АКТ ДРУГИЙ, сцена дев’ята

Пробачте мені, будь ласка, але я повинна ще раз порушити четверту стіну. У той самий час, коли міс Кеті викручується та парирує зазіхання на своє життя, відбувається цікава зміна. Постійна загроза жорстокої смерті перетворює Кетрін Кентон на напружений м’яз. Постійна загроза отрути вбиває її апетит, а необхідність буди постійно пильною утримує її від віддавання утісі пігулок і алкоголю. В умовах такої напруженості її хребет став негнучким від рішучості. Її груди постійно випнуті, живіт підібраний, і вона несе себе із хоробрістю солдата, який прямує на поле бою. Присутність смерті, що завжди переслідує, завжди поряд, пробудила в ній почуття вібруючого життя. Троянди квітнуть на щоках моєї міс Кеті. Її фіалкові очі виблискують, готові зустріти несподівану небезпеку.

Більшою мірою, ніж усі пластичні операції та вся існуюча косметика, жах перед неминучою загибеллю повернув міс Кеті до яскравого, юного життя.

Навпаки, Вебстер Карлтон Вестворд III, колись такий молодий та ідеальний, тепер здається виснаженим, пораненим, постраждалим у бою, його вродливе обличчя атакують зморшки... подряпини... стібки. Густе волосся зразка Вебстера спадає пасмами й клубками. Зазнаючи поразки кожного разу, він переймає поведінку відлупцьованого, лякливого пса.

І втім, він продовжує, якими б не були його мотиви, залишатися з моєю міс Кеті. Завжди залишається можливість того, що ми не передбачимо якийсь замах, і міс Кеті мусить завжди бути насторожі. Одного разу, через напад обережності, вона зіштовхнула молодого Вебстера зі сходів біля фонтана Віфезда, і він і досі трохи кульгавий – щоб вилікувати йому щиколотку, хірурги вставили йому стальний стрижень. Іншого разу, в «Російському кафе», коли вона невірно зрозуміла його швидкий жест і вирішила, що він замислив недобре, вона проколола йому руку гострим ножем, щоб захиститися. Іншого разу вона зіштовхнула його з платформи метро. Його обличчя стовідсоткового американця посиніло й опухло від опіків, спричинених тим, що міс Кеті напала на нього з палаючим банановим десертом. Його яскраво‑карі очі тьмяні й налиті кров’ю від профілактичного удару крокетним молотком міс Кеті.

Ось така цілковита зміна: у той час коли міс Кеті стає більш енергійною та сповненою життя, зразок Вебстер усе більше занепадає у старечу неміч. Незнайомець, якби зустрів цю пару вперше, опинився б у важкому становищі, вирішивши сказати, хто з них старший, а хто молодший. Беручи до уваги її пихатий вираз обличчя, важко вирішити, що, з точки зору міс Кеті, більш огидне: очевидні плани Вебстера вбити її чи те, що мужності в ньому все менше й менше.

А з усіма цими шрамами, опіками й подряпинами цей скалічений зразок Вебстер більше схожий на того монстра, про якого я попереджала міс Кеті.

У жорсткому переході ми швидко переходимо до наступного кадру – генеральної репетиції нової постановки на Бродвеї, у той момент, коли лунає музика, а весь акторський склад співає, у той час коли міс Кеті піднімає американський прапор на острові Іото, а їй допомагають Джек Вебб і Акім Таміров[199]. Вишикуваний, як у Флоренза Зіґфелда[200], хор із красунь Мака Сеннета[201]піднявся, коли військові з японської імператорської армії в розроблених Едіт Гед[202]коротеньких костюмах, які майже нічого не прикривають, зчепилися ліктями й стали танцювати, так високо піднімаючи ноги, що було видно їхні фашистські сідниці. Спектакль займає весь кадр, зйомка йде із середньої відстані, зображення наповнено рухом, кольором і музикою, поки камера не від’їжджає і ми не бачимо, що ряди партеру – знову – майже всі порожні.

