Культура України в новий час та сучасну епоху 3 page

Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М.Бойчук, В.Кричевський, О.Мурашко, запрошений з Галичини О.Новаківський. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т.Бойчук. І.Падалка, В.Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: маляр­ство, різьба, будівництво, гравюра та ін.

Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус державного. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Українську Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книж­ки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.

Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого те­атру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.

Л.Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степа­на Курбаса, людина з європейською освітою - вчився на філософсь­кому факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Русь­ка бесіда» у Львові. М.Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л.Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М.Лисенка були в опозиції до старої театральної школи і шукали нових шляхів.

На відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію українського побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення української та європейської драматургії. Вони бажали творити нові форми теат­рального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність мо­лодого українського покоління, відійти від побутового «ук­раїнофільського» театру і створити український європейський театр, Л.Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну за­лежність від російських стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною українською дорогою», його кредо - «вчитися і шукати самотужки». Л.Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».

27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем (1918-1928) - видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського (15.01.1871-25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями науко­вих досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

Лютнева революція, разом з багатьма громадянськими свобода­ми, принесла і фактичне скасування всіх обмежень українського дру­кованого слова. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя.

Після багатьох років заборон українська книжка одержала дер­жавну підтримку. Так, в 1918 р. Державне видавництво на свої видат­ки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у 1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, то у 1918 р. - 1084. Причому окремі видання сягали величезних ти­ражів. Наприклад, працю І.Огієнка «Українська культура» опублі­ковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем - у 100 тис. примірників, а другим, спеціально для української армії, - 1 млн. примірників. Значна підтримка з боку Кабінету міністрів Української держави надавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло кни­годрукування в радянський час - в роки НЕПу. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збира­лися всі пам'ятки духовного життя українського народу - як руко­писні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, ук­раїнський історичний музей.

Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Державна українська мандрівна капела (скорочено - «Дум­ка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів народних пісень, в її репертуарі також є твори української та світової класики.

В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радян­ський хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878-1965), бать­ко солістки хору, пізніше відомої співачки, народної артистки СРСР з 1944 р. Зої Гайдай.

В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе (1887-1978) у м. Ромнах (тепер - Сумська область) спорудив перший в Україні пам'ятник Т.Шевченку. Радянська влада мала свій план монументальної пропаганди, за яким у містах знищувалися пам'ят­ники царської Росії і з'являлись пам'ятники К.Марксу, Ф.Енгельсу, діячам радянського і світового революційного руху.

Завданням держави була підкорена більшовиками освіта. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення.

У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград-Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої сільськогосподарської школи Кременецького повіту було створено Волинський агрономічний технікум. Через рік, 1 вересня 1922 р., На­родний комісаріат освіти України прийняв Тимчасовий статут про так звані межові технікуми, згідно з яким цей заклад прирівнювався до вищого навчального. Ця дата фактично й стала днем заснування Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер - агроеко­логічний університет).

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Про­світи». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. - 4500 з читальнями і Народними домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об'єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

Це вирішило долю «Просвіт». У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи національного цькування». «Просвіти» поча­ли закривати у державному порядку суто адміністративним шляхом. У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929— 1930 рр. Українська культура понесла від цього велику втрату.

Посилювалася тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології. «Наше завдання, - говорилося в

1921 р. у тезах Агітпрому ЦК КП(б)У про мистецьку політику, -довести бойову силу мистецтва до вищого соціального напруження..., роблячи мистецтво наймогутнішим засобом іюлітосвітньої роботи, тобто державною пропагандою комунізму... Сам стиль, форма і навіть класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядковані бойо­вим завданням класової боротьби».

Внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися коло­сальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Плато-на, Канта, деякі твори Л.Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянсь­кої влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна - через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Ми є в передсмертній ситуації з нашим ворогом, - говорив В.Ленін, виступаючи на XVII Московській губернській конференції РКП(б) 13 березня 1920 р., - і хто не з нами, той проти нас». Інтелігенцію як «буржуазну силу» більшовики зараховували до тих, хто був «проти нас», її таврували, ганьбили, принижували, використовую­чи для цього будь-які можливості, завдаючи цим непоправної шко­ди культурі.

Ідеологію більшовицьких керівників повністю відображали неод­норазові висловлювання одного з керівників Компартії України В.П.Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-комуніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий ук­раїнський інтелігент старого покоління.

