Тема 11. Культура України початку ХХ століття

1. Проблема культури модерну в Україні.

2. Скульптура та архітектура.

Незважаючи на всю складність суспільно-політичного життя, українська культура початку XX ст. зробила крок уперед. При цьому в своєму розвитку вона мусила долати серйозні перепони. Як і раніше, болючою була освітня проблема. В роки революції 1905-1907 рр. розширилася шкільна мережа. Однак ні кількість шкіл, ні якість навчання в них не відповідала потребам. Незадовільним залишався стан початкової освіти. Революція 1905-1907 рр. сприяла полегшенню розвитку науки. Великий крок уперед в дослідженні історії України зробили М. Грушевський (кілька томів «Історії України-Руси»), Олександра Єфименко («Історія українського народу» та інші праці), Дмитро Багалій (праці з історії Слобожанщини). Видатним антропологом, етнографом і археологом був Федір Вовк. Серед вчених-філологів помітними фігурами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський. Наукова думка розвивалася і вченими-природознавцями. Деякі з них (Володимир Вернадський, Данило Заболотний та ін.) вийшли на передові рубежі світової науки. Київ та інші міста стали центрами технічного прогресу.

Початок XX ст. в історії українського мистецтва відзначено подальшим розквітом, що розпочався у другій половині XIX ст. В умовах тимчасового послаблення тиску на українське слово нові можливості відкрилися перед літературою. Письменники не обмежувалися лише селянською тематикою. Вони сприймали нові творчі течії, звертались до нових жанрів. Визнаними майстрами літератури були Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь, які висвітлювали всі аспекти життя українського народу, формуючи своїми творами національну свідомість. Яскравим виразником національного стилю в архітектурі був Василь Кричевський, за проектом якого було побудоване Полтавське земство. Видатних успіхів досяг художник-баталіст Микола Самокиш, живописці Сергій Васильківський. Народно-пісенна традиція стала важливим джерелом розвитку музичної культури. Народні пісні в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича все ширше звучали в концертному репертуарі професійних виконавців і самодіяльних художніх колективів. Пісенну музичну культуру примножила видатна актриса Соломія Крушельницька. Продовжувалось піднесення українського театру. Його славу примножували брати Тобілевичі, М. Садовський, П. Саксаганський. 1906 р. був створений перший стаціонарний український театр у Києві, де провідне місце посідала М. Заньковецька.

1. Модернізм(нім. Moderne, англ. modernism франц. modernisme, рос. модернизм, від франц moderne: сучасний) — складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій, що виникли наприкінці XIX ст. як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності, як спростування заангажованості митця; і проіснували до другої половини XX ст. В суті поняття «модернізм» закладено розуміння модерності й естетичне ставлення до неї. На загальну думку дослідників, «модерність охоплює певні інтелектуальні рухи, політичні напрями й соціоекономічні тенденції та передбачає постановку оптимістичних соціальних цілей». Модернізм як конкретно-історичне явище сфмувався у Франції, спираючись на досвід «проклятих поетів» (Ш. Бодлер, Лотреамон, А. Рембо, П. Верлен), невдовзі поширився в інших європейських літературах («Молода Бельгія», «Молодий Відень», «Молода Польща», срібний вік у Росії тощо), найповніше реалізувався у доробках С. Маларме, Ж. Мореаса, Е.Верхарна, Ч. Свіберна, О. Вайлда, М. Метерлінка, Р.-М. Рільке, С.Пшибишевського, Г. фон Гофмансталя, О. Блока, Д. Мережковського, В.Брюсова та ін., схильних до вияву «аристократизму духу», передусім неоромантиків та символістів. У «зрілому модернізмі», який складається в 1910-х рр., бачимо відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, що базується на інших світоглядних й естетико-художніх засадах. Модернізм постає відкритою художньою системою і водночас спирається на осьові, доцентрові структури. Катаклізми початку століття похитнули усталені засади творчості. Це значно посилювало ірраціональний тип світобачення, скептицизм, песимізм.

Рух української літератури до модернізму і право митця на достеменне мистецтво одним із перших проголосив М. Вороний: «хоч трошки філософії, де хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою". На підставі звернення поета до літературної громадськості з’явився альманах "З-над хмар і з долин" (1903), який став спробою наближення "до новіших течій і напрямів у сучасних літературах європейських". З аналогічною метою М. Коцюбинський та М. Чернявський видали аналогічний альманах "З потоку життя" (1905). Модернізм став основою літературної творчостіЛесі Українки, М.Коцюбинського, В. Стефаника, Леся Мартовича, Ольги Кобилянської, представників «Молодої музи» й «Української хати», його трактували як один із можливих шляхів переходу письменства у нову якість. Дослідник української малої прози Іван Денисюк зауважив, що в українській літературі початку віку спостерігається засилля жанру модерністської поезії. Він визначає, власне, два напрями в українському модернізмі: 1) ліричний,,що вів до манірності, сентиментальності, настроїв суму, зневіри, туги, приреченості; 2) натуралістичний, представники якого намагалися відвернути читача від істотних суспільно-політичних завдань (В. Винниченко, С. Черкасенко та ін.).

