Розділ 1. Особливості правового статусу міжнародних організацій

Доцільним буде проаналізувати кілька підходів до з'ясування змісту поняття міжнародної організації.

Можливо, найбільш загальне визначення, з якого можна розпочати, запропоноване Г.І. Морозовим: “ Міжнародна організація — це стабільна форма міжнародних відносин, що включає, в переважній більшості випадків, контрагентів принаймні з трьох держав і має узгоджені її учасниками цілі, компетенцію діяльності та власні органи, а також інші специфічні організаційні інституції (це може бути статут, процедура, членство, порядок роботи, ухвалення рішень тощо)”.

Французький дослідник Ш. Зоргбіб акцентував увагу на трьох основних рисах, що вирізняють міжнародні організації: політична воля до співпраці, зафіксована в установчих документах; наявність постійного апарату, що забезпечує послідовність у розвитку організаціїї й, нарешті, автономність компетенцій та ухвал.

Таким чином першочерговою причиною створення міжнародної організації є політична воля, що визначає діяльність суб'єкта міжнародних відносин; щоправда, вона характерна для реалізації не лише довготривалих, але й короткотривалих зовнішньополітичних інтересів тієї чи іншої держави. Тому обов'язковою ознакою міжнародної організації мала би бути розвинена інституційна структура, орієнтована на реалізацію діяльності на міжнародній арені. З огляду на це російський дослідник М.А. Ломагін ідентифікує її як “стабільну чітко структуровану форму міжнародного співробітництва, що створена її членами на добровільних засадах для спільного розвязання загальних проблем і провадить діяльність у рамках статуту”.

Міжнародні організації, як правило, поділяють на дві великі групи:

- міждержавні (міжурядові) організації, засновниками і членами яких виступають держави;

- міжнародні неурядові організації, що об'єднують фізичних або юридичних осіб, діяльність яких здійснюється поза межами офіційної зовнішньої політики держав.

Існує досить багато визначень міждержавної (міжурядової) організації. Так, італійський професор міжнародного права Д. Анцилотті наводить визначення, яке зводиться до того, що колективними органами (йдеться про міждержавні організації) є органи, які утворені спільно низкою держав і волевиявлення яких з огляду міжнародного права приписується колективу суб'єктів, при чому на підставі цього виникають певні правові наслідки. Американський професор Г. Кельзен визначає міждержавну організацію як організоване міжнародне співтовариство, засноване на підставі міжнародного договору, яким передбачено створення спеціальних органів міжнародного співтовариства для виконання цілей, заради яких створюється міжнародне співтовариство. Ще один американський дослідник Гарольд К. Якобсон визначає міждержавну організацію як інституційну структуру, створену за угодою двох або декількох суверенних держав, з метою проведення регулярних політичних взаємодій. При цьому автор особливо підкреслює ту обставину, що міжурядові організації відрізняються від засобів традиційної дипломатії своєю структурою і стабільності, а також регулярними зустрічами представників держав-членів, специфічними процедурами ухвалення рішень і наявністю постійного секретаріату або штабу. Г.І. Морозов, коректуючи своє загальне визначення, вважає міждержавною організацією “стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин, створюваний, у переважній більшості випадків, щонайменше трьома державами, що має спільні для його учасників цілі, компетенцію і власні постійні органи, а також інші специфічні політико-організаційні інституційні норми (утворення), у числі яких статут, процедура, членство, порядок ухвалення рішень тощо”.

Комісія з міжнародного права ООН робила неодноразові спроби сформулювати “офіційне” визначення міждержавної організації. У 1950р. Англійський професор Дж. Брайерлі у своїй доповіді Комісії запропонував таке визначення: асоціація держав, що має загальні органи і заснована на договорі. Шість років опісля Дж. Фітцморис, що змінив свого колегу і співвітчизника на посту спеціального доповідача з права міжнародних договорів, визначив міждержавну організацію таким чином: “поняття міжнародної організації означає колектив держав, заснований договором, з конституцією і загальними органами, що має юридичну особу і є суб'єктом міжнародного права з правом укладання угод”. У 1968р. спеціальним доповідачем Комісії з питання про відносини між державами і міждержавними організаціями єгипетським професором А. Ель-Еріаном було запропоновано ще одне визначення: міжнародна організація — це асоціація держав, заснована договором, що володіє конституцією і загальними органами і має юридичну особу, відмінну від особи держав-членів.

