Тема 1. Вступ. Природа літературної критики

Ключові слова: теорія критики, історія критики, ядро художньої культури, метод літературної критики, рівні методу, критерії оцінки художнього твору, критика та літературознавство.

Прочитайте: Загальновідомо, що без історії предмета немає його теорії. Але й історію не можна уявити без теорії цього предмета, оскільки саме теорія окреслює поняття предмета, його характерні риси та значення. Щоб викласти теорію предмету, слід розчленувати його аналітично, тоді композиція викладу буде обумовлена логікою структури самого предмету. Тому літературну критику ми розглянемо в її від початковій триєдності: як особливе суспільно-культурне явище, як особливий духовний феномен та творчу діяльність, як особливу сукупність форм.

Ось слова відомого швейцарського літературознавця П.Верлі: „Між книгою і читачем виникає дуже сумнівна за своєю закономірністю постать критика, який веде настільки ж сумнівну боротьбу на два фронти”. Схожих за характером іронічних висловлювань про суть критичної діяльності існує дуже багато. П.Загребельний у повісті „Гола душа” уподібнював критика людині, яка стоїть на дверях ресторану і, споглядаючи людей, які за столиками смакують різні страви, гукає до них: „Не їжте! Ваша їжа погана!” А поряд з ним стоїть ще один, спеціально приставлений для критики манної каші. Це критик дитячої літератури.

І все-таки митці чомусь завжди прагнуть почути про себе слово критики (згадаймо тут хоча б постійне очікування Лесею Українкою глибокого, вдумливого, всебічного критика для її власних творів). Перш за все тому, що (запишіть) критичний виступ стає начебто перепусткою нового художнього твору у сучасне життя, ословеснює мовою сучасності заховані у ньому смисли.

Існує точка зору, за якою для літературно-художньої критики не було заплановано місця в ядрі художньої культури, адже митець і публіка можуть спілкуватися і без посередника, яким і виступає критика. Прихильники цієї теорії апелювали до античності, де критика не виділялася в окрему діяльність, а існувала приховано. Проте навіть латентна, прихована критика свідчить про суспільну потребу в ній.

Запишіть: Отже, якщо у центр поняття „художня культура” ставити сукупність художніх творів, то сюди одразу ж слід віднести митця як суб’єкта, що володіє дорогоцінною властивістю духовно, творчо працювати, а також читача (реципієнта, покористувача, публіку), який володіє рівнозначною за значенням властивістю постійно потребувати спілкування з мистецькими витворами й має навички культурного задоволення цієї потреби. Себто ядро світу художньої культури складає неподільна єдність діяльності митця та публіки, що виявляє себе на рівні художнього твору: митець – твір – публіка.

Законспектуйте: Крім прямої дії митця на читача через твір, наявна ще й опосередкована взаємодія цих двох необхідних начал мистецького життя на рівні духовної атмосфери суспільства, де формуються і діють на свідомість художника естетичні, ідеологічні, психологічні запити публіки. На публіку тут діють художні відкриття, громадянські та етичні стилі поведінки авторів.

Напрошується думка, що літературна критика є складовою цього механізму опосередкованої взаємодії митця та твору. М.Бернштейн назвав критику одним з „механізмів регулювання й керування художньою культурою в суспільстві”.

Запишіть: Основне завдання критики полягає в поясненні, інтерпретації та оцінці творів мистецтва з естетичних позицій й перенесенні цих оцінок у свідомість найширшого читацького загалу. Допоміжними вважаються пропаганда, популяризація, реклама художньої продукції.

Поняття „критика” походить з грецької мови, де означає „судження” у двох взаємопов’язаних значеннях: „обговорення” та „винесення присуду”. Як бачимо, аксіоматика цього визначення над широка й не відбиває специфіки саме літературної критики. За уважимо, що до аналізу літературних творів звертаються історики та теоретики літератури, психологи, філософи, власне історики, соціологи, лінгвісти тощо. Де тут поле діяльності власне літературного критика?

І тут перед нами постає питання природи літературної критики, яке в силу складності специфіки цієї діяльності не має однозначної відповіді.

Законспектуйте: Підстави для віднесення літературної критики до мистецької діяльності сформувалися ще в античності, за часів Платона, який помітив і абсолютизував спільну особливість написання й витлумачення літературного твору. Теоретичне обґрунтування цей погляд знайшов у працях Шилінга, Шлегеля, а в добу модернізму – в О.Вайльда та А.Бергсона.

