Культура козацької доби

Лекція 12.

1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.

2. Розвиток освіти і наукових знань. Братські школи.

3. Меценатство.

4. Україна і західноєвропейські культурні впливи. Полемічна література. Книгодрукування.

5. Києво-Могилянська академія.

6. «Мазепинське» барокко.

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об'єдна­лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці нази­вали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це най­повніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі станови­ли 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським кня­зям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми ста­рину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали збе­регли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писали­ся законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до ук­раїнських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику за­конів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мо­ва існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і півден­ному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. В 1556-1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам'ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов'янських рукописів. Текст на­писаний на пергаменті каліграфічним напівуставом, В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистець­кими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу про­голошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопниць­ке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу пись­мову пам'ятку духовної культури і мови українського народу, при­вселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церк­ва. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толе­рантність щодо різних конфесій.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського ко­ролівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Ли­товській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.

Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, об­меження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католиць­кого і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інте­реси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівню­валася в правах з польською та литовською, її вимоги були мінімаль­ними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. ук­раїнська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ста­вило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королі­вською владою, гарантованими політичними свободами та станови­ми привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визна­ти його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».

Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і ре­формація.

Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сер­бією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну че­рез тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поета­ми, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського куль­турного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому універси­теті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. - Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університе­тах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом XV-XVI ст. - 800 вихідців з України. У спис­ках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен урод­женців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навча­лися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лей­денському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі ук­раїнці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в універ­ситетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому уні­верситеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвро­пейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 1450-1494 рр.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім'ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За тодішнім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище - Георгій Дрогобич де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо зем­ля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з'явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявля­ючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчить­ся в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, зас­нованому в 1119 р.

Студент Джоржо де Леополі - Юрій (Георгій) з Дрогобича - ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філо­софії, стає професором. Протягом 1478-1482 рр. читав лекції з астро­номії в Болонському університеті, а в 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють зван­ня доктора медицини - першому серед вихідців з України. Він пер­шим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.

Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої ук­раїнцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка по­точного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філо­софії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона на­лежить до найдавніших, «колискових» книг людства. Книга невели­ка, всього 10 непронумерованих аркушів формату 13x18,5 см, по 41 рядку тексту на сторінках.

Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, в ній зроблено спробу визначити географічні координати Москви, Вільно (Вільню­са), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю.Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю.Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мис­тецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вче­ний Міколай Копернік - автор вчення про геліоцентричну систему, тобто про те, що центром нашої планетної системи є Сонце - Геліос - а не Земля, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрогобича, бо саме на цьому факультеті почав вчитися з осені 1491 р.

Ю.Дрогобича можна порівняти з великим землепроходцем Х.Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю.Дрогобич проклав для українців, всіх слов'ян шляхи в науку. Це - Колумб науки української, великий син України.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).

П.Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плея­ди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істо­риків літератури. П.Русин становить цілу епоху в історії польсько-ла­тинської поезії. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за ме­жами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське поход­ження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, зве­личуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), уродженця с. Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденсь­кому, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літера­тури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представ­ників європейської політичної думки заперечив божественне поход­ження влади та держави, категорично висловився проти підпорядку­вання світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

С.Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали ук­раїнським Демосфеном і сучасним Ціцероном. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість вчених вважає саме С.Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С.Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в ос­танній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні цен­три - міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, «православіє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показува­тися, книги друковані почали множитися».

З Острогом пов'язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ'я, київського воєводи Василя Кос­тянтиновича Острозького (1526-13.02.1608). Він вживав ім'я Костян­тин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького - великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514), мецената Києво-Печерської лаври. Панегіристи прямо писали, що ім'я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборон­цем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверд­жував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту - подібно до Кон-стантина-Кирила Філософа.

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «началь­ником у православ'ї», меценатом, культурним діячем. Польський ко­роль Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і біло­руського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належа­ло йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов'яно-греко-латинській школі вищого типу зі­брались кращі наукові сили України. В ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифмети­ка, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запере­ченням запевнень противників українства, що нібито на основі церковно-слов'янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання велося трьома мовами: грецькою, латинською та українською (слов'янською), а ще «греко-слов'янською Акаде­мією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576-1636) в школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозького освітнього осередку, поруч зі школою, стали гурток вчених-богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Смотрицький, син відомого своєю літературно-книжною пра­цею дяка-переписувача книг Данила зі Смотрича. Г.Смотрицького за­просив до Острога для підготовки до друку Біблії К.Острозький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій (світське ім'я Максим) Смотрицький (1577-27.12.1633). Народився Мелетій у подільському селі Смотрич (нині смт. Дунаєвецького ра­йону Хмельницької області), в спадковому маєтку батька. Згодом родина переїхала на Волинь, до Острога. Його вчителями були батько, а також один з найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс (народився 1572 р.), який після смерті Герасима став ректо­ром, а згодом, в 1601 р. - патріархом Олександрійським, а в 1621 р. - Константинопольським (повішений турками 27 липня 1638 р.).

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В.К.Ост­розький послав М.Смотрицького у Віденську академію для освоєн­ня філософських наук. Через декілька років він продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним з найосвіченіших людей України.

Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагог, перекла­дач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбіль­ше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібни­ка з мови - «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Єв'ю (тепер Вевіс, Литва). Його поява тісно пов'язана з культурно-національним рухом на українських та біло­руських землях кінця XVI - початку XVII ст. В основі цього руху було збереження культурних традицій, зокрема церковно­слов'янської мови як мови освіти, науки, літератури.

Запеклий єзуїт Петро Скарга (1536-1612) писав: «Є тільки дві мови - грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов'я, логіка та інші вільні науки викладалися слов'янською мовою. Зі сло­в'янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній? На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою. Завдяки слов'янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для навчання читанню, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність ду­мок».

Мелегій Смотрицький довів життєвість слов'янської мови. Гра­матика, яку він написав, мала довге життя. Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 рр. її перевидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов'янські мови. Нею користувалися у південнослов'янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Ми­хайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». В Росії граматика М.Смотрицького стала основою філо­логічних знань аж до 1755 р., тобто до «Російської граматики» Ло-моносова, на яку справила значний вплив. Термінологією граматики М.Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжение.

Національно-культурному піднесенню України кінця XVI - по­чатку XVII ст. сприяла не тільки діяльність окремих історичних діячів, князя К.К.Острозького, наприклад. Велика заслуга в цьому колективних органів - братств. Це - національно-релігійні та гро­мадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст. В умовах наступу Речі Посполитої на українські землі братства відстоювали права українського народу, стали на захист його віри, насаджували освіту, організовували і підтримували школи, готували письменників, філософів, риториків, учителів, оберігали пам'ятники історії, культури, цінні книги, літописи, допомагали бідним, удовам, сиротам, старим, піклувалися про нужденних членів братства, викуп­ляли бранців з татаро-турецької неволі, брали участь у похоронах братчиків. Братства існували на членські внески братчиків і доб­ровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан. У братствах виявилась національна свідомість українського народу.

Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові), яке організаційно оформилося протягом 1585-1586 рр. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств» східними патріархами з-під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українсько­го шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Хоча навчальні заклади існува­ли й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній виклада­ли провідні українські вчені: Іван (чернече ім'я Іов) Матвійович Бо­рецький (9-12.03.1631), Памво Беринда (50-70-ті рр. XVI ст. - 1632 р.), Ставровецький Кирило Транквіліон (7-1646). Перші два і вчи­лись в ній. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжно-української мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки - братство). Цей підручник служив всту­пом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.

Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «неряд і все зло». Братські школи були загальнодоступними, в них навчалися на кошти братств сироти, діти вбогих батьків. Більш за­можні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. Хоч Львівська братська школа і називалася греко-слов'янською, але на­вчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава­ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури.

Педагогічні принципи братських шкіл ґрунтувалися на гума­ністичних засадах. Статут Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586), який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості неза­лежно від походження чи багатства. На почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, - «навіть коли б вони були дуже вбогі». Обмежувалося застосування тілесних пока­рань. Повага до людської гідності, яка виховувалася у стінах братсь­ких шкіл, сприяла формуванню громадсько активної людини, здатної відстоювати загальнонародні інтереси, що й засвідчила Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

«Порядок шкільний» визначав роль вчителя у системі народної освіти. Він повинен був бути зразком високоморальної поведінки. Вчитель мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, несрамослов..., не прихильник єресі, а підмога благочестя». Виховувати учнів вчитель мав таким чином, щоб він «не залишався винен ні за одного (учня) Богу Вседержителеві і перед батьком їх, і йому самому». Для вчителя всі учні - і бідні, і багаті - повинні були бути рівними.

Після короткого періоду піднесення (кінець XVI - початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Це зумовлювалося посиленням пе­реслідувань української культури польською адміністрацією та като­лицькою церквою.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луць­ку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчаль­ними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католициз­му, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських шко­лах тривало п'ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привер­тали їх у лоно католицької церкви.

Значний вплив на стан освіти не лише в польських землях, айв українських та білоруських, мала Замостська академія. її заснував у 1595 р. в Замості польський магнат Ян Замойський. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет ПІимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Кон­стантинополя до Амстердама». Тут навчалися видатні українські релігійні та культурні діячі: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький.

У першій третині XVII ст. як культурний центр України віднов­люється Київ. У 1615 р. на кошти шляхтянки з Луцька, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки Єлизавети (Гальшки) Гулевичівни (1575-1642), яка у 1606 р. переїхала до Києва, було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство - найбільш масове з усіх українських братств. Воно об'єднало кращих представників української шляхти, духівництва, ремісників, купців. Гулевичівна - освічена, національно свідома жінка, розробила програму і статут братства, пожертвувала для нього земельну ділянку («пляц на Подолі») і кошти для побудови школи, готелю для бідних і церкви. Робилося це з «любові й прив'язаності до українського народу».

Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяль­ності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого в 1617 р. Львівське, Київське та Луцьке братства відігравали найвиз­начнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров'ї.

Найбільшою заслугою Київського братства, як культурного осе­редку, було заснування в 1615 р. Київської братської школи. Вона справила великий вплив на розвиток культури України. її фундатора­ми були такі високоосвічені люди свого часу, видатні українські гу­маністи і просвітителі, як Іов Борецький, Єлисей (світське ім'я Олек­сандр) Хомович Плетенецький (1554-8.11.1624), Тарас Земка (1582-23.09.1632), Захарія Копистенський (?-1627). Про останнього писали, що він «муж учительний і достовірний в Божественних писаніях». Освятив школу єрусалимський патріарх Феофан.

