АКТ ДРУГИЙ, сцена сьома

Ми даємо зворотний кадр і бачимо залу розкішного театру на Бродвеї, де вибухає японська бомба і стріляє шрапнеллю в Юла Бріннера[172]в ролі Дуайта Д. Ейзенхауера. Військовий корабель США «Арізона» нахиляється на правий борт, загрожуючи перекинутися на Віру‑Еллен[173], яка співає роль Елеонори Рузвельт. Військовий корабель США «Західна Вірджинія» перекидається на Невіла Чемберлена[174]та Лігу Націй.

Поки «Зеро» атакують Івора Новелло[175], моя міс Кеті лізе на фок‑щоглу лінкора, якому загрожує зенітний вогонь і Лайонелл Етвіл[176], тримаючи чеку ручної гранати в зубах. Різко смикнувши головою, міс Кеті висмикує чеку, розмахується, щоб метнути гранату, але кидає її занадто далеко. Чавунний ананас проноситься повз Хірохіто і влучає в Романі Романі, який сидить у струнній групі в оркестровій ямі.

З місця в партері – п’ятий ряд, центр – хтось верещить: «О, припиніть, нехай вам трясця!» Ліліан Гелман підводиться, розмахується згорнутим екземпляром партитури, рубає нею повітря, наче стеком. Лілі репетує: «Просто припиніть! – Вона репетує: – Ти допомагаєш та заспокоюєш ворога!»

На сцені вся імператорська японська армія повільно зупиняється. Убиті моряки, розкидані по палубі військового корабля США «Теннессі», встають і крутять головами, щоб розім’яти здерев’янілі шиї. Молодший лейтенант Джо Тауссіґ повертає військовий корабель США «Невада» до порту, а Лілі піднімається на авансцену. Її слина виблискує у вогнях рампи, коли вона верещить: «Fouette еn tournant[177], коли кидаєш гранату, ти, дурна сучко!» Щоб показати, як треба, Гелман випростовується, тремтить на кінчику пальця, потім б’є піднятою ногою повітря і крутиться. Вона б’є та крутиться, і кричить: «І роби повний оборот, а не половину...»

Під кутом 180 градусів ми бачимо Теренса Террі і мене – ми сидимо у задніх рядах партеру в оточенні розмаїття мішків для одягу, коробок для капелюхів і покинутих дітлахів. Більше в партері ніхто не сидить. Террі робить припущення, що міс Кеті навмисно так невміло кидає гранату. Минулого разу вона влучила у Барбару Бель Ґеддес[178]. До того граната відскочила від твердою скальпа Г’юма Кроніна[179]. Якщо Вебстер планує вбити її на піку нового сценічного успіху, пояснює Террі, для міс Кеті навряд чи є сенс у тому, щоб перемогти злого імператора Сьо‑ву. Якщо рецензії на прем’єру будуть бурхливими, це тільки посилить небезпеку для неї.

На сцені Лілі Гелман робить ідеальний крок pas de bouree[180]і водночас стріляє прямо проміж очей Бадді Ебсена[181].

Передаючи пістолет міс Кеті, Гелман каже: «А тепер спробуй сама...»

Вона не влучає і вбиває Джека Елама[182]. Ще один постріл – і куля відлітає рикошетом від військового корабля США «Нью‑Джерсі» та ранить Сід Чарісс[183].

Я роблю записи в блокноті, що лежить у мене на колінах, схиливши голову над роботою. Під блокнотом я ховаю останню переробку «Рабині кохання» – четверту чернетку останнього розділу. Сценарій після автобуса, після ями з ведмедями гризлі, після страти у ванні з бульбашками.

На сцені Лілі Гелман виконує серію jetes[184], водночас прицілюючись з вогнемета в «Летючих Ескаланте».

Через прохід від Террі я сиджу і пишу – сторінки блокнота розгорнуті в мене на колінах – у неясному світлі. Кінчик моєї авторучки шкрябає, сковзає, залишає рядки та речення на кожній сторінці; я кажу, що пам’ять – це всього лише особистий вибір. Дуже обміркований вибір. Коли ми пригадуємо когось – батьків, чоловіка чи дружину, друга – кращими, ніж вони, мабуть, були, ми робимо так, щоб створити ідеал, щось таке, чого ми самі можемо прагнути. Але коли ми пам’ятаємо когось як п’яницю, брехуна, нахабу – ми просто створюємо виправдання власній поганій поведінці.