В.Брюховецький писав, що критик веде розмову з твором як із духовною реальністю, що перебуває у стані формування та кристалізації. Тому критик підходить до теоретичних висновків поступово, йдучи за логікою самого предмету. Тут він може спиратися не тільки на науково-аналітичний апарат розгляду літературного процесу, а й на власну інтуїцію, художнє чуття, завдяки якому створюється піднесено-емоційна тональність критичного виступу. Емоційність допомагає критику переконати читача у правдивості зроблених характеристик та винесених оцінок. Емоційно-експресивний колорит критичного виступу вказує нам на соціальний вектор літературної критики й великою мірою залежить від застосування критиком образності. Художній образ у критиці не повинен втрачати своєї конкретно-чуттєвої, наочно-відчутної форми. Образ уключається в думку там, де вже є необхідні засоби контактного поєднання, і так, щоб підвищити напругу авторської думки. Наприклад, А.Дністровий, розмірковуючи над питанням „Що таке поезія?” в однойменній статті, висловлює та послідовно обґрунтовує думку, що феноменальна сутність поезії може бути розкрита лише за допомогою адекватних філософських підходів та мовних засобів; прагматична ж заземленість витлумачень смертельно небезпечна для витворів мистецтва. Автор зрештою наводить такий образний аргумент на користь власних міркувань: „Вільям Джеймс наводить симпатичну цитату невідомого автора: „струнний квартет Бетховена, як хтось зауважив, в принципі є лише скрипом конячого хвоста і котячих нутрощів”. В.Брюховецький писав, що образ у критиці обов’язково асоціативно невіддільний чи то від конкретного твору, чи то від ідейно-естетичного контексту сучасності. Стаття А.Дністрового була написана й опублікована в 1999 р., передостанньому році ХХ століття. Цей час означився глибокою культурною кризою, метонімічним знаком якої і може служити наведена цитата.

Запишіть: Загалом виділяються такі риси критичної образності, що відрізняють критику від літературно-мистецької творчості: 1) Службова роль (у мистецтві образ – це спосіб мислення, у критиці – засіб додаткового обґрунтування думки); 2) Одноплановість (підкреслює одну певну думку); 3) Вторинність функціонування (критик використовує „вічні образи”, цитує; 4) Локальність (використовується в обмеженому контексті, без претензії на узагальнення багатьох рис).

Погляд на критику як на складову частину літературознавства обстоює багато вчених (серед них О.Бушмін, А.Ієзуїтов, В.Романенко та інші). Підтримуючи ідею про можливість зближення літературно-критичного та наукового видів діяльності з огляду на те, що і критик, і літературознавець-учений розглядають художній твір, все ж укажемо на ряд істотних відмінностей між ними.

Літературна критика частково запозичує предмет літературознавства, а саме: вчення про літературні стилі та жанри, закономірності літературно-мистецького розвитку, літературознавчі поняття тощо. Проте наука про літературу оперує, як правило, тими художніми текстами, що встигли засвідчити свою неперехідну естетичну вартість протягом тривалого часу. Літературна критика звертається до всіх без винятку творів сучасного літературного процесу. Вона виконує своє завдання тим краще, чим більше встигає охопити художніх творів, незалежно від рівня їхньої художньої досконалості та ідейно-змістової наповненості.

Розглядаючи художні твори, літературознавство робить акцент на цілому художньому процесі, а критик – на самому літературному творі. Аудиторію літературознавства складає вузьке коло фахівців, а критики – якнайширші читацькі маси. Також літературознавство претендує на тривале збереження результатів власних досліджень, а критика не переймається проблемою збереження власних ідей та міркувань (хоча критичні праці з часом стають джерельною базою для проведення літературознавчих досліджень). Контекстом літературознавчого аналізу є вся історія цивілізації та її культури, контекстом критичного розгляду виступає сучасна література та сучасне життя.

Якщо літературознавець зайнятий проблемою повноти картини історичного художнього процесу, то критик працює задля ствердження сучасного мистецтва й заперечення того, що, на думку критика, втратило свою актуальність для суспільства.

Р.Дуганов, визначаючи специфічні риси літературної критики, вказував, по-перше, на її пряму залежність від керівної ідеї сучасності, по-друге, на особливість аргументації критики, у якій, хоч і широко використовувані, художні образи та логічні засоби все-таки не є визначальними і, по-третє. На критичну волю в утвердженні художнього факти. Осмислюючи твір, критик прикладає до нього свою сокровенну думку. Художньо-образну думку письменника критик обдаровує новим напрямом розгортання, або продовжує її в іншій сфері інтелектуального та суспільного життя. І все ж мета його роботи – не віддалитися від оригіналу, а максимально наблизитися до нього. На цьому шляху критик обирає власні підходи, засоби, мову й стиль.