З’являється жанр модерністська мала проза, особливо фрагментарна. Молода Леся Українка пише свої «образочки» «Святий вечір» у вигляді чотирьох невеличких фрагментів, нічим нібито не зв’язаних, тільки датою «святого вечора». Але останній заключний акорд ─ сльози убогої швачки, що думає: «У людей святий вечір!.. А у неї?», ─ ставить усі розрізнені кадри у стрункий логічний ряд. Поряд із «камерною музикою» інтиму, пейзажно-музичною «новелою в поезії» в українській літературі на початку XX ст. розвивається символічно-алегорична мініатюра з структурою притчі: Образи-символи сокола, чайки, вужа, метелика, хмар, сонця, лютої зими, весняного сонця та ін. Революційне передгроззя, буремний клімат 1905 року сприяв визріванню громадянської за своїм пафосом поезії у прозі Роль поетичного кредо виконували «Амбіції» В.Стефаника, «Поети» Ольги Кобилянської. Одним із опорних жанрів у цьому напрямі розвитку були етюд (образок, акварель) і ескіз (нарис, шкіц). Ці терміни запозичені з суміжних мистецтв ─ живопису й музики.

Чи не найтиповішим зразком образка початку XX ст. є «Озимина» В. Стефаника. В основі цього фрагмента — малярська композиція — ефект контрасту кольорів, живописна «жанровість» сценки і разом з тим літературно-поетичне враження, настрій та певна філософія. Перший абзац передає настрій осіннього дня як пісню, що поєднала в собі осінні звуки й осінні барви та промені: "Протяжна, тужлива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зів'ялими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце". Далі -- чисто малярські зелені й білі плями, фіксація контрасту: "На однім городі зеленіється латка озимого жита, а коло нього на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима. Коло кожуха його паличка лежить також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє йому просто в лице, як би лише його мало на землі. Старий так заслухався в осінню пісню, що сам пищить, як дитина". Це образ старості на тлі зелені і сонця. «Образковістю» письма відзначаються Стефаникові фрагменти «Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі». «Лесева фамілія», «Побожна», «Сама-саміська», «Май», «Лан», «Вечірня година» та ін. Особливо кольористичний, мальовничий образок інколи в літературі іменували "аквареллю". На Україні писали "акварелі" Михайло Коцюбинський, Євген Мандичевський, Гнат Хоткевич. «Акварель» М. Коцюбинського «На камені» неначе виконана природними барвниками – блакиттю неба, розтопленим "зеленкуватим склом" моря, золотом південного сонця та рожевістю скель. На тлі цієї "розспіваної" гами кольорів виписані такі самі принадні барвисті постаті людей. Майстри слова обрали нову манеру викладу: писати лаконічно, у центр твору ставити людину та її екзистенцію, звертати увагу на її думки, переживання, проникати в її психологію.

Першим, хто в Україні відреагував на нові європейські віяння, був І.Я. Франко. У літературно-критичній статті "З останніх десятиліть ХІХ віку" він зазначив: «Молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури й її задач…». До цієї когорти Франко зарахував Ольгу Кобилянську, М. Коцюбинського, Л. Мартовича, В. Стефаника, Лесю Українку, Марка Черемшину, М. Яцківа та ін. Політична напруга доби позначилася на стилі й манері художнього письма. Найповніше цю напругу, нервозність змогла передати новела. Тому жанр новели почав інтенсивно розвиватись, адже він найбільше відповідав вимогам часу. В українській літературі до особливого лаконізму свої новели довели Б. Лепкий, В. Стефаник, М. Яцків; у зарубіжній літературі яскравими представниками творення особливого стилю кожного тексту були Ф. Кафка, К. Чапек, А. Чехов.

Поважні зміни спостерігаються й у розвитку української драматургії. Продовжує культивувати народництво побутовий театр Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Тобілевича і Старицького. Однак глядачі і читачі чекали від театру нового. Врешті, втративши симпатії передової мистецько-виробленої інтелігенції, театр став популярним серед менше освіченої верстви і мусів розраховувати на пересічного глядача. Цілий похід проти традиційного театру підняла редакція журналу «Українська хата». Драматург мав стати першою і основною силою в театрі. Зменшувалось значення акторів, виростала роль режисера. Зміни впроваджувались під впливом скандинавського театру Ібсена, символічного театру Метерлінка. Творцями нового модерного театру стали відомі письменники — Леся Українка, В.Винниченко, О.Олесь. За визначенням Л.Старицької-Черняхівської новий театр мав три течії: театр настрою, театр соціальний і театр символічний. Першою модерною п’єсою була Винниченка «Дисгармонія». Дисгармонію переживають революціонери, які бачать непримиренну нерівність між ідеєю загальної справедливості і результатами її практичного застосування, між високими моральними принципами і дійсною поведінкою людей, які проголошують мораль. Помітне місце серед його творів займає драматична поема «По дорозі в казку» 1910 р., де автор оригінально розв’язує проблему героя і маси (маса має бути слухняним знаряддям «сильної людини»). Осібне місце займає драматургія Лесі Українки. В широкому діапазоні своїх зацікавлень поетеса виявила живе зацікавлення до теорії драми, зокрема до прямувань сучасної й західноєвропейської, і на цю тему вона написала велику статтю в одному із київських журналів. Свої драматичні твори вона не завжди називала драмами. Цю назву дала вона тільки чотирьом: «Блакитна троянда», «Руфін і Прісцілла», «Лісова пісня», «Камінний господар». Решту своїх драм назвала вона драматичними поемами, драматичними етюдами, діалогами. І в цьому вона стала одним із творців модерного українського театру.

