Держава

Держава – це я. Людовик XIV Держави є головними суб’єктами міжнародного права, які безпосередньо контролюють діяльність інших суб’єктів. Держава є універсальним суб’єктом. Це означає повномасштабну участь держави у створенні та підтримці міжна-родного порядку, у виробці норм міжнародного права, здатність у повному об’єму як придбавати, так і реалізовувати права, а також виконувати узяті на себе обов’язки. Разом з тим, кожна держава, як говориться в Декларації ООН о принципах міжнародного права 1970 року, зобов’язано поважати правосуб’єктність інших держав. Верховенство держави у межах своєї території, самостійність та незалеж-ність у взаємовідносинах з іншими державами у своїй сукупності складають державний суверенітет. Фактично ця боденівська конструкція суверенітету діяла до створення в рамках ООН універсальної системи безпеки. Верховен-ство держави на власній території сьогодні нерідко обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. Державний суверенітет, який є по своїй юридичній природі міжнародно-правовою категорією, являє собою основу, яка обумовлює загальний міжна-родно-правовий статус держави, його права і обов’язки. Але сьогодні абсо-лютного суверенітету держави не існує. Взаємозалежність, взаємозв’язок держав поглиблюються залежно від інтенсивності міжнародного співробіт-ництва, а воно на сьогодні надзвичайно насичене. Володіння суверенітетом робить держави юридично рівними між собою, забезпечує їм у межах світового співтовариства незалежність і самостійність. Та ця рівність не поширюється на коло суб’єктивних прав та обов’язків. Юри-дична рівність держав як суб’єктів міжнародного права означає, що ніхто з них не може нав’язувати іншому свою волю, обов’язки без його згоди. Але кожна держава сама вирішує, з ким і в які правовідносини (якщо вони не суперечать принципам та нормам міжнародного права) вступати. Отже, за обсягом суб’єктивних прав та обов’язків, за юридичним наповне-нням свого правового статусу держави, як правило, не є рівними. Таким чи-ном, якщо за своєю правоздатністю держави ріні, то в реалізації своєї міжна-родної дієздатності, крім виняткових випадків, рівності не буває. Згідно з договором про права та обов’язки держави 1933 року, укладено-му в Монтевідео, держави повинні мати наступні ознаки: 1) територія; 2) населення; 3) органи публічної влади (уряд); 4) можливість вступати у відносини з іншими державами. Практично за всіма своїми складовими держави також не є рівними. Вар-то згадати приклад так званих «ліліпутських держав» за часів Ліги Націй. Але ця нерівність не може поширюватися на правосуб’єктність у цілому. Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб’єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголо-шення статусу нейтральної держави (наприклад, Швейцарія з 1815 року, Австрія з 1955 року, Туркменістан з 1995 року, Мальта з 1981 тощо) або при-йняття рішення про неприєднання. Без сумніву, в галузі забезпечення між-народного миру та безпеки правовий статус держав — постійних членів Ради Безпеки — суттєво відрізняється від статусу інших держав. Основні права та обов’язки держав Серед міжнародних прав та обов’язків, якими керуються у спілкуван-ні між собою усі суб’єкти міжнародного права, за традицією в окрему катер огрію виділяються основні (фундаментальні) права і обов’язки держав. Вони можуть бути визначені як права і обов’язки, які належать державам безпосе-редньо в силу їх первинної міжнародної правосуб’єктності і які тому переду-ють існуванню міжнародного правопорядку у цілому. У межах ООН питання основних прав та обов’язків держав розглядалося вже в перші роки створення цієї організації. У 1949 році Комісія міжнарод-ного права підготувала за дорученням Генеральної Асамблеї ООН проект Декларації прав та обов’язків держав. На жаль, держави активно не відгукну-лися на проект, і Генеральна Асамблея відклала його розгляд. Проект практично містив усі права та обов’язки, про які йшлося на між-державних форумах або яких держави домагалися в міждержавних відноси-нах. Зокрема, йшлося про право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотри-манням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на неза-лежне та вільне здійснення усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов’язок самому поважати це право тощо. Крім мирного вирішення міжнародних спорів, на державу покладають-ся інші (їх також називають головними) обов’язки. Серед них: утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від надання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов’язку утри-муватися від загрози сиплою або її застосування проти територіальної недо-торканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає за-ходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов’язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов’язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на те-риторії іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру тощо. Держава не може претендувати на безмежний суверенітет. З іншого боку — має межу в обмеженні своєї самостійності і незалежності, за якою вона втрачає правосуб’єктність у цілому.

