Основні ідеї.античної етики. Софісти і Сократ. Учення Епікура. Стоїцизм

1. Основи філософського знання з'являються у Стародавній Індії в І тисячолітті до н. е.. Розвиток давньоіндійської філософії перебігав у три етапи.

1. Ведичний (до 600 р. до н, е.) — передфілософський період, коли формувалися головні ідеї священних текстів індуїзму.

2. Епічний (600-200 рр. до н. е.) — ідеї, втілені в релігійній літера­турі, здобувають власне філософську обробку. Виникають усі основні школи давньоіндійської філософії.

3. Класичний (після 200 р. до н. е.) — час розвитку критичного фі­лософського методу, який вимагає аргументації й доказів. На підґрун­ті критичного методу відбувалася систематизація поглядів і уявлень в індійській філософії.

На кожному з цих етапів філософська думка існувала в різних фор­мах, мала різні джерела. Пёршим з таких джерел є «Веди» — чотири збірки релігійних гімнів, а також численні коментарі до них («Упаніша­ди»). Багато важили для розвитку філософських уявлень тексти поем «Рамаяна» і «Махабхарата», а також сутри — трактати, які підсумову­вали філософські висновки щодо тієї чи іншої галузі знання.

Особливості індійської філософії:

1) орієнтація на авторитет учителя, наставника, його осо­бистість, адже вона є носієм прихованого, незафіксованого, але сут­тєвого змісту, який надає ідеї чи теорії цілісності;

2) тісний зв'язок із релігією. Практично про кожну зі шкіл індій­ської філософії (за окремим винятком) ми говоримо не просто як про філософську систему, але як про систему філософсько-релігійну. Фі­лософські ідеї тут не відокремлюються ні від релігійних, ні навіть від міфологічних, вони «розчинені» в них;

3) орієнтація на розробку життєвих цінностей, що виходять за межі задоволення безпосередніх потреб. Пізнання ототожнюється зі шляхом духовного вдосконалення, при цьому одним із важливих спо­собів збагнення сенсу життя виступає мовчання, особиста внутрішня концентрація. Мабуть, саме тому образ мислителя Сходу уявляється нам як образ самітника (наприклад, Будда).

Німецький мислитель XX ст. М. Вебер називав індійську філософію «філософією втечі від світу».

У класичний період в індійській філософії оформлю-ється шість основних шкіл, які різняться між собою ставленням до Вед. Ортодоксальні школи (наприклад, йога, санкх'я — усього шість) визнають авторитет Вед. Неортодоксальні (буддизм, чарвака, джайнізм) його заперечують і будують свої уяв­лення на інших джерелах.

Основні ідеї ортодоксальних шкіл індійської філософії:

— Брахман — вища духовна Першооснова. Навколишній.матеріаль-ний світ — ілюзія: насправді існує тільки Брахман. Індивідуальна люд­ська свідомість — невіддільна частина Брахмана. Індійські мудреці порівнювали Брахмана зі щіпкою солі, розчиненою в чаші води: вона невидима, однак повсякчас відчувається в своїй присутності;

— сансара — коло нескінченних тілесних перероджень. Людська душа залучена до цього кола, бо не знає істинної — ідеальної — приро­ди речей і схильна сприймати навколишній світ як щось реальне;

— карма — всесвітній закон етичної віддяки, який зумовлює переродження людини сумою добрих і поганих діянь, вчинених як у нинішньому втіленні, так і в попередніх;

— мокша —- вища мета людського життя,яка полягає втому, щоб вий­ти з кола тілесних перероджень і розчинитися в абсолютному спокої;

— йога — восьмиступеневий шлях звільнення людини, що включає в себе праведний спосіб життя, систему фізичних і дихальних вправ, а також медитацію — «тренування» розуму.

Людина, що практикує йогу, привчає свій розум і чуття до відчуже­ного сприйняття дійсності, внаслідок чого припиняє будь-яку зовнішню діяльність, виходить з-під дії карми і з кола сансари, щоб урешті-решт розчинити свою індивідуальну свідомість в абсолютній всеохопній свідомості Брахмана.

Основні ідеї неортодоксальної індійської школи чарвака-ло-каята:

— стихійний матеріалізм: матеріальний світ існує реально. Він складається з кількох матеріальних елементів: води, вогню, повітря, землі;

— сенсуалізм: світ пізнається органами чуття. Наші чуття сприй­мають світ таким, яким він є насправді;

— гедонізм: людина смертна, тому єдиною осмисленою метою її життя є чуттєві насолоди.

