Типи стратегічного менеджменту

М. Мінцберг, що провів фундаментальне дослідження з вивчення праці керівників вищої ланки, називає три основних способи дій при формулюванні стратегії, що визначаються особистістю і системою цінностей вищого керівництва: підприємницький, адаптивний і плановий.

1 Підприємницький. спосіб дій. Стратегія формулюється одною сильною особистістю. Робиться акцент на можливостях, що існують проблеми вторинні. Напрямки стратегічного розвитку визначаються власним баченням засновника компанії, домінуюча мета - зростання компанії. Яскравим прикладом такого типу є компанія Microsoft, яка відображає бачення процесу розвитку індустрії персональних комп'ютерів, властиве засновнику компанії Біллові Гейтсу.

2. Адаптивний спосіб дій або навчання за допомогою досвіду. Він характеризується в більшій мірі оперативним рішенням існуючих проблем, ніж пошуком нових можливостей. Стратегія розробляється фрагментарно; рух уперед крок за кроком; забезпечується незначний, але передбачений щорічний прибуток. Процес розробки стратегії може бути спонтанним або керованим. Стратегії можуть виростати з динамізму підприємства, торкаючись до більшого числа людей, що можуть наповнити новим змістом, зрадивши поводження підприємства в цілому. Такий спосіб дій типовий для багатьох великих корпорацій.

3. Плановий спосіб дій. Стратегічне управління перебуває як, в активному пошуку нових можливостей, так і в оперативному вирішенні існуючих проблем. У процесі прийняття стратегічних рішень використовується системний, комплексний аналіз. Це підхід розглядає стратегію як процес планування, однак виходячи з того, що за встановленням стратегії піде її реалізація. Ця класична модель припускає наявність централізованого штату і націлена на досягнення визначеного стратегічного положення або реалізацію портфельної стратегії.

Відзначимо, що вищі менеджери часто мають справу з парадоксом стратегічного управління. З одного боку, обов'язок вищих менеджерів перебуває в тому, щоб забезпечити ефективність функціонування підприємства й одержання очікуваного прибутку. З іншого боку, вони повинні бути здатні здійснити швидкий маневр під впливом зовнішніх загроз і можливостей. На жаль, багато керівників, що процвітали в забезпеченні ефективного функціонування підприємства, виявляються більш пасивними і менше підготовленими до змін зовнішнього середовища. Навпроти, керівники, що досягнули гнучкості й адаптивності своїх фірм до зовнішнього середовища, не гарантують виживання фірми в конкурентній боротьбі, якщо вони ігнорують проблеми функціонування. Для успішного керівництва ці два аспекти повинні бути збалансовані.

У цілому дослідження показують, що стратегічне планування може поліпшити конкурентну позицію підприємства, а також забезпечити довгостроковий прибуток. Для того щоб бути ефективним, стратегічне планування не обов'язково повинно бути формалізованим процесом. Наприклад, дрібні компанії можуть здійснювати планування не формально і не регулярно.