Як відомо, за формою державного устрою виділяють просту (унітарну) і складну (федеративну, конфедеративну тощо) держави. Проста (унітарна) держава — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. В галузі зовнішніх зносин воно виступає в якості єдиного суб’єкту міжнародного права. Окремі області чи регіони таких держав можуть володіти внутрішньою автономією та користуватися деякими правами в галузі зовнішніх зносин. Тому дискусія щодо визнання адміністративно-територіальної одиниці суб’єктом міжнародного права залишається відкритим. Федеративна держава — це складна союзна держава, що містить держав-ні утворення (республіки, штати, землі, кантони тощо), які мають деякі риси державного суверенітету, певну юридично визначену політичну самостій-ність. На сьогодні існує 25 федерацій, 6 з них в Європі. Ступінь самостійності суб’єктів федерації найчастіше визначається основним законом федерації — конституцією, федеративним договором або договорами, які відносяться до розмежування предметів ведення та взаємно-му делегуванню повноважень між федерацією та її окремими суб’єктами, в тому числі у міжнародній сфері. Наприклад, за Положенням про федеральну землю Баварію за Веймарською конституцією 1919 року їй надавалося право підтримувати дипломатичні відносини, але тільки з Ватиканом. Федерація, як правило, виступає в якості єдиного суб’єкту міжнародного права. Що стосується членів федерації, її суб’єктів, то вони можуть розгляда-тися в якості носіїв в тому чи іншому об’ємі міжнародних прав та обов’язків лише у випадку, коли це допускається федеральним законодавством (тому ступені, в якій вони безпосередньо та автономно від центральної влади бе-руть участь в міжнародних відносинах). Конституційна система ряду держав з федеративним устроєм допускає можливість укладання суб’єктами федерацій міжнародних угод з визначено-го кола питань зі згодою самої федерації (Австралія, Австрія, Канада, Росія тощо). Тим не менш у цих випадках влада суб’єктів федерації користується не власними повноваженнями, а діє як орган федерального управління, яким відповідні повноваження делеговані центральною владою. Міжнародну від-повідальність за їх дії несе федеральна держава в цілому. У сучасному міжнародному праві превалює деяка стриманість по відно-шенню до об’єму міжнародних прав та обов’язків, якими можуть користува-тися члени федерації. Віденська конвенція о праві міжнародних договорів 1969 року виклю-чає, зокрема, можливість самостійного укладання міжнародних договорів суб’єктами федеративної держави. Треба зазначити, що у всіх випадках головною міжнародною компетенці-єю, тобто можливістю застосування сили, суб’єкти федерації не володіють. Навіть у тих випадках, коли суб’єкт федерації володіє визначеними між-народними повноваженнями, завжди зберігається суттєва різниця між ним і державою у повному розумінні цього слова. У той час як компетенція держави прямо витікає із міжнародного права і їм гарантується, компетенція суб’єктів Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво федерації визначається федеральним конституційним правом і гарантується лише внутрішніми процедурами. Шляхом зміни конституції можна у будь-яку мить та, можливо, проти волі суб’єкта федерації, розширити чи ж звузи-ти або анулювати його міжнародну компетенцію. Тобто, правосуб’єктність членів федерації є фактично похідною від правосуб’єктності федеративної держави. Отже, питання щодо визнання суб’єкта федерації суб’єктом міжна-родного права також залишається відкритим. Характерною