Особливості віровчення і культової практики протестантизму

1. Буддизм є світовою релігією. Основна зона поширення буддиз­му — країни Південної та Південно-Східної Азії. В усьому світі буд­дизм сповідують 360 млн. осіб. За останні сто років питома вага вірян буддистів у загальній кількості жителів планети помітно зменшилася (з 7-8% до 5-6%).

Уважається, що засновник буддизму — реальна історична особа, яка жила між VII—V ст. до н.е. Ця особа знана під різними іменами: Сіддхартха (особове ім'я, санскр. «той, хто досяг мети»), Ґаутама (ро­дове ім'я), Шак'ямуні (племінне ім'я — «мудрець із племені шак'я»), нарешті — Будда («просвітлений»).

Поширення буддизму розпочинається тільки з кінця IV—III ст. до н.е. і пов'язане з ім'ям індійського царя Ашокй, який зміг об'єднати під своєю-владою майже всю територію Індії і проголосив буддизм офіційною релігією своєї імперії.-З III ст. до н.е. буддизм з'явився на острові Цейлон (суч. Шрі-Ланка), з І—II ст. н.е. — у Китаї, з II-III ст. н.е. — у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Бірмі, з IV ст.— у Кореї, з VI ст. — у Японії, з VII ст. — у Тибеті, з XII ст. — у Монголії.

Зумівши прижитися у багатьох країнах і врешті-решт перетворив­шись на світову релігію, буддизм поділився на численні напрями, що помітно відрізняються один від одного.

Тхеравада («мала колісниця»). Прихильники цього напряму вбача­ють у Будді Великого Вчителя, який тільки показав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом. Досягнення нірвани уявляється їм можливим тільки для деяких обраних ченців, що беззастережно дотримуються букви буддійського ритуалу.

Тхераваду ще називають «південним буддизмом», оскільки цей напрям поширений у країнах, що розташовані на південь від Індії: це Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.

Махаяна («велика колісниця») розглядає Будду не як конкретну особистість, а як уособлення вищого начала — абсолютної мудрості, аб­солютної досконалості тощо. Махаяна припускає можливість спасіння, не тільки для ченців, а й для мирян. Досягнення нірвани загалом відкрите кожній людині. Воно здійснюється не стільки особис­тими праведними зусиллями, скільки за активної допомоги й підтримки бодхісатв — учителів, проповідників учення. Приміром, один з учнів Будди досяг просвітлення, щойно побачив зів'ялу квітку в руці Вчителя.

Махаяна — це «північний буддизм», поширений у країнах, роз­ташованих на північний схід від прабатьківщини, — у Кореї, Китаї, Японії, Непалі.

Ваджраяна (тантричний буддизм) пророкує миттєве про­світлення завдяки застосуванню певних магічних засобів. До цих засобів належать;

— заклинання — мантри (їх більш як 2500);

— жести — мудри;

— символи — мандоли.

Усе життя учня, згідно з теорією тантричного буддизму, має бути підпорядковане релігійній практиці, яка здійснюється за допомогою настанов учителя — гуру.

Ламаїзм — різновид буддизму, що вкоренився головним чином у Тибел — гористій області у Центральній Азії (територія КНР). Ти­бетському ламаїзмові властиве:

— зрощення державної і світської влади, створення більш цент­ралізовано? та розгалуженої релігійної організації, ніж в інших буд­дійських країнах. Бували часи, коли в тибетських монастирях (їх на той час було понад 6200) проживало до 25-30% усього дорослого населення Тибету;

— учення про «живих богів», згідно з яким видатні діячі буддизму постійно перевтілюються в ченців — лам.

Чань-буддизм і дзен-буддизм набули поширення відповідно у Китаї та Японії. Уважається, що кожна людина носить у собі Будду. Завдання людини — пробудити природу Будди у своєму серці, досяг­ти «неперевершеного повного пробудження», яке безпосередньо пе­редує нірвані. Через непідготованість людської свідомості здобути ба­жаний результат проблематично, тому треба проходити сувору прак­тику попередньої підготовки. У ній головне місце відводиться особ­ливим медитативним вправам — «тренуванню розуму».

2. Основні положення буддійського віровчення викладено у зведенні священних текстів, записаних на зламі старої та нової ер. Ці тексти діста­ли назву Тіттака (букв, «три кошики»).