Посаду ректора займали спочатку І.Борецький, який переїхав до Києва з Львова, а пізніше - М.Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич. «Школи київські», як називався цей навчальний заклад, складалися з чотирьох «шкіл» (класів з окремим учителем у кожно­му): «фара» (початкова) і трьох «граматичних» (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов'янсь­ка, грецька і латинська мови, риторика, піїтика, філософія.

В цей період на перший план суспільного життя України вихо­дить козацька верства, яка здійснила гуманістичний для свого часу акт - поставила зброю на охорону культури та освіти. Енергійний і талановитий гетьман реєстрових козаків, родом із Галичини, Петро Кононович Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) (?—1622) разом з усім двадцятитисячним Військом Запорізьким записався у 1620 р. до Київського братства. Він підтримував братство матеріально, брав участь у створенні його школи. Значна грошова сума була визначена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національ­но-визвольного й культурного руху.

Уніатські єпископи писали у своєму меморандумі папі до Риму, що співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу для католицизму.

За ініціативою П.Сагайдачного в Україні було відновлено право­славну церковну ієрархію, скасовану за умовами Берестейської цер­ковної унії 15961 р. Він здобуває для неї визнання і правне станови­ще. П.Сагайдачний забезпечив охорону єрусалимського патріарха Феофана, який 9 жовтня 1620 р. в Успенському соборі Києво-Печерсь­кої лаври, потай від польського уряду, висвятив у київські митрополити І.Борецького та, крім нього, ще шість єпископів на провінційні кафедри. Однак і після цього Борецький залишався ігуменом Ми­хайлівського Золотоверхого монастиря та, що найголовніше, вчите­лем Київської братської школи. Він був відомий своєю добро­чинністю, вченістю й відданістю православній церкві. Його вважають першим гуманістом України.

За п'ять днів до своєї смерті в 1622 р. П.Сагайдачний в присут­ності київського митрополита І. Борецького і нового запорізького ге­тьмана Оліфера Голуба склав тестамент - заповіт. В ньому він за­повідав своє майно на освітньо-наукові, релігійно-церковні та благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

Цьому легендарному отаманові - гетьману запорізьких козаків - український народ присвятив пісню «Ой, на горі та женці жнуть». В українській новій літературі з'явилися історичні романи й повісті, в яких відтворюється постать Петра Сагайдачного: «Сагайдачний» Данила Мордовця, «Ярошенко» Осина Маковея, «Людолови» Зінаї-ди Тулуб та інші.

Першим уславив гетьманові подвиги у боротьбі з турецькими на­падниками Касіян Сакович (близько 1578-1647) - ієромонах, пись-менник-полеміст родом з-під Рави-Руської, вихованець Замостської єзуїтської академії, який пізніше перейшов в уніатство і переїхав до Кракова. Він у 1620-1624 рр. був ректором школи Київського братства. Його «Вірш на жалосний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став значним внеском в українську літературу. У ньому Са­кович відтворив поховальну корогву гетьманові Сагайдачному. Цей вірш прочитали двадцять київських спудеїв, коли у квітні 1622 р. проводжали в останню путь славнозвісного полководця.

У першій третині XVII ст. за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури. Тут гуртувалися найк­ращі інтелектуальні сили суспільства. Серед них багато було вихідців з Галичини. Михайло Грушевський характеризує цей наплив гали­чан як визначну подію. «Напевне, - писав він, - знаємо як галичан: Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів; додати до них ще Касіяна Саковича, ректора братської школи в р. 1-620-1624 і дещо пізнішого Кальнофойського. Було це перше «нашествіє галичан» на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також га­личанина, заходилися культурними засобами Західної України відро­дити на Київськім ґрунті загальне культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давню національну і культур­ну роль й значення».

Кальнофойський Афанасій - монах Києво-Печерської лаври, церковний письменник другої чверті XVII ст. - був автором твору «Тератургим или чудеса, сотворившиеся в самом святочудотворном монастыре Печерском киевском...» (1638), в якому містились епітафії панегіричного змісту культурним та церковним діячам: Феодосію Печорському, Захарії Копистенському, Єлисею Плетенецькому, Іову Борецькому, Тарасію Земці, Памві Беринді та ін.

Видатний культурний діяч України XVII ст. Петро Симеонович Могила (1596-11.01.1647) теж мав відношення до Галичини. Будучи нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн­ськими і польськими аристократичними родами, він здобув освіту у Львівській братській школі, після чого вчився за кордоном, у Парижі. Переїхавши до Києва, П.Могила в 1625 р. прийняв чер­нецький постриг, а в 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, замінивши на цій посаді Захарія Копистенського. Потім з 1633 р. став митрополитом київським і галицьким. Похова­ний, як і Костянтин Острозький, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

П.Могила активно боровся з уніатством. У польського короля він добився визнання легалізації православної церкви в Україні, а також передачу їй уніатами деяких маєтків і культових споруд - Софійсь­кого собору, Києво-Видубицького монастиря.

Як вчений, П.Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учитель­не» (1616), «Анфологіон» (1636), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник». У роботі над ним П.Могила користувався грецьки­ми оригіналами та древніми руськими виданнями.

