Складові частини виховання молодших школярів, їхній зміст і завдання. Народна педагогіка про особистість, її розвиток, виховання і формування

Діяльність педагога спрямована на формування особистості молодої людини. Результати дістають відображення в особі вихованця, в рисах його особистості, в характері, в поведінці. Повноцінний розвиток особистості відбувається за умови, якщо виховання найповніше відображає вимоги суспільства, визначальну мету виховання.

Мета виховання – це наперед визначені (передбачені, спрогнозовані) результати в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи.

Завдання виховання –це конкретизація мети виховання, що проявляється у часткових діях.

Мета і завдання зіставляються як ціле і частина, система і її компоненти.

Знання мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він повинен формувати і надає його роботі осмисленості і цілеспрямованості.

Всебічний та гармонійний розвиток особистості пере­дбачає дотримання єдності та взаємодії частин вихо­вання. Традиційними складовими частинами виховання нази­вають розумове, фізичне, трудове, моральне й естетичне.

Розумове виховання є ключовим у процесі всебічного і га­рмонійного розвитку особистості. Лише завдяки розуму лю­дина відрізняється від тваринного світу як суспільна істота, ство­рила всі багатства матеріальної та духовної культури й забез­печує безперервний соціально-економічний прогрес. Розумове виховання спрямоване на розвиток пізнавальних мотивів особистості, культури мислення, раціональної організації навчальної праці, озброєння системою знань основ наук. У ході і в результаті засвоєння наукових знань формується науковий світогляд — теоретична засада, яка передбачає глибоке розуміння явищ природи, суспільного життя, праці і пізнання, їх пояснення і визначення власного ставлення до них: уміння свідомо будувати своє життя, працювати, органічно поєднуючи ідеї з практичними справами.

Трудове виховання формує працелюбну особистість, яка свідомо і творчо ставиться до праці, як життєвої потреби, вищої цінності людини і суспільства. У процесі трудового виховання учні засвоюють трудові уміння, навички культури розумової та фізичної праці, умілого господарювання, підприємництва. Вони залучаються до сучасних досягнень техніки, вчаться працювати на найпоширеніших машинах, поводитися з різними інструментами, технічними пристроями, що створює передумови для підготовки школярів до праці в сучасному виробництві, а також до життя в суспільстві, всі сфери якого пронизує техніка, що постійно ускладнюється.

Подолати однобічність особистісного розвитку дозволяє лише продуктивна праця-праця, яка має матеріальний результат, особистісну і соціальну спрямованість, організацію, включення до системи трудових відносин суспільства (трудові об'єднання учнів, бізнес-структури, що діють за за­конами ринкових відносин).

Моральне виховання. Мораль — це історично сформовані норми і правила поведінки людини, які визначають її став­лення до суспільства, людей, праці, до себе. Моральне вихо­вання вирішує такі завдання, як формування моральних по­нять, суджень, почуттів і переконань, навичок і звичок пове­дінки, що відповідають нормам суспільства.

В основі морального виховання дітей та молоді лежать загальнолюдські цінності — моральні норми, які виробили люди в процесі історичного розвитку суспільства (чесність, порядність, справедливість, гуманізм, повага до старших, милосердя, совісність, толерантність, відповідальність, обов’язок, працелюбність, гідність, честь) та нові норми, породжені сучасним розвитком суспільства: громадянськість, патріотизм, повага до Конституції, державної символіки та ін.

Фізичне виховання сприяє зміцненню здоров'я, повноцінному фізичному розвитку особистості, розвитку основних рухових якостей (сили, вправності, витривалості та ін.) підвищенню розумової і фізичної працездатності, вихованню моральних якостей (сміливості, наполегливості, рішучості, дисциплінованості, відповідальності), гармонії тіла і духу, потреби у здоровому способі життя.

Естетичне виховання передбачає художньо-естетичну освіченість і вироблення умінь творити прекрасне у повсякденному житті. Перша група завдань включає формування естетичних знань, поглядів, смаків, почуттів, ідеалів, які ґрунтуються на національній естетиці та кращих надбаннях цивілізації; друга-активну участь кожного вихованця у створенні прекрасного своїми руками.

Кожен з цих напрямів має свій зміст і конкретні завдання.

РОЗУМОВЕ

1. Озброєння учнів знаннями основ наук.

2. Формування наукового світогляду.

3. Оволодіння основними мислитель ними операціями.

4. Вироблення умінь і навичок культури розумової праці.

МОРАЛЬНЕ (ДУХОВНЕ)

1. Формування в учнів моральних понять.

2. Виховання моральних почуттів.

3. Вироблення навичок і звичок моральної поведінки.

ТРУДОВЕ

1. Психологічна підготовка особистості до праці.

2. Практична підготовка особистості до праці.

3. Підготовка до свідомого вибору професії.

ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНЕ

1. Формування естетичних понять, поглядів і переконань.

2. Виховання естетичних.

3. Виховання потреби і здатності створювати прекрасне.