Луїза Райнер співає трохи фальшиво під час «Різанини в Нанкіні», а Конрад Фейдт помилився в кількох танцювальних па під час «Маршу смерті в Корреґідорі», але в усьому іншому перша дія, здається, пройшла гладенько. Постійний плюмаж, справжня грибоподібна хмаринка з білого сигаретного диму підіймається з місця Ліліан Гелман у центрі п’ятого ряду; на флангах сидять Майкл Кертіс[203]і Сінклер Льюїс[204]. На Західній 34‑й стрит уже стоїть намет із написом: ««Безумовна капітуляція» – у ролях Кетрін Кентон і Джордж Цукко. Музика й лібрето Джерома Керна та Вуді Ґатрі[205]». Біля службового входу розвантажують вантажівку від друкаря – цілі стоси глянсуватих програм. За кулісами Елай Воллак у ролі Говарда Г’юза[206]щось робить, сидячи в кабіні макета «Смерекового гусака»[207]в натуральну величину, якого виготовили з бальзи.

Падає завіса в кінці першої дії, а дівчата з хору біжать переодягтися в розшиті блискітками костюми акул для сцени потоплення військового корабля США «Індіанополіс» на початку другої дії. Рей Болджер готується померти від того, що серце його переповнилося кров’ю – у ролі Франкліна Делано Рузвельта. Джон Мек Браун готується прийняти посаду в ролі Гаррі Трумена навпроти маленької епізодичної появи Енн Сазерн[208]у ролі Марґарет Трумен.

Посеред моря вільних місць сидимо ми з Теренсом Террі – у двадцятому ряду, в центрі, а нас підпирають пакунки й сумки з товарами від «Блумінґдейлс» і різноманітні пляшки‑термоси.

На самоті в дванадцятому ряду, справа від сцени, сидить Вебстер Карлтон Вестворд III, не зводячи своїх яскраво‑карих очей з фігури міс Кеті. Його широкі плечі нахилилися вперед, обидва лікті спираються на коліна, американське обличчя повернуте до неї у світлі прожектора.

Якщо сидіти ближче ніж у п’ятнадцятому ряду, фарбоване волосся міс Кеті виглядає жорстким, наче дріт. Її жести нервові й напружені, її тіло оточене страхом і тривогою, роблячи з неї те, що Лоуелла Парсонз назвала б «Нафарбована людина‑палиця». Незважаючи на постійну загрозу вбивства, вона відмовляється повідомити поліцію через острах, що з неї будуть сміятися В. Г. Мурінґ у «Філм Віклі» чи Гейл Гортон у «Фотоплей» – зобразять її як недоумкувату колишню, засліплену інтриганом‑жиголо. Це вибір між молотом і ковадлом: бути вбитою і приниженою в книзі, яку написав Вебб, чи залишитися живою й приниженою Донованом Педельті чи Міріам Ґібсон у журналі «Скрін бук».

Робітники сцени змінюють гіпсові скелі острова Іото на парусиновий корпус приреченого «Індіанополіса», я неохайно продовжую записи. Моя авторучка шкрябає по паперу, пишучи рядок за рядком – я розробляю план і змову про те, як урятувати мою міс Кеті.

Дивлячись на зразок Вебстера, на риси ідола денних спектаклів, на американський профіль Вебба, Террі питає, чи ми знайшли новий план убивства.

Посеред речення, не перериваючи писати, я знову знаходжу останні сторінки «Рабині кохання» й кидаю їх на коліна Террі. Я кажу йому, що знайшла цей новий варіант у валізі Вебстера сьогодні вранці.

Террі питає, чи я організувала охорону для прем’єри наступного тижня. Якщо ні, він може заїхати по мене до таунхауса. Його очі швидко рухаються туди‑сюди по надрукованих сторінках, а він питає, чи міс Кеті вже бачила цю версію своєї кончини.

Перегорнувши сторінки, не припиняючи писати, я кажу йому – так. Через це вона така vibrato[209].

Дивлячись поверх сторінок «Рабині кохання», крадькома кидаючи погляд на мої записи, він питає, що я пишу.

Податкову декларацію, кажу я йому. Я знизую плечима і кажу, що відповідаю на листи шанувальників міс Кеті. Переглядаю її контракти й капіталовкладення. Нічого особливого. Нічого дуже важливого.

Читаючи вголос з нового фіналу історії життя міс Кеті, Террі каже: «Кетрін Кентон цього не знала, але японські якудза заслужено відомі в цілому світі як безжальні, кровожерливі наймані вбивці...»