Полтавщина

Уже я так думаю, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Боже милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і воли, і добрі коні, і добрі люди – усе є, усього багацько. Довіку не забуду, як жив я у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина, цього лепського города, в селі. Ждеш було весни, як бозна-чого. От після Стрітення і стане подувати з Запоріжжя тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а волики стають біля тину, знай, вигрівають свої боки. Незабаром сніжок пойнявся водою, скрізь вода, степ синіє, як море, а по ньому від сонця, як жар, грають іскри. Де набереться у Господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді, мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворонки щебечуть під небесами, ластівки в’ються, бугай гуде в болоті, біля нього знай раз у раз свистить овчарик. Усе живе, усе дише! Там то там синіє сон та жовтіє горицвіт, по садах цвітуть голубенькі проліски, і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні снуються пахучим біленьким квітом. Там щоранок кує зозуля, ціленький день висвистує іволга, щовечір співає соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж довкруги луна йде.

(198 слів) (За Є. Гребінкою)

Музей родинних професій

Сон насправді був віщий. Музей ніби «матеріалізувався» із паралельного реальності світу: з’явилися чіткі архітектурні обриси майбутньої будівлі, елементи оздоблення і навіть – півник-флюгер на верхівці даху.

Від нічних музейних видінь до їх утілення в конкретний об’єкт, що гармонійно вписався в ошатне подвір’я ініціатора новобудови на тихій вулиці Київській, минуло не більше півроку. Такі темпи реалізації проекту, звісно, під силу лише енергійним і цілеспрямованим особистостям. Хто знає Романа Фабрику, патріарха прикарпатської журналістики, неодмінно підтвердить: він – саме з таких. Щоправда, після 70-річчя ювіляр свідомо почав потроху збавляти житейську швидкість – лікарі радили поберегти серце. Та на цей час перший невеликий корпус музею вже аж по шатроподібний дах був наповнений різноманітними, подекуди чудернацькими експонатами, більшість яких тримали в руках далекі та нині сущі представники їхнього великого роду.

Музей родинних професій греко-католицький єпископ освятив 13 вересня 2005-го. Саме цього дня Анні Андріївні, мамі Романа Михайловича, виповнилося б 100 років. Вона лише трохи не дожила до свого столітнього рубежу й урочистостей iз нагоди створеної сином унікальної збірні старожитностей. Та її портрет разом з іконою Миколи-чудотворця, покровителя ремесел, став духовним оберегом музею, а медаль та орден «Материнська слава» (в багатодітній сім’ї Фабрик народилося четверо хлопчиків і троє дівчаток) – найдорожчими експонатами.

(195 слів) (З газети)

***

Коли Роман Михайлович Фабрика серйозно зацікавився своїм генеалогічним древом, то зробив несподіване відкриття: за двісті останніх років представники його роду освоїли понад півтори сотні професій. Серед них – хлібороби, лісоруби, ковалі, пасічники, музиканти, лікарі, кравці, вчителі, пекарі, агрономи, пожежники... «Не було, – жартує дослідник,– хіба що вінценосних осіб та депутатів парламенту». Мабуть, через відсутність представників у цьому елітному середовищі їхнім родом не надто цікавилися літописці. Отже, тепер непросто дізнатися, звідки ж узялося таке не­звичне для Галичини прізвище «Фабрика» з наголосом на другому складі. За однією з версій, походить воно від імені вояка наполеонівських військ Фабріціо, який оселився на Прикарпатті.

Із-поміж розмаїття ремесел, якими вправно володіли попередники, найпочеснішим у їхній родині був фах залізничника, започаткований дідом Нестором, котрий iще за цісаря прокладав колію від Станіслава до Чернівців. Батько Михайло перебував на колійовій, як кажуть галичани, службі чотири десятиліття. А загальний залізничний стаж Фабрик уже перевищує 250 років. Тому в експозиції представлено чи не найбільше речей, пов’язаних саме з роботою залізниць, зокрема й давні ліхтарі та семафор кінця ХІХ – початку ХХ століть. Зате журналістів й архітекторів у роду – лише по одному. Та обоє – вельмишановані в суспільстві люди: Роман Михайлович – заслужений журналіст України, його молодший рідний брат Юрій – лауреат Державної премії України в галузі архітектури.

(200 слів) (З газети)