Узагальнюючи досвід діяльності міждержавних організацій у другій половині ХХ ст. І накопичений досвід дослідників у цій галузі, можна виокремити риси, характерні для міжнародної організації в цілому:

- участь в об'єднанні різнонаціональних сторін (держав, юридичних чи фізичних осіб, суспільних груп);

- спільні постійні цілі;

- наявність установчого договору (або статуту), що регламентує принципи організації та діяльності утворення;

- постійні інституційні органи, що забезпечують статутну діяльність міжнародної організації;

- рівність учасників об'єднання;

- відповідність цілей діяльності загальновизнаним принципам та міжнародно-правовим нормам.

Отже, міжнародна організація — це стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин, який утворюється щонайменше трьома учасниками міжнародних відносин, що мають спільні цілі, для досягнення яких створюють постінй органи, та діють у межах визначених норм та принципів (статут, процедура, членство тощо).

Недержавні (неурядові) міжнародні організації створюються фізичними особами або суспільними групами для забезпечення спільних індивідуальних чи групових інтересів. Їхня діяльність є самостійною і здійснюється без участі чи посередництва урядових структур[1].

У доктрині міжнародного права існує декілька десятків підходів до того, кого потрібно вважати суб'єктом міжнародного права.

Наприклад, Ж. Ссель вважав, що єдиним суб'єктом міжнародного права є індивід. У той час як Л. Моджорян та інші науковці наполягали, що єдиним суб'єктом міжнародного права є держава.

Кожна із позицій має свої “плюси” і “мінуси”. Проте нині в українській науці міжнародного права домінує думка, що суб'єктами міжнародного права є: 1.) держави; 2.) народи (нації), що борються за незалежність; 3.) міжнародні організації; 4.) державоподібні утворення.

Таку позицію аргументують наявністю у цих суб'єктів усіх елементів міжнародної правосуб'єктності. Як справедливо зазначає О. Висоцький, термін “правосуб'єктність” належить переважно до наукової сфери. У міжнародно-правових документах (міжнародних договорах, деклараціях, резолюціях міжнародних організацій тощо) як його синонім застосовують термін “правоздатність”, поняття якого у таких випадках включає право- і дієздатність суб'єкта.

Міжнародна правосуб'єктність — це юридична ознака того чи іншого утворення, яка надає йому статус суб'єкта міжнародного права. Подібну позицію підтримує Е. Шибаєва, яка розуміє міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій як якісну характеристику юридичної природи міжнародної організації, що передбачає здатність мати права і самостійно їх здійснювати. Тобто лише суб'єкт, наділений усіма елементами міжнародної правосуб'єктності, може вважатися суб'єктом міжнародного права. Більшість вчених виокремлює такі необхідні елементи міжнародної правосуб'єктності, а саме можливість:

- володіти міжнародними правами та обов'язками;

- брати участь у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права;

- нести відповідальність за порушення норм міжнародного права.

Таким чином, усі названі елементи характеризують суб'єкт міжнародного права як учасника міжнародних відносин, який здатен створювати норми права і підпадати під їхню дію.

Також для суб'єктів міжнародного права притаманні й інші обов'язкові елементи міжнародної правосуб'єктності. Так, наприклад, міжнародні організації повинні створюватися на основі норм міжнародного права, володіти привілеями та імунітетом, правом посольства тощо. Тому обсяг міжнародної правосуб'єктності окремих видів суб'єктів може суттєво відрізнятися. Найбільш повна правосуб'єктність є у держав.

Суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних правовідносин, яким притаманні елементи міжнародної правосуб'єктності, а саме: вони здатні володіти та безпосередньо здійснювати міжнародні права та обов'язки, створювати норми міжнародного права та нести відповідальність за їх порушення.

Усі суб'єкти міжнародного права можна поділити на види. У літературі, найчастіше наводять класифікацію за способом створення суб'єктів. За цим критерієм їх поділяють на первинні та вторинні (похідні). Більшість науковців вважають, що держави та народи (нації), що борються за незалежність, є первинними суб'єктами, оскільки їх ніхто не створював. Вони виникли у результаті історичного розвитку суспільних відносин. Вторинні суб'єкти створюють внаслідок діяльності первинних суб'єктів, найчастіше держав. До вторинних суб'єктів відносять міжнародні організації та державоподібні утворення, їхньому створенню найчастіше передує прийняття міжнародно-правового акта, як правило, договору[2].

Однак варто зазначити, що не всі міжнародні організації мають статус суб'єкта міжнародного права. За загальним правилом, суб'єктами міжнародного права визнають виключно міжурядові організації, тобто такі, які створені державами. Питання про визнання суб'єктами міжнародного права міжнародних неурядових організацій і надалі залишається спірним. Саме тому, коли ми будемо говорити про міжнародні організації, матимемо на увазі лише міжурядові.

Оскільки міжнародні організації є вторинними суб'єктами міжнародного права, то їхня міжнародна правосуб'єктність є похідною від правосуб'єктності держав. Уперше питання про правосуб'єктність міжнародних організацій виникло у звязку з діяльністю Ліги Націй, але так і не було вирішено до її ліквідації. Після Другої світової війни було створено Організацію Об'єднаних Націй, що знову актуалізувало питання правосуб'єктності міжнародних організацій. Тому, коли у 1948 р. у Палестині було вбито службовця ООН, організація звернулася у Міжнародний суд ООН. У своєму консультативному висновку “Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН” цей авторитетний судовий орган підтвердив, що ця організація володіє міжнародною правосуб'єктністю. З цього моменту більшість вчених вважає, що міжнародні організації володіють міжнародною правосуб'єктністю. Це підтверджується в низці міжнародних угод. Так, наприклад, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. зазначено, що міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати міжнародні договори, яка необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. При цьому практика укладання міжнародних договорів з державами або між собою повинна відповідати їх установчим актам.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в установчих документах — статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність.

Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:

- права на привілеї та імунітети;

- права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права;

- права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;

- обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.

Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи.

Серед інших ознак, які характеризують міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, варто зауважити: їх створюють на основі міжнародно-правового акта, як правило, міжнародного договору (як виняток можна навести ОБСЄ, яка діє без статуту); засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші суб'єкти міжнародного права; наявність постійно діючих органів тощо[3].

Визнаючи за організаціями можливість бути вторинними суб'єктами міжнародного права, необхідно одразу ж відзначити, що вони — суб'єкти права особливого роду. Їх відмінність від головних, основних суб'єктів — держав визначається різною юридичною природою міжнародних прав тих і інших. Права держави на міжнародній арені набуваються державою в силу властивої їй якості — суверенітету; право міжнародної організації — результат узгодженої волі держав членів, що знайшла своє закріплення в міжнародному договорі (установчому акті організації). Права міжнародної організації похідні від прав держави, делеговані їй державами, а їх обсяг завжди строго обумовлений цілями і завданнями конкретних організацій.

Будучи похідним суб'єктом міжнародного права з делегованими правами, міжнародні організації не володіють суверенітетом. Наділення міжнародних організацій якістю суверенітету означало б ототожнення їх з головним, основним суб'єктом міжнародного права — державою, на що держави не можуть піти, бо наділити міжнародну організацію суверенітетом — значить визнати за нею верховенство над державами-членами, конкретно виражається в праві вищих органів організації приймати рішення, що мають обов'язкову силу для держав-членів навіть тоді, коли вони голосували проти або не брали участі в голосуванні.

