Теоретичні концепції кредиту та їх розвиток

Із розвитком кредитних відносин та підвищенням їх ролі в житті суспільства кредит усе більше привертав до себе увагу науковців. Спочатку економічна думка зосереджувалася переважно на понятті кредиту, пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися дослідження механізму зв'язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. Нині економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу.

1. Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводиться до таких положень:

— об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

— кредит – це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає у перерозподілі цих благ у суспільстві;

— позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;

— банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти* а потім розміщуючи їх у позичку;

— пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Мілль.

А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об'єктом кредиту є не грошовий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, — це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований.

На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності в суспільстві не збільшенням капіталу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не було б за відсутності банків.

Погляди на кредит класиків політекономії розвивали і такі відомі економісти, як К. Маркс, Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та ін.

Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську та грошову політику тієї доби. Це стосується, зокрема, так званої грошової школи, представники якої об'єдналися навколо акта Р. Піля (1844), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичковий капітал — це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот має обмежуватися їх повним золотим забезпеченням.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв'язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва та вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку. Усе це було кроком уперед у вивченні кредиту, сприяло розкриттю утопічності концепцій щодо його "чудодійної" сили у створенні капіталу, в розвитку суспільного виробництва.

Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовлені тим, що класики не змогли до кінця з'ясувати різницю між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.

Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А. Сміт і Д. Рікардо не побачили його зворотного впливу на сферу виробництва, на обіг реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у кредиті, не визнаючи їх активного впливу на процес відтворення. Така однобічність позначилася і на трактуванні сутності позичкового процента. Вони не розгледіли залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал і його пропозиції, відносної самостійності руху процента та його впливу на зміну ринкової кон'юнктури.

У міру зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробництва, заміни справжніх грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту й банків у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для подальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями — експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

2. Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається такими основними положеннями:

— кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

— банки — це не посередники в кредиті, а "фабрики кредиту", творці капіталу;

— активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грошима й багатством. На думку Дж. Ло, за допомогою кредиту можна залучити та привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство й капітал.

Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього, на його думку, достатньо лише активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу повністю забезпечених грошей, Дж. Ло пропонував випускати нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну. Однак ці ідеї на практиці зазнали краху. Як тільки створений Дж. Ло банк розпочав випуск незабезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників натуралістичної теорії.

Проте з розвитком кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особливо сприяв цьому в другій половині XIX ст. англійський економіст Г. Маклеод. На відміну від Дж. Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; банки — "фабрики кредиту", вони створюють кредит, а значить — і капітал. Розглядаючи банки як "фабрики кредиту", Г. Маклеод цілком логічно доводив, що вирішальна роль у їхній діяльності належить активним операціям. На його думку, банки через депозитну чи готівкову емісію можуть здійснювати кредитні операції, внаслідок яких потім формуються депозити.

Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло і завдяки його невдалим експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним. Він попереджав, що в здатності банків помножувати капітали криється велика загроза. Тому Г. Маклеод навіть ставив завдання знайти межі "розумного" збільшення обсягів кредиту. Все це стало помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а водночас і кроком до зближення з натуралістичною теорією.

Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набирала експансіоністського характеру, у зв'язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.

Й. Шумпетер у своїй книжці "Теорія господарського розвитку" дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва, здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він упритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання.

Ще далі в розробленні кредитної політики згідно з ідеями капіталотворчої теорії кредиту просунувся А. Ган. На відміну від своїх попередників він зробив спробу пояснити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися під час кредитування за контокорентом. У такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тільки в короткострокових, а Й у довгострокових кредитах, отже, і в капіталах. За контокорентом банк може будь-коли збільшити "купівельну силу" підприємства, необхідну для залучення у його обіг робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує зрощування банків із підприємствами, їх постійний контроль над економікою.