Фізичне

1. Виховувати бажання піклуватися про своє здоров’я.

2. Формувати звички здорового способу життя.

3. Підготовка до фізичної праці, захисту Батьківщини

Екологічне

1. Сприяти накопиченню екологічних знань.

2. Виховувати любов до природи, прагнення берегти, примножувати її.

3. Формування вмінь і навичок діяльності в природі.

Правове

1. Озброєння учнів знаннями законів.

2. Формування правової свідомості (її компонентів: уявлень, поглядів, переконань)

3. Формувати розуміння необхідності дотримання вимог законів.

4. Формування нетерпимого ставлення до правопорушення, злочинності.

Статеве

1. Прищеплювати повагу до представників протилежної статі.

2. Формувати почуття відповідальності за свої дії.

3. Підготовка (соціальна, моральна,правова,господарсько-економічна) до сімейного життя.

Економічне

1. Озброєння знаннями основних законів розвитку ринкової економіки, підвищення ефективності виробництва.

2. Формування моральних та ділових якостей, для ініціативи, підприємливої людини.

3. Формування вмінь планувати та організовувати особистий бюджет.

Народна педагогіка (етнопедагогіка) — це емпіричні знання народу про виховання. Вони знайшли своє відображення у звичаях і обрядах, пов'язаних з життям дітей і молоді, у фольклорі, іграх і іграшках, у традиціях сімейного і громадського виховання. Вона високо підносить гідність людини, її життєву місію. Так, великого значення в родинній педагогіці надавалося чиннику спадковості. Але в поглядах на спадковість було чимало суперечностей, у яких схрестилися інтереси багатих і бідних. Представники панівних класів вперто насаджували антинаукові погляди, стверджуючи, що ніби весь розвиток людини наперед визначений її спадковістю. З такої перебільшеної оцінки ролі спадковості виплив вигідний для них висновок, що соціальне становище людини теж визначається спадковістю, а отже, поділ суспільства на багатих і бідних вічний. Клерикали у свою чергу поширювали шкідливу версію, що все в житті залежить від бога, від долі, тобто сліпої сили, що начебто визначає життєвий шлях людини.

Народна педагогіка в основних аспектах дає об'єктивне трактування суті спадковості та її місця у формуванні особистості. Багаторічні спостереження переконують, що в спадковість передаються лише певні фізичні ознаки (будова тіла, колір шкіри, очей, волосся), природні зачатки яких-небудь рис, здібностей або властивостей, деякі риси характеру. Проте більшість рис у спадковість не передається, а набувається.

Другим важливим чинником впливу на особистість родинна педагогіка висуває середовище — стан взаємин у сім'ї, розпорядок і життя, побут, звичаї і традиції, матеріальне становище, житлові умови.

Сім'я впливає на дитину з першого дня народження. Спосіб життя родини і характер спілкування з малятком є визначальними у формуванні в дитини початкових звичок, від яких згодом значною мірою залежатиме її поведінка.

Ідея залежності характеру людини від середовища, побутових умов, домашнього оточення, всього укладу життя сім'ї висловлена в багатьох українських народних прислів'ях і приказках. Наприклад: «З ким поведешся, від того й наберешся», «З розумним будеш розумним, а з дурним і сам будеш таким», «Ниточка веде до клубочка», «Який стук, такий грюк», «Кожна птичка свою пісню співає і своє гніздечко має».

Вплив на дитину таких чинників, як домашнє оточення, уклад життя родини, особливо зростає тоді, коли вона починає ходити й оволодівати мовленням. Адже саме тоді в неї з'являється більше можливостей для фізичного і духовного контакту з навколишнім світом («Перший крок дитини — радість для родини», «Як говорить дитя, то вирує в хаті життя»).

Сім'я позитивно впливає на дітей тільки тоді, коли в ній панує здоровий дух єдності. Родинні чвари, постійні сварки між батьками, а ще гірше негідна поведінка когось із них, погані житлові умови, невпинна гонитва за збагаченням негативно впливають на поведінку дітей, знижують виховні можливості сім'ї.

Чітко визначився в народних уявленнях і такий могутній чинник формування особистості, як виховання, особливо виховання прикладом. Це виражено, зокрема, в народних афоризмах: «Добрий приклад кращий за сто слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило». У цих висловленнях відбиті результати спостережень над схильністю дитини наслідувати старшого брата чи сестру, матір чи батька, сильнішого чи розумнішого товариша, а також народна виховна практика привернення дітей до наслідування за принципом «роби так, як я».

В українській етнопедагогіці чітко простежуються головні принципи, або засадничі ідеї, виховання: природ овід повідність, культуровідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв'язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів у єдиному педагогічному процесі. Природо-відповідність полягає у сприйнятті людини — об'єкта і суб'єкта виховання — як частини живої природи. Згідно з цим принципом слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання — дитинство й підлітковий вік, бо психіка юної особистості гнучка й податлива: «Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале», «З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш»), його індивідуальні особливості («У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей»); гармонізувати стосунки людини з природою.