Чи реально це для міжнародних організацій за участю держав різних соціально-економічних систем, коли однією з об'єктивних закономірностей сучасної епохи є існування суверенних держав?[4] Не реально.

Тому не випадково, що систематичні і наполегливі спроби ряду капіталістичних держав надати деяким універсальним міжнародним організаціям наддержавний характер не увінчалися успіхом.

Та обставина, що міжнародна організація не володіє якістю суверенітету, виключає застосування і самого терміна «суверенітет» для характеристики яких би то не було явищ, пов'язаних з правовим положенням міжнародних організацій та повноваженнями їх органів.

У зв'язку з цим є не правильним вживання Виконавчою Радою ЮНЕСКО терміна «суверенітет» для характеристики повноважень Генеральної конференції ЮНЕСКО[5].

Справа в тому, що 13-а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, що відбулася в 1964 р., затвердила по доповіді Виконавчої Ради в числі основних принципів Організації принцип «суверенітету Генеральної конференції»[6]. Сам зміст принципу, як це видно з рішення включає право конференції «обговорювати будь-яке питання, що входить в компетенцію ЮНЕСКО», а також «вирішувати, які пункти її порядку денного представляються їй найбільш важливими, і розташовувати їх у своєму розкладі роботи в такому порядку черговості, якою вона вважає за необхідне»[7], знаходяться у відповідності зі Статутом Організації і не викликає заперечень. Що ж стосується самого терміну «суверенітет», то він не може бути застосований для вираження повноважень Генеральної конференції у зв'язку з тим,що за своєю юридичною природою права вищих органів міжнародної організації докорінно відрізняються від суверенних прав держав і його верховних органів. Звідси і такий термін, як «верховний орган», також непридатний для найменування керівного органу організації і повинен бути замінений терміном «вищий орган».

Специфіка міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій повинна знаходити своє вираження не тільки у змісті прав, якими організації володіють, але і в термінах, що відображають це явище.

Відсутність у міжнародній організації суверенітету виявляється і в її правосуб'єктності, в привілеях та імунітетах організації та її посадових осіб, які мають не дипломатичний а функціональний характер; в тих формах відповідальності, які може нести міжнародна організація і серед яких виключається вища форма політичної відповідальності — тимчасове обмеження суверенітету, бо це може бути застосовано лише до держави, і т.д.[8].

У західній літературі висловлювалася думка про те, що міжнародні організації також як і держава, мають суверенністю. Зокрема, на таких крайніх і реакційних позиціях стоїть норвезький юрист Ф. Сейерстед. Однак хибність такої позиції на стільки очевидна, що важко знайти її прихильників навіть у буржуазній доктрині права.

Своєрідність міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права складається далі в тому, що для міжнародної організації не є необхідним володіння територією і населенням і, отже, здійснення територіального верховенства[9]. У свою чергу для суверенної держави це необхідні елементи, без яких воно не може існувати[10].

Правда, ряд західних авторів вважають, що і міжнародні організації, зокрема ООН має підвладну територію і територіальну юрисдикцію. Той же Ф.Сейерстед пише про це у своїй статті «Міжнародна особистість міжнародних організацій»[11], відносячи до підвладних територій території, що знаходяться під опікою ООН, а також у минулому вільні території Трієст щодо якої на Раду Безпеки Мирним договором з Італією 1947 р. були покладені деякі обмежені функції.

Однак суверенітет держави стосовно її території означає не лише право здійснювати державну владу незалежно від будь-якої іншої влади, а й певні, що випливають з суверенітету права на території, бо території не тільки приділ влади цієї держави,але і разом з тим об'єкт господарювання держави,об'єкт деяких верховних прав держави[12]. Звичайно, ні про щось навіть схоже на такі права, з боку міжнародної організації не може йти мови.

До числа важливих теоретичних питань, пов'язаних з вивченням міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права, відноситься питання про волю цих організацій. Чи володіють міжнародні організації самостійною волею, відмінною від волі держав-членів?