Виходячи з цього, А. Ган розробив рекомендації щодо широкого використання кредитної політики для підтримування високої економічної кон'юнктури. Змінюючи умови кредитування, постійно форсуючи надання позик, банки можуть створити стільки "купівельної сили", скільки необхідно, щоб збільшити попит, запобігти кризі надвиробництва, згладити коливання економічного циклу. Рекомендації А. Гана користувалися великою популярністю в 20-ті роки XX ст., коли глибокі економічні кризи регулярно вражали капіталістичний світ. Проте тривала гіперінфляція в самій Німеччині сприяла падінню авторитету капіталотворчих рекомендацій. Під тиском цих обставин він дещо переглянув свої позиції. Замість політики постійної кредитної експансії А. Ган рекомендував періодично проводити кредитну рестрикцію.

Проте це не означало принципової відмови А. Гана від капіталотворчої теорії кредиту. Уже в 1960 р. вія стверджував, що значна частина висунутих ним у 20-ті роки XX ст. положень, які гостро критикувалися тоді його опонентами, в кінцевому підсумку набули загального визнання. Усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім, кейнсіанського напряму, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії кредиту.

Дж, М. Кейнс повністю сприйняв основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Ганом Дж. М. Кейнс думав, що кризи й безробіття можуть бути послаблені втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси.

Дж. М. Кейнс уважав за можливе посиленням кредитної експансії збільшити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіталу. Проте вплив цього чинника на збільшення попиту, а, отже, на послаблення кризового спаду та зростання зайнятості він бачив не прямим, а опосередкованим — через ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента знижується, то послаблюється перевага ліквідності та зростають інвестиції, які дають таку саму або більшу норму прибутку. Це сприяє швидкому виходу з кризового стану. У тому самому напрямі діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання через зростання доходів і зменшення процента за умов кредитної експансії.

Установлена Дж. М. Кейнсом залежність зростання економічної активності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому підсумку — внаслідок кредитної експансії базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Проте Дж. М. Кейнс розумів "вузькі місця" обох теорій і в своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання хотів їх обійти. Він теж відмовився від ідей своїх попередників щодо безмежних капіталотворчих можливостей кредиту та банків і радив поряд із кредитними інструментами широко використовувати інші заходи для регулювання економіки.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту широко застосовують у своїх теоретичних побудовах представники неокейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії, міцно ввійшли в сучасну світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки.

Разом із тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання свідчить про те, що в тривалому спорі представників натуралістичної та капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки виявилися і посередниками, і "фабриками" грошового капіталу, їх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте він не може зовсім відірватися від реального капіталу, а його самостійність має відносний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається теж шляхом синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.

Вступ

Кредит є істотним і значним відкриттям людства в сфері економіки, він відноситься до числа найважливіших категорій
економічної науки.
Говорячи про цю тему, не можна не згадати ті проблеми, з
якими зіштовхується наша економіка на перехідному періоді, що
вимагає більш радикальних перетворень у грошово-кредитній
сфері. Для таких перетворень необхідно ретельне вивчення теорій
кредиту як класиків економічної науки, так і сучасних учених.
Необхідно використовувати постулати, висунуті теоретиками, щоб на
їхній основі відповідно сформованим умовам застосовувати їх у
грошово-кредитному регулюванні економіки.
Необхідно приділяти увагу проблемі кредиту, тому що
економічний стан країни значною мірою залежить від стану
кредитно-грошової системи. Тому необхідно враховувати досвід,
накопичений розвинутими країнами в цій сфері, що користаються
теоріями кредиту протягом довгого часу, хоча можна сказати, що
кожна з цих теорій пояснювала тільки деякі явища в кожен
конкретний момент часу. Вивчення теорій кредиту дозволить більш
повно зрозуміти основу кредитного механізму.