Сутність буддійського віровчення у концентрованому вигляді вира­жають так звані чотири благородні істини буддизму, що їх сформулював Будда в одній з перших своїх проповідей:

1) сутністю життя є страждання;

2) джерело страждання — прив'язаність до життя («зачепленість» за нього);

3) позбутися страждань можна тільки позбувшись «зачепленосгі» за життя;

4) існує шлях, який звільняє від страждань.

Шлях звільнення від страждань — серединний (віа'мковий) шлях. Він є серединним; бо лежить між двох протилежностей: з одного бо­ку — життя; повного задоволень, прагнень, хтивості, а з другого — аб­солютний аскетизм. Цей шлях зветься ще вісімковим, бо складається з вісьмох ступенів:

• «праведні погляди», тобто такі, що ґрунтуються на благородних істинах Будди;

• «праведніпрагнення» — готовність до подвигів, до самоподолання в ім'я істини;

• «праведна мова», тобто без брехні, без грубощів, без непристойностей;

• «праведна поведінка» — відмова від заподіяння зла;

• «праведне життя» — необхідність чесно заробляти на прожиття;

• «праведне завзяття» — щире сприяння істині;

• «праведна пам'ять» — необхідність пам'ятати, що земне життя скороминуще;

• «праведне самозаглиблення» — практика «очищення розуму», ме­дитації, йоґи; самоконтроль-і вдосконалення думок.

Людина, що пройшла віа'мковий шлях, досягає нірвани.

Нірвана (дослівно «вгасання») — це такий внутрішній стан людини, коли згасають усі почуття і прихильності, а разом із ними втрачається сприйняття навколишнього світу.

Реальна культова практика буддизму умовно може бути їіоділена на три рівні:

— на першому рівні буддист має увірувати у Тріратну (букваль­но — «три скарби»): Будду, вчення Будди (Дхарму) і буддійську чернечу громаду — Санґху;

— на другому рівні світський послідовник Будди (не чернець) зобов'язаний передусім вести праведне життя, яке зводиться до дотримання п'яти заповідей, близьких до христи­янських. Головна з них — «Не заподіювати шкоди ніякій живій істоті» — має на увазі не тільки людину, але і комах, тварин, рослини. До обов'яз­ків мирян також належить:

• постійна матеріальна підтримка і всіляке шанування членів буддій­ської чернечої громади;

• відвідування священних місць і храмів, де здійснюються обряди поклоніння багато прикрашеним статуям Будди, зокрема запалення свічок, які символізують світло вчення у пітьмі неуцтва. Будді також підносять квіти, які нагадують про скороминущість земного світу, і курять пахощі, що символізують поширення буддійського вчення. Можна й просто поставити перед статуєю їжу — це символізуватиме милосердя;

— на третьому рівні, приступному тільки для ченців, необхідно прак­тикувати медитацію.

Саме в буддизмі — вперше в історії релігії — з'являється чернеча організація. Буддійські ченці підпорядковуються п'ятьом заповідям і 253 правилам поведінки (з них 227 — заборони): наприклад, вони утримуються від світських розваг (танців, співу та музики); не користуються предметами розкоші (головне майно буддійського ченця — чаша (горщик) для милос­тині); не сплять на високих і зручних ліжках тощо.

Пантеон буддизму включає'три різновиди надприродних істот:

1) будди; 2) бодхісатви; 3) архати.

Будда — жива істота, яка досягла просвітлення і змінила для себе світ сансари (нескінченних перероджень) на світ нірвани.

Бодхісатва — людина, якій залишився усього один крок до нірвани, але яка свідомо не хоче робити цього кроку, щоб залишитися в сансарі й мати змогу допомагати іншим людям на шляху просвітлення.

Архат — святий мудрець.

Буддисти всіх країн вшановують також священні рослини: дерево бодхі (Дерево Пізнання); лотос — символ чистоти, духовного просвітлення, співчуття.

Найулюбленіша тварина буддизму — газель. Згідно з переказами, дві газелі першими вийшли з лісу і стали слухати проповідь Будди. Популярні також змії (наґи).

Головним святом у буддизмі вважається Весак, що знаменує три головні події у житті Будди. Цей день відзначається грандіозними карнавальни­ми ходами, добовим читанням священних текстів, присвячених життю і переродженням Будди.

3. Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад

2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4-1,5 млрд.). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній об­ласті у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держа­ви Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія.

До IV ст. відбувався процес організаційного оформлення й уніфікації християнства. Він перебігав у боротьбі різних точок зору, багато з яких були оголошені єресями (аріанство, несторіанство тощо), себто такими, що заперечують догмати та/або організаційні форми панівної Церкви.

