-й розділ, це відгороджування української мови, термінології від російської мови продовжено вже в правописній формі та при запозиченні чужоземних слів. 4. Проти цієї роботи Наркомос України не вів будь-якої боротьби, а навпаки, сприяв цьому. 5. Отже, потрібно:а) припинити негайно видання всіх словників, б) переглянути словники і всю термінологію, в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні, г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи, д) переглянути український правопис, е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ, ж) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін.

Наслідком цих інвектив стало створення спеціальних груп, що мали переглядати заборонені термінологічні словники і заміняти «націоналістичні» терміни «інтернаціональними». Результатом цих мовних ревізій стала низка виданих у 1934-1935 рр. термінологічних бюлетенів, що визначили нові засади українського термінотворення на весь наступний радянський період. Авторитарно впроваджена зміна низки інших норм Харківського правопису загрожувала розвитку української літературної мови як незалежного мовного утворення. Скрипник зрозумів, що його загнали в глухий кут, а тому 07.07.1933 р., коли на політбюро ЦК КП(б)У почалося обговорення його листа, пішов із засідання і застрелився у своєму робочому кабінеті. Це був знаковий акт у контексті згортання політики «українізації». Це, зокрема, засвідчила робота об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся 18 - 22.11.1933 р. Цей пленум став не тільки апофеозом політичної кампанії проти «скрипниківщини», а й однозначно констатував у резолюції, що «в даний момент головна небезпека є місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами». Об’єктом атаки під час проведення кампанії боротьби із «скрипниківщиною» став насамперед наркомат освіти та вся система культури, освіти та науки. Протягом лише 1933 р. в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100 % керівництва, у районних — 90 %. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4 тисячі вчителів були увільнені із шкіл України як «класово-ворожі елементи». Розширювалася мережа російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вишів звільнили 18, роботу втратили також 210 викладачів. За неповними підрахунками лише за період з грудня 1932 по травень 1937 рр. було репресовано 71 українського письменника. Загалом під час сталінських беззаконь піддано репресіям близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні. Нагадаємо, що в цілому у 1920-1950 рр. в СРСР репресій зазнали 2 000 літераторів, близько 1 500 з них загинули у тюрмах і таборах, так і не дочекавшись свободи.

Справа не обмежилася лише сферою освіти. У 1933 р. було прийнято новий «Український правопис». Це прийняття супроводжувалося пошуками націоналістів у Інституті мовознавства при ВУАН (його створили в 1930 році на базі ІУНМ та інших мовознавчих установ ВУАН), а висновки термінологічних комісій і відповідні резолюції Народного комісаріату освіти УСРР у 1933-1934 рр. забороняли впроваджувати в українську термінологію будь-які нові терміни поза посередництвом російської мови. Комісія для перевірки роботи на «мовному фронті» ухвалила спеціальну резолюцію в питанні термінології. У цьому документі було визначено «правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників», які полягали у вимозі «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження». Резолюції проголошували, що відтепер дотримання «правильних методологічних засад» діяльності мовознавчих інститутів контролюватиме партійний провід, під керівництвом якого буде переглянуто й перебудовано плани науково-дослідної роботи «на базі глибокого опрацювання і усвідомлення їх у світлі марксистсько-ленінської методології», переглянуто склад науково-дослідних інститутів, курсів українізаторів, перекладачів, літредакторів та іншого мовно-літературного персоналу видавництв і «очищено його від націоналістичних класово-ворожих елементів», посилено «політичне виховання мовних робітників».

Таке виховання продовжилось і після того, як у січні 1938 р. в Україні на заміну репресованому Станіславу Косіору з’явився новий лідер КП(б)У – Микита Хрущов. З його приїздом політика «коренізації» зійшла нанівець. Зокрема, постановою політбюро ЦК КП(б)У від 10.04.1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» такі школи та інші навчальні заклади мовами національних меншин ліквідувалися, а учнів переводили в школи з українською і російською мовами навчання. Провину за «шкідництво» у сфері народної освіти було покладено насамперед на колишнього наркома освіти В. Затонського, заарештованого у листопаді 1937 р., та на апарат наркомату, а також на колишнього Голову Раднаркому УСРР/УРСР П. Любченка, який покінчив життя самогубством у серпні 1937 р. Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в другій половині 1930-х рр. молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і шкільні підручники і посібники для вищої школи. Внаслідок цього студенти філологічних факультетів залишилися без будь-яких посібників як з історії української мови, так і з сучасної літературної мови. 20.04.1938 р. було ухвалено спільну постанову Раднаркому СРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Після розгрому мовознавчих інституцій, що плідно працювали з 1920-х рр., фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних» партійно-державне керівництво запровадило в УСРР/УРСР вироблену у Москві мовну політику.

Змінилася ситуація і у книговидавничій справі. У 1930 р. українською мовою було видано 6 394 назви, у 1933 - 3 472, у 1937 - 2 566, у 1938 - 2 159, у 1939 - 1 895. Поза сумнівом, у цій ситуації першорядну роль відігравала політика, спрямована на підрив ролі української мови в житті суспільства. Проте, з іншого боку, як зауважує Ю.Шевельов, це відбивало певні настрої серед україномовної частини населення: люди вважали непрактичним триматися мови, комунікативні функції якої дедалі вужчали, соціальний престиж якої невпинно падав.

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 1930-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Репресії проти митців.Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка. Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938-1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув’язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Гонінням піддалася і церква. На межі 1920-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд – більше половини всіх храмів.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози. Величезну повагу викликаютьті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л.Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П.Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.