1. Сутність натуралістичної теорії кредиту


1.1. Теоретичні доктрини представників натуралістичної теорії
кредиту


Спочатку натуралістичну форму кредиту обґрунтували видні
англійські економісти А. Сміт і Д. Рікардо. Цієї теорії
дотримували представники так називаної історичної школи Німеччини
й Австрії, французькі економісти Ж. Сей, Ф. Бастія й американський
Д. Мак-Куллох.
Основні постулати економістів натуралістичної теорії
укладалися в наступному:
· об'єктом кредиту є натуральні, тобто не грошові речовинні
блага;
· кредит являє собою рух натуральних суспільних благ, і тому він
є лише спосібом перерозподілу існуючих у даному суспільстві
матеріальних цінностей;
· позичковий капітал тотожній дійсному, отже, нагромадження
позичкового капіталу є прояв нагромадження дійсного капіталу, а
рух першого цілком збігається з рухом продуктивного капіталу;
· оскільки кредит виконує пасивну роль, те комерційні банки є
лише скромними посередниками.
Таким чином, представники натуралістичної школи давали
перекручене трактування сутності кредиту і його ролі в
капіталістичній економіці. Помилковість їхніх поглядів укладалася
зокрема, у тому, що вони не розуміли кругообігу промислового
капіталу в 3-х формах і сутності позичкового капіталу в грошовій
формі, отже самостійної ролі позичкового капіталу і його
специфіки.
Розглянемо погляди одного з головних теоретиків
натуралістичної теорії кредиту на прикладі праці Адама Сміта «Про
капітал, що позичається під відсотки».
«На свої запаси, що позичаються під відсотки, позикодавець
завжди дивиться як на капітал. Він очікує, що у встановлений
термін вони будуть повернуті йому і що позичальник протягом усього
цього часу буде сплачувати йому за це деяку щорічну ренту.
Позичальник може використовувати отримані кошти як капітал чи
запаси, що звертаються на безпосереднє споживання. Якщо він
використовує їх як капітал, він уживає їх на зміст продуктивних
pna3rmhj3b, що відтворюють їхню вартість з деяким прибутком. У
цьому випадку він може повернути капітал і сплатити відсотки, не
відчужуючи їх і не торкаючись інших джерел доходу. Якщо він уживає
їх для безпосереднього споживання, він відіграє роль марнотрата і
розтрачує на підтримку ледарства те, що було призначено на зміст
трудящих. У цьому випадку він уже виявляється не в змозі ні
повернути капітал, ні сплатити відсотки, не відчужуючи чи не торк аючись якого-небудь іншого джерела доходу, як, наприклад
нерухомого майна чи земельної ренти.
Майже позики усі в борг під відсотки беруться у грошах,
паперових чи ж золотих і срібних. Але в чому в дійсності має
потребу позичальник і що дає йому особу, що видає позику, це – не
гроші, а вартість грошей чи товари, які можна купити на них. Якщо
вони йому потрібні як фонд для безпосереднього споживання, він
може цей фонд скласти лише з цих товарів. Якщо вони йому потрібні
як капітал для продуктивного вживання, він тільки за рахунок цих
товарів може постачити робітників знаряддями праці, і засобами
існування, необхідними для виконання роботи. За допомогою позики
позикодавець як би надає боржнику своє право на відому частину
річного продукту землі і праці країни, якою він може
розпоряджатися за своїм розсудом.
Тому величина капіталу чи, як звичайно виражаються, сума
грошей, що може в якій-небудь країні віддаватися в позики під
відсотки, визначається не вартістю грошей, паперових чи металевих,
котрі служать коштом для здійснення різних позик у даній країні, а
вартістю тієї частини річного продукту, що, будучи отримана з
землі і від праці продуктивних робітників, призначається не просто
для відшкодування капіталу, що його власник не дає собі праці
застосовувати самоособисто. Тому що подібного роду капітали
звичайно позичаються і виплачуються назад грошима, то вони і
складають те, що називається грошовим капіталом. Цей капітал
відрізняється не тільки від земельного, але і від торгового і від
промислового капіталів, оскільки власники останніх самі
застосовують свої капітали. Проте навіть у грошовому капіталі
гроші являють собою як би “ассігновку”, що передає з одних рук в
інші ті капітали, що їхні власники не хочуть самі пустити в діло.