особливістю науки міжнародного права є традиційний розгляд так званих уній, які оминають у своїй більшості вчені у сфері за-гальної теорії держави та права. Унії виділяють реальні та особисті. Реаль-на (органічна) унія виникає в результаті злиття як мінімум двох держав в одну. При цьому новостворена держава стає новим суб’єктом міжнародно-го права, а держави, які злилися, втрачають свій суверенітет та міжнародну правосуб’єктність. Тому з міжнародно-правової точки зору більш коректно було б говорити про зміну статусу держав та створенні нової держави. При-кладами сучасних уній можуть бути нинішня Республіка Ємен, яка утвори-лася в 1990 році в результаті злиття Народно-Демократичної Республіки Ємен та Арабської Республіки Ємен, а також Сирійсько-Єгипетська унія, яка була створена у 1958 році і припинила своє існування у 1961 році. 14 із 49 держав Британської співдружності входять в унію під Британською ко-роною. Особиста (персональна) унія — своєрідний правовий релікт феодально-го минулого, пов’язаний з монархічною формою управління. Це династич-ний союз двох або більше держав, які очолюються одною і тою самою особою — монархом. Кожна держава, яка входить у таку унію, продовжує залишати-ся самостійним суб’єктом міжнародного права, навіть має право вступати у зносини з іншими державами, незалежно від унії. До особистих уній відноси-лися, наприклад, Нідерланди і Люксембург в період між 1885 та 1908 роками, а також Велика Британія і Ганновер (1714-1837 рр.). Конфедерація — це союз суверенних держав, створений для досягнення-е6вних цілей і здійснення відповідних напрямків державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності. В якості суб’єкту міжнародного права може виступати і сама конфедера-ція, однак в обмеженому вигляді. У межах конфедерації можуть утворювати-ся спільні органи, що забезпечують координацію діяльності держав-членів, а також напрацювання загальних напрямків співробітництва у сфері політики, економіки, в правових та соціальних питаннях. Раніш існуючі конфедерації — Сполучені Штати Америки (1776-1787 рр.), Швейцарська Конфедерація (1291-1798 рр., 1815-1848 рр.), Республі-ка Сполучених провінцій в Нідерландах (1579-1795 рр.), Германський союз (1815-1866 рр.) — з часом трансформувалися у напрямку федеративного устрою, хоча Швейцарія і зберегла свою попередню назву. Останніми із існуючих конфедерацій були Сербія та Чорногорія (2003-2006 рр.), Сенегамбія (між Сенегалом та Гамбією у 1982-1989 рр.), Союз Аф-риканських Держав (між Малі, Ганою та Гвінеєю у 1960-1962 рр.). Фактичною конфедерацією є союз Боснії і Герцеговини, хоча по законо-давству цей союз — м’яка федерація. Міжнародне публічне право Вільна асоціація — сучасна особлива форма конфедерації із двох нерів-нозначних держав, що об’єдналися, за якої менша держава, формально збе-рігаючи суверенітет та незалежність, довіряє значну частину своїх владних повноважень більшій державі, як правило, у сфері зовнішніх зносин. Фак-тично асоційована держава — це перехідна форма зовнішньої залежності під-порядкованої території, яка знаходиться між статусами колонії та самостій-ної держави. На сьогодні у вільній асоціації знаходяться: зі США — Пуерто-Ріко (з 1952 року), Північні Маріанські острови (з 1982 року); з Новою Зеландією — Острови Кука (з 1965 року), Ніуе (з 1974 року); з Нідерландами — Аруба (з 1986 року), Нідерландські Антіли (з 1954 року). Також у 1991-2005 рр., від-повідно до двохсторонніх угод, у вільній асоціації з Російською Федерацією був Татарстан.