2. Перші давньокитайські філософські ідеї, які дійшли до нас, дату­ються VII ст. до н. е. Робити такі припущення дозволяють давньоки­тайські трактати «І-цзін» («Книга змін»), «Ші-цзін» («Книга пісень»),. «Шу-цзін» («Книга історії») тощо. Відносної зрілості й виразності філософські вчення Китаю набувають у УІ-У ст. до н. е.

Основна ідея давньокитайської філософії — ідея Дао.

Дао — це спосіб функціонування Всесвіту як живого організму, що приходить на зміну первісному Хаосу.

У цьому Всесвіті можна виділити:

— Небо як ідеальний образ чотирьох великих цінностей сві­ту — жень, синь, і та лі, що вкривають кожну людину, подібно до того як небо вкриває землю;

— землю — власне матеріальну підвалину світу, що також скла­дається з чотирьох елементів, але вже матеріальних: дерева, води, металу і вогню;

— Піднебесну — серединний світ, у якому живе людина, соціальне середовище її буття. Причому для китайців Піднебесну уособлювала виключно їхня рідна країна, тоді як усі інші народи світу сприймалися як дикуни.

Вічний енергетичний потік Ян-Інь —- відповідно чоловіче і жі­ноче начала — пронизує Всесвіт, оживляє його, надає йому руху. Ян-Інь — немовби два полюси магніту, між якими утворюється поле Дао. Однак само по собі Дао не гармонізує Всесвіту — -воно тільки спричиняє нескінченні взаємні перетворення речей, нескінченні черги подій у житті окремих людей і цивілізації в цілому. У кінцевому резуль­таті світ постає незавершеним і дисгармонійним. Тож головне призна­чення китайської філософії — її «реставраційний» характер: ідеться про прагнення зрозуміти, осмислити розмаїття світу і людських доль, щоб свідомими зусиллями привнести у світ порядок, примусити кожну людину і кожну річ виконувати належну їй партію у великій симфонії космічної музики. Роль «диригента» покликаний грати філософ.

Однак згоди щодо шляхів досягнення цієї мети у китайській філосо­фії не було. Два основні її напрями — даосизм і конфуціанство.

Основні ідеї даосизму (засновник — Лао-цзи, легендарний автор трактату «Дао Де Цзін»):

— природність: відповідність діяльності людини до "У ' природного порядку речей як найповнішого втілення гар­монії Дао. Приміром, найкращий правитель — той, про якого відомо тільки те, що він існує: як відсутність правителя, так і його управлінські дії, на думку даосів, є порушенням порядку Дао;

— недіяння: будь-які дії здатні порушити наявну в природі гар­монію Дао.

Взірцем природності й недіяння вважався сам Лао-цзи, який, за легендами, 80 років провів в утробі матері й народився вже старим, маючи велику мудрість.

Основні ідеї конфуціанства (засновник Кун-цзи, на європейсь­кий манер — Конфуцій, натхненник трактату «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»)):

— найповніше гармонія Дао втілюється в розумно облаштованому людському суспільстві, де всі, включно з правителем, дотримуються чотирьох великих принципів:

— лі (ритуал). Правильність суспільного устрою забезпечується тим, що кожна людина бездоганно виконує всі дії, зумовлені її соціаль­ним становищем, живе у згоді із суспільною ієрархією;

— (обов'язок). Людина повинна зразково виконувати свої ро­динні та соціальні обов'язки — не через страх покарання, а на основі глибокого етичного переконання у необхідності цього;

— сінь (взаємність). Необхідно дотримуватися взаємності у вико­нанні соціальних зобов'язань,

— жень (шанобливість, людинолюбство). Відносини між людьми в гармонійному суспільстві мають будуватися на повазі до старших з боку молодших, на добровільному підпорядкуванні нижчих верств вищим.

Розробляючи теорію держави, Конфуцій оперував також принци­пом сяо — уподібнення держави до родини: правитель виконує функції батька, а підданці є слухняними дітьми, якими він опікується. Зразком та|ого устрою, гідним наслідування, Конфуцій вважав монархію. Не дивно, що саме на його поглядах аж до початку XX ст. базувалася офіційна ідеологія численних китайських держав. Особистість Кон-фуція, місця, пов'язані з його життям [діяльністю, вважаються в Китаї священними. '

Уже згаданий М. Вебер називав китайську філософію «філософією пристосування до світу».