Капітали ці можуть на будь-яку суму перевищувати суму грошей, що
були знаряддям для передачі їх з рук у руки, оскільки ті самі
грошові знаки служать послідовно для здійснення як багатьох позик,
так і багатьох покупок. Так, наприклад, А позичає W 1000 фунтів,
на які W зараз же купує в У товари вартістю в 1000 фунтів. У,
якому гроші зараз не потрібні, віддає в позичку ті ж самі монети
Х, Х зараз же купує на них у З інші товари вартістю в 1000 фунтів.
З точно також і по тій же причині позичає їх Y, що у свою чергу
купує на них товари в D. Таким шляхом ті самі грошові знаки,
паперові чи металеві, можуть протягом декількох днів служити
коштом для здійснення трьох різних позик і трьох різних покупок,
ophwnls в кожному окремому випадку, угода по вартості дорівнює
всій сумі грошових знаків. Те, що три грошових капіталісти А, В и
С передають трьом позичальникам W, X і Y, зводиться до передачі
можливості зробити ці покупки. У цій можливості і складається
значення і користь позик. Капітал, відданий у борг трьома
грошовими капіталістами, дорівнює вартості товарів, які можна
купити на нього, і в три рази більше суми грошей, за допомогою
якої зроблені покупки. Попри все те ці позички можуть бути цілком
забезпечені, оскільки куплені боржниками товари вживаються так, що
до домовленого терміну повернуть разом з деяким прибутком таку ж
вартість у дзвінкій монеті чи в паперових грошах. І подібно тому,
як ті самі грошові знаки можуть у такий спосіб служити коштом для
здійснення декількох позик на суму, у три рази чи ж зовсім
аналогічним образом у тринадцять разів перевищуючу їхню вартість,
вони точно так само можуть у стільки ж раз послідовно служити і
коштом сплати боргу.
У такий спосіб на капітал, що позичений під відсотки, можна
дивитися як на “ассігновку” з боку позикодавця позичальнику на
деяку значну частину річного продукту при умові, що позичальник у
свою чергу буде протягом усього часу користування позикою надавати
позикодавцю щорічно невелику частину, називану відсотком, а до
кінця домовленого терміну позики повернути йому частину, що
дорівнює по величині тієї “ассігновці”, що спочатку одержав, що
називається сплатою боргу. Хоча гроші –дзвінкою монетою чи
папірцями –служать звичайно коштом для передачі як незначної, так
і великої частини річного продукту (відсотків і капіталу), вони
самі по собі являють собою щось відмінне від того, що передається
при їхньому посер едництві.
Відповідно до зростання в якій-небудь країні тієї частки
річного продукту, що, як тільки вона виходить з землі чи від праці
продуктивних робітників, призначається на відшкодування капіталу,
природно зростає разом з тим і те, що називають грошовим
капіталом. Зростання тих особливих капіталів, з яких власники їх
бажають одержати доход, не даючи собі праці особисто пустити їх у
справу, природно супроводжує загальне збільшення капіталів. Іншими
словами, у міру зростання капіталу країни поступово усе більше
збільшуються і розміри капіталу, що віддається в борг під
відсотки.
В міру збільшення капіталів, що у борг віддаються, неминуче
зменшується відсоток, чи ціна, яку приходиться платити за
користування цим капіталом. Це зменшення відбувається не тільки в
силу тих загальних причин, що звичайно знижують ринкову ціну
товарів відповідно до збільшення їхньої кількості, але й у силу
інших причин, що виявляють свою дію тільки в цьому особливому
випадку. В міру збільшення в країні капіталів неминуче зменшується
прибуток, який можна одержати від уживання їх у справу. Поступово
стає усе більш і більш важким знайти в межах країни вигідний
спосіб застосування для нового капіталу. У результаті цього
виникає конкуренція між різними капіталами, причому власник одного
намагається опанувати область, що зайнята іншим. Але в більшості
випадків він може сподіватися витиснути цей інший капітал з даної
області тільки в тому випадку, якщо він пропонує більш пільгові
умови. Він не тільки повинний продавати свої товари трохи дешевше,
але і для того, він змушений іноді робити свої закупівлі по більш
дорогій ціні. Попит на продуктивну працю завдяки збільшенню
капіталів, призначених на його зміст, зростає з кожним днем.
Робітники легко знаходять собі роботу, але власники капіталів
