АКТ ПЕРШИЙ, сцена чотирнадцята

У кадрі – я, я біжу, на уніформу покоївки накинутий тренч, який метляється спереду, відкриваючи чорну сукню й білий фартух. У зйомці за рухом я поспішаю доріжкою парку, десь між молочною крамницею та каруселлю, я хапаю повітря широко відкритим ротом. Камера розвертається на 180 градусів, і ми бачимо, що я поспішаю до важких валунів та скелястих скиб Кіндерберґа. Камера слідкує за моїм поглядом, і ми бачимо, що я не зводжу очей із павільйону з цегли, у формі знака «STOP», який притулився на самісінькій верхівці скель.

З’являється інший кадр: великим планом – телефон, який стоїть на столику в фойє таунхауса міс Кеті. Телефон дзвонить.

Кадр зі мною – я біжу, моє волосся розвівається за непокритою головою. Коліна підкидають фартух у повітря.

Кадр із телефоном, який дзвонить і дзвонить.

Кадр зі мною – я обминаю бігунів. Я ухиляюсь від матусь, які штовхають коляски, і людей, які вигулюють собак. Я перестрибую через шворки, наче через тин. Переді мною павільйон із цегли на Кіндерберзі виростає у розмірах, і ми чуємо кошмарну музику каліопи з недалекої каруселі.

Кадр із телефоном у фойє, який дзвонить і далі.

Коли я добігла до павільйону з цегли, ми бачимо групу різних людей – більшість із них похилі люди, які сидять парами за столиками, кожна пара чоловіків схилилася над біло‑чорними полями шахів. Декілька столиків розташовані в павільйоні. Деякі стоять зовні, під виступом даху. Це шаховий павільйон, що його збудував Бернард Барух[136].

Кадр назад, до великого плану телефону – його дзвін припиняється, коли до кадру потрапляють пальці та знімають слухавку. Ми дивимося, як слухавку підносять до обличчя – мого обличчя. Щоб полегшити, уявіть собі, що обличчя Тельми Ріттер відповідає на дзвінок. У цій інтроспекції ми бачимо, як я кажу: «Резиденція Кентон».

Усе ще спостерігаючи за мною і моєю реакцією, коли я відповідаю, ми чуємо голос моєї міс Кеті, яка каже: «Будь ласка, поспішай. – По телефону вона каже: – Поспішай, він хоче вбити мене!»

У парку я маневрую між столиків, за якими сидять гравці у шахи. На столі між більшістю пар стоять годинники із двома циферблатами. Кожного разу, коли гравець пересуває фігуру, він хлопає по кнопці наверху годинника, через що секундна стрілка на одному із циферблатів перестає рухатися, а замість неї рухається інша. За одним із столиків старий – версія Лекса Баркера[137]– каже іншому старому, Пітеру Устинову[138]: «Шах». Він хлопає по годиннику з двома циферблатами.

Моя міс Кеті сидить за крайнім столиком, одна; він інкрустований чорно‑білими квадратами шахової дошки. Замість пішаків, коней і тур на столі лежить тільки товстий стос паперу. Вона вчепилася обома руками в цей стос, товстий, як сценарій епічного кіно Сесіла Б. ДеМіля. Лінзи темних окулярів приховують її фіалкові очі. Шовковий шарф від Гермес, зав’язаний під підборіддям, приховує її профіль кінозірки. У її окулярах ми бачимо відображення – дві мене наближаються. Близнюк Тельми Ріттер.

Сідаючи навпроти неї за столик, я кажу: «Хто хоче вбити вас?»

Ще один давній Слім Саммервіл переставляє пішака й каже: «Шах і мат».

Десь поза кадром ми чуємо приглушений шум екіпажів, які везуть коні, що цокають на перехресті 65‑ї стрит. Таксі сигналять на П’ятій авеню.

Міс Кеті штовхає стос паперу в мій бік. Вона каже: «Нікому не можна розповідати. Це так принизливо».

Гав, хрю, і‑і‑і‑і... «До кінозірки підкрався жигало».

Му‑у, няв, дзиж‑ж... «Самотню, підстаркувату легенду кіно спокусив убивця».