Не підводячи очей від блокнота, я кажу – наскільки це можна сказати про людей, які читають такі книжки. У найкращому разі люди шукають високі зразки для наслідування, такі, як Кетрін Кентон, на створення якої я витратила все своє життя. Інші читачі шукатимуть дешевих проституток у книзі Вебстера Карлтона Вестворда III, для того щоб мати спокій і дозвіл для свого дешевого, безладного життя.

Усі люди шукають або причини для того, щоб бути хорошими, або виправдань за те, що вони погані.

Можете назвати мене елітаристкою, але я, все ж таки, не Мері Пікфорд.

На сцені Лілі б’є в долоні, двічі, й каже: «О’кей, давайте іде раз, з того моменту, коли скалки бомби рвуть на шматки капітана Мервіна Бенніона[185]».

У тиші всі присутні, від Рікардо Кортеса[186]до Гоуп Ленґ[187], Балко моляться за те, щоб пережити міс Гелман і таким чином уникнути долі потрапити після смерті до її огидної само‑міфології. Її синдром Туретта, звичка згадувати імена знаменитостей, покладена на музику Отто Гарбахом. У присутності міс Гелман атеїстів не буває.

Лілі Гелман верещить: «Кетрін!»

Міс Кеті верещить: «Гейзі!»

Ш‑ш‑ш‑ш, ревіння віслюка, гав... Боже милостивий.

У нас завжди знайдеться конкретна особа, яку можна звинуватити.

Правда про погану гру міс Кеті в тому, що вона весь час шукає випадкову міну чи гвинтівку, які мають покінчити з її життям. Вона не може зосередитися через острах, що вона не встигла прочитати будь‑яку нову версію «Рабині кохання» і може загинути будь‑якої миті. Через військовий корабель, що вибухне. Через прожектор, який зірветься із софітів. Будь‑який бутафорний розкладний ніж може бути замінений на справжній кинджал, який опиниться в руках якогось японського солдата, який про це нічого не знає, або Аллана Дуана[188]. Поки ми тут сидимо, Вебстер Карлтон Вестворд III може припасовувати бомбу або накачувати отруйний газ до гримерки міс Кеті. За таких обставин, звичайно, вона не може пристойно впоратися із pas de deux[189].

Террі каже: «Чому ти залишаєшся з нею? – Він питає мене: – Чому ти залишалася з нею всі ці роки?»

Тому, відповідаю я, що життя Кетрін Кентон – це моя робота, яку ще не закінчено. Дружина лорда Байрона. Дружина Папи Інокентія VI і дружина Пауля фон Гінденбурґа, мабуть, найкращі роботи міс Кеті, але вона – моя найкраща робота. Не відволікаючись від написання своїх карлючок, я кажу, що міс Кеті – мій незакінчений шедевр, а художник не залишає роботу, коли зустрічає труднощі. Або коли предмет мистецтва починає зустрічатися з негідними чоловіками. Моя професія – не няня чи ангел‑охоронець, але ж я виконую обов’язки їх обох. Моя постійна робота – це те, що Волтер Вінчелл називає «Квочкою для зірок». «Доглядач знаменитостей», за висловом Ельзи Максвелл.

Я знову знаходжу найостанніший варіант Вебстерової пристрасної інтимної біографії і протягую її через прохід Террі.

Не встаючи з місця, Террі питає: «Як так вийшло, що її не вбило струмом?»

Міс Кеті вже кілька днів не приймає ванну, кажу я йому.

Від неї тхне тим, що Лоуелла Парсонз називала «Ароматом кохання».

Террі нахиляється й забирає сторінки з моєї витягнутої руки. Проглянувши першу сторінку, він читає: «Ніхто не зміг би передбачити, що до кінця цього дня моя найкоханіша Кетрін розіб’є всі, до останньої, кістки у своєму спокусливому тілі, а її чарівна голлівудська кров буде розбризкана на половині центру Манхеттена...»