Неоромантичним струменем, імпресіоністичною настроєністю сповнена творчість Марка Черемшини(Іван Юрійович Семанюк). З листопада 1914 по січень 1915 року веде «Щоденник», у якому фіксує все бачене і почуте від односельців. Пізніше звірства австро-угорських цісарських військ у західноукраїнських селах, страждання гуцулів Черемшина відтворить у збірці новел «Село вигибає. Новели з гуцульського життя» (1925). Основною темою стає село за війни. Відтворюючи картини війни та засуджуючи воєнний розбій, ведучи страшну розповідь про винищення та вимирання гуцульського села. Яскравим представником-символістом був М. Яцків. Він чи не найяскравіше зобразив відчуження людини. Майстер слова зумів психологічно розкрити цю грань буття у новелах «Чорні крила», «Дівчина на чорному коні», «Архітвір», «Звела з дороги», «Зерно гірчиці», «Білі вівці». На думку І. Денисюка, «ідеальним героєм модерністичної прози був митець, який зарозуміло й з презирством дивився на світ та юрбу». Цю тему письменник детально висвітлив у оповіданні «Поганство юрби».

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Богдана Лепкого та Михайла Коцюбинського. Літературною творчістюБогдан Лепкийпочав займатися під час навчання у Бережанській гімназії, ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася). Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання "Дідусь", "Нездала п’ятка", "Над ставом", "Настя", "Скапи", "Гусій". 1897 р. написав повість "Зламані крила". Співзасновник (1906) гуртка "Молода муза" (м. Львів). Автор збірок поезій "Стрічки" (Львів, 1901), "Листки падуть" (Львів, 1902), "Осінь" (1902), "Книжка горя" (1903), "На чужині" (1904), "З глибин душі" (1905), "Над рікою" (Львів, 1905), "Поезіє, розрадо одинока" (Львів, 1908; перевидана у Тернополі 1996 з передмовою Р. Гром’яка та післямовою Б. Кусеня), "Для ідеї" (Львів, 1911), "З-над моря" (Жовква, 1913), "Тим, що полягли" (1916), "Доля" (Вецляр, 1917), "Вибір віршів" (1921), "Сльота" (Львів, 1926), "Під ялинку" (вірші та оповідання; Львів, 1930). Вірш "Журавлі" ("Видиш (Чуєш), брате мій…", 1910) став народною піснею (музика Л. Лепкого). Видав збірки оповідань "З села" (Чернівці, 1897; 1909), "З життя" (Львів, 1899), "Щаслива година" (Львів, 1901), "Оповідання" (1901), "На послуханнє до Відня" (Львів, 1902), "В глухім куті" (Львів, 1903; Ужгород, 1922), "Нова збірка" (1903), "В горах" (1904), "Кара та інші оповідання" (1905), "Кидаю слова" (Чернівці, 1911), "Оля" (1911), "От так собі" (Львів; Київ, 1926), науково-популярних нарисів "Донька і мати, або Не протився науці!" (Львів, 1904), "Чекає нас велика річ" (Відень, 1916) та ін.

Автор випущених окремими виданнями повістей "Сотниківна" (Львів, 1927; 2-е, виправлене і доповнене видання – Львів, 1931), "Зірка" (Львів, 1929), "Вадим", "Веселка над пустарем" (обидві – Львів, 1930), "Крутіж" (Краків, 1941), повісті-казки "Під тихий вечір" (Українська Накладня, 1923), циклу історичних повістей про гетьмана І. Мазепу ("Мотря" у 2 тт., "Не вбивай" (усі – Київ-Лейпціг, 1926), "Батурин" (Київ-Лейпціг, 1927), "Полтава", т. 1. "Над Десною" (Львів, 1928), т. 2. "Бої" (Львів, 1929).

Образотворча діяльність. Як художник залишив, крім уже згаданих творів, автопортрети, портрети дружини, дітей, сестри, А. Чайковського та інших письменників, І. Богуна, О. Барвінського, ілюстрації до народних пісень, казок, творів Т. Шевченка та інших українських авторів, оздобив віньєтками, заставками, портретами «Приказки» Є. Гребінки (1918), «Байки» І. Крилова, збірник братів Грімм «Русалка й інші казки», «Співомовки» С. Руданського (всі три – 1919), антологію «Струни» (1922) та ін. Спроектував обкладинки до повістей І. Нечуя-Левицького та кількох віденських календарів.