3.Антична філософія включає в себе філософську думку Стародавньої Греції та Стародавнього Риму — від VI ст. до н: е. до VI ст. н. е.

У Європі панує думка, що саме антична філософія є колискою євро­пейського мислення, джерелом усієї європейської філософської культури. Утім, відомий німецький мислитель першої половини XX ст.. 0. Шпенґлер вважав інакше: на його погляд, європейці — не спадкоємці античності, а лише її шанувальники.

Особливості античної філософії:

1) космоцентричний характер. Античні мислителі прагнули пізна­ти сутність природи, космосу, Всесвіту, дошукувалися першооснови, з якої мало б походити все існуюче.,Знання цієї першооснови, вважали античні мудреці, неодмінно допоможе людині усвідомити сенс її влас­ного життя;

2) прагнення до раціонального осягнення навколишнього світу, пов'язане зі спробами систематизувати знання^ надати їм логічної обґрунтованості. Саме ця тенденція зумовила формування принципів класичного європейського мислення, для якого зрозуміти означає дати опис результату, причому результату стійкого, такого, щоб його можна було експериментально відтворити;

3) тісний взаємозв'язок та взаємодія-з природознавством;

4) індивідуалізм. Якщо у філософії Стародавнього Сходу йшлося про течії, напрямки, школи, то філософія Греції та Риму надзвичайно пер­соніфікована. Кожна філософська особистість є яскравою; неповторною (Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон тощо).

У розвитку античної філософії традиційно виділяють чотири основні етапи:

I етап (до Уст. дон. е.) — досократівський. Найяскравіші пред­ставники — мислителі Мілетської та Ел.ейської шкіл, Піфагор, Геракліт, давньогрецькі атомісти;

II етап (V—VI ст. до н. е.) — класичний. З ним пов'язана діяльність Сократа, Платона, Арістотеля;

Шетап (IV—II ст, до н. е.) — елліністичний. У цей час засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стоїцизм та скептйциз^м, поширюється також учення Епікура;

IV етап (І ст. до н. е.-УІ ст. н. е.) — римський. Римська філосо­фія здебільшого продовжує традиції грецької: вчення Епікура розвиває Лукрецій, вчення стоїків — Сенека, Марк Аврелій, Ціцерон. Шшш Набуває поширення неоплатонізм і містичні культи.

Учення перших античних філософів були пов'язані з по­шуком першооснови світу.

Мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен). Представни­ки однієї з найперших у Стародавній Греції філософських шкіл — мілет-ської — здебільшого уявляли першооснову буття у конкретно-речовій" формі. Для Фалеса такою першоречовиною була вода, для Анаксіме-на — повітря. Що ж до Анаксімандра, то він позначив первісний стан буття абстрактним поняттям апейрон. Апейрон Анаксімандра означає без­межжя, сповнене творчої сили, яка далі реалізується у створенні світу.

Піфагорійський союз — релігійно-філософська група, на чолі якої стояв Піфагор, автор відомої теореми. Піфагорійці вважали, що в ос­нові усього сущого лежить число. Число в піфагорійців постає у двох іпостасях: це і конкретний матеріальний елемент, який, наче цеглина, є складовою буття, і ідеальний вираз певних математичних та геометрич­них пропорцій, притаманних Космосу.

Елейська школа (Парменід, Зенон Елейський) характеризується суто абстрактним мисленням, запереченням чуттєво-просторового сприйняття дійсності. Буття і мислення тотожні — ось одна з головних ідей філософії Парменіда. Проблему буття і небуття він вирішував на користь буття: буття є, небуття немає, адже його неможливо помислити. Учень Пармені­да Зенон Елейський є автором знаменитих апорій — парадоксальних тверджень, які дуже важко спростувати. Найвідомішою з них є апорія про стрілу: нам здається, що стріла летить, але насправді, стверджував Зенон, вона перебуває у спокої, оскільки її політ є лише сумою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі.