П.Могила був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри». В ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських церков. «Православне ісповідання віри зали­шилося в Україні єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст. П.Могила стояв біля джерел вищої освіти в Україні. Він справед­ливо пов'язував занепад православ'я з недостатнім рівнем освіти в українських землях, вбачаючи можливість його піднесення «в засну­ванні таких колегій, які по духу своєму були б строго православни­ми, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західноєвропейським і польським».

Запросивши зі Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Трофимовича-Козловського (?—15.03.1651) і Сильвестра Косіва, П.Могила восени 1631 р. заснував у лаврі школу — «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Викладання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латинською мова­ми. Від цієї школи залишилася пам'ятка: панегірик П.Могилі під на­звою «Євхаристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.

За участю П.Могили 1 вересня 1632 р. відбулося об'єднання Лав­рської з Київською братською школою і створено Київський колегіум з філіями у Вінниці (засновано в 1634 р., а в 1639 р. перенесено до Гощі), Кременці (1636). Колегіум дістав назву Києво-Могилянського. Від цього часу бере початок свого існування перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад у східних слов'ян, гордість і слава України, знаменита Києво-Могилянська академія. Першим її ректором став Ісайя Трофимович-Козловський. Він також є першим українським доктором богослов'я, одним із авторів «Катехізису» (1645).

Влада Речі Посполитої вороже поставилася до колегії в Києві. Король Владислав IV уже в 1633 р. наказав ліквідувати там «ла­тинські школи», сейм у 1635 р. заборонив викладати філософію. Однак, всупереч урядовим заборонам, в колегіумі й далі викладали повний філософський курс, а також елементи теології. Остання як «цариця наук» в добу середньовіччя вважалася неодмінним атрибу­том вищого навчального закладу.

Високо оцінюючи роль Петра Могили як фундатора першої ви­щої школи України, Михайло Грушевський писав: «Організована ним школа не пусто носила його ім'я і справді міцно трималась ви­робленого ним наукового і культурного плану. її вихованці, що в перших стадіях своєї діяльності бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали ріжні, менші і більші церковні посади в ук­раїнських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованні молоді, так і в питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, проведеної наприкінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східноукраїнське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичний пієтизм для його пам'яті й імені, що затримується навіть в XIX ст.».

Академія прилучила українську інтелектуальну еліту, а через неї і весь народ, до надбань світової цивілізації та культури, створеної людством уподовж його історії. Вже П.Могила купував для ака­демічної бібліотеки багато книг зарубіжних авторів і посилав вихо­ванців свого закладу для вдосконалення знань за кордон. За спосте­реженнями Дмитра Чижевського, найбільше посланців їхало до Італії та Німеччини, але були й такі, що вчились в Іспанії та Португалії, Англії та Франції, Голландії та Данії, Чехії та Польщі.

Завдяки синтезу духовних надбань Заходу і Сходу Європи, який здійснювався на основі власних вітчизняних традицій і котрому П.Могила надав нового значного прискорення, Україна повернулась обличчям до Заходу без прийняття католицьких догматів і без втра­ти національної ідентичності.

Діяльність П.Могили як митрополита київського і галицького три­вала 14 років. Вона охопила всі сторони церковного та культурного життя. Тому Київ називали тоді Могилянськими Атенами, а той пе­ріод історії України по праву можна назвати Могилянською добою.

Діяльність та твори П.Могили сприяли духовному єднанню ук­раїнського народу, утворенню в Україні єдиного комунікативного простору культури, а отже, й націотворенню. В'ячеслав Липинський говорив про наявність у той час духовних вождів «типу Могили» і політичних «вождів типу Хмельницького», з яких перші передують, а великою мірою і зумовлюють появу других.

Перед смертю Петро Могила записав у своєму заповіті: «Ще заки став я архімандритом Печорського монастиря, бачучи, що занепад віри й побожності серед народу походить від повної нестачі в нас освіти та школи, дав я обіт моєму Богові все своє обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих руїн, від яких полишилися нуж­денні руїни, почасти на заснування шкіл і закріплення прав і вольностей українського народу».

Цікаві спогади про тогочасних українців, їхнє ставлення до ос­віти залишили іноземці. В цьому плані цінною є праця італійського історика й юриста Бісаччіоні Майоліні «Історія громадянських воєн...», надрукована 1653 р. в Болоньї. Бісаччіоні Майоліні служив у молдавського господаря, бував на Україні, з великою симпатією та прихильністю відгукувався про український народ Це - «найшляхетніші лицарі і вмілі хлібороби, які уміють також вправно володіти зброєю, вони відчайдушні в боротьбі. їх воля до перемоги нестрим­на, аж до самопожертви». Автор підкреслює в українців ще одну примітну рису - «потяг до освіти надзвичайно розвинений серед цих простих людей».

Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визво­лення народу, яскравим явищем української культури була полеміч­на література. Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХVІ-ХVІІ ст. Об'єктом особливо гострої критики православних полемістів Г.Смотрицького, І.Вишенського, Стефана Івановича Зизанія (справжнє прізвище Кукіль) (близько 1570 - до 1621 рр.), Клірика Острозького, Марціна Бронєвського (Христофора Філалета), М.Смотрицького, П.Могили, З.Копистенського була унія та її апологети, такі як перший ректор Віденської академії, безпосередній учасник прийняття Берестейської унії 1596 р., єзуїт П.Скарга, який у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними - з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питан­ням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Автором перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукованих в Острозі в 1587 р., був письменник-полеміст Г.Смотрицький. В них він гостро критикував твори войовничих католиків та єзуїтів, спрямовані проти українсько­го народу і його культури, виступав проти запровадження в Україні григоріанського календаря. Г.Смотрицький гостро критикував твір П.Скарги «Про єдність церкви Божої», а також книжку єзуїта Бенедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямова­на проти українського народу і його культури. В свою чергу, П.Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597) захищав об'єднання католицької та православної церков, доводив благодійність цього істо­ричного акту для православних. Навпаки, Острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі», опублікованому в 1597 р. у Кракові польською і в 1598 р. в Острозі українською мовами, захищав правомірність рішень Берестейського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію, домагався ска­сування станового поділу суспільства, демократичних прав для ук­раїнців. Це один з найґрунтовніших творів того часу, що удостоївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніатів. На егоїстич­них мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков робив наголос трактаті «Пересторога» (1605) невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Клірик Острозький. На думку І.Франка, ним міг бути Ю.Рогатинець (?—1605).

Як письменник-полеміст брав участь у національно-релігійній боротьбі М.Смотрицький. Він написав анонімний трактат «Відповідь» та великий полемічний твір, літературну перлину «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою», виданий у 1610 р. польською мовою під псевдонімом Теофіл Ортолог.

«Тренос» (трагічність) написаний як речитатив-голосіння матері-православної церкви, що символізує вітчизну, поневолену і зрадже­ну її власними синами. Він спрямований проти невдячних дітей - тієї частини українсько-білоруської князівсько-шляхетської верхів­ки що прийняла католицтво, позбавивши свій народ політичного і релігійного захисту. Особливо гострій критиці автор піддає політи­ку римської курії, претензії папи римського очолити Вселенську християнську церкву. У полеміці з католиками М.Смотрицький ви­являє ґрунтовну вченість, охоче посилається на діячів Ренесансу і Реформації. В цьому творі згадуються і цитуються Авіценна, Еразм Роттердамський, Франческо Петрарка. «Тренос» користувався вели­кою популярністю серед православних. Ця книга мала великий вплив на декілька поколінь українського народу. її лишали у спадщину або наказували класти з собою в труну. Король Сигізмунд III спеціаль­ним універсалом заборонив продавати цю книгу.

У цьому творі М.Смотрицький гірко оплакав відступництво від православ'я української аристократії, передусім, славетного роду Ост­розьких. Дійсно, зі смертю 1608 р. князя Острозького роль великих світських магнатів як українських патріотів, власне, закінчується на­завжди. Українська знать почала залишати свою віру, мову і переходити на службу до Речі Посполитої. Відбувалася полонізація українського боярства. Українська культура позбавлялася своїх ме­ценатів. У 1612 р. перестала існувати Острозька друкарня. Позбав­лена підтримки, почала занепадати Острозька школа, яка остаточно припинила своє існування в 1640 р. Онука Василя Костянтина Ос­трозького Анна-Алоїза Ходкевич, ревна послідовниця єзуїтів, засну­вала в Острозі єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки бать­ка, Олександра Острозького. За свідченням літописця, «загробний» голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська».

Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою, як і багато інших антиуніатських творів, а його автор, М.Смотрицький, як вже згадувалось, вчився в кількох захід­ноєвропейських університетах. Більше того, з 1627 р. М.Смотрицький перейшов на бік унії, прийняв католицтво, захищаючи яке, в сані єпископа написав «Апологію» (1628). Помер він у Дерманському мо­настирі і був похований в церкві цього монастиря. Зі смертю цієї людини Україна втратила одного зі своїх найбільших вчених, патрі­отів і діячів церкви.

М.Смотрицький - один з найосвіченіших українських письмен­ників кінця XVI - початку XVII ст., оборонець прав гнобленого пра­вослав'я займає в історії української культури таке ж місце, як Мартін Лютер, Еразм Роттердамський, Томмазо Кампанелла у світовій. Пан­телеймон Куліш назвав М.Смотрицького «одною з найпомітніших постатей нашої історії».

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спряму­вання, письменником-полемістом був Іван Вишенський (? - між 1621-1633 рр., за іншими даними, 1550-1620 рр.), людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. - чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) - великого релігійного центру право­славної церкви. Свідченням того, що це була неабияка постать в ук­раїнській та слов'янській культурі є, зокрема, той факт, що саме про нього Іван Франко написав поему, декілька статей, монографію («Іван Вишенський і його твори»).

Відомо близько 20 творів І.Вишенського, найвизначніші з яких - «Обличеніє діявола-миродержца», «Послание к утекшим от православія єпископам», «Порада о очищенію церкви» та ін. І.Франко підкреслював, що саме І.Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик є їхнім братом, а не просто робо­чою худобою, що він радіє й терпить як людина і хоче жити як людина.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. І.Вишенський відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального священства, проголошував мирське суспільство з його соціальною не­справедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, колективізм, висував ідею усуспільнення майна, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християн­ства. Він писав: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тоді вивчити Часосло­вець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Аристотеля і Платона і, називаючись у цьому житті муд­рим філософом, зійти в геєну?».

