Визнання

З проблемою міжнародної правосуб’єктності тісно пов’язані питання ви-знання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх ци-вілізованих держав законності свого існування. Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона: а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб’єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території. Слід мати на увазі, що обов’язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними зміна-ми в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб’єктності. Ви-знання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і фор-ми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов’язками, що ви-пливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб’єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство. Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає час-тіше усього при територіальних змінах: при об’єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегі-тимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перево-роту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»). Міжнародне публічне право Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується між-народним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держа-ви, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П. Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб’єктом, що визнає, і суб’єктом, що визнається, дипло-матичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб’єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання. У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання: — конститутивна; — декларативна. Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинато-ру (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб’єктність, уряду — здатність представляти суб’єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб’єктом міжнародного права. Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надан ня дестинато-ру згаданої якості; по-друге, як показує практика, держа ви можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб’єкта міжна-родного права і без офіційного визнання. Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз притримується значна кількість вчених-міжнародників. Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору від-повідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларатив-ний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб’єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф. Ф. Мартене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження». Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її ін-шими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї ці-лісності і незалежності. Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає ре-альностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визна-ють суб’єктом міжнародного права такі утворення, що об’єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститу Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво тивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора. У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб’єктів міжнародного права, по суті, ви-ключає нового суб’єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб’єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім’ї народів, і тоді починає превалювати і вті-люватися в життя декларативна теорія. З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об’єдналися в Об’єднаній Арабській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакис-тан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із Союзом РСР, не являючись фактично суверенними держава-ми. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія збере-гли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже від-значалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми здебільшого містяться в праві міжнародної правосуб’єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д. Інститут визнання є одним з найдавніших у міжнародному праві. Зміни, які відбуваються в світі в останнє десятиліття XX століття: розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини, поява понад двадцяти нових держав-суб’єктів міжнародного права, їх визнання з боку міжнародного співтовариства актуа-лізували інтерес до інституту визнання в міжнародному праві. Як з теоретич-ної, так і з практичної точок зору проблема визнання була і понині є однією із найбільш дискусійних, що викликає суперечливі думки і оцінку; правова практика держав також характеризується різноманіттям. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, поява нової держави — явище відносно рід-кісне. Історії відомі лише декілька періодів, коли утворення нових держав мало масовий характер. По-друге, утворення нової держави та її міжнародно-правове визнання пов’язане завжди із зіткненням інтересів окремих держав й співтовариств держав — членів міжнародного співтовариства. І, нарешті, по-третє, інститут визнання є не кодифікованим і включає головним чином звичаєво-правові норми. Окремі аспекти визнання регламентуються багато Міжнародне публічне право сторонніми та двосторонніми договорами зацікавлених сторін, рішеннями міжнародних організацій, а також дипломатичними документами окремих держав. Міжнародний звичай, загальні принципи і доктрини — ось той фун-дамент, на якому тримається інститут визнання. Сучасний етап виникнення нових держав в основному був пов’язаний із розпадом соціалістичної співдружності і окремих держав в Центральній і Схід-ній Європі на початку 90-х рр. минулого сторіччя. В результаті цього припини-ли існування три федерації: СРСР (1991 р.), Чехословаччина (1993 р.), СФРЮ (1991-1992 рр.) та одна унітарна держава — НДР (1990 р.). Проте, багата право-застосовна практика визнання нових держав, що утворилися на місці колишніх федерацій, не отримала належної оцінки в науці міжнародного права. У зв’язку з існуванням можливості появи нових держав на міжнародній арені і в май-бутньому видається доцільною подальша теоретична розробка проблеми ви-знання в міжнародному праві, а також аналіз розвитку міжнародно-правового інституту визнання.

[1] Міжнародні організації. Навчальний посібник, за ред. О.С. Кучика, Київ, “Знання”, 2007р., стор. 19-22.

[2] Міжнародне публічне право. Підручник, за ред. В.М. Репецького, Київ, “Знання”, 2007р., стор. 70-72.

[3] Міжнародне публічне право. Підручник, за ред. В.М. Репецького, Київ, “Знання”, 2007р., стор. 78-79.

[4] Г.И.Тункин, Теория Международного права, стр.359-361

[5] “ЮНЕСКО. Виконавча Рада. 67-а сесія. Резолюції і рішення, 6 EX/Decisions, Париж, 29 червня 1964р.”, стор. 13, а також “ЮНЕСКО. Генеральна конференція, 13-а сесія, 13С/16, Париж, 24 липня 1964р.”

[6] “ЮНЕСКО. Виконавча Рада. 67-а сесія. Резолюції і рішення, 67 EX/Decisions”, стор. 13

[7] “ЮНЕСКО. Генеральна конференція, 13-а сесія, 13С/16”.

[8] Декларація про поразку Німеччини та взяття на себе верховної влади урядами чотирьох союзних держав від 5 червня 1945р. («Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны», т. III, Госполитиздат, 1947, стр. 273).

[9] Г.И. Тункин, Основы современного международного права, стр.19

[10] Г.П. Задорожный, Внешняя функция современного империалистического государства, видавництво АН СССР, 1958, стор. 53-82

[11] F. Seyersted, International Personality of International Organisations, The Indian Journal of International Law”, 1964, vol. 4, n. 1, January, p. 10.

[12] С.Ф. Кечекьян, Правоотношения в социалистическом обществе, стр. 128

[13] С.А. Малинин, О правосубъектности международных организаций, стр. 116

[14] С.Б. Крылов, История создания Организации Объединенных Наций, стр. 254

[15] P. Reuter, International Institutions, L., 1956, p. 215.

[16] “ICJ Reports.., 1949”, p. 180

[17] Г.И. Тункин, Теория международного права, стр. 129.

[18] “YILC 1951”, vol. I, p. 136, а також “YILC 1962”, vol. II, p. 161.

[19] Г.И. Тункин, Теория международного права, стр. 129.

[20] И.П. Блищенко, В.Н. Дурденевский, Дипломатическое и консульское право, изд-во ИМО, 1962, стр. 43-45, а також C.W. Jenks, International Immunities, L., 1961.

[21] Своєрідність інституту представництва при міжнародних організаціях підкреслюється, наприклад, в статті Р.Л. Боброва “ О правовой природе Организации Объедененных Наций», «Советский Ежегодник международного права.1959», стр. 238.

[22] На своєрідність дії інститутів дипломатичного права в практиці міжнародних організацій зверталася увага і в Комісії міжнародного права ООН при обговоренні в 1964 році доповіді А. Ель-Еріан "Про відносини держав з міжурядовими організаціями" (див. «YILC 1964”, vol. I, p. 212).

[23] Г.И. Тункин, Венская конвенция о дипломатических сношениях, “Международная жизнь” 1961г. № 6.

[24] UNCIO, vol. XIII, p. 574.

[25] C. Eagleton, International Organisation and Law of Responsibility (“Recueil des cours”, vol. 76, p. 414).

[26] Н.А. Ушаков, Субъекты современного международного права, «Советский Ежегодник международного права. 1964-1965», стр. 69.