Атоністи (Демокріт, Зенон). Згідно з ученням атомістів, і світ, і людина (її душа і тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона також потрібна — для того, щоб бути ареною для взає­модії атомів. Атом дослівно означає «неподільний»; за Демократом, атоми — це найдрібніші матеріальні ча"стинки, вони існують, але настільки малі, що ми не можемо їх бачити. Існує кілька різновидів атомів, вони перебува­ють у повсякчасному русі та взаємодії, завдяки чому складаються незліченні комбінації конкретних матеріальних речей, зокрема людські тіла.

Отже, давньогрецька філософія до Сократа була спрямована на вивчення природи Космосу, походження буття в цілому. Софісти і Сократ здійснили так званий антропологічний поворот у філософії: перенесли центр уваги з природи на людину.

4. Платон (428-347 до н і. е.) — учень Сократа. Платон є засновником філософії: первинною відносно світу речей ідеалістичної традиції він оголошує ідею.

Основні принципи ідеалістичного підходу Платона:

1) усі речі виникають шляхом ул'лення ідеї в матерію;

2) ідеї — це безтілесні сутносл, що перебувають поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні; ідеї становлять свій власний світ — світ ідеального буття;

3) ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої гру­пи конкретних матеріальних речей (наприклад, «чашність» — основа й еталон для всіх на світі чаш);

4) матерія є позбавленою самостійних якостей, пасивною осно­вою речей. І самі речі навколишнього світу, оскільки вони втілені в ма­терії, є ніби «спрощеними», недосконалими; вони, за Платоном, — ли­ше бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної, справжньої реальності;

5) оскільки ідеї перебувають поза матеріальним світом, людський зір змушений завжди споглядати лише їх проекції, тобто тіні;

6) у Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ідея краси та добра — досконала, незмінна, вічна;

7) пізнання ідей, іа и маніть просто зусилля, спрямовані на те, щоб їх пізнати, є вершиною пізнавального процесу і свідченням пов^ нецінного життя. У порівнянні з пізнанням ідей усі тілесні втіхи є пустопорожньою марницею;

8) пізнання, за Платоном, — це своєрідне «пригадування» того, що ми вже знали — до того, як душа наша втілилася у фізичну оболонку. Щоб стимулювати це «пригадування», треба займатися філософією.

Людська душа, згідно з Платоном, має три начала:

— спрагле (те, що жадає вдоволення своїх потреб);

— запекле (те, що прагне будь-якою ціною втілювати в життя свою волю);

— розумне.

Самі собою ці компоненти нейтральні, але кожен з них має свою чесноту. До цих чеснот їх і слід доводити. Чеснотою спраглого начала є поміркованість, чеснотою запеклого начала — хоробрість,

чеснотою розумного — мудрість. Платон — автор оригінальної соціальної утопії. Його теорія іде­альної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава, за Платоном, має складатися з трьох ключових класів:

— виробники матеріальних благ, тобто ремісники та селяни (від­повідає спраглий компонент душі);

— воїни — захисники держави (відповідає запеклий компонент душі);

— правителі-філософи, які єдині мають право управляти державою (відповідає розумний компонент душі).

Арістотель (384-322 до н. е.) усупереч Платонові стверджував, що:

1) основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначена. Найпростішою визначеністю цієї першої матерії постають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей;

2) жодна матеріальна річ не може існувати без форми. Отже, усі матеріальні речі — оформлені, тобто є результатом взаємодії матерії та форми. Саме форма є тим рушієм, який обертає потенційне, можливе буття на буття актуальне, себто, реально існуюче.

У своїй етиці Арістотель виділяє два типи чеснот:

1) діаноетичні, пов'язані з розумною складовою душі (мудрість, практичність, винахідливість);

2) етичні, пов'язані з вольовою складовою душі.(мужність, на­полегливість тощо).

Перевагу Аристотель віддає діаноетичним чеснотам: адже саме вони спонукають людину займатися наукою.

Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому на­лежить формування закону протиріччя (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і його заперечення) та закону виключеного третього (з двох взаємопротилежних суджень істинним може бути тільки одне).

Суперечка про те, хто має рацію -- Платон чи Арістотель, — є вічною. Арістотеля уважаєть батьком західної науки, а Плато­на —- фундатором ідеалізму, найвпливовішого напряму в історії за­хідної філософії.