Стос паперів – вона каже, що знайшла їх, коли розбирала одну з валіз Вебба. Він написав біографію про їх романтичні стосунки. Міс Кеті штовхає мені стос, кажучи: «Просто прочитай, що він пише...» Потім відразу ж тягне сторінки назад, горбиться над ними, коситься в різні боки й шепоче: «Окрім частин про те, що я дозволила пану Вестворду вступити зі мною в анальний зв’язок, усе це – повна й суцільна вигадка».

Постаріла версія Ентоні Куїнна[139]хлопає по годиннику, зупиняючи один таймер і запускаючи другий.

Міс Кеті підштовхує папери ближче до мене, потім знову тягне їх назад, шепочучи: «І, просто щоб ти знала, та сцена, де я займаюсь оральним сексом з особою пана Вестворда в туалеті ресторану «Сарді»[140], – це теж повна нахабна брехня»...

Вона знову дивиться навколо й шепоче: «Прочитай сама», – і підштовхує стос паперу через шахову дошку в мій бік. Потім, рвонувши сторінки назад, каже: «Але не вір у ту частину, де він пише про те, як я сиділа під столом у «Двадцять один» і робила ту невимовну справу з його капелюхом».

Теренс Террі це передбачав: молодий юнак, котрий увійде в життя міс Кетрін і залишиться в ньому достатньо довго, щоб переписати легенду про неї для власних цілей. Якими б невинними не були їхні стосунки, він просто чекатиме на її смерть, щоб опублікувати свою сенсаційну, огидну оповідь. Немає сумнівів, що видавець уже підписав з ним контракт, заплатив йому чималий аванс за ексклюзивне право на майбутній бестселер про її інтимне життя. Скоріше за все, більшу частину цієї жахливої книжки вже набрано у друкарні. Її обкладинку – вже розроблено й надруковано. Того ж дня, як міс Кеті помре, дешева брехня цього чарівного паразита замінить усе цінне, чого вона досягла за все своє життя. Так само, як Крістіна Кроуфорд навіки заплямувала легенду Джоан Кроуфорд[141]. Так само, як Б. Д. Меррілл зруйнувала репутацію своєї матері, Бетт Девіс, а Ґері Кросбі забруднив історію життя свого батька, Бінґа Кросбі, – міс Кеті буде знищена в очах мільярдів шанувальників.

Це такий том, який Гедда Гоппер завжди називає «Брехня‑графія».

Навколо павільйону для шахів по кленах рухається легкий вітерець, від чого мільярди листків наче аплодують. Зів’яла версія Вілла Роджерса протягує свою руку старого Філа Сілверса, щоб пересунути білого короля на одну клітинку вперед. Поряд із нами постарілий Джек Вілліс торкається чорного короля й каже: «J’adoube»[142].

– Це французькою, – каже міс Кеті, – означає tout de suite[143].

Хитаючи головою над рукописом, вона каже:

– Я не нишпорила. Я просто шукала сигарети, – моя міс Кеті знизує плечима й каже: – Що тут можна зробити?

Це не наклеп, доки книга не надрукована, а Вебб не має наміру так робити, доки вона не помре. Після цього це вже буде його слово проти неї – але на той час мою міс Кеті вже приберуть, спалять на попіл і поховають разом із Лавербоєм і Олівером Дрейком, есквайром, і всіма порожніми пляшками з‑під шампанського – померлими солдатами – в її склепі.

Вихід простий, кажу я їй. Усе, що міс Кеті треба зробити, – це прожити довге‑довге життя. Відповідь – просто не вмирати.

І, штовхнувши сторінки рукопису через шахову дошку, показуючи їх мені, міс Кеті каже:

– О, Гейзі, якби все це було так просто.

На титульній сторінці по центру надруковано таке:

«Рабиня кохання: дуже інтимні мемуари мого життя із Кетрін Кентон»

Власник копірайту та автор –

Вебстер Карлтон Вестворд III.

Це не часткова історія, каже міс Кеті. У цій чернетці вже є фінальний розділ. Знову притягнувши стос паперу на свій бік столу, вона перегортає купу сторінок і перевертає останню текстом до себе. Біля закінчення, понизивши голос до ледь чутного шепоту, – тільки тоді вона починає читати, промовляючи: «В останній день життя Кетрін Кентон вона одяглася з особливою старанністю...»

Як старі, котрі хлопають по годинниках, щоб ті зупинилися.

Моя міс Кеті шепоче мені деталі того, як – скоро – вона помре.