У літературі питання про волю міжнародної організації піднімалось неодноразово. Ряд юристів соціалістичних держав (С. А. Малінін, А. Янков, О. Рачіч та ін.) дотримуються тієї точки зору, що міжнародні організації, які є суб'єктами міжнародного права, володіють своєю правовою волею.

Вище було показано, що ряд діючих в даний час міжнародних угод, а також практика міжнародних організацій дають підставу визнати за ними якість суб'єктів міжнародного права. Останнє зобов'язує визнати у них наявність своєї правової (але не суверенної) волі, відмінної від волі держав-членів, яку міжнародні організації втілюють в міжнародно-правовому акті.

Те, що міжнародні організації укладають міжнародні угоди, — в даний час загальновизнаний факт, він підтверджується великою кількістю договорів, укладених такими організаціями. Назва угоди — результат тих чи інших юридичних дій, скоєних від імені організації її органами і виражають певне волевиявлення даної організації. Але як би це було можливо, якби організація не мала своєї власної волі?

Воля міжнародної організації є підсумок узгоджених воль держав-членів, і в силу цього вона має складний характер.

Членами спільних міжнародних організацій є держави не тільки з різною зовнішньополітичною спрямованістю, але і з різним соціально-економічним устроєм. І всі вони по-своєму впливають на вироблення правової волі організації. Тому воля міжнародної організації завжди зумовлена ​​волевиявленням держав-членів та відчуває на собі їх вплив. Воля організації створюється в процесі боротьби і співробітництва її членів-держав різних соціально-економічних систем. Формування цієї волі — складний процес, в якому спочатку стикаються різні позиції окремих держав-членів і тільки в наслідок цього на засадах компромісу виробляється загальна воля. Загальна воля не якась «безлика», нейтральна воля, навіть в кінцевому підсумку вона не позбавлена ​​окремих внутрішніх відтінків і особливостей.

Однак, говорячи про самостійну правову волю міжнародної організації, не можна змішувати її з «верховною» (суверенною) волею, якою міжнародні організації не володіють і не можуть володіти, так як на відміну від держав не є суверенними утвореннями і не володіють якими-небудь ознаками наддержавного характеру.

Наявність у міжнародних організацій своєї правової волі, відмінної від волі її членів, не може суперечити юридичній природі міжнародної організації, якщо вона є суб'єктом міжнародного права, а, навпаки, знаходиться в повній відповідності з цією природою, так як без волі немає суб'єкта права. Самостійна правова воля міжнародної організації — це результат узгодження (а не злиття) воль держав-членів, які існують паралельно з їх волею (а не над нею) і яка проявляється в тих чи інших діях міжнародної організації, що здійснюються відповідними органами, реалізуючими її правову волю.

Напрямок, основний зміст і обсяг волі міжнародної організації завжди обумовлені змістом волі держав-членів[13].

Даючи оцінку Організації Об'єднаних Націй, С. Б. Крилов зазначав, що «якщо...держави (маються на увазі держави-члени ООН) прагнуть до співпраці, ООН може бути ефективною, якщо цього прагнення немає — значення організації різко зменшується»[14].

Своя правова воля необхідна міжнародній організації для успішного виконання завдань, поставлених перед нею, і є органічною частиною сутності організації як суб'єкта міжнародного права.

Головний порок концепції західних юристів в питанні про волю міжнародної організації полягає не в тому, що вони приймають правову волю організації за суверенну, а в тому, що вони абсолютизують незалежність і самостійність волі міжнародної організації, її однорідність. Вони заперечують той вплив, який чинять на неї держави-члени, заперечують її класовий характер[15].

Отже, міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права особливого роду. У чому ж полягає своєрідність їх правосуб'єктності, своєрідність тих міжнародних прав і обов'язків, в яких ця правосуб'єктність проявляється?