Сучасне міжнародне товариство залишило у минулому всі форми об-меження державного суверенітету і, таким чином, міжнародної право-суб’єктності. Навіть там, де зберігаються юридичне архаїчні форми відносин, вони не відповідають фактичним обставинам. Це стосується відносин сюзе-ренітету, протекторату, васалітету тощо. Але слід пам’ятати, що перелічені форми існували ще на початку століття і відмирали поступово — здебіль-шого, наприкінці Другої світової війни. Відносини васалітету, наприклад, існували між Великою Британією і численними індійськими князівствами ще на початку нинішнього століття. За наданням одному з правителів — Чанг-Бхакару 23 грудня 1905 р. Санада (грамоти) останній визнавався «ва-сальним правителем» держави і йому дозволялось управляти державою під повним контролем віце-короля. Правитель повинен був сплачувати дань у певній сумі. Як зазначалось у Санаді, правитель «як і раніш» не користував-ся правом розроблення і видобування золота, срібла, вугілля і алмазів, тому що «всі вони є власністю Британського уряду». Щодо ловлення слонів, то це дозволялося «Вам персонально як особиста послуга, але цей дозвіл може бути взятий назад, як тільки це виявиться бажаним». Такі відносини Великої Британії з індійськими князівствами формально тривали до 1947 р Васалітет визначається як один з видів міжнародного опікування, і в міжнародних відносинах держава-сюзерен повністю або у найважливіших справах представляє васальну державу. Відносини васалітету визначалися договорами, і нерідко траплялися випадки більш самостійного стану васаль-ної держави. Так, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, мав право укладати міжнародні договори. Відносини васалітету в нинішній час не збереглися. Також у минуле відішли відносини сюзеренітету, які по суті є схожими з відносинами васалітету. Історично сюзереном князівства Ліхтенштейн була Австро-Угорщина до кінця Першої світової війни, а Османська імперія була сюзереном Румунії та Сербії до 1878 року, а також князівства Самос до 1919 року. Протекторат — це форма міждержавних відносин, при яких одна країна визнає над собою верховний суверенітет іншої, перш за все в міжнародних відносинах, зберігаючи автономію у внутрішніх справах та власну династію Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво правителів. Звичайно, що на практиці ця форма ніколи не встановлювалася добровільно, а була результатом завоювання або іншого насильницького за-володіння. Для протекторату, на відміну від васалітету, характерним є те, що держава, яка протегується, «у деяких відносинах» зберігає свою міжнародну правосуб’єктність або принаймні у ряді випадків здатна її реалізувати. Прикладом, є протекторат Великої Британії над Індією Великих Мого-лів в період між 1803 та 1858 роками, а також Російської імперії над Грузією (1786-1801 рр.). Ця форма взаємовідносин збереглася між Італією і Ватика-ном, між Францією і Монако, а до найостаннішого часу — між Францією та Іспанією, з одного боку, і Андоррою — з іншого. Про що ми докладніше по-говоримо в розділі, присвяченому державоподібним утворенням. Кондомініум — спільне управління однією територією декількома дер-жавами. Прикладами сучасних кондомініумів є управління островом Фазан Іспанією та Францією (з 1659 року), невеликою територією Аравійського півострова Оманом та Аджмана (одного з Об’єднаних Арабських Еміратів). Мандатна територія — територія, на яку Ліга Націй видавала мандат на зовнішнє управління згідно ст. 22 Угоди Ліги Націй 1919 року. На відміну від протекторату, мандат зобов’язував мандатаріїв (державі, якій виданий ман-дат) до дотримання обов’язків Ліги Націй до мешканців територій, а також заборонялися работоргівля, торгівля зброєю та алкоголем. На підмандатній території заборонялося будівництво військових баз та укріплень, створювати армію із корінного населення. Підопічна територія ООН — правонаступник мандатної території Ліги Націй, після її скасування у 1946 році. Усі підопічні території управлялися через Ради з опіки ООН країнами-опікунами. Також зберігалися усі вимоги щодо цих територій. Україна як суб’єкт міжнародного права Першим документом, що заклав фундамент для утвердження Укра-їни як нового суб’єкта міжнародного права, як за часом прийняття, так і за значенням, стала Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація про-голошувала державний суверенітет України як верховенство, самостій-ність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнарод-ного визнання, визнання як держави, і отже, суб’єкта міжнародного права. У Декларації було сказано, що вона є основою нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Ст. X Декларації так і називається — «Міжнародні відносини», і містить дуже важливі з правової точки зору положення, відповідно до яких Українська РСР: — є суб’єктом міжнародного права; — здійснює безпосередні відносини з іншими державами; — виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування; — визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими; — визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Міжнародне публічне право Крім того, у ст. IV Декларації «Громадянство Української РСР» установ-лено, що всім громадянам УРСР гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією УРСР і нормами міжнародного права, що визнані УРСР. Та-ким чином, завдяки прийняттю Декларації, світове співтовариство одержало можливість переконатися в тому, що політика незалежної УРСР буде засно-вана на визнанні теорії примату міжнародного права. Акт проголошення незалежності має велике значення тому, що саме в ньому було проголошено створення «самостійної української держа-ви — України», недоторканність і неподільність території України. В Акті підкреслювалося, що створення незалежної держави ґрунтуєть-ся на праві народів на самовизначення, що передбачено Статутом ООН. У текст Акта було включене положення про те, що на території України ма-ють силу «виключно Конституція і закони України», при цьому законодав-ці забули сказати про визнання міжнародних договорів. Ця помилка згодом була виправлена, спочатку в Законі України «Про правонаступництво Укра-їни», ст. 7 якого говорить: «Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки», а потім спеціальним Законом України «Про дію між-народних договорів на території України», відповідно до якого «...укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід’ємну частину національного законодавства України...».

