АКТ ДРУГИЙ, сцена друга

Вебб планував убити її – цієї ночі. На сьогоднішній вечір вони замовили столик у «Каб Рум» разом із Аллою Назімовою, Омаром Шаріфом, Полем Робсоном і... Ліліан Гелман. В їхні плани входило провести другу половину дня разом, одягнутися ближче надвечір і спіймати таксі до ресторану. Міс Кеті передає мені рукопис і наказує потихеньку повернути його на місце у валізі Вебба – під сорочками, але на туфлях, які притиснуті до одного кутка.

Ця сцена розпочинається дуже довгим кадром шахового павільйону на скелях Кіндерберґа. З цієї відстані моя міс Кеті та я здаємося двома крихітними фігурами, які йдуть доріжкою з павільйону, зменшені хмарочосами на задньому плані, загублені серед величезних деталей ландшафту, але наші голоси звучать чітко. Навколо нас панує тиша, що накрила галас і гудіння великого міста.

Ми двоє, крокуючи на відстані, єдина пара, що залишається разом. Постійно залишаємося в центрі цього дуже, дуже довгого кадру. Навколо нас поодинокі віддалені фігури бігають, катаються на скейтах, прогулюються, але ми з міс Кеті проходимо через зорове поле тим же рівним кроком – дві крапки, що мандрують навпрямки, наче вони цілковита єдність, йдуть однаковими повільними кроками. У тандемі. Наші кроки однакової довжини.

Коли наші фігури завбільшки із крапки перетинають загальний план, голос міс Кеті каже: «До поліції йти не можна».

У відповідь мій голос питає: «Але чому?»

«І нам також не можна навіть згадувати про це нікому з журналістів», – додає міс Кеті.

Її голос провадить далі: «Я не хочу пережити приниження скандалом».

Немає нічого кримінального в тому, щоб написати оповідь про чиюсь кончину, каже вона, особливо якщо це кончина кінозірки, суспільного діяча. Звичайно, міс Кеті могла б звернутися до суду з проханням видати заборонну постанову, стверджуючи, що Вебб начебто скривдив її чи погрожував їй, але така поведінка зробить цей ганебний епізод відкритим для широкого загалу. Підстаркувата королева кіно, яку оманою примусили фарбувати волосся, сісти на дієту та скакати по нічних клубах, – вона ж буде мати вигляд старої маразматички з оповіді Томаса Манна.

Навіть якщо Вебб не вб’є її, це зроблять таблоїди.

Ми з нею, майже невидимі на відстані, рухаємося далі через цей довгий, довгий кадр. Навколо нас парк поглинають сутінки. Але наша подвійна плямочка рухається з тією ж постійною швидкістю – не швидше й не повільніше. Ми йдемо, а камера слідкує за нами, так що ми весь час залишаємося в центрі кадру.

Годинник б’є сім разів. Вежа з годинником у парковому зоопарку.

Обід замовлено на восьму.

«Вебб написав усю цю кляту книжку, – каже голос міс Кеті. – Навіть якщо я зустрінуся з ним віч‑на‑віч, навіть якщо мені вдасться врятуватися від сьогоднішньої змови, його план може й не закінчитися тут і зараз».

Серед звуків навколишнього фону ми чуємо автобус, що проїжджає, – ревуче нагадування про те, як мою міс Кеті розірве на скривавлені шматочки. Можливо, лише через годину чи дві. Її золотаво‑каштанове волосся кінозірки та ідеальні зуби, білі й блискучі, як протези Кларка Ґейбла, застрягнуть у хромованій, усміхненій решітці радіатора. Її фіалкові очі вирвуться з нафарбованих западин і будуть витріщатися з жолоба на юрбу її вражених острахом шанувальників.

Вечір стає темнішим, коли наші крихітні фігури наближаються до кінця парку, до Пятої авеню. І через секунду всі вуличні ліхтарі вмикаються і яскраво світять.

У ту ж саму мить одна крихітна фігура зупиняється, а друга фігура робить ще кілька кроків, рухаючись уперед.

Голос міс Кеті каже: «Стій». Вона каже: «Треба побачити, куди все це нас приведе. Треба прочитати другий варіант, і третій, і четвертий, щоб побачити, як далеко Вебб зайде, щоб завершити свою жахливу книжку».

Я маю потайки покласти цей варіант назад, до його валізи, і кожного дня, в міру того як міс Кеті уникатиме кожної наступної спроби вбивства, ми маємо дивитися наступний варіант, щоб передбачити наступний план. Доки ми не придумаємо вихід.

Коли світло світлофора змінюється, ми переходимо П’яту авеню.

Великий план нас двох, які підходять до таунхауса міс Кеті; середній план того, як ми підіймаємося сходами до дверей. З вулиці ми бачимо, що у вікні другого поверху чиясь волохата рука притримує завіси, а яскраво‑карі очі спостерігають за нашим поверненням. Із середини будинку до нас лунають кроки, які спускаються сходами. Двері розчиняються – у світлі фойє стоїть пан Вестворд. На ньому двобортний смокінг від «Брук Бразерз», як і написано в останньому розділі «Рабині кохання». У петлиці – орхідея. Два кінці білої краватки‑метелика вільно звисають навколо його коміра – Вебстер Карлтон Вестворд III каже: «Треба поспішати, якщо хочемо встигнути». Дивлячись на нас згори вниз, він бере кінці краватки й нахиляється, кажучи: «Ти не помреш, якщо допоможеш мені з цим?»

Ці руки, ніжні знаряддя, які він використає для скоєння вбивства. За цією посмішкою – хитрий розум, який спланував цю зраду. І що ще гірше – побрехеньки, які він написав про мою міс Кеті та її сексуальні пригоди, вони з часом стануть вишнями, що їх зірвуть Фрейзер Хант із «Фотоплей», Кетрін Альберт із журналу «Модерн скрін», Шейла Ґрехем, усі різноманітні донні риби з «Конфіденшиал» і всі наступні біографи майбутнього. Ці дешеві, придуркуваті, огидні вигадки скаменіють і стануть твердими, наче діамат, наче викарбуваними із каменю фактами на віки вічні Розпусна брехня завжди поб’є шляхетну правду.

Фіалкові очі міс Кеті зустрічаються з моїми.

Повз нас по дорозі реве автобус – трясе землю своєю вагою і залишає за собою хвіст смердючих дизельних вихлопів.

Повітря навколо нас крутиться у вирі, сповнене піску й важке від загрози неминучої смерті.

Потім міс Кеті підіймається сходами ґанку, де чекає зразок Вебстер. Ставши навшпиньки, вона починає зав’язувати білу краватку. Її обличчя кінозірки на один подих від його. На цю мить і на найближче майбутнє вона ставить себе якнайдалі від постійного, хижого потоку омнібусів.

А Вебб – лихий, брехливий покидьок, дивиться на неї та цілує її у чоло.