Завершується цей процес після проведення Всесвітніх соборів (пер­ший відбувся 325 р., останній — 1054 р.), тобто зборів представників усіх християнських Церков. Найвідоміші — сім перших Всесвітніх собо­рів, що відбулися у IV—VIII ст. їх рішення визнають усі християни. Саме на них було ухвалено Символ віри, затверджено сім основних таїнств, пізніше — склад книг Нового Заповіту і Біблії загалом.

У цей перібд найвпливовішими були п'ять центрів християнства. Навко­ло них формувалися найшановніші й понині православні Церкви:

— Єрусалимська;

— Антіохійська;

— Александрійська;

— Константинопольська; а також

— Римсько-Католицька Церква.

Ще у V ст. почали утворюватися різні національні Церкви, число яких згодом перевищило-півтора десятка. Серед них виділяються шість Давніх Східних Церков, які або не брали участі, або не визнали рішень Всесвітнього Халкідонського собору 451 р. про подвійну — боголюдську — природу Христа (наприклад, Вірменська Апостольська Церква).

У цей же часу східній частині Римської імперії — Візантії — остаточно склалася самостійна церковна організація, яка у 1054 р. розірвала і без того недуже міцні зв'язки із західною християнською Церквою. Сталося це шляхом накладення взаємної анафеми (відлучення від Церкви) з боку Папи Римського та патріарха Константинопольського, формально знятої гільки у 1965 р. Ця подія дістала назву Великого Розколу (Схизми).

Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. Католики і православні різняться між собою віровченням, культом, богослужінням і формамирелігійної організації.

Римсько-Католицька Церква (РКЦ) нараховує у своїх лавах понад половину всіх християн. Вона являє собою централі­зовану організацію на чолі з Папою Римським. Набула широкого поширення у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, частково в Африці. На початку 1960-х років після II Ватиканського собору Римсько-Католицька Церква оголосила про широкий рух за «оновлення» Церкви з метою її пристосування до суспільних змін.

У союзі (унії) з РКЦ функціонують іще більш як 10 Церков, що виз­нають авторитет Папи Римського, але зберігають національні відмінносте у внутрішньо-церковному житті. Найчисленніша за кількістю послідовни­ків— Українська Греко-Католицька Церква (понад 6 млн. осіб).

Православ'я набуло поширення головним чином у країнах Східної Єв­ропи. Загалом існує 15 автокефальних (самостійних) православних Церков. Найбільшим авторитетом традиційно користується Константинопольський патріархат. Однак найчисленніша — Російська Православна Церква (до 80 млн. вірян). Православ'я об'єднує 10—15% всіх християн.

У XVI—XVII ст. у процесі Реформації — релігійного, соціокультурного, і громадсько-політичного руху за «виправлення» Римсько-Католйцької Цер­кви у дусі первинних євангельських ідеалів — виникло третє відгалуження християнства: протестантизм. Протестантизм ґрунтується на принципі «спасіння тільки вірою», відкидає посередницьку роль Церкви у спілкуванні між людиною та Богом і додержуй автономії окремих релігійних громад.

У протестантизмі нараховується до 25 тис. різних організацій. Серед них виділяють такі сучасні впливові напрями:

• баптизм;

• адвентизм;

• методизм;

• п'ятдесятництво тощо.

Загальне число послідовників протестантизму — до 400-500 млн. осіб (20-25% християн). Протестантизм сьогодні є найдинамічнішою гілкою християнства. Однак протягом XX ст. питома вага християн у населенні Землі залишалася незмінною (до третини).

В Україні представлені три відгалуження християнства, але половина всіх релігійних громад у країні належить до православ'я. Організаційно православні громади поділені між трьома Православними Церквами:

• Українська Православна Церква Московського патріархату;

• Українська Православна Церква Київського патріархату;

• Українська Автокефальна Православна Церква.

4. Основним джерелом православного віровчення є Біблія. Біблія скла­дається з кількох десятків книг Старого і Нового Заповіту. Старий Запо­віт був запозичений християнством з іудаїзму. Новий Заповіт було ство­рено у І—IV ст. на основі євангельської проповіді Ісуса Христа.

Православні вірять:

— у єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог єдиний, але являє собою так звану трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого),

— у первородний гріх, що його вчинили перші люди — Адам та Єва;

— в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прибрав люд­ського вигляду, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії), добровільно склав себе в жертву за гріхи людства і прийде знову, щоб судити живих та мертвих і встановити вічне Царство на землі, як і на небі;

— у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де душі померлих перебувають до Страшного суду.