Особливим різновидом правосуб’єктного статусу держави є постійний нейтралітет. Постійний нейтралітет — це міжнародно-правовий статус держави, що взяла на себе зобов’язання не брати участь в будь-яких війнах та військово-політичних (збройних) конфліктах, що відбуваються або можуть відбутися в майбутньому і утримуватися від дій, здатних втягнути таку державу у війну. В зв’язку з цим постійно-нейтральні держави не беруть участі у військово-політичних союзах, відмовляються від розміщення на своїй території інозем-них військових баз, виступають проти зброї масового ураження (передусім, ядерної), активно підтримують зусилля світового співтовариства в сфері роз Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво зброєння, зміцнення довіри і співробітництва між державами у цій царині. Таким чином, постійний нейтралітет здійснюється не тільки і не стільки під час війни, але в мирний час. Статут постійного нейтралітету не позбавляє державу права на самооборону у випадку нападу на неї, що має наслідком порушення її специфічного міжнародно-правового статусу. Юридичним закріпленням статусу постійного нейтралітету є укладення зацікавленими державами відповідного міжнародного договору за участю в ньому держави, що наділяється статусом постійного нейтралітету. Дія такого договору не обумовлюється якимсь конкретним строком — він укладається на весь майбутній час. Згідно взятих на себе зобов’язань постійно-нейтральна держава повинна дотримуватися правил нейтралітету у випадку виникнення військового конфлікту між будь-якими державами, тобто виконувати нор-ми міжнародного права, що стосуються нейтралітету під час війни, зокре-ма, норми Гаазьких конвенцій 1907 р. про нейтралітет в сухопутній війні (п’ята конвенція) та морській війні (тринадцята конвенція). Рівною мірою постійно-нейтральна держава не може допускати використання своєї терито-рії, включаючи повітряний простір, для втручання у внутрішні справи інших держав чи будь-яких ворожих дій проти них. Неприпустимими є подібні дії і з боку самої постійно-нейтральної держави. Разом з тим остання має право на участь в діяльності міжнародних організацій, мати власну регулярну ар-мію і військові укріплення, необхідні для самооборони. Нерідко статус постійного нейтралітету закріплюється не лише між-народним договором, але й національним правовим актом держави. Кожна держава має суверенне право самостійно визначати свою зовнішню політику з урахуванням принципів і норм міжнародного права. Відображенням вказа-ного права є вибір державою способів встановлення статусу свого постійного нейтралітету. Це передбачає, що такий статус може бути визначений держа-вою і на підставі прийняття нею тільки відповідних внутрішніх актів. Важли-вим є лише, щоби в цьому випадку даний статус здобув міжнародно-правове визнання інших держав (як і при проголошенні суверенітету). В історичному минулому статус постійного нейтралітету належав Бель-гії (з 1831 по 1919 рр.) і Люксембургу (з 1867 по 1944 рр.). В сучасний пері-од цей статус мають Швейцарська Конфедерація, Австрія, Лаос, Камбоджа, Мальта і Туркменістан. Угода про постійний нейтралітет Швейцарії була підписана Австрією, Великою Британією, Францією, Росією, Пруссією (правонаступник — Ні-меччина) та Португалією 8 (20) листопада 1815 року і була підтверджена Версальським мирним договором 1919 р. Держави, що підписали Угоду, ви-знали «вічний» нейтралітет Швейцарії. Вони гарантували їй як статус ней-тралітету, так і недоторканність території Швейцарії, її кордонів, що передба-чає обов’язок цих держав виступити на захист статусу Швейцарії у випадку його порушення. Відповідно до радянсько-австрійського меморандуму, прийнятого в квіт-ні 1955 р., Австрія зобов’язалася проголосити декларацію про те, що прийме статус, подібний до статусу нейтралітету Швейцарії. 