У прозі М. Коцюбинського, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа («Цвіт яблуні», «На камені»). Приїзд Коцюбинського в Чернігів у 1898 р. відкриває нову сторінку в його житті. У 1903 p. Коцюбинський разом із Чернявським пишуть своєрідну відозву до письменників, у якій оформлюються багаторічні роздуми письменників над завданнями літератури на даному етапі. Поставивши завдання відійти від етнографічного замилування сільським побутом, піднести українську літературу на вищий щабель – європейський. Віддаючи перевагу психологічним темам, Коцюбинський глибоко студіює праці з психології – науки, що на цей час починає бурхливо розвиватись. Був одним з упорядників літературних збірників й альманахів – «Хвиля за хвилею» (1900), «Дубове листя» (1903), «З потоку життя» (1905). Художня творчість Михайла Коцюбинського.Писати Коцюбинський почав рано, перші його твори не збереглися. Ранні оповідання "Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма" (1884), "21 грудня на введеніє" (1885), "Дядько та тітка" (1886) за життя письменника не друкувалися. Уже з перших друкованих творів особливу увагу сучасників привернув цикл дитячих оповідань "Харитя" (1891), "Ялинка" (1891), "Маленький грішник" (1893), які високо оцінив Панас Мирний. В оповіданнях про дітей намітилася така особливість творчості письменника, як поетичне відтворення дійсності. Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання "Лялечка" (1901). В оповіданні "Лялечка" вчителька Раїса Левицька переживає саме крах народницьких уявлень, опиняється в тупику, з якого вже не може вийти. У 1900-х роках Коцюбинський виступає яскравим представником соціально-психологічної новелістики ("На камені", "Поєдинок", "Цвіт яблуні", цикл "З глибини", "У грішний світ"). Для його творів характерна виняткова пластичність образів, мальовничість описів природи, стислість і лаконічність оповіді, використання засобів суміжних мистецтв, їм властивий гострий драматизм і напруженість дії, різкі контрасти, незвичайні асоціації. Переважає безпосереднє ліричне самовираження характерів дійових осіб, передача об’єктивного світу речей і явищ через уявлення і почуття героїв (звідси музикальність прози Коцюбинського).

Експресіонізм. (В. Стефаник). В Україні в літературний напрям не оформився, але знайшов досить велике поширення як метод, особливо в українській поезії 1920-30-х років. У галузі змісту експресіонізм зосереджений на глобальних проблемах (антипод імпресіонізму), які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, урбанізація, міжстатеві стосунки та біологічні потреби і залежність від них, фатальна визначеність людського життя (людина і доля) та ін. Експресіоністи борються з традиційною умоглядністю сприйняття цих проблем ("Мене особисто це не стосується"). Утверджується тип людини, яка кидає виклик світові і змагається з ним, незважаючи на неминучість поразки. Звідси-трагічне світосприйняття. Стефаник став на Україні творцем жанру дуже стислої соціально-психологічної новели. Йому властиві такі прикмети стилю, як гранична стислість, емоційна наснаженість, лаконізм. Звернувшись до малих форм, письменник увійшов з ними у літературу, досяг вершин майстерності. Він писав короткі психологічні новели, переважна більшість з яких мала дві-три сторінки. 1897 року у чернівецькій газеті "Праця" побачили світ перші новели - "Виводили з села", "Лист", "Побожна", "В корчмі", "Стратився", "Синя книжечка", "Сама-саміська". Перші новели не були зрозумілими для всіх.

Перша збірка новел — "Синя книжечка" (1899). Сюди входило 15 новел: "Синя книжечка", "Виводили з села", "Стратився", "В корчмі", "Лесева фамілія", "Мамин синок", "Майстер", "Побожна", "Катруся", "Ангел", "Сама-саміська", "Осінь", "Шкода", "Новина", "Портрет". Всі вони поєднані спільною темою, характерною для творчості письменника першого періоду: злиденна доля галицького селянства. Тема розпаду патріархальних відносин на селі, яка супроводжувалась драмами і трагедіями. Письменник зображує і немовби доводить до довершення ті конфлікти та суперечності на селі. У 1900 році вийшла друга збірка - "Камінний хрест". Головна тема - безкрає море мужицької нужди і горя. Мотив "влади землі". Хоча традиційно у творчості Стефаника селяни покірливі, проте вже у другій збірці з'являються твори, у яких герої вже більше не хотіли миритись з своїм підневільним життям і безправним становищем ("Засідання"). Тут письменник використовує такі засоби зображення, до яких раніше звертався тільки зрідка - сатиру і гумор. В сатиричному плані змальована "сільська влада", в гумористичному - збір членів виборної ради. З часу написання цього твору елементи гумору й сатири властиві багатьом пізнішим новелам автора. 1901 року виходить третя збірка "Дорога". Тут ліричний струмінь набуває найяскравішого вияву як одна із рис індивідуального стилю письменника. Значний відступ від реалізму відчутний у своєрідній поетичній біографії "Дорога" та роком раніше написаній ліричній сповіді "Confiteor", що в переробленому вигляді була надрукована під назвою "Моє слово". У період імперіалістичної війни Стефаник знову береться за перо - починається другий період творчості. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу "Діточа пригода" (написана восени 1916 року, а опублікована на початку 1917 року). Разом з іншим новелами вона виходить у 1926 році у збірці "Вона - земля". Всі новели цієї збірки - безпосередній відгук на воєнні шкоди. Новели Стефаника зараз засвідчують близькість до тенденції на антимілітаристську тему. Жанрово такі малюнки нагадують репортерський відгук. Другий період творчості підпорядковується тій же заповітній мрії: зробити із мужиків народ.