Підвалини культу становлять сім основних обрядів — таїнств:

• хрещення;

• миропомазання;

• причастя (євхаристія);

• покаяння (сповідь);

• шлюб;

• оливосвячення (соборування);

• священство.

Таїнство хрещення символізує прийняття людини в лоно Церкви. У Православній Церкві дитину тричі занурюють у воду або обливають водою.

Таїнство причастя (або святу євхаристію), за християнським ві­ровченням, запровадив сам Ісус Христос на Таємній Вечері. Воно поля­гає у тому, що віряни причащаються хлібом і вином під час головної служби Православної Церкви.

Православна культова система включає у себе також молитви, пок­лоніння, святим і реліквіям, хресту, іконам, свята і пости..

Православ'я розглядає молитву як «співбесіду з Богом», під час якої міцніє віра, християни вчаться терпіння, впевняються у Божих заповідях.

Культ святих — посмертне шанування осіб, нібито наділених над­природними властивостями. Святі — це благочестиві люди, які за життя або після смерті були наділені даром творити дива. Частіш за все поклоніння святому супроводжується містичним шануван­ням його останків — мощів. Поклоніння хресту зумовлене тим, що це — символ християнської віри, який втілює мученицьку смерть Ісуса Христа і грядуще воскресін­ня. Хрестом увінчані православні храми, ним прикрашені головні убори священнослужителів, його носять на тілі прості віряни.

Церковні свята розглядаються як важливий засіб навчання віри, виховання християнського світогляду. Великдень — найбільш шано­ване свято, встановлене на згадку про воскресіння розп'ятого на хресті Ісуса Христа. Відзначається у неділю, у проміжок між кінцем березня і початком травня.

У дні посту віряни мають утримуватися від споживання м'ясної і молочної їжі; уникати веселощів і розваг; очищати себе фізично і духовно. Існують пости багатоденні й одноденні (середа і п'ятниця).-

Богослужіння — колективні молитви у супроводі хорового співу,

Храми прикрашені іконами — живописними зображеннями свя­щенних персонажів.

У православ'ї розвинений інститут чернецтва. Найбільший центр православного чернецтва — гора Афон у Греції. Найвідоміший монастир в Україні — Києво-Печерська Лавра.

Існує три ступені православного духівництва:

• диякон;

• священик;

• єпископ.

Кожен з рівнів священства має свої особливості в одязі, за кожним закріплено певні права й обов'язки. Диякон допомагає у проведенні обрядів, священик може проводити шість таїнств із семи, а єпископ має право здійснювати й сьоме — покладати інших на священство.

Православне духівництво поділяється також на чорне і біле.

Біле духівництво — диякони і священики. Білому духівництву доз­волено брати шлюб.

Чорне духівництво — ченці"і вищі священнослужителі (єпископи, архієпископи, митрополити).

Голова Православної Церкви — патріарх, що обирається Помісним Собором. Православна Церква складається з парафій, які об'єднуються у більші адміністративно-територіальні округи — єпархії на чолі з єпископом.

5. Католицизм нині являє собою наймасштабнішу течію християн­ства. Прихильниками католицизму є понад 1 млрд. людей. Населення, хрещене за католицьким обрядом, становить більшість у 50 країнах світу. Географічно католицизм найбільш розповсюджений.в Америці та країнах Західної Європи.

Католицьку та Православну Церкви дотепер розділяють такі дог­матичні розбіжності:

1) догмат «філіокве» (латин. /ііщие — «і від Сина»). Ідеться про джерело Святого Духа. Західні християни вважають, що Святий Дух іде і від Бога-Отця, і від Бога-Сина, тоді як православні переконані, що тільки від Бога-Отця;

2) учення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де перебувають душі грішників, але таких, чиї гріхи не є смертними. Католицька церква визнає чистилище, православна визнає тільки пекло і рай;

3) учення про «наднеобхіднізаслуги», тобто добрі справи, що пере­вищують звичайний релігійний обов'язок. Завдяки їм католицька Церк­ва може допомогти у спасінні душі навіть запеклому грішникові;

4) теорія та практика індульгенцій. Індульгенціями називали грамоти про відпущення гріхів, що їх видавала католицька церква за особливі заслуги, а частіше за гроші;

5} особливе шанування Діви Марії (Мадонни) — матері Ісуса Христа. У православ'ї ставлення до Богородиці шанобливе, але не таке підкреслене, як у католицизмі;

6) учення про верховенство (примат) Папи Римського над усіма християнами та його непомильність у справах віри.