Ще Міжнародний Суд ООН при прийнятті в 1949 р. консультативного висновку з питання про відшкодування збитку, понесеного на службі в ООН, звернув увагу на те, що визнання міжнародної правосуб'єктності ООН аж ніяк не означає, що її права і обов'язки такі ж як і права та обов'язки держави[16].

Дійсно, суверенна держава може бути суб'єктом усіх правовідносин, які сумісні з його суверенітетом. Міжнародні організації створюються тільки для виконання будь-яких конкретних завдань, зафіксованих в установчому акті, і тому обсяг їх міжнародних прав і обов'язків завжди обмежений умовою виконання цих завдань,в силу чого вони можуть бути учасниками лише строго певних видів правовідносин. При чому різні міжнародні організації, навіть різні спеціалізовані установи ООН, володіють неоднаковим обсягом прав і обов'язків. Так, обсяг міжнародних прав і обов'язків такої спеціалізованої установи ООН, як ВПС, менше, ніж, скажімо, ЮНЕСКО чи ВООЗ. У свою чергу обсяг прав і обов'язків спеціалізованих установ менше, ніж ООН.

Та й сам характер прав міжнародної організації в силу того, що вони є похідними від прав держав, з одного боку, і строго обмежені функціональними потребами організацій — з іншого, має свої специфічні особливості.

Відомо, що міжнародні організації мають право на укладення міжнародних угод. Однак як саме право організацій, так і характер укладених ними угод не позбавлені відомої своєрідності. Зокрема, звертає на себе увагу обмежений характер цього права, оскільки угоди можуть укладатися суто з певного кола питань.

Певною своєрідністю володіють і самі угоди, укладені міжурядовими організаціями, як різновид міжнародного договору. Відомо, що Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.визнала за угодами з участю міжнародних організацій характер міжнародних договорів. Однак це не означає, що такі угоди можна прирівняти до договорів між державами[17].

На особливості угод міжнародних організацій було звернуто увагу Комісії міжнародного права ООН, яка, розробляючи проект конвенції про право договору, прийшла до висновку про недоцільність включення до проекту положень, що стосуються міжнародних угод міжнародних організацій,і обмежила проект статей договорами держав[18].

Це рішення Комісії було підтверджено і Віденської конференцією про право договорів 1968-1969 рр..

До числа особливостей, властивих угодам міжнародних організацій, відноситься також і те, що норми, що містяться в них, є нормами вторинного характеру, в порівнянні з нормами, що встановлюються державами[19].

Однак, говорячи про своєрідність договірної право-і дієздатності міжнародних організацій, не можна забувати про те, що як суб'єкти (сторони) певної міжнародної угоди держава та міжнародна організація рівні між собою. Укладаючи угоди, міжнародна організація нарівні з державами бере участь у створенні правових норм, що регулюють їх взаємні відносини.

Відомо, що статути та конвенції міжнародних організацій передбачають представництва при них як міжнародних організацій, так і держав-членів. У літературі таке взаємне представництво міжнародних організацій, а також держав-членів при організаціях (ООН, ЮНЕСКО, МОП, ІКАО) отримало назву «активного і пасивного права посольств»[20].

Термін «активне і пасивне право посольства» навряд чи може бути застосовний в практиці міжнародних організацій у зв'язку з великою своєрідністю такого представництва. По-перше, представництво держав-членів при міжнародних організаціях носить односторонній характер, організації не мають своїх постійних представників у державах-членах, по-друге, таке представництво має місце не при всіх міжнародних організаціях.

Що стосується права епізодичних поїздок посадових осіб, міжнародних організацій до держав-членів, що має назву «активним правом посольства», то навряд чи такі поїздки можна розглядати як активне право посольства. Посольство — це постійні закордонні органи зовнішніх зносин, і для них характерно постійне, а не епізодичне виконання своїх функцій[21].

І при розгляді зазначеного права міжнародних організацій необхідно мати на увазі головне положення, що полягає в тому, що це — суб'єкти міжнародного права особливого роду, щодо яких дія інституту міжнародного права зумовлена похідним характером їх правосуб'єктності і обмежена функціональними потребами організації. Тому, як уже зазначалося, навіть щодо термінології не все може застосовуватись до міжнародних організацій, що є характерним для суверенних держав[22].