15 травня 1955 року був підписаний Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії, в якому союзні в ході минулої другої світової війни великі держави Міжнародне публічне право — СРСР, США, Велика Британія, Франція — заявили, що поважатимуть незалежність і територіальну цілісність Австрії в тому вигляді, як це встановлено зазначеним договором. На цій підставі австрійський парламент 26 грудня 1955 року ухвалив Федеральний конституційний закон про постійний нейтралітет Австрії. В ст. 1 цього Закону визначено, що з метою тривалого і постійного утвердження своєї зовнішньої незалежності й недоторканності своєї території Австрія добровільно заявляє про свій постійний нейтралітет. Для забезпечення цих цілей в законі закріплено положення, згідно якого Австрія не вступатиме ні в які військові союзи і не допускатиме створення військових опорних пунктів інших держав на своїй території. Статус Австрії був визнаний спершу союзними, а потім й іншими державами світу, але на відміну від статусу Швейцарії, він не був гарантований в тій формі й в тому обсязі, що це має місце в Угоді про нейтралітет Швейцарії. На міжнародній конференції в Женеві 14 країн з урегулювання т.зв. ла-оського питання 23 липня 1962 року була підписана Декларація про нейтра-літет Лаосу, в якій учасники конференції взяли до відома заяву уряду Лаосу про нейтралітет від 9 липня 1962 року і заявили, що вони визнають, поважа-тимуть і дотримуватимуться суверенітету, незалежності, єдності та територі-альної цілісності Лаосу. Статус Камбоджі був визначений Заключним актом Паризької конфе-ренції з питань Камбоджі від 23 жовтня 1991 року. Складовою частиною цього документу є Угода, що стосується суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та недоторканності, нейтралітету та національної єдності Камбо-джі, в якій зафіксовано її зобов’язання закріпити постійний нейтралітет у сво-їй Конституції. Інші учасники Угоди зобов’язалися визнавати та поважати такий статус Камбоджі. Статус постійного нейтралітету знайшов своє відо-браження в законі про нейтралітет Камбоджі ще від 6 листопада 1957 року. Уряд Республіки Мальта затвердив 14 травня 1981 року Декларацію про нейтралітет Мальти, в якій заявив, що Республіка Мальта є нейтральною державою і відмовляється від участі в будь-яких військових союзах. Жоден об’єкт на Мальті не може використовуватися таким чином, щоби це привело до зосередження на Мальті іноземних збройних сил. Постійний нейтралітет Туркменістану був проголошений Законом «Про внесення змін і доповнень в Конституцію Туркменістану» і Конституційним законом «Про постійний нейтралітет Туркменістану» від 12 грудня 1995 року. Він був також визнаний і підтриманий резолюцією Генеральної асамблеї ООН «Про постійний нейтралітет Туркменістану», прийнятої 12 грудня 1995 року. В ст.1 Конституції Туркменістану резюмується зміст вказаних документів і за-кріплюється положення, відповідно до якого «визнаний співтовариством ней-тралітет Туркменістану є основою його внутрішньої і зовнішньої політики». Таким чином, лише повноправний суб’єкт міжнародного права — су-веренна держава, чий суверенітет визнано міжнародним співтовариством, — може володіти статусом постійного нейтралітету. Зобов’язання, що випливають зі статусу постійно-нейтральної держави, не можуть слугувати обмеженням її суверенітету. В минулому вважалося, що постійно-нейтральна держава не може бути повноцінно суверенною, оскільки в силу свого статусу (обов’язку неучасті у військових конфліктах) позбавлене «права на війну» Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво і таким чином обмежено у свободі дій. Сучасне міжнародне право, що лік-відувало «право на війну» і закріпило принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов’язань, створює тим самим для держав, що мають статус постійного нейтралітету, додаткові гарантії його забезпечення. Адже до су-веренного статусу постійно-нейтральної держави, що вже визнаний міжна-родною спільнотою, додається також її нейтральний статус, що знову ж таки визнається міжнародною спільнотою, внаслідок чого така держава отримує певні додаткові гарантії визнання міжнародним співтовариством своїх суве-ренних прав незалежної держави.