Але проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив І.Вишенський, практично не знайшла своїх при­хильників. Він був в українському інтелектуальному колі досить оди­ноким. Помилковими були виступи І.Вишенського проти системи світської освіти, вивчення іноземних мов та античної філософії, а та­кож народних звичаїв та обрядів. Традиційному церковно-схоластич­ному вихованню, яке відстоював І.Вишенський, було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв», запроваджене за європейським взірцем. їх І.Вишенський розглядав як «поганські хитрощі». Пізніше письменник-полеміст уже визнавав, що європейські науки необхід­но вводити у шкільні програми, але в дуже обмеженому обсязі.

Отже, нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Згодом це уповіль­нило процес русифікації України.

Серед літературних жанрів України початку XIV - першої поло­вини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найціка­віших пам'яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623-1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв'язку зі світо­вою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про поча­ток письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збе­реження в обрядовій культурі українського народу язичницьких віру­вань.

Густинський літопис дістав назву від знаменитого Густинського монастиря, заснованого під Прилуками князем Михайлом Вишневецьким, старостою Овруцьким. Вдова його, Раїна Могиляка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україні усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості ду­ховної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов'язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарсь­кої агресії та польсько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Ось як характеризував козацтво італійський письменник і вче­ний Доменіко Чамполі: «Своїм іменем і серцем козак ніс волю, і свідомість волі робила з нього войовника і поета. Він є зразком твор­чого героя... Шабля - його хрест, перемога - його Бог, а пісня є його молитва». Такий козак-воїн, козак-патріот, захисник рідної землі, могутній та незламний лицар став головним збірним героєм народ­ної поезії.

Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантажен­ня, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи по­чуття патріотизму. Такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком - ту­рецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богу славка».

Оригінальною пам'яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відваж­ного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов'язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким. Він також був страчений турками.

Українську усну народну поезію високо цінував М.В.Гоголь. Про це красномовно свідчать такі його слова: «Це народна історія - жи­ва, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу... Весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народ­них піснях. Вони - намогильний пам'ятник минулого, більше, ніж намогильний пам'ятник; камінь з красномовним рельєфом, з історич­ним написом ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле!».

Головна суть української народної поезії геніально висловлена Тарасом Шевченком:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава Українці.

В литовську-польську добу з'являється таке характерне для Ук­раїни явище, як народна картина «Козак-Мамай». На картинах це був молодий козак-українець, що сидить по-турецьки, схрестивши ноги, з нерозлучним своїм супутником - конем і козацькими атрибута­ми - шаблею, пістолем, куманцем і бандурою. Зовнішній вигляд ко­зака - богатирська постать, вуса, оселедець, широчезні шаровари. Козак-Мамай - типовий представник запорізького козацтва, втілен­ня народного характеру з його волелюбністю, героїзмом, кмітливіс­тю, гумором.

Однією з яскравих сторінок української культури ХVІ-ХVШ ст. є друкарство. Як відомо, книгодрукування народилось у Німеччині в 1440-х роках. Його авторство належить Йоганнові Гуттенбергу з м. Майнца. Початок літочислення українського книгодрукування зв'язане з іменем Івана Федоровича (Федорова) (близько 1525 - 16.12.1583 рр.). Виникнення друкарської справи в Україні до І.Федоровича ще не дове­дено історичною наукою. Це залишається поки що на рівні різних версій. Жодної друкованої в Україні до І.Федоровича книги ще не знай­дено.

У 1553-1563 рр. І.Федорович керував будівництвом державної друкарні в Москві. В ній він разом з Петром Мстиславцем в 1564 р. надрукував першу російську книгу - «Апостол». Потім через релігійні переслідування вони втекли з Москви до Литви. В литовському місті Заблудові, на південь від Білостока, І.Федорович і П.Мстиславець відкрили друкарню і видали «Євангеліє учительне» (1569), «Псал­тир» (1570). В 1572 р. І.Федорович з Литви перебрався до Львова, де в 1573 р. заснував першу в Україні друкарню. В лютому 1574 р. у ка­м'яниці львівського монастиря св. Онуфрія він надрукував друге гарно оформлене видання «Апостола», яке являє собою велику історичну цінність як первісток книгодрукування в Україні. Пізніше «Апостол» видавався у Києві (починаючи з 1630 р.), Львові (1639), Луцьку (1640).

Незабаром І.Федоров порадував львів'ян ще однією новинкою - «Азбукою» з граматикою, першим у східнослов'янських народів дру­кованим букварем. Це був своєрідний підручник слов'янської мови. В ньому багато місця відводиться вихованню молоді в патріотично­му дусі. Палким закликом до українського народу прозвучали тут слова І.Федорова: «Духа не угашайте... утешайте малодушныя...». На сьогодні відомий один повний примірник цієї «Азбуки». Він знахо­диться в бібліотеці Гарвардського університету США.

Зазнаючи фінансових труднощів, І.Федоров перейшов на служ­бу до князя К.Острозького і на початку 1575 р. перебрався зі Львова до Острога, видатного наукового й просвітницького осередку того часу, який іноді називають «українськими Афінами». Там І.Федоров став керівником друкарні К.Острозького і в 1578 р. надрукував бук­вар для потреб заснованої в Острозі школи.

Як львівський, так і острозький букварі мають післямови. В них містяться дані про історію заснування друкарень, умови книгодруку­вання, підкреслюється зв'язок між книговиданням та освітою.