Проте, говорячи про сутнісну основу критик, слід уникати тлумачення її як синтезу наукової і художньої діяльності. Основний наголос ставиться не на науковому чи художньому началах критики, а на певному над завданні, що не перекривається ні художніми, ні науковими засобами. За В.Брюховецьким, це над завдання має публіцистичну спрямованість. Через це критику інколи тлумачать як вид публіцистики (В.Горохов, Ю.Суровцев, В.Здоровега). Як і публіцистика, критика має вихід на різні суспільні верстви та групи. У розпорядженні критика знаходяться публіцистичні способи пред’явлення аргументації: патетика, сарказм, іронічне іномовлення, риторичні фігури, полемічні випади. Проте критик обстоює власні естетичні позиції, він підпадає під естетичний вплив певного художнього явища. Публіцист керується не естетичними, а ідеологічними настановами, що в кінцевому результаті надає його роботі не естетичного, а практично-утилітарного сенсу.

Як бачимо, специфіку літературної критики не розкриває її віднесення ані до художньої творчості, ані до науки, ані до публіцистики. Свого часу Л.Аннінський писав, що критик працює „не задля розв’язання злободенностей дня” чи „потреб естетики”. Його мета в іншому: допомогти зрозуміти, „що з нами відбувається”. Відтак родовою ознакою критики, слідом за В.Брюховецьким, ми називаємо комунікативно-прагматичне мислення. Художній твір у критиці розглядається в семантичному та прагматичному аспектах. Перший зумовлює передачу авторських думок, образів, ідей читачеві (у тому числі критикові), а другий спонукає до певної дії з боку реципієнта. Тобто до літературно-критичного виступу. Комунікативні елементи мислення критика істотно впливають на сам конкретний акт художнього творення (письменник орієнтується на ідеального читача, у тому числі й критика), і на подальші акти (реакція на виступи критики). У такому разі стає зрозумілою сутність соціального ефекту не тільки соціолого-публіцистичної, а й науково-аналітичної, і художньо-есеїстичної критики. Не суть важливий матеріал, за яким будуються критичні судження, важливим є соціокультурний простір, з якого цей матеріал походить. На перший план у критиці виступає специфічне для неї комунікативно-прагматичне регулювання літературного процесу. При цьому кожен з типологічних різновидів критики робить певний внесок і в науку, і в саме мистецтво.

Запишіть: Літературна критика – структурно-складний самостійний вид творчо-практичної діяльності. Що формується у сфері комунікативно-прагматичного мислення, тісно пов’язаний з наукою та мистецтвом, призначений аналізувати, витлумачувати та оцінювати літературні явища крізь призму естетичного сприйняття.

Об’єктом критики є, з одного боку, читацькі кола, для яких вона вказує певний комплекс актуальних ідей; з іншого – письменницьке середовище, у якому критика виступає вираженням суспільних поглядів, смаків та вимог. За особливостями аналітичних підходів розрізняють критику письменницьку та професійну. Письменницька критика має цілісно-безпосередній характер, завдяки якому передається свіже враження від прочитаного. Безпосередність і єдність враження породжують єдиний образ рецензованого твору. Письменницька оцінка не завжди підкріплюється стрункою системою доказів, тут часто діє авторитет імені. Основною рисою професійної критики є аргументованість суджень.

Запишіть: Літературна критика виконує евристичну функцію (відкриття нового, що несе в собі певний художній твір); соціально-регулятивну функцію (спрямування процесів художнього творення відповідно до актуальних соціальних вимог); естетико-аксіологічну функцію (оцінка художніх творів згідно з іманентними мистецькими законами).

Законспектуйте: Критичний розгляд художнього твору завжди здійснюється за певними критеріями. „Критерій” означає підставу для інтерпретації та винесення оцінки. Г.Клочек у 1987 р. узагальнив пріоритетні на той час критерії поцінування літературного твору: гуманістична ідейність, правдивість, глибина відображення життя, оптимальна організація твору, повнота осягнення теми, внутрішня гармонізація художнього твору. Сьогодні ці критерії вважають критеріями-передумовами оцінки художності, оскільки вони діють переважно у сфері реалістичного мистецтва. Це легко зрозуміти, якщо спробувати застосувати ці критерії до тих творів, що не відповідають нормам реалістичної естетики. Як оцінити „повноту осягнення теми” чи „глибину відображення життя” у творах Е.Андієвської чи, приміром, у прозі Ю.Андруховича? Або як ці критерії допомагають осягнути секрети поезії у вірші Б.Рубчака „Вечірній чай”?