5. Етика як самостійний розділ філософії веде свій початок від «ан­тропологічного перевороту» в античній філософії, що його здійснив Сократ і софісти. Центр філософської уваги було перенесено з кос­мосу (макрокосм) на людину (мікрокосм).

Основні принципи античної етики:

1) кожній людині властива доброчесність — сукупність позитив­них якостей, основними з яких уважалися справедливість, мудрість, мужність, поміркованість;

2) «Доброчесність — це знання», передусім знання того, що добре, а що погано. Якщо людина знатиме, як їй чинити, вона чинитиме доб­ре. Це знання закорінене в глибинах людської душі, однак не завжди усвідомлюється. Людина може віднайти його шляхом тривалих розу­мових зусиль або навіть шляхом інтуїтивного осяяння. Етичне знання, як вважалося, має збудити в людині почуття морального обов'язку, яке змусить людину принаймні узгоджувати суто особисті бажання і запити з суспільними цінностями, нормами, ідеалами;

3) доброчесність, — це найвище благо і щастя, мета і сенс люд­ського життя;

4) Згідно з принципом калокагатії, доброчесна людина має поєд-¹ нувати в собі душевну чесноту, тілесне здоров'я, силу і красу, а також

соціальні успіхи, до яких входить багатство, високий суспільний статус, вірні друзі, успіхи батьківщини тощо.

Першими з усвідомленням етичної проблематики у IV ст. до н. е. виступили софісти (Протагор, Горгій), які стверджували, що:

а) незмінними є тільки закони природи, Космосу, а закони в сус­пільстві встановили люди, отже, люди можуть їх і змінювати;

б) доречним є етичний релятивізм, відповідно до якого людина є мірилом усіх речей. Дійсно, те, що одній людині видається прийнят­ним, іншій може не подобатися;

в) мета інтелектуальних зусиль полягає не в тому, щоб знайти істину (бо істина теж відносна), а в тому, щоб схилити співрозмовника на свій бік. Для досягнення цієї мети було розроблено цілу систему софіз­мів — зовні бездоганних міркувань,у яких ховалася логічна помилка. Користуючись своїм умінням переконувати, софісти бралися допомогти людині зробити суспільну кар'єру в демократично облашто-ваних грецьких полісах і на цьому, звісно, заробляли.

Підвалини етичних принципів Сократа лежать у «пізнанні самого себе». Велику вагу для Сократа відігравало сумління — такий собі «внутрішній голос», який був гарантією розуміння істини. Цей «внутрішній голос», за Сократом, має божественне походження: завдя­ки йому людина дістає від богів знання про сенс свого життя, характер і мотивацію власних учинків тощо.

Головною цінністю Сократ проголошував знання,а своїм головним завданням — навчити людину правильно жити. Для філософа мораль поєднується зі знанням. Істинна моральність для нього — розуміння того, що є благом.

Сократ відіграв важливу роль у формуванні діалектики в антично­му розумінні цього слова —вміння вести бесіду, логічно дискутувати. Сократ приходив на агору (ринкова площа, де, крім усього іншого, від­бувалися народні зібрання) і ставив людям запитання. Він заплутував співрозмовника, і той починав сумніватися в тому, що тільки-но без­заперечно стверджував. Сократ вважав: перш ніж пізнати щось, треба збагнути, що нічого не знаєш. «Я знаю, що нічого не знаю. Тому я муд­ріший за тих, які вважають, що знають усе», — заявляв Сократ.

Епікурійці (засновник школи Епікур жив у II ст. до н. е.) вважали, що метою людського життя є атараксія, тобто безтурботний стан духу, свобода від душевних тривог і тілесних страждань. Це досягається шляхом вироблення правильного ставлення до смерті, долі і богів, а також розумного розмежування задоволень і втіх. Одні втіхи, на дум­ку Епікура, є «природними і необхідними», вони потрібні людині; інші ж не є ні природними, ні необхідними, їх слід уникати.

Стоїки (Зенон Кітійський та Хрісіпп у Греції; Сенека, Епіктет і Марк Аврелїй у Римі) вважали, що у свіл панує безумовна необхідність, доля, фатум, тому треба «жити згідно з природою», тобто сприймати все як є, адже від долі все одно не сховаєшся. Про Епіктета розповідають, що коли йому один з учнів поскаржився на товариша, який надавав тому добрячих стусанів, учитель спокійно відповів: «Подякуй долі, що він тебе не вбив!»