В Острозі І.Федоров почав співпрацювати у видавничій справі з Г.Смотрицьким. За завданням К.Острозького вони разом з членами науково-літературного гуртка зайнялися виданням Біблії - скарбниці світової культури. У підготовці Біблії до видання брали участь та­кож вчені-греки, запрошені князем.

Славетна «Острозька Біблія» була надрукована окремою книгою в 1581 р. Це - видатна дата в історії української культури. Біблія є шедевром церковної вченості й видавничої справи свого часу, зраз­ком високої поліграфічної майстерності І.Федорова. Це - перше по­вне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Написання Біблії цією мовою свідчило про давність і наступність українських куль­турних традицій, велич загальнослов'янської культури.

Видання знаменне і тим, що тут вперше з'явилися друковані по­етичні рядки на українській мові. Вони присвячувались князю К.Ост­розькому і зробив це Г.Смотрицький, який написав прозову і віршову передмови до Біблії. У присвяті К.Острозькому письменник розпові­дає про його полководницьку діяльність, дякує за видання книги і за інші заслуги перед православною церквою. Біблія має 1256 сторінок. До нашого часу дійшло понад 270 примірників. її тираж невідомий.

«Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов'янства, а навіть серед всього слов'янського світу. Вона призначалася не лише для українських земель, а й для всього православного люду - була відома також і у Західній Європі - Німеччині, Англії, Франції, Італії. Наступні видання Біблії у Москві (1663) та Петербурзі (1751) були по суті передруком Острозької з незначними фонетичними змінами. Взагалі книгу книг - Біблію - перекладено 2092 мовами. Жодний твір за всю історію людства не здобув такого інтересу читачів. Сьогодні практично не можна визна­чити тираж всіх видань Святого Письма.

Наступного, після виходу Острозької Біблії, 1582 р. стався конфлікт між князем К.Острозьким та І.Федоровичем. Першодрукар повернувся до Львова, де через матеріальні ускладнення не зміг про­довжувати друкарсько-видавничу діяльність. І.Федорович помер 16 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монас­тиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з написом: «... друкованіє занедбалоє обновил». Такий напис дає право на існування гіпотези про існування книгодрукування в Україні до І.Федоровича.

Після І.Федоровича друкарню в Острозі взяв в свої руки видатний педагог і письменник Василь Суразький (народився приблизно в 1530 р. в Суражі). Під його керівництвом і редакцією в 1582-1598 рр. вийшло десь 25 книжок, здебільшого з його ж передмовами. Це зро­било Острозьку друкарню найпродуктивнішою на той час у Східній Європі. Помер В.Суразький, очевидно, в 1598 р. Редактором і хазяї­ном друкарні став священик Дем'ян Наливайко (?—1627), рідний брат знаменитого ватажка повстанців Северина Наливайка, проте такого розмаху книгодрукування, що було за попередника, досягти йому не вдалося.

У Львові енергійний і освічений єпископ Гедеон Балабан (до по­стригу в ченці - Григорій) (1530-10.02.1607) започаткував львівську братську друкарню, давши на неї частину своїх коштів. І львівське братство викупило із застави друкарню І.Федоровича. Правда, коли в 1586 р. антиохійський патріарх Йоаким надав львівському братству право ставропігії, контролю за діяльністю духовенства, це привело до гострого конфлікту й затяжної боротьби між братством та єпис­копом. У боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку констан­тинопольського патріарха Ієремії. Посварившись зі Львівським брат­ством, Г. Балабан заклав у 1596 р. у маєтку свого улюбленого небожа Федора у Стрятині друкарню й школу (нині Рогатинського району Івано-Франківської області), видав церковні книги («Служебник», 1604 р.; «Требник», 1606 р.).

У стрятинській друкарні та школі працював видатний гуманіст, вчений-філолог, педагог, лексикограф, поет, типограф і гравер Памво Беринда (між 50-70-ми рр. XVI ст. - 23.07.1632 р.). Після смерті Г.Балабана П.Беринда переїхав із Стрятина до Львова і завідував братською друкарнею.

На початку XVII ст. провідним діячем львівського Успенського братства став знаний філософ й богослов, письменник, друкар Ставровецький Кирило Транквіліон (помер у 1646 р.). Він організував власну пересувну друкарню, де випустив книгу «Зерцало Богословія» (два видання 1618 і 1635 рр.) та збірку проповідей «Євангеліє учительнеє...» (1619). В цих творах він виклав ідеї гуманістичного розу­міння людини. Його погляди отримали подальший розвиток у твор­чості видатного українського мислителя Г.Сковороди (1722-1794).

З іменем Кирила Транквіліона Ставровецького пов'язане виник­нення друкарства на Чернігівщині. Близько 1625 р. він був призначений архімандритом Єлецького монастиря в Чернігові. Наприкінці життя Транквіліон влаштував там друкарню й у 1646 р. видрукував у ній збірку своїх віршів та прозаїчних статей під назвою «Перло многоцінное». Після його смерті друкарню було закрито.

В Києві книговидавничою справою займався такий український культурний діяч початку XVII ст., як Єлисей Плетенецький. Похо­див він із села Плетенич, біля Золочена у Галичині, з шляхетського роду. Переїхавши до Києва, згадаймо вислів М.Грушевського про «нашествіє галичан» на Київ, Є. Плетенецький стає архімандритом (на­стоятелем, намісником) Києво-Печерської лаври і був на цій посаді досить довго (25 років) - з 1599 до 1624 р. Навколо нього об'єднався лаврський гурток вчених і письменників. За словами М.Грушевсь­кого, Єлисей Плетенецький «відкрив нову добу в житті сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першоряд­ну культурну силу».