Ось цей вірш:

М’яко чекає чай

і взагалі

вечір на наш одчай

зам’яко ліг.

В нашій зимі взамін

століть землі

взяти зірниць близінь

і я б волів.

Краще ж про зір узір

не говори:

краще хай туга – звір,

хай розпач – вир.

Буде твій плач – мій плащ

на крутий крик.

важчий від зим тепла,

вітрів кори.

Отже, висуваючи ті чи інші критерії для застосування їх під час розгляду художнього матеріалу, слід враховувати їх відповідність характеру цього самого матеріалу. Відтак крім критеріїв-передумов художності, у літературно-критичному обігу існує поняття критеріїв-прикмет художності. Це поняття вбирає в себе різні характеристики змісту та форми художнього твору, врахування яких дає змогу успішно провести критичне дослідження. Серед цих характеристик є артистизм як необхідна умова естетичної насолоди, організація ігрової стихії, наявність вражаючого начала; оригінальність у ставленні письменника до дійсності, до системи традиційних духовних вартостей, до системи сучасних митцеві канонів, комунікативно-рециптивних взаємин у суспільстві; розширення тематики, збагачення прийомів сюжетобудування, характеротворення, способів мовного викладу тощо.

Законспектуйте: Таким чином, Літературна критика є одним із понять, умовно кажучи, „невимушеного застосування”. Етимологічний стрижень – судження, судити щось – дозволяє допасовувати його до найрізноманітніших, часом протилежних змістових модусів, розуміти критику як передусім мистецтво (Уайльд, Шеллінг, Шлегель,), науку (Л.Білецький, О.Бушмін, О.Галич, В.Романовський), або навіть як вид публіцистики чи журналістики (Ю.Борєв). Сучасне розташування літературної критики між наукою, художньою практикою, соціальними потребами та вимогами (М.Бернштейн) й винесення її у сферу комунікативно-прагматичного мислення (В.Брюховецький) мало на меті максимально специфікувати літературну критику. Водночас саме такий стан речей показує, що розуміння критики неможливе без усвідомлення її розмаїтих зв’язків з іншими галузями духовно-практичної діяльності людини. Р.Гром’як підсумував: „... критика – найширше за обсягом поняття, що передає сутність аналітико-синтетичного розгляду будь-яких об’єктивних явищ чи суб’єктивних картин...”. Особливістю літературної критики, на думку вченого, є те, що, „залишившись у своєрідному вигляді як компонент художнього твору, самооцінка задуму автора, оцінний аспект мистецтва є об’єктом уваги, предметом діяльності інших (курсив наш – Т.Ш.) людей, не авторів даного твору”. А.Компаньйон, розмежовуючи літературну критику й історію літератури, зазначив: „Літературною критикою я називаю такий дискурс творів літератури, де наголос припадає на досвід їх читання, де описується, інтерпретується й оцінюється смисл та ефект цих творів для читача хоча й компетентного, проте необов’язково вченого чи професіонала. Критика поціновує, робить присуд, своїм знаряддям вона має симпатію (або антипатію), тожсамість, самопроекцію, ідеальним місцем для неї є не університет, а салон (що зараз перевтілився в періодику); її первісною формою є світська бесіда”. Таким чином, виокремившись ще в першій третині ХІХ століття, літературна критика протягом цього й наступного, ХХ століття, – умовно кажучи, літературоцентричного періоду розвитку національних спільнот – лишалася об’єктивним показником культурного рівня суспільства, його гуманітарно-наукового потенціалу, здатності до діалогу, вільного розпросторення та апробації нових, полемічних думок та суджень, парадоксального осягнення вічних істин. Відтак літературна критика – це виявлення в мистецькому творі феномена сучасності шляхом спохоплення й розкриття її актуальних смислів, побачених у цьому творі. Ці смисли можуть бути обумовлені практикою життя, становити відображення ідеологічного статусу суспільства, його демократичної, чи, навпаки, тоталітарної, стратегії, занурення в певну культурну традицію чи рішучого поривання з нею. На думку вже згадуваного А.Компаньйона, між теорією літератури та її практичним утіленням, яким і виступає літературна критика, розташована ідеологія, яка й легітимізує процес утілення теорії на практиці.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте зв’язки літературної критики з літературознавством, публіцистикою, журналістикою.

2. У чому полягає актуальність літературної критики?

3. Назвіть критерії оцінки художнього твору.

4. Які завдання виконує літературна критика, які функції вона має?