Вищевикладене не спростовує загального висновку про те, що здійснення представництва навіть у таких специфічних формах, як це має місце у міжнародних організацій, свідчить про повноваження публічно-правового характеру і є своєрідним вираженням міжнародної правосуб'єктності організацій.

Певна своєрідність існує і у використанні міжнародними організаціями такого інституту міжнародного права, яким є дипломатичні привілеї і імунітети.

В установчих актах ряду міжурядових організацій зафіксовано право посадових осіб цих організацій користуватися «такими привілеями та імунітетами, які необхідні для незалежного виконання ними своїх функцій у зв'язку з діяльністю Організації» (п. «в» ст.67 Статуту ВООЗ). Таким чином, право на привілеї і імунітети обгрунтовується функціональними потребами організації, а самі ці привілеї перестають називатися дипломатичними.

Відомо, що Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961р. обгрунтовує наявність дипломатичних привілеїв та імунітетів, з одного боку, представницьким характером дипломатичного представництва, що є органом суверенної держави[23], з іншого — функціональними потребами дипломата.

Питання про зміст права на привілеї та імунітети як для самих міжнародних організацій, так і для їх посадових осіб обговорювалося на Сан-Франциській конференції 1945 р. в Комітеті IV-2, де був відзначений особливий характер цього права, зокрема тим, що було вирішено, по-перше, не застосовувати до привілеїв та імунітетів терміну «дипломатичний» і, по-друге, встановити менший обсяг у порівнянні з привілеями та імунітетами дипломатичних представників держав[24].

Своєрідність таких суб'єктів права, як міжнародні організації, проявляється також у тому, що вони обмежені у виборі засобів примусу і засобів вирішення спорів.

Як відомо, тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Міжнародним Судом ООН. Отже, Міжнародний Суд як засіб для вирішення спорів, стороною в яких є міжнародна організація, виключається.

Західні юристи, зокрема американець К. Іглтон, розглядають право міжнародних організацій на запит консультативних висновків Міжнародного Суду ООН як приклад непрямого розгляду Судом спорів, стороною в яких є міжнародні організації[25]. Дана точка зору, яка грунтується на невиправдано розширювальному тлумаченні угод спеціалізованих установ з ООН, які передбачають право цих організацій на запит консультативних висновків Суду, представляється щонайменше спірною.

До ознак, що відрізняють правосуб'єктність держав і міжнародних організацій, деякі юристи відносять тимчасовий характер правосуб'єктності останніх[26].

Таку відмінність можна вважати досить умовною. Міжнародні організації — це постійно діючі міжнародні органи на відміну від міжнародних конференцій, які є тимчасовими міжнародними органами. Міжурядові організації, про правосуб'єктность яких йде мова, не створюються для вирішення якогось одного спеціального питання. В установчих актах таких організацій не обумовлений термін закінчення їх діяльності і не передбачено, як правило, процедура їх ліквідації; цілі і завдання, що стоять перед ними, також не свідчать про тимчасовий характер їх повноваження. Тому правосуб'єктність міжнародної організації не має тимчасового характеру. Звичайно, в основі створення міжнародної організації лежить волевиявлення її засновників - держав, що може бути змінено;організація може припинити своє існування або буде змінена її юридична природа. Але ж і держава також може припинити своє існування. Це може відбутися або в результаті соціальної революції або територіальних перетворень, а держава, що виникла знову, може не побажати прийняти договірних зобов'язань колишньої, і, отже, реалізація її правосуб'єктності також відбуватиметься в інших (нових) правових формах.

Таким чином теза про тимчасовий характер правосуб'єктності міжнародних організацій є спірною. Різниця шляхів, при яких держава і міжнародна організація стають суб'єктами міжнародного права, зумовлена наявністю у держави і відсутністю у міжнародній організації суверенітету, визначає і своєрідність міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права