Канонічні відмінності католицького та православного куль­тів:

1) для всього католицького духівництва діє принцип целібату (ла­тин. caelebs — «неодружений»), себто обітниця безшлюбності;

2) для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним, пра­вослав'я ж допускає можливість розлучення й повторного одружен­ня;

3) у православ'ї й миряни, і духівництво причащаються хлібом та вином; у католицизмі ж миряни причащаються

тільки хлібом;

4) католики хрестяться п'ятьма пальцями, вчиняють хресне зна­мення зверху вниз і зліва направо. Православні ж хрестяться трьома пальцями, хресне знамення вчиняють зверху вниз і справа наліво;

5) католицьке чернецтво має власні організації — ордени та конгрегації, яких на сьогодні налічується більш як 140. Православне чернецтво орденів не має.

Католицизм і православ'я відрізняються і процесом богослужіння. У православному храмі під час богослужіння треба стояти. У католи­цькому храмі віряни сидять, а встають тільки під час співання певних молитов. У православному богослужінні не використовується музика, тільки читання і спів; у католицькій службі до цього додається ще і музичний супровід (орган, фісгармонія). У православному храмі свя­те місце — вівтар — відгороджений від власне храму іконостасом; у католицьких храмах іконостасів немає. В інтер'єрі православного храму переважають ікони, у католицьких храмах =—скульптурні композиції.

Якщо православ'я в організаційному плані являє собою сукупність автокефальних Церков, що об'єднані спільною догматикою, культом, але дещо розрізняються в обрядах і визнають тільки духовний авто­ритет константинопольського патріарха, то Католицька Церква являє собою єдину організацію на чолі з Папою Римським.

Для керування Церквою Папа має власну систему органів вла­ди — Святий Престол. Вона включає у себе:

• єпископський синод — дорадчий орган при Папі;

• Святу Колегію з вищих посадових осіб Церкви — кардиналів:

• Римську Курію.

Крім верховного керівництва Церквою, Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада у межах його резиден­ції — Ватикану. З березня 2006 р. папський престол посідає Бенедикт XVI.

Уперше римсько-католицькі єпископи відвідали Київ уже у X ст. З кінця XVI ст. в Україні діє Українська Греко-Католицька Церква. Загалом католицькі та уніатські громади становлять приблизно шосту частину всіх релігійних організацій в Україні.

6. Протестантизм виник унаслідок розколу всередині Римсько-Католицької Церкви. Цей розкол відбувся під впливом Реформації — ши­рокого релігійного, соціокультурного та громадсько-політичного ру­ху ХУІ-ШІ ст., що висувало гасло «виправлення» католицького віро­вчення, культу й організації в дусі первинних євангельських ідеалів.

Фундатором і найвидатнішим діячем Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546). Віровчення протестантизму в най­повнішому вигляді сформульовано в «Авґсбурзькому визнанні віри», ухваленому в 1559 р. після тривалої громадянської війни між різни­ми німецькими землями.

Підвалини віровчення протестантизму Мартін Лютер звів до фор­мули «тільки віра, тільки Письмо, тільки милосердя Боже».

Перший догмат у цій формулі — догмат про виправдання однією лише вірою.. На погляд М. Лютера, ані добрі справи, ані виняткові заслуги перед Церквою, ані знатне походження, ані багатство не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху людині може допомогти тільки щира й глибока віра у спокутну жертву Христа, який добровільно прийняв страшну смерть у муках, щоб змити з роду людського первородний гріх Адама.

Догмат про милосердя Боже безпосередньо випливав з першого: адже людина, яка повірила у те, що Господь, нічим не зобов'язаний світові, жертвує заради нього Своїм єдиним Сином, бачить у Ньому вже не грізного суддю, що прагне якомога швидше здійснити Страшний суд (так розуміла тоді образ Бога Римо-Католицька Церква), але турбот­ливого і милосердного Отця, готового зрозуміти і простити кожного, незважаючи на міру його праведності чи гріховності.

Третім найважливішим догматом Лютера стало визнання абсолют­ного авторитету Святого Письма як єдиного джерела віри у Бога.

Відповідно до цих основних віронавчальних положень у протестан­тизмі сформувалися три основні особливості культу: