Тема 3. Герменевтична методологія літературної критики

Ключові слова: метод, методологія, класифікація методів, рівні методу, герменевтика, інтерпретація.

Прочитайте: Успішна критична діяльність зумовлюється органічним поєднанням обдарованості з методологією, яка узагальнює попередній досвід вивчення предмету. Методологія забезпечує наукове обґрунтування та продуктивність практичних навичок, вона дає „граматику читання” художнього тексту.

Законспектуйте: Існують різні підходи до класифікації та визначення методів літературної критики. Б.Єгоров вважає, що методи критики зазнають на собі впливу методів художньої літератури, наближаються до них за принципами оцінки, але вже не фактів та явищ життя, а самої літератури. Він пропонував розрізняти класицистичну, сентименталістську, романтичну, реалістичну критику. Інший підхід до визначення методу критики пов’язаний з визначенням провідного принципу критичного аналізу, наприклад: публіцистична, філологічна, філософська критика. Публіцистична критика, у першу чергу, виявляє суспільне звучання художнього твору. Творчість письменника в цьому випадку стає приводом для дослідження дійсності. Завданням філологічної критики є художня та історико-літературна інтерпретація твору, творчості письменника. Філософська критика розглядає кожне літературне явище у світлі загально філософських та загально естетичних проблем.

Зверніть увагу: між цими типами літературної критики не існує неперехідних кордонів. Критичний виступ часто містить у собі відбиток дії різних методів літературної критики.

Методологічна основа літературної критики визначається її генетичним зв’язком з філософією та естетикою. Критика як “рухома естетика” (В. Бєлінський) на теоретичному та практичному рівнях оприсутнює закони, за якими твориться мистецтво слова. Будучи естетичною за своєю суттю, літературна критика не обмежується лише осмисленням літератури, постійно звертаючись до інших форм як духовного, так і матеріального боку життя сучасного суспільства. Аналізуючи конкретні явища сучасного їй літературного життя, критика як вислід естетики, бачить у них загальні закономірності розвитку мистецтва, його внутрішній рух. На думку А.Ієзуїтова, в цьому полягає власна філософсько-методологічна цінність літературної критики, і цим визначається особливе значення для критики глибокої та серйозної філософсько-естетичної оснащеності. В.Халізєв писав, що критика як частина філософії мистецтва виникла водночас з формуванням художньої літератури у Давній Греції. Це витворило можливість рефлексувати / розмірковувати над художнім твором, що в кінцевому результаті й зумовило появу теорії літератури, поетики та літературної критики.

Відтак питання про метод літературної критики доречно співвіднести з постановки цього питання в сучасній гуманістиці. Загальною методологією гуманітарного знання виступає герменевтика (з грецької – пояснюю, тлумачу).

Метод сучасної літературної критики визначається як герменевтичний (герменевтика у грецькій мові означає пояснюю, тлумачу). Практичним виявом герменевтичного методу виступає інтерпретація, тобто розуміння смислів, захованих у тексті.

Основи філософської герменевтики були закладені ще на початку ХІХ століття Ф.Шлейєрмахером. Власне як філософія, метод гуманітарного знання герменевтика оформилася у ХХ столітті завдяки працям В.Дільтея, М.Хайдеггера, Х.-Г.Гадамера, П.Рікера та інших. Визначне місце у цьому процесі посідає праця Х.-Г.Гадамера “Істина і метод”. Центральне поняття герменевтики – це “розуміння”, що характеризується нераціональністю, немеханічністю та цілісністю. Розуміння відбувається шляхом інтуїтивного прочування смислів та їхнього аналітико-синтетичного витлумачення. М.Бахтін та П.Скафтимов ставили перед собою серйозне питання про причетність інтерпретації до арсеналу власне наукового знання. Д.Лихачов називав інтерпретацію гнучким, позбавленим міцності стрижнем літературознавства, навколо якого розташовані більш точні дисципліни. Щодо критики, то вона створює базу для подальшого розвитку науки про літературу.

Запишіть: Існує ряд загальноприйнятих положень літературнокритичної інтерпретації:

- Жодна окрема інтерпретація не вичерпує усього смислового потенціалу художнього змісту. Л.Толстой писав: “Якщо у критиці бачити оцінку – вийде нісенітниця, якщо бачити посильне тлумачення – буде великий сенс”.

Інтерпретація не є констатацією суб’єктивних вражень від твору. Навпаки, це активне коригування особистих вражень шляхом опису та аналізу об’єктивних текстових і поза текстових фактів. Інтерпретація виступає синтезом цілісно-інтуїтивного пізнання та аналітико-дослідницького, що розгортається в певних понятійно-дефінітивних рамках.

- Інтерпретація передбачає переклад художніх смислів на іншу образну чи наукову мову. Відтак інтерпретація пов’язується з перекодуванням висловлювання за вимогами сучасності.

Р.Барт у роботі „Що таке критика?” писав, що мета критики „не в тому, щоб „розкрити” в досліджуваному творі або письменникові щось „укрите”, „глибинне”, „таємне”, дотепер не завважене (яким би то дивом? Невже ж ми проникливіші за своїх поередників?), а єдино втому, щоб допасувати... мову нашої доби (екзистенціалізм, марксизм, психоаналіз), до іншої мови.., виробленої автором відповідно до своєї власної доби”. Отже, з певної точки зору, інтерпретація пов’язується з перекодуванням висловлювання, себто перекладом його на мову своєї епохи, сучасного життя, сучасного досвду, якою в читача „вдмухується” розуміння твору, його переваг та недоліків, способів запобігти цим останнім.

Г.-Ґ. Ґадамер, розмірковуючи над процесами читання й перекладу в однойменній праці, писав, що читання текстів навіть рідною мовою схоже на переклад іноземною мовою. Адже таке читання – це перетворення непорушних знаків на стрімкий потік думок та образів. Саме лиш читання оригінальних чи перекладних текстів – це фактично інтерпретація через використання тону й темпу мовлення, модуляції та артикуляції звуку. Це все зосереджене у „внутрішньому голосі” й зорієнтоване на „внутрішнє вухо” читача. І читання. І переклад створюють нову цілісність тексту зі значення і звуку. Обидва вимагають трансформації, що межує із творчістю. Чи не дивовижно, що під час читання долається відстань між літерами й живим мовленням, навіть тоді, коли маємо одну й ту саму мову? І тим більше дивовижно, що ця відстань долається між двома різними мовами під час читання перекладу? Стаття Ґадамера закінчується яскравим виразом Октавіо Паса: „Кожен вірш – це твір про дійсність, а цим твором і є переклад, який вірш поета перетворює на вірш читача”.

Г.-Ґ. Ґадамер розглядав мову як форму комунікації („взаєморозуміння”) взагалі. Мова реалізується у розмові як у єдності змісту, що виникає з мовленого слова та рецепції на це слово. Ідеться про те, щоб під час спілкування з подібними до нас суб’єктами, ми сприймали те, що хоче сказати співрозмовник і, залежно від його реплік, шукали спільну основу для комунікації. Відтак намічається проблема мови критика, або критичної мови. Інтимність, якою нас вражає твір мистецтва, - це водночас якесь загадкове потрясіння, руйнація звичних для нас уявлень. У будь-якому разі, якщо твір мистецтва щось нам каже, зумовлюючи сказаним те, що ми повинні зрозуміти, то ця його здатність „казати” виступає його доброю і реальною суттю. Саме у такій функції повідомляти твір мистецтва стає предметом критичної інтерпретації. Критик-інтерпретатор має усвідомлювати власний контакт із мистецькою дійсністю, проникнення в нею як у складову інтеграційного процесу – вбирання новими поколіннями життєвого досвіду попередників, урахування й засвоєння духовних надбань цих останніх. Постає запитання: чи не в тому й полягає особлива актуальність твору мистецтва, щоб бути відкритим для незліченної кількості інтеграційних процесів? Як би не хотів бачити автор свій твір тільки тим, що сам він, автор, уклав у нього, мистецький витвір, як правило, сягає далеко за межі свого часу й культурного досвіду автора. Таким чином, зазначає гадамер, твір має позачасову актуальність. Але при всій відкритості й безмежності інтерпретаційних можливостей, твір не дозволяє довільних інтерпретацій, навпаки, вимагає встановлення масштабів адекватності. П.Валері писав, що твір „продовжує жити завдяки своїм метаморфозам і в тій мірі, у якій він зміг витримати тисячі перетворень та тлумачень”. Критик-інтерпретатор бере найактивнішу участь у створенні цих „метаморфоз”. Тому надзвичайно важливим є питання індивідуальної манери письма критика. Р.Гром’як писав про етичний вимір інтерпретації, суть якого в розумній толерантності, у неприпустимості „анархізму” інтерпретацій, у термінологічній дисциплінованості тощо. Запишіть:

- Інтерпретація художнього змісту має враховувати соціально-культурний контекст сучасності.

Художні смисли повністю не виводяться із самих тестів: ми повинні знати ситуацію його виникнення й духовну атмосферу суспільства, в якому цей текст функціонує.

Існують найближчі контексти (історія написання твору, біографія автора, його оточення) й віддалені (явища соціально-культурної дійсності).

Інтерпретаційна діяльність активно розгортається у високорозвиненому суспільстві з потужним інтелектуальним потенціалом та орієнтацією на плекання індивідуальної духовної цінності кожного суб’єкта мислительної діяльності. А.Франсу належить висловлювання: “Критика передбачає наявність такої духовної витонченості, котра виникає в результаті багатьох віків розвитку мистецтва. Тому вона і з’являється лиш в суспільствах старих, в дивовижний час початку присмерку. Критика переживає всі інші роди мистецтва, якщо лише правда, що “всі втіхи приїдаються, крім утіхи розуміння”. Відтак літературний критик переймається проблемою передати й обгрунтувати власне враження від мистецького твору, своє розуміння захованих у ньому позачасових істин, актуальність у сучасному житті, вказати на хиби й достоїнства твору, які він самостійно побачив, а також спробувати запропонувати свй шлях для усунення недоліків твору. Критична ж оцінка, на думку багатьох авторитетних дослідників, має бути підтекстовим імпульсом до формування літературно-критичного висловлювання.

Проте, яке б почесне місце ми не відводили інтерпретації, не можна абсолютизувати її ролі в літературній критиці, оскільки завжди існують якісь перешкоди для здійснення абсолютно вільної інтерпретації. Наприклад, за життя письменника не завжди коректним буває скрупульозний розгляд зв’язків біографії автора та його творчості; в умовах політичної несвободи мають місце випадки, коли громадянська етика й практична доцільність не давали можливості відкрито обговорювати суспільні позиції митця.

Метод літературної критики як інструмент інтерпретації твору має чотири рівні, які відповідають необхідним і достатнім етапам розгляду будь-якого предмету. Перший рівень – світовідчуттєвий – формує загальний план предмету, визначає принципи, вихідну позицію та напрям аналізу, що залежать від синхронної культурно-історичної ситуації та духовно-інтелектуального рівня, громадянських позицій самого критика. На контактному рівні розкриваються зовнішні зв’язки твору з різними аспектами дійсності (соціальним, історичним, мистецьким тощо). Операційний рівень відповідає етапу добору відповідного понятійного інструментарію, за допомогою якого критик “зазирає всередину” змісту художнього твору. На четвертому – концептуальному – рівні здійснюється “збирання” критичної концепції твору мистецтва. На думку Ю.Борєва, “на цьому рівні витворюється загальний, але збагачений подробицями теоретичний план бачення предмету, виникає конкретно-узагальнене судження про нього, предмету повертається його “животрепетність”.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягає відмінність між поняттями „метод”, „методологія”, „методика” літературно-критичної діяльності?

2. Які існують погляди на метод літературної критики?

3. Розкажіть про герменевтику як методологію літературної критики.

4. Назвіть та поясніть зміст рівнів методу літературної критики як інструменту інтерпретації художнього твору.