АКТ ПЕРШИЙ, сцена дев’ята

«Найбільш хитрі компліменти, – якось писав драматург Вільям Інґ, – здаються такими, що лестять людині, яка робить їх, навіть більше, ніж тій людині, котра їх приймає».

Ми ще раз робимо ретроспекцію. Починаємо із швидкого панорамування, швидкого настільки, щоб усе було розмитим; потім поступово уповільнюємося до довгого операторського кадру, проносимося над круглими столами – за кожним із обідніх столів сидять гості. Мерехтіння кожного ока повертається до віддаленої сцени, блиск діамантових намист і сяючих, сліпучо‑білих сорочок для смокінга відбивають світ віддалених прожекторів. Ми просуваємося крізь безкрає поле білих скатертин і столового срібла – камера наближається до сцени. Всі плечі повертаються, викручуються, щоб побачити чоловіка, який стоїть наподіумі. Коли зображення фокусується, ми бачимо промовця, сенатора Рассела Ворнера, який стоїть за мікрофоном.

Усю задню стіну займає екран, який виблискує сірими зображеннями кінофільму. На кілька слів постать Кетрін Кентон з’являється на екрані – на ній шовкова бальна сукня з корсетом, це пані Людвіґ фон Бетховен. Поки її чоловік, Спенсер Трейсі, хропе на задньому плані, вона горбиться над рулоном пергаменту, перо затиснуте між її синіх пальців – вона закінчує партитуру його «Місячної сонати». Її величезне палаюче обличчя сліпучо‑яскраве, з невикористаної кіноплівки з нітрату срібла. Її очі спалахують. Її зуби горять білим.

У публіці всі обличчя виділяються контрастом, напівзагублені у темряві, напівзагублені в яскравому світлі віддаленого прожектора. Забувши про себе на цей час, публіка сидить і бачить тільки чоловіка на сцені і чує тільки його голос. Усе перекриває сповнений гуркоту грім, грім голосу сенатора, посилений мікрофонами, посилювачами, репродукторами, і цей сповнений гуркоту голос каже: «Вона є нашим блискучим світлом, яке завжди буде вести вперед усіх нас, смертних...»

На поверхні екрана ми бачимо мою міс Кеті в ролі дружини Александра Ґрехема Белла, яка відштовхує свого чоловіка, Джеймса Стюарта, щоб приховано прислухатися до Міккі Руні, яка розмовляє по паралельному телефону, – в неї осина талія в сукні з високим коміром. Її зачіска в стилі дівчини з картин Ґібсона завершена великим нарядним капелюхом із плюмажем із пір’я білої чаплі.

Це – той рік, коли кожна друга пісня на радіо була «Happiness, Just a Thing Called Joe» у виконанні Доріс Дей, якій акомпанував оркестр Банні Беріґана.

У залі жодне обличчя не привертає нашої уваги. Незважаючи на всі перли й краватки‑метелики, всі виглядають непримітними, як старі характерні актори, костюмовані статисти, які радіють, якщо їм вдається потрапити до кадру серед усіх інших.

Біля мікрофону сенатор каже далі:

– Її почуття благородної мети й твердий образ дій подають приклад нашим найбільшим очікуванням...

Голос у нього глибокий і твердий, як у Гарі Гудіні чи Антона Месмера[104].

Цей лепет, подальші приклади того, що має на увазі Волтер Вінчелл під висловом «Мастурбація тостом». Чи «Обсмоктування похвали», за Геддою Гоппер. За Лоуеллою Парсонз – «Натяк на позолоту».

Повертаючи голову вбік, сенатор дивиться прямо в залу і каже:

– Вона відвідує наш одноманітний світ, наче янгол із віддаленого майбутнього, де острах і дурість були переможені...

Камера йде за його поглядом і знаходить міс Кеті та мене, які стоять біля куліс, вона не зводить фіалкових очей із підсвіченої фігури сенатора. Він одягнений у чорний смокінг. Вона – у білу сукню, одна рука в неї зігнута, і бліда долоня притискається до серця. Режисер дає знак змінити освітлення, спустити ключове світло, посилити світло для наповнення, щоб виділити міс Кеті біля куліс. Розставити акторів на сцені із сенатором у ролі молодого, який стоїть перед паствою і дає клятви, перед тим як дати їй олов’яну здобич, пофарбовану золотом, замість обручки.