Жіноче письмо і творчість Ольги Кобилянської. Зародження фемінізму.Кінець ХІХ століття дав поштовх до розвитку жіночого письма. Його представниками стали Христя Алчевська, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка. До того проблеми феміністичної психології не стояли так гостро, не зосереджувалась увага на внутрішньому бутті жінки, її переживаннях. Згодом поряд із уже художньо осмисленими проблемами постали психологічні аспекти внутрішнього світу особистості. Відразу ж з'явилася потреба у розмежуванні чоловічого та жіночого світовідчуттів. Основні тенденції у світовому фемінізмові, як зазначила Мар’яна Лановик, "розвивались у двох напрямках. Перший полягає у "розмиванні" меж між чоловічим та жіночим […]. Другий напрям досліджень, навпаки, увиразнював межі чоловічого та жіночого, чи по-новому порушував проблему непорозуміння між статями". Яскравим прикладом розрізнення двох діаметрально протилежних світів є гумореска Ольги Кобилянської "Він і вона". Це простежується на трьох рівнях -- жінка у сприйнятті чоловіка, чоловік у сприйнятті жінки та чоловік і жінка як такі, у власній повноті буття. Проблеми літературного фемінізму висвітлено у працях Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Ніли Зборовської, Соломії Павличко та ін. Не зупиняючись на аналізі фемінізму літературного явища, висвітлимо найхарактерніші риси "першої хвилі" цього руху, що припала саме на період модернізму (їх, як констатують польські дослідники, було три). Крізь призму феміністичних проблем з'ясуємо специфіку осмислення екзистенції жінки у новелістиці Ольги Кобилянської та, меншою мірою, у творах В. Винниченка ("Зіна"), В. Стефаника ("Вовчиця"), М. Коцюбинського ("Під мінаретами"), Б. Лепкого ("Мініатюра"). Жіноче питання найглибше заторкнула Ольга Кобилянська. Вона зуміла зосередити увагу на окремому епізоді життя, на вирваному фрагменті, який характеризував та розкривав глибину вразливої душі. Її персонажі представлені у драматичних, мрійливих, меланхолійних ситуаціях у часи духовних потрясінь.

Кобилянська Ольга Юліанівна.Авторка на перший план вивела особистість із глибоким внутрішнім світом, жінку, яка прагнула до свободи слова та свободи самовиявлення, інтелектуалку та мисткиню, яка нарівні з чоловіком може дебатувати та протистояти йому. Екзистенційні проблеми жінки Ользі Кобилянській найяскравіше вдалося розкрити в "Природі" та "Некультурній". Ці новели, що сприймаються як антитеза одна одній, об'єднує спільна тематика: внутрішнє буття жінки, ідея її самодостатності. Проблему взаємин між статтями Ольга Кобилянська продовжує в новелі "Некультурна". Тут постає яскравий тип горянки Параски, у поведінці та характері якої багато чоловічого, але попри це вона -- уособлення вільної, незалежної, ніжної натури, яка за своєю суттю була передусім справжньою жінкою з "родзинкою".

Розквіт модерного живопису: О. Мурашко, М. Жук, М. Бурачек, І. Труш.Генеральною творчою методою імпресіоністів був дивізіонізм – накладання різних барв з таким розрахунком, щоб з певної відстані барви сприймалися злитими в певний колір. З початком XX ст. Петербурзька академія з професорами-передвижниками занепала, а Краківська, навпаки, розцвітала творчістю групи молодих професорів, адептів поступовіших течій мистецтва, головно імпресіонізму й символізму. Між цими краківськими професорами особливо визначалися імпресіоніст Ян Станіславський та символіст Станіслав Вислянський. Обидва вони справили на модерне українське малярство дуже великий вплив. З огляду на високе реноме в тих роках Краківської академії досить значна група молодих українських майстрів замість Петербурга подалася до Кракова, як натурально до Кракова ж по мистецьку науку вдавалася вся молодь із Західної України (тоді австрійської). Й таким чином у Кракові зібралася група української мистецької молоді, яка й поділилася на ці два напрями: імпресіоністів – учнів Станіславського і символістів – учнів (безпосередніх або посередніх) Виспянського. Вплив Станіславського був благодійним для українського малярства. Між учнями Станіславського ми маємо таких талановитих пейзажистів, як Іван Труш – елегантний і рафінований майстер, потім Микола Бурачек, що найближче підійшов до Станіславського і продовжував його працю над українським краєвидом. Учнями Станіславського були і Віктор Масляників – поет українського степу, і пікантний рисувальник Іван Бурячок; під впливом Станіславського гарні й тонкі краєвиди давав Михайло Жук. Його ранні роботи "Дівчина в кріслі", "Гуцул" (1902), "Жіночий портрет", "Дівчина в польському костюмі" (1903), "Портрет батька" (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Вдаючись до символіки, автор вбачав основне завдання художника не лише в поетизації образів, а й наповненні їх асоціативним змістом. Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей).