випробують утруднення в підшуканні робітників. Їхня конкуренція
між собою перевищує оплату праці і знижує прибуток з капіталу. Але
якщо прибуток, що може бути отримана від додатка капіталу,
зменшується, таким чином, так сказати, з обох кінців, те і ціна,
яку можна платити за користування їм, тобто норма відсотка,
повинна теж неминуче зменшуватися.
У деяких країнах законом було заборонене стягування грошового
відсотка. Але оскільки скрізь користування грошима може приносити
деякий прибуток, остільки і випливає скрізь що-небудь платити за
користування ними. Ця заборона, як виявилося на досвіді, замість
rncn, що б запобігти тільки підсилювала лихварство, тому що
боржнику приходилося платити не тільки за користування грошима,
але і за ризик якому піддавався кредитор, приймаючи винагороду за
це користування. Він був змушений, якщо можна так виразитися,
страхувати кредитора на випадок кари за лихварство.
У країнах, де стягування відсотка дозволене, закон з метою
запобігання вимагання лихварів звичайно встановлює максимальну
норму відсотка, яка може стягуватися не викликаючи на це кари. Ця
норма повинна завжди трохи перевищувати саму нижчу ринкову чи ціну
ту ціну, що звичайно сплачується за користування грошима особами,
що можуть представити найбільш вірне забезпечення. Якщо ця норма
встановлюється нижче нижчої ринкової норми, то наслідки цього
будуть майже такі ж, як і при повній забороні стягуванні відсотка.
Кредитор не захоче позичати свої гроші дешевше тієї вартості, що
має користування ними, і боржник повинний платити йому за ризик,
якому той піддається, беручи з нього повну вартість такого
користування. Якщо норма відсотка встановлюється в розмірі саме
нижчої ринкової ціни, це підриває в чесних людей, що поважають
закон своєї країни, кредит усіх тих, хто не в змозі представити
найкраще забезпечення, і змушує останніх прибігати до лихварів-
здирників. У такій країні як Великобританія, де гроші уряду
позичаються по 3%, а приватним особам позичаються під вірне
забезпечення по 4 і 4,5 відсотки, установлена нині норма в 5
відсотків представляється, мабуть, найбільш відповідною.
Слід, однак, відзначити, що законна норма відсотка, хоч вона
і повинна перевищувати нижчу ринкову норму, усе-таки не повинна
перевищувати її занадто на багато. Якби, наприклад, законна норма
відсотка була встановлена у Вел икобританії на такому високому рівні, як 8 і 10 відсотків, то
велика частина грошей, що віддаються в борг, позичалася б
марнотратам і спекулянтам, що одні виявили готовність платити
такий високий відсоток. Розсудливі люди, готові давати за
користування грошима не більше чим частину того, що вони можуть
одержати самі в результаті користування ними, не ризикнуть
конкурувати з ними. Таким чином, значна частина капіталу країни не
буде попадати в руки саме тих людей, що швидше за все можуть дати
їм вигідне і прибуткове застосування, дістанеться тим, хто швидше
за все розтратить і знищить його. Навпроти, там, де законна норма
відсотка встановлена лише трохи вище нижчої ринкової норми,
звичайно будуть воліти мати в боржниках людей розсудливих і
обережних, чим марнотратів і спекулянтів. Особа, що дає в борг
гроші, одержує з перших майже такий же відсоток, який може брати з
останніх, а тим часом його гроші набагато безпечніші в руках
перших, чим у руках останніх. Значна частина капіталу країни
попадає, таким чином, у такі руки, у яких він швидше за все буде
застосований з вигодою.»
Таким чином, натуралісти трактували кредит як спосіб
перерозподілу матеріальних цінностей у натуральній формі, тоді як
насправді кредит є рух позичкового капіталу. Ототожнюючи
позичковий капітал і дійсний капітал, натуралісти не розуміли не
тільки ролі кредиту і його творців –банків, але і його двоїстого
характеру, у силу якого кредит може сприяти як розширенню
капіталістичного відтворення, так і його протиріч.
При усіх своїх негативних сторонах натуралістична теорія мала
ряд позитивних аспектів: натуралісти правильно вважали, що кредит
не створює реального капіталу, що утворюється в процесі
виробництва, не перебільшували його ролі, підкреслювали залежність
відсотка від коливання і динаміки прибутку.



2. Сутність капіталотворчої теорія кредиту


2.1. Теоретичні доктрини представників капіталотворчої теорії
кредиту


Ця теорія виникла раніше натуралістичної –ще до початку XVIII
в. Її засновником є англійський економіст Дж. Ло (1671-1729).
Причиною появи капіталотворчої теорії кредиту з'явилася емісія
банкнот, що розширила сферу грошового обігу за межі металевого
грошового обігу і тим самим сприяла зростання капіталістичного
виробництва. Дж. Ло, не зрозумівши дійсної ролі грошей у процесі
відтворення, приписував їм вирішальну роль у розвитку економіки.
Він вважав, що наявність невикористаних земель і робочих рук є
наслідок недостатньої кількості грошей. Разом з тим найпростіший
спосіб збільшення кількості грошей без розширення видобутку золота
він бачив у кредиті і випуску кредитних грошей.
Дж. Ло ототожнював кредит із грошима і багатством. На його
думку кредит здатний надати руху всім невикористовуваним
можливостям країни, створювати багатство і капітал. Банки він
розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Ло належить
ідея про організацію емісійного банку.
К. Маркс відносив Дж. Ло до головних провісників кредиту, яким
властивий «... приємний характер помісі шахрая і пророка». Дж. Ло
був шахраєм, оскільки він використовував емісію банкнот не по
призначенню –для особистого збагачення і покриття державних
витрат. Однак він був у визначеному змісті і пророком, оскільки ще
на зорі розвитку кредитної системи передбачав важливу роль кредиту
і банків у розвитку капіталізму.
Капіталотворча теорія кредиту, хоча і виникла раніш
натуралістичної, майже протягом усього домонополістичного періоду
капіталізму не була популярною. Тільки в другій половині XIX в.
вона була відроджена англійським економістом Г. Маклєодом (1821-
1902).
Ґрунтом для відродження капіталотворчої теорії кредиту, а
потім і завоювання нею пануючого положення з'явився інтенсивний
розвиток кредитних операцій банків на основі депозитної емісії.
Уже на початку другої полов ини XIX в. в Англії в сукупній грошовій масі понад 50% складали
депозити. Цей ріст депозитів з'явився коштом зростання
капіталістичного виробництва, у якому вирішальну роль грали банки,
які Маклєод називав фабриками кредиту, маючи на увазі надання
банками кредитів за рахунок депозитної емісії.
Питання кредиту він розглядав не з погляду його ролі в
суспільному відтворенні в цілому, а с точки зору банкіра. Усе, що
має купівельну силу, він вважав багатством і продуктивним
капіталом. Тому надані банками кредити за рахунок депозитної
емісії –це таке ж багатство і капітал.
Також він висунув положення про те, що створювані банками
кредитні гроші є продуктивним капіталом. Вони створюють кредитні
знаряддя обертання і тим самим забезпечують умови для перетворення
товарного капіталу в грошовий, тимчасово вільна частина якого
потім приймає форму позичкового капіталу. Називаючи банки
«фабриками кредиту», Г. Маклєод вважав, що в їхній діяльності
пріоритет належить активним операціям. Ця ідея одержала подальший
розвиток в роботах інших західних економістів.
Й. Шумпетер і А. Ган, як і всі представники капіталотворчої
теорії кредиту, сильно перебільшували роль кредиту і банків у
розвитку капіталістичного виробництва. Й. Шумпетер вважав, що
розширене відтворення починається зі створення банками додаткової
купівельної сили, тобто кредитування капіталістичних підприємств
за рахунок депозитної емісії як єдиного джерела фінансування
приросту виробничих потужностей. Завдяки банкам, як затверджував
Й. Шумпетер, створюються для усіх, хто має талант підприємця,
незалежно від успадкованого багатства, рівні можливості успіху в
підприємницькій діяльності. Талант підприємця досягає успіху
завдяки кредиту банку.
Причину утворення капіталу А. Ган бачив у кредитуванні. З
цього приводу він писав: «Утворення капіталів не є наслідком
заощаджень, а кредиту; кредит передує капіталоутворенню». І далі:
«Без кредитування не могли б провадитися ніякі капітальні блага,
не могло б відбуватися капіталоутворення в змісті утворення
засобів виробництва...».
На думку цих економістів, банки є не стільки посередниками в
кредиті, скільки творці кредиту і капіталів. Посередником банк
виступає тільки тоді, коли джерелом позичок є реальні внески. Якщо
ж джерело позичок –депозитна емісія, то вони стають творцем
кредиту і капіталу. Оскільки в останньому випадку активні операції
tnpl`k|mn передують пасивним, то вони роблять висновок про те, що
примат належить не пасивним, а активним операціям. Таке розуміння
ролі банків помилково. Надання банками позичок за рахунок
депозитної емісії, якщо розглядати його неформально, так само є
посередницькою функцією. Воно відрізняється від надання позичок за
рахунок реальних внесків тільки послідовністю операцій і тим, що
супроводжується створенням додаткових платіжних коштів.
Коли джерелом позичок є реальні внески, у банку спочатку
виникають зобов'язання стосовно вкладників, а потім, коли
віддаються гроші в позичку, виникають вимоги до боржників. При
кредитуванні за рахунок депозитної емісії вимоги і зобов'язання
виникають одночасно. При кредитуванні у формі овердрафта кредит
надається в момент оплати банком зобов'язань клієнтів-боржників.
Унаслідок цього в банків виникають вимоги до клієнтів-боржників і
зобов'язання стосовно тих клієнтам, на рахунки яких перелічуються
гроші. Аналогічно здійснюється і кредитування попереднім
зарахуванням позички на поточний рахунок клієнта. До використання
позички боржником взаємна заборгованість банку і клієнта дорівнює
нулю. Коли позичка використовується боржником, те одночасно з
вимогою банку до боржника виникає зобов'язання стосовно клієнта,
на рахунок якого перерахована позичка.
Таким чином, при кредитуванні як за рахунок реальних внесків,
так і за рахунок депозитної емісії, джерелом кредиту є кошти
клієнтів, роль банків зводиться до посередництва.
Отже, виробництво розвивається не тому, що банки створюють
кредит, а навпаки, банки можуть створювати кредит тому, що
розвивається вироб ництво і виникає в зв'язку з цим потреба в кредиті. Якщо ж банки
здійснюють кредитування незалежне від потреб виробництва в ньому,
як це має місце при кредитуванні держави для покриття його
непродуктивних витрат, то воно неминуче веде до надлишкового росту
платіжних коштів і їх інфляційному знеціненню.
К. Маркс писав, що розвиток капіталістичного виробництва був
би неможливий без системи кредиту, але «... не слід створювати
ніяких міфічних представлень про продуктивну силу кредиту,
оскільки він лише надає в розпорядження грошовий капітал чи
приводить його в рух».