Не дивно, що такі яскраві вогні, здається, постійно оточені висохлими шкірками такої кількості комах‑самогубців.

– Як жінка, вона випромінює чарівність і співчуття, – каже сенатор, і його голос лунає по всій залі. – Як людина, вона є вічним дивом, – з кожним словом він підіймається до її статусу, змішує себе з визнанням її імені та заявляє права на величезне придане її слави у недалекій заявці на своє переобрання.

У глибині сцени безкрає світле обличчя моєї міс Кеті з’являється в ролі дружини Клода Моне, який малює свої знамениті водяні лілії. Її ідеальний колір обличчя завдячує Лілі Даше. Її губи – П’єру Філіпу.

– Вона – мати, якої нам усім бракувало. Дружина, яку ми всі мріємо знайти. Жінка, з якою всім іншим хочеться конкурувати, – каже сенатор, надаючи блиску й поліруючи образ міс Кеті перед тим, як вона з’явиться. Перед тим, як представити її своїй публіці відданих. Цей чужинець, якого вона ніколи в житті не бачила, – підлещується до її фанатів, доводячи їх до невеликого божевілля від сподівань, перед тим як вона приєднається до нього у світлі прожекторів.

Ще більше «Звеличення влучних звеличувань» і «Переконливого підлабузництва» чи «Похвальних блювот» в очах Чоллі Нікербокера.

Все звучить набагато краще, коли виходить із рота чоловіка.

У мене в руках стиснутий пальцями сценарій, який я дуже скрутила, – єдина перспектива роботи, що її моїй міс Кетрін запропонували за останні кілька місяців. Фільм жахів про стару жрицю вуду, яка створює армію зомбі, щоб заволодіти світом. У фіналі жінку‑ватажка, яка несамовито кричить, розчленовують і з’їдають дикі мавпи. Лін Фонтен і Айрін Данн уже пройшли на ролі в цьому проекті.

Ця нагорода, яку тримає сенатор, – вона ніколи не буде світитися так яскраво, як світиться зараз, до того, як її вручать, поки цей предмет усе ще знаходиться поза хваткою міс Кеті. З цієї відстані і сенатор, і вона виглядають так ідеально, наче один пропонує іншому цілковите блаженство. Сенатор Фелпс Рассел Ворнер – він той чужинець, який стане шостим з її «Джаз‑бенду колишніх». Він сам – приз, який здається достойним будь‑яких зусиль із протирання та полірування всього, що залишилось від її життя.

У кожній коронації є елементи фарсу. Певно, треба спочатку стати беззубим старим левом, перш ніж така кількість людей ризикне приголубити тебе. Всі ці жерстяні копії Кеннета Тінана[105], які намагаються довести, що їх погляди хоч чогось варті. Сміховинні точні копії Джорджа Бернарда Шоу та Александра Волкотта. Ці невдалі актори й письменники, юрба, яка ніколи не створила жодного вартісного мистецтва, тепер вони пропонують нести шлейф сукні міс Кетрін, сподіваючись причепитися на поїздку з нею до безсмертя.

Сильно підсвітивши очі, переходимо до середнього плану обличчя міс Кеті, її реакції, коли голос сенатора поза кадром каже:

– Ця жінка пропонувала найкраще в цілій ері. Вона прокладала шляхи, на які до неї ніхто не наважувався ступити. Їй одній належать такі незабутні ролі, як дружини графа Дракули та дружини президента Ендрю Джексона.

За ним показують сцени з «Історії Джина Крупи» і «Легенди про Чингісхана». Міс Кеті, яку знімали на чорно‑білу плівку, цілує Бінґа Кросбі на терасі пентхауса, що виходить на чудовий панорамний мет‑пейнтинґ[106]обріїв Манхеттена.

У світлі прожектора багряно‑червоне голе чоло блищить не менше за нагороду. Він стоїть гордовито, широкі плечі звужуються до патентованих шкіряних туфель. Рожево‑м’ясне факсиміле Оскара. Вище і за вухами залишки волосся відступають, наче ховаючись від уваги натовпу. Жалюгідно, як легко сильний прожектор може стерти будь‑які прояви віку чи характеру людини.