Так, моменти імпресіонізму появилися в М. Пимоненка, й зовсім до імпресіоністів перейшов Петро Левченко (1859-1917), залишивши свою давню манеру фотографічного пейзажа й перейшовши до сонячних світляних імпресіоністичних краєвидів. Імпресіонізм захопив молодого учня одеських реалістів — Василя Лепикаша. (1887-1920), що з правовірного учня Г.Лодиженського обернувся теж у свіжого сонячного імпресіоніста. Від цих майстрів вигідно відрізняється близький до них характером свого хисту Олександр Мурашко (1875-1919). В Україні митець Мурашко став першим, хто пішов шляхом пошуків та експериментів. Від імпресіоністів йде його ескізність, нова манера писати широким пензлем, а реалізм оберігав від порожньої формотворчості. Його художня манера схожа з віртуозною художньою манерою шведського художника Андерса Цорна (1860-1920). Щаблі еволюції творчості художника можна спостерігати на його портретних творах. Помітно, як поступово художник виводить свою модель з інтер’єру на природу, яка виступає не тлом, а органічним середовищем, яка перебуває в емоційному та духовному зв'язку з людиною. Так у полотні "Портрет Людмили Куксиної" (1910) Мурашка хвилює ліричний підтекст образу, світлоносність прозорого повітря і білого снігу, на якому так виразно намальовано витончений, темний жіночий силует. З 1875 р. в Києві діяла заснована М. Мурашком малювальна школа, учнями якої були відомі згодом магістри українського живопису М. Пимоненко, С. Костенко. І. Іжакевич. Ф. Красицький, а також російські художники М. Врубель, В. Серов, К. Малевич. Про прагнення утвердити свою самобутність свідчить також створення українськими художниками мистецьких об’єднань – Київського товариства художніх виставок (фактично виникло у 1887 p., організаційно ж оформилось у 1893 p.), Товариства південноросійських художників в Одесі (1890).

Тоді як в українському малярстві зазначилися такі великі здвиги, проходячи якими воно змагалося наздогнати європейські досягнення (від яких геть відстало в другій половині XIX ст.), — в той саме час у тиші архітектурної майстерні харківського архітектора Бекетова зрів і формувався великий і різноманітний хист видатного майстра. Називається цей майстер Василь Кричевський. Важко сказати, яка галузь пластичного мистецтва спеціально йому питома: архітектурна декорація, пейзажне малярство чи графіка. Малюючи краєвиди, Кричевський залюбки спиняється на краєвидах з архітектурними деталями. Незалежно від Кричевського за кордоном, головно на студіях візантійського та старовинного єгипетського й ассірійського мистецтва, до дуже близьких висновків прийшов другий майстер — Михайло Бойчук. Між учнями та послідовниками Михайла Бойчука, крім Тимка Бойчука, визначилися М. Касперович, С. Налепинська, О. Павленко, Іван Падалка, В. Седляр і багато інших.

У 1917 р. в Києві було заложено Академію мистецтва з такими професорами, як В. і Ф. Кричевські, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Жук та ін. Академія відразу ж стала на дуже високому рівні, але революційні негоди завдали по всій Академії тяжких ударів, які вона все ж витримала, врятована головно М. Бойчуком та його учнями. Вона й досі є визначним вогнищем українського мистецтва. Але саме мистецтво на Україні обмежене політичною програмою, стиснуте до пролетарських сюжетів, як це видно з образів М. Світличного та О. Сиротенка, й задихається, як у тюрмі. Багато українських майстрів через те або виїхало до Західної України, або працює на еміграції.

У Галичині душею національного мистецького життя був талановитий художник (пейзажист-лірик і портретист) Іван Труш (1869-1941), зять М. Драгоманова. Труш один з визначніших українських мистців-імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. Найнеперевершенішим пейзажем вважають "Захід сонця в лісі" (1904 г.), що написаний в Зеленому Гаю, родовому "гнізді" Драгоманових-Косачів. За романтикою і за сонцем Іван Труш мандрував до самого Риму. Тут створив величезне полотно "Виа Аппиа". В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000). До пейзажних шедеврів належать: "Захід сонця в лісі" (1904), "Самітна сосна", "Полукіпки під лісом" (1919), "В обіймах снігу" (1925), "Копиці сіна", "Місячна ніч над морем" (1925), цикли "Життя пнів" (1929), "Луки і поля", "Квіти", "Сосни", "Хмари", "Дніпро під Києвом" (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами ("Михайлівський собор", "Андріївська церква" в Києві, "Могила Т. Шевченка", "Єгипетський храм" тощо). Мазок картин Труша соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин ("Гагілки", "Гуцулка з дитиною", "Трембітарі", "Прачки", "Гуцулки біля церкви", "Араби в дорозі", "Арабські жінки"), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції. Труш створив ґалерію психологічних, академічних за типом, портретів (Аріядни з Драгоманових, дружини мистця, кардинала С. Сембратовича, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М.Драгоманова, М. Лисенка, автопортрет та ін.).

Музичне мистецтво.У 1900 p. у Львові відкрився оперний театр, а в 1903 р. — Вищий музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєне ім’я М.Лисенка. Засновником і директором цього інституту, а також музично-хорових товариств "Торбан" (1870) та "Боян" (1891) був А.Вахнянин — автор першої галицької опери «Купало». Діяльність інституту сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич (24.01.1879-10.09.1979), що музичну освіту закінчував у Відні та у Лейпцігу під проводом Греденера та Замлинського. Він виступає як майстер великих форм, між якими визначаються його симфонічна поема в чотирьох частинах — «Кавказ» — для хору та оркестру й чимало інших вокально-інструментальних творів. Людкевич виступає і як чистий інструменталіст (головним чином із т. зв. "програмовою" музикою) в таких творах, як варіації на фортепіано з оркестром, фортепіанне тріо тощо. Людкевич має нескінчену оперу «Бар-Кохба».

Особливе місце займають композиторами Західної України, що кінчили свою музичну освіту в Празі, в чеській консерваторії у проф. Вітезслава Новака. До празької школи належить Нестор Нежанківський (1893-1940 ) — автор фортепіанних творів: прелюдія і фуга, варіації, мала сюіта, паскалія тощо, фортепіанне тріо, полонез та сімфонічна оркестровка. Музичними модерністами є Зиновій Лисько та Микола Колесса (син філарета Колесси), нарешті наймолодші — Роман Сімович та Стефанія Туркевич-Лісовська. У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. – Вищий музичний інститут, з 1939 – державна консерваторія ім. М.В. Лисенка). Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один з найбільших у Європі (нині у цьому приміщенні — Український державний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалсвич, виконавська майстерність яких набула світового визнання. У 1900 р. розпочав діяльність Великий міський театр (з 1939 р. – Львівський театр опери і балету, з 1956 – ім. І. Франка). До здобутків театру належать опери "Золотий обруч" Б. Лятошинського (за повістю І. Франка "Захар Беркут"), "Ернані" Дж. Верді, балети "Сойчине крило" А. Кос-Анатольського, "Створення світу" А. Петрова. До цієї групи належить Василь Барвінський зі своїми інструментальними творами, головним чином камерного характеру, як фортепіанові прелюдії, концерт "Мініатюри" тощо, два фортепіанні тріо, фортепіанний сексет, струнний квартет, сімфонічні твори, як рапсодія, увертюра тощо. До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялись талановиті співаки Соломія Крушельницька (23.09.1872-16.11.1952), Олександр Мишуга (20.06.1853-9.03.1922), Модест Менцинський (29.04.1875-11.12.1935), але працювали вони більше в уславлених європейських театрах, пропагуючи там українську музику.

2. З-поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові. М. Паращуку також належать скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка і С. Людкевича. До найбільш розповсюджених зразків архітектури на теренах України належать зразки пам'яток сецесії (декоративного стилю капіталізму модерн). Саме на цей період прийшлося масове будівництво залізничних вокзалів, крамниць, театрів, каплиць і церков, пересічної забудови з цегли, бетону чи дерева. Відносна наближеність до сьогодення та трагічна історія України в ХХ столітті не сприяла ні збереженню пам’яток доби сецесії, ні сталій уяві про мистецьку вартість і коштовність пам’яток доби. Вони масово гинули в часи війни 1941-1945 років, активно розбиралися в повоєнну пору, знищуються досьогодні. Увагу привертають лише унікальні, ексклюзивні зразки української сецесії (модерну). В Україні до початку 21 ст. не було створено ні капітального переліку пам’яток сецесії, ні значних наукових монографій, присвячених добі сецесії. Дерев’яна архітектура України доби модерн залишилась маловідомою сторінкою історії навіть для фахівців.