У 1615 р. він заснував у лаврі першу друкарню в Києві, яка незаба­ром стала найбільшою в Україні. Цю друкарню Є. Плетенецький купив у спадкоємців Федора Балабана у місті Стрятині, перевіз її до Києва, у лавру. Він же для потреб друкарні в місті Радомишлі, яке належало лаврі, заснував велику папірню. Остання постачала папір для друкарні.

Взагалі виробництво паперу в Україні має давні традиції. Перша папірня була заснована у 1541 р. у місті Буськ на Львівщині. Потім папірні з'явилися на Волині, Київщині, на Лівобережній Україні. Свою папірню заснував у Острозі і князь К.Острозький. Вже до кінця XVI ст. в Україні було збудовано 7 папірень. Після Переяславської ради 1654 р. з України завозили в Росію не лише хліб, а й папір. Наявність паперу сприяла розвитку книгодрукування.

Первістком лаврського друку, найпершою київською книжкою став «Часослов» або молитвослов, надрукований 20 грудня 1616 р. Назва походить від «часи» (години) - частини церковних служб. В ньому містилися молитви щоденних церковних служб. Він призна­чався для використання священиками, читцями і співаками. Це була найпопулярніша церковна книга у давній Україні. Вона широко вико­ристовувалась як читанка при навчанні грамоти. Чимало її текстів заучувалися напам'ять. Часослов завжди був у східнослов'янському суспільстві своєрідним джерелом пізнання світу і духовного сенсу життя. Перше видання Часослова з'явилося 1491 р. у Кракові. Відомі видання - Львівське (1609), Острозьке (1612).

Є. Плетенецький у передмові до «Часослова» так охарактеризу­вав мету книгодрукування: дуже корисними книгами веселити сер­ця правовірних, зміцнювати їх у правій вірі й робити добрішими. Ще ясніше сформулювали службово-просвітницький характер своєї кни­годрукарської діяльності в передмові до «Анфологіона» 1619 р. лаврські ченці, радіючи з того, що «за ласкою Божою, яка осяває серця людей, не на кам'яних скрижалях, а на скрижалях тілесних сердець причиняти до добра людей, печатним ділом зображувати і подавати книги різних наук для користі народу нашого...».

За перші 13 років існування друкарня видала 40 богослужбових релігійно-полемічних, морально-повчальних та навчальних книг. Лаврська друкарня, найбільша і найпотужніша в Україні, славилась тоді дуже гарним шрифтом, папером, чистою роботою, взагалі доско­налим мистецьким виконанням. Печерське друкарство стояло не нижче західного, а часом і перевершувало його в художньому плані.

Книги друкувалися як церковнослов'янською, так і старо­слов'янською, тогочасною українською літературною, близькою до народної, мовою. Вона, за словами сучасника, українського церков­ного діяча, поета й друкаря, знавця грецької, латинської, церковно­слов'янської та «руської», тобто української мови, Тарасія Левковича Земки, «щира і великославна, прекрасна і всякої благодаті сповне­на». А український церковний та культурний діяч Захарія Копис-тенський у передмові до одного з видань написав цілий панегірик цій мові, яка «широко і далеко розповсюдилася і славною була, від слави і слав'янською її названо». З 1633 р. друкарня випускала кни­ги також латинською, грецькою та польською мовами.

У друкарні Києво-Печерської лаври з 1619 р. працював голов­ним друкарем, редактором, перекладачем діяч української культури, освіти і науки XVII ст. Памва Беринда (світське ім'я - Павло), який переїхав до Києва із Львова. В 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан, вбачивши хист і майстерність П.Беринди, удостоїв його звання протосингела, тобто головного друкаря.

П.Беринда є автором фундаментального слов'яно-українського словника «Лексиконь словеноросский альбо имен толкование», який вийшов у лаврський друкарні в 1627 р. і призначався для шкільного навчання.

Лексикон включає 6982 поняття, слова та імена тогочасної цер­ковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням тогочасною українською літературною мовою. Це один з перших і значних словників, писаних українською мовою. Він поклав початок усім словникам в Україні. Його друковано майже по всіх слов'янських землях. Словник цей мав великий вплив. Він і досі обов'язковий для вивчення мовознавцями. П.Беринда є одним із зачинателів ук­раїнської поезії та шкільної драми, автором віршованої композиції «На Рождєство Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи православним християнам» (1616) - видатної пам'ятки української літератури.

Лаврська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624-1628 рр. тут працювали ще друкарні київського міщанина Тимофія Вербицького, а в 1628-1630 рр. - друкарня Спиридона Соболя. У 1618 р. було засновано друкарню в православному чоловічому монастирі в Почаєві, який пізніше став лаврою. Ця друкарня проіснувала майже 300 років - до 1917 р. У 1630 р. було збудовано друкарню у Кременці, засновано братство та школу при ньому.

Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Киє­во-Печерської, у той час не обмежувалася розмноженням літературної та наукової продукції. Друкарні були не тільки майстернями, а й важливими осередками освіти, тогочасної української культури вза­галі. Навколо них об'єднувалися гуртки вчених та інших в