Саме цей рожевий манекен каже:

– Ось краса, яка залишиться в колективному розумі людства, саме її мужність і розум демонструють краще з того, чого можуть досягти людські створіння.

Вихваляючи тендітність цієї жінки, сенатор здається більш сильним, благородним, щедрим, люблячим, навіть більш високим і вдячним. Цей великогабаритний чоловік здається меншим, коли леститься до цієї крихітної жінки. Такі красиві, фальшиві компліменти – чоловічий еквівалент жіночого крику від удаваного оргазму. Перший створений для того, щоб затягти жінку до ліжка. Другий – для того, щоб якнайскоріше закінчити сексуальне спілкування та виштовхати чоловіка з ліжка. Коли сенатор каже ці слова, які безтямно хоче почути будь‑яка жінка, він еволюціонує. Його широкі плечі й товста шия троглодита стають люблячим батьком, ідеальним чоловіком. Покірним слугою. Ця форма дикого неандертальця змінюється. Його зуби стають скоріше посмішкою, аніж вищиром. Його волохаті руки – інструментами замість зброї.

– Сьогодні ввечері ми скромно благаємо її прийняти наше захоплення, – каже сенатор, гойдаючи нагороду на ручках. – Але вона сама – приз, який мріють отримати всі чоловіки. Вона – головний коштовний камінь нашої американської театральної традиції. Щоб ми могли висловити їй наше захоплення, леді та джентльмени, дозвольте представити вам... Кетрін Кентон.

Заслуговуючи аплодисменти – не для вистави, а для того, щоб просто не померти. Ця подія, і її знайомство із сенатором, і її шлюбна ніч.

Гадаю, це дає втіху, мабуть, відчуття самоконтролю – коли робиш собі більшу шкоду, ніж та, яку світ насмілиться завдати тобі.

Сьогодні ввечері – ще один наскок у великий пустир, який зветься середнім віком.

Після цієї репліки моя міс Кеті виходить на сцену, з’являючись саме під час оглушливих аплодисментів. Вона жадала цих аплодисментів більше, ніж будь‑якого курячого обіду, який може запропонувати така подія. Сцена, розбита спалахами сотень фотоапаратів. Посміхаючись, широко розкривши руки, вона приймає обійми сенатора, а також цей позолочений мотлох.

Виходячи із ретроспекції, ми повільно переходимо до великого плану, який демонструє ту саму нагороду, із гравіруванням «Від прихильників драми Великого Лос‑Анджелеса із округу Західний Шуйлер». Через десятиліття вона стоїть на поличці, золото захмарене плямами, вся вона покрита павутинням. Через секунду шматок білої тканини накриває нагороду, і чиясь рука підіймає її з полички. Камера від’їжджає, і з’являюсь я, яка прибирає пил у вітальні таунхауса. Полірує. Залишки павутиння линуть до мого обличчя, а навколо моєї голови крутиться кільце з порошинок пилу. За вікнами – темрява. Мій погляд зосереджений на чомусь, чого ніхто насправді не може побачити.

Поза кадром ми чуємо, як в замку вхідних дверей повертається ключ. Протяг колише моє волосся, і ми чуємо, як важкі двері відчиняються і зачиняються. Звук кроків, що йдуть сходами із фойє на другий поверх. Ми чуємо, як ще одні двері відчиняються й зачиняються.

Покинувши нагороду, все ще тримаючи в руці ганчірку для пилу, я йду за кроками нагору, туди, де зачинені двері до будуара міс Кеті. Годинник б’є другу годину десь у віддаленій частині будинку, коли я стукаю у двері, питаючи, чи міс Кеті потрібна допомога з блискавкою. Чи потрібно їй, щоб я дала їй ліки. Наповнила їй ванну і запалила свічки на камінній поличці. На вівтарі.

З‑за дверей будуара – жодної відповіді. Коли я хапаюсь за ручку, вона не повертається в жодному напрямку. Зафіксована. Ці двері міс Кеті ще ніколи не зачиняла. Притиснувши одну запилену щоку до дерева, я стукаю, знову, й слухаю. Замість відповіді зсередини лунає легке зітхання. Зітхання повторюється – голосніше, ще голосніше, перетворюючись на скрипіння пружин матраца. Єдина відповідь – це скрипіння пружин матраца, яке повторюється, – скрипіння таке ж пронизливе й постійне, як сміх.