Серед визначних митців, що працювали в стилі сецесія, низка архітекторів Львова, Харкова, Києва, Вінниці, Одеси, Дніпропетровська, Маріуполя, Ялти, Гурзуфа: Бекетов Олексій Миколайович, Городецький Владислав Владиславович, Артинов Григорій Григорович, Нільсен Олександр Вікторович та інші. На початку ХХ століття в Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, в архітектурі – модерн. Архітектура модерну в кожної країні набувала національних рис, і таким чином з'являється архітектура Українського модерну. Як відомо, на початку ХХ століття частини території України знаходились під впливом Російської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн, і в тому числі український модерн мав характерні особливості. Архітектура Західної України на початку ХХ ст. знаходиться під впливом Віденського сецесіону, і набуває назви "сецесія". Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідком виникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновид модерну: "Український модерн", який виник в Полтаві. Найбільш відомі споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна.

Таким чином найбільш широко на російської частині України було представлено російський варіант модерну, також в Україні існують зразки північної різновидності модерна (скандинавської). Інші народи, звичайно, привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи). На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський. Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

Серед архітектурних пам’яток XIX – початку XX ст. значну цінність має оперний театр в Києві, побудований у 1897-1901 рр. за проектом архітектора Віктора Шретера. До кращих споруд Києва початку XX ст. належить будинок педагогічного музею (1909-1912) архітектора Павла Альошина (1881-1961). Музей діяв до березня 1917 р. Тепер там знаходиться Будинок вчителя. За проектом українського архітектора Генріха Гая (1875-1936) у Києві збудовано перший в Україні критий (Бессарабський) ринок (1910-1912). Дуже швидко забудовувалася Одеса. Вона в кінці XIX ст. за кількістю населення вийшла на третє місце в Росії і стала найбільшим містом України. У 1884-1887 рр. за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера (1849-1919) і Фсрдінанда Фельнера (1847 р. -?) у формах ренесансу з елементами бароко збудовано в Одесі міський театр (нині - театр опери та балету). Відродженню української культури та піднесенню її на новий, більш високий щабель, сприяла діяльність Василя Кричевського (19.12.1872 (за іншими даними - 12.01.1873) - 15.11.1952 рр.) – архітектора, графіка, ілюстратора, майстра книги, живописця. Найбільші досягнення були у нього в оформленні книги, зокрема обкладинки, та в архітектурі. Серед його робіт — фасад і внутрішнє оформлення Полтавського губернського земства (1903-1908 рр., тепер - краєзнавчий музей), будинок Лохвицького народного дому, комплекс гончарної майстерні в Опішні.

У 1910-1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко – спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну. У першій половині XIX ст. на зміну класицизму приходять нові стилі, так звані національні. У Російській імперії нав'язувався казенний московський («русский») стиль, який дисгармоніював з місцевими традиціями. У Австрійській імперії стали популярними романський та готичний стилі (звичайно, у модернізованому вигляді), а в українських землях Габсбургів до них примішувався візантійський. Пізніше в обох імперіях в мистецтві запанувала еклектика, і в цьому потоці важко було знайти свій вияв українським національним традиціям, тим більше що обличчя міст та головних будівель визначали зазвичай представники імперської влади. Однак вірний шлях в той період обрав художник і архітектор Василь Кричевський (1872-1952). На початку XX ст. він створив будинок Полтавського губернського земства, який викликав сенсацію. Цей будинок увібрав у себе здобутки українського архітектурного стилю. Такого ж типу будівлі стали досить популярними. Так, у Катеринославі в центрі міста й досі стоїть величний будинок Володимира Хрінникова, споруджений у 1910-1913 рр.

Українська земля дала світу багато діячів не тільки української, а й інших культур, в першу чергу російської, польської, німецької, вірменської, грецької та ін. Це Володимир Короленко (уродженець Житомира), Анна Ахматова (Горенко); класик австрійської літератури уродженець Львова Леопольд фон Захер-Мазох (1836-1895), з прізвищем якого пов'язане поняття «мазохізм»; класик англійської літератури уродженець с. Терехове під Бердичевом Джозеф Конрад (Юзеф Коженьовський) (1857-1924), класики єврейської літератури Шолом-Алейхем (1859-1916); уродженець Бучача Тернопільської області лауреат Нобелівської премії Ш.Й. Агнон (1888-970), письменник і лідер сіоністського руху Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880-1940). У польській літературі у першій третині XIX ст. виникла навіть українська школа, представники якої активно використовували українську народну творчість, із захопленням писали про розкішну українську природу та козацьку старовину (С. Гощинський, Ю.-Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура, Ю. Словацький, М. Чайковський та ін.). Українські реалії, українська природа й життя відбилися у їхніх безсмертних творах, як і у творах російських класиків Олександра Пушкіна («Полтава»), Льва Толстого («Севастопольськие рассказы»), Івана Буніна («Казацким ходом»), мемуаристки Марії Башкирцевої, котра була також видатною художницею, та ін. Найвидатніший білоруський історик М. Довнар-Запольський (1867-1937) тривалий час на початку XX ст. був професором Київського університету.

Date: 2015-09-03; view: 709; Нарушение авторских прав