«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або при­мусило надовго замовкнути багатьох видатних представників ук­раїнської інтелігенції. В 1922 р. радянськими властями була здійснена безпрецедентна акція по викоріненню інакомислення, встановленню духовного диктату партії-держави над творчою інтелігенцією. З краї­ни (Москви, Петрограда, Києва) були вислані за кордон близько 200 вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли комуністичні іде­али.

До списків на висилку на Захід спочатку були включені і численні українські інтелігенти, у тому числі Сергій Єфремов і Володи­мир Чехівський - відомий організатор Української автокефальної православної церкви, колишній прем'єр-міністр УНР і соціал-демок­рат. Проте врешті-решт українське керівництво вирішило цих ос­танніх залишити, щоб не зміцнювати еміграційні культурно-політичні центри.

На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Лебедем (1893-1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Росія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, неодмінно переможе російська (міська) культура. Відстоюючи таку думку, Дмитро Лебедь у 1921-1923 рр. зокрема писав, що впроваджувати в життя українську мову - «це значить прийняти погляд нижчої культури села супроти вищої культури міста». Могутню пар­тійно-державну підтримку всі роки існування радянської влади, звичайно, мали «вищі» мова й культура. Так намагалися принизити українську мову і культуру, позбавляючи народ його духовних цінно­стей і денаціоналізуючи свідомість.

Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам термін широко вживався ще за часів Української Народної Республіки і гетьмана Скоропадського. Більше того, вона дуже активно практично здійснювалася. Полягала вона в залученні місцевих пра­цівників, корінного населення до роботи в державних органах, зап­ровадженні української мови в державному та громадському житті республіки.

На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня - постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на ор­ганізованих при установах курсах, звільнялися з державної служби-Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету націо­нальних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керів­них кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924-1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.

в місцях його компактного проживання за межами республіки. На Кубані в той час було 150 шкіл з українською мовою навчання, працювала кафедра української мови в колишньо­му Краснодарському педагогічному інституті, виходили українські газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубанська гілка української літератури, діяли український театр і капела бандуристів.

Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Російська православна церква (Українська автокефальна православна церква, що існувала в 20-і роки, а потім була заборонена, викорис­товувала українську мову), робоча мова на виробництві. Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо­лання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російсь­кою, стереотипу української мови як мови села.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу. В Україні навчан­ня населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність!», створеного в 1923 р. на чолі з самим головою ВУЦВК Г.І.Петровським. У 1936 р. воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль. За десять років через систему ліквідації непись­менності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чо­ловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсот­ка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, ма­ла висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. В 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчала­ся, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність вели­кої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в сере­довищі художників протягом перших пореволюційних років форму­ються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об'єднання сучасних архітекторів, Об'єднання художнього молодняка України та ін.

В 1922 р. з'явилась перша літературна організація «Плуг» - спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей». Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, АТоловко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище - Елланський) (1893-1925). Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім - А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім - Валер Проноза), як пародист (псевдонім - Маркіз По­пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосюра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письмен­ників: неокласики - М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; сим­волісти - П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи - М.Семенко, Гео Шкурупій.

Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Час­тина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» - Вільну академію пролетарської літератури, яка існу­вала в 1925-1928 рр.

Ця організація стояла на засадах творення нової української літе­ратури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Євро­пу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя почи­нають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними фор­мулюваннями.

Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок за­знав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних пе­реслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України - єдину організацію на весь літера­турний процес, який попав під контроль партії.

В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменни­ка Володимира Винниченка (1880-1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український пись­менник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з ук­раїнських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов - французьку, польську, німецьку та інші. Для су­часників ім'я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника. Для української інтелігенції В.Винничєнко був символом європейсь­кої орієнтації національної літератури. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед ук­раїнської культурою, Український фонд культури встановив щоріч­ну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Мико­ли Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881-1952), який з 1924 по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робіт­ник», «Радянська Волинь». П'єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю мо­дерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. В них Л.Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, моно­тонність стандартизації життя, впертий захист українським міщани­ном свого зрусифікованого обличчя.

Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо­бутки класичної європейської драматургії і традиції українського те­атру. Прагнучи вивести український національний театр із про вінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» - мистецьке об'єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни - березня. Це був своєрідний ек­спериментальний центр, що мав на меті синтетично об'єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Прняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чистякової. У 1926-1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.

Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр пови­нен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійно­го театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в Па­рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.

«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре­штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.

У новій тоді галузі - кінематографі - світової слави зажив Олек­сандр Петрович Довженко (1894-1956) - один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. Йому був лише рік, коли брати Люм'єри в Парижі впер­ше продемонстрували диво технічної думки - «рухливі фотографії». Пізніше на питання: «Що розширить наш духовний світ, наше пізнан­ня до масштабів воістину фантастичних розмірів?», О.Довженко відповів: «Кінематограф». Дійсно хороші фільми більше, ніж інші види мистецтва, впливають на людину, пробуджують в неї благородні почуття, любов до життя, добра, світла.

В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур'єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці Великої Вітчизняної війни О.Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режи­сера, його дружиною Ю.Солнцевою («Повість полум'яних літ»). Велика заслуга О.Довженка і в розвитку документального кіно. У 1943 р. він створив документальні фільми «Битва за нашу Радянсь­ку Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».

В останні роки життя, зокрема в кіноповісті «Зачарована Десна» (1954) і в сценарії «Поема про море» (1956), О.Довженко спромігся знову, попри офіційну тематику, відобразити своє оригінальне сприйняття минулого, природи і побуту України, із замилуванням підкреслюючи глибоку самобутність українського народу. Фільм «Поема про море» митець характеризував такими словами: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни - все для нього. Створити фільм, достойний великості мого народу, - ось єдина мета, єдиний зміст мого життя».

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об­разотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком по­пулярності визначного українського живописця-монументаліста і пе­дагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882-1937).

Відстою­ючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєдну­вав традиції давнього візантійського мистецтва з елементами украї­нського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХУП-ХУШ ст.

М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші).

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20-30-х роках позначена українська музика. У 1923-1928 рр. діяло республіканське музичне то­вариство ім. М.Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автоно­мію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори. Вони орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень євро­пейської музичної культури. Напрям модернізму в українській му­зиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського - автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20-30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896-3.10.1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність.

Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891-1966), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.

Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз сер­йозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі Сталін недвознач­но зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійського характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури «від Москви», а найважливіше - почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення - ленінізму».

Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і куль­турних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, по­шуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ. На першому етапі на­ступу Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними уряда­ми та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки. Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік - цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а и над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського наро­ду його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю.

Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було скла­ду злочину. Йдеться про наміри, розмови, проекти, але не про кон­кретні дії. Та й вірогідність усіх цих намірів і розмов підтверджува­лася зізнанням самих звинувачених, які добувались методами тиску, шантажу, прямого фізичного впливу. Тавро державних злочинців ста­вили на безневинних людей.

Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те, що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Справа міфічної «СВУ» була сфабрикована каральними органами, зокрема Державного політичного управління (ДПУ). Процес над «СВУ». який відбувся в Харківському оперному театрі, в народі називали так: «Опера СВУ - музика ДПУ». Юридич­них, правових засад для процесу «СВУ» не було. Жертви цього про­цесу остаточно реабілітовані в 1989 р.

Справа «СВУ» була ударом не тільки по безпосередніх звинуваче­них на процесі, а й по всіх тих, хто плекав ще надії на вільний націо­нальний і соціальний розвиток, в тому числі і тих, хто стояв при владі, був у складі КП(б)У, вірив у правильність політики партії, в необхідність поглиблювати українізацію. Виконавцями судової розправи над українською інтелектуальною елітою були відомі партійні та державні діячі, які почали впроваджувати в життя горез­вісну сталінську тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування суспільства до соціалізму і необхідність підвищен­ня «революційної пильності». Однією з форм загострення було на­звано шкідництво буржуазної інтелігенції, яка нібито вела «не ту лінію». Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерли­ва машина сталінських репресій.

Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених М.Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. 22 листопада 1933 р. прийнято постанову ЦК КП(б)У про припинення українізації. Почалися систематичні утиски української культури.

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся по двох поколіннях української інтелігенції - тих, хто актив­но діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. Але це був не кінець, а тільки початок. Маши­на терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.

Date: 2015-09-03; view: 549; Нарушение авторских прав