Сучасна політина культура КНР: нові виміри національної безпеки

Системні трансформації перетворили Китай не тільки на потужного регіонального лідера, але й глобального конкурента США. У 2010 р. він перетворився на другу економіку світу, випередивши Японію [90]. Позитивне сальдо Піднебесною у 2009 р. склало 198 млрд. дол. Пекін виграє торгівельні змагання з Вашингтоном з рахунком 4: 1., якщо співвідносити експорт та імпорт.

Підйом Китаю, на думку багатьох дослідників, – одна з найважливіших подій після закінчення холодної війни. В Америці все частіше говорять про можливу «китайську загрозу». У 2005 р. 31% населення Америки вірили, що Китай вже найближчим часом буде домінувати у світі, а 54% – що підйом Китаю, як супердержави, загрожує миру у світі.

Друга адміністрація Дж. Буша (мол.) запропонувала більш конструктивний підхід, пов’язаний з інтеграцією Китаю до міжнародної політичної і економічної системи. Незважаючи на це, у оборонному огляді 2006 р. відзначається: Китай має найбільший потенціал для того, щоб кинути виклик існуючій технологічній перевазі США. А у щорічній доповіді Конгресу міністерства оборони США за 2008 р. зазначається, темпи і масштаб воєнної трансформації Китаю останніми роками порушують воєнний баланс у Східній Азії та у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні в цілому [88].

Занепокоєння стосовно Китаю існують і в адміністрації Б. Обами. Так у доповіді Сенату у січні 2009 р. міністр оборони Р. Гейтс висловив занепокоєння розвитком кібер- та антисупутникової зброї, противоповітряної та протикорабельної зброї, підводних човнів і балістичних ракет тощо.

Оборонний бюджет Китаю є одним з найбільш динамічних у світі. Якщо у 1991 р. він складав лише 3,92 млрд. дол., у 2001 – 17 млрд. дол., то у 2007 р. вийшов на другу позицію у світі (44,94 млрд. дол.) А вже у 2010 р. на оборону передбачено витратити 77,9 млрд. дол.

Не менше тривоги викликає підйом Китаю в Росії. Зокрема, І. Юргенс вважає, що модернізований Китай є викликом для Росії, а виклик може бути і ресурсом і загрозою. У 2001 р. почалося бурхливе зростання торгівлі між Китаєм і Росією, обсяг якої у 2008 р. досяг 55,9 млрд. дол. Після обвалу, викликаного світовою фінансово-економічною кризою у 2009 р., він впав до 16,2 млрд. дол. і сьогодні доля Росії на китайському ринку експорту займає 8-9 позицію. Однак існуючий у взаємовідносинах двох країн значний потенціал може призвести до зростання конфліктності. У лютому 2010 р. Китай почав вимагати подвійного підвищення обсягу поставки нафти (з 15 до 30 млн. т. на рік) [84].

Слід відзначити надзвичайну закритість Китаю стосовно питань національної безпеки і оборони. Інформація про них носить доволі фрагментарний й еклектичний характер, багато дослідників не приховують, що їх розвідки мають гіпотетичний характер і значні припущення. Відтак, особливу цінність представляють напрацювання дослідників, які мають відповідне етнічне підґрунтя і працюють у наукових центрах і вищих навчальних закладах відкритих суспільств. Серед них В. Дінг, С. Зхао, Р. Лі, Г. Сюй, Й. Фен, Х. Фенг, З. Чен, Ч. Чінг та інші. Важлива інформація щодо міжнародної політики Китаю, вирішенні проблем глобальної і регіональної безпеки, участі у миротворчих міжнародних операція міститься у працях К. Бредшера, К. Джонсона, Д. Каллева, Т. Кейна, А. Міллера, Я.Назаревича, Р. Раммеля, Д. Хольслага, І. Юргенса та інших.

Недостатньо досліджені питання розвитку нових структур національної безпеки, трансформацій, які відбуваються у механізмах участі Китаю у забезпеченні міжнародної й регіональної стабільності.

Дослідження перспектив забезпечення національної безпеки Китаю стає все більш актуальним з огляду на масштаби і темпи перетворень, які відбуваються у секторі безпеки і оборони країни, посиленням ролі і значення Китаю у системах міжнародної і регіональної безпеки.

Успіхи сучасного Китаю мають дуже глибокі культурні підвалини. Сучасна китайська культура складається з трьох елементів: традиційної культури, комуністичної ідеології та західних цінностей. Традиційні соціальні цінності мають своїми джерелами конфуціанство, даосизм та буддизм. Але конфуціанство – найбільш впливовий регулятор міжособистісної поведінки [79, c. 29]. Його основу складають п’ять чеснот: гуманність, справедливість, пристойність, мудрість та віра.

Орієнтація на мирне розв’язання питань пронизує усю китайську історію. Професор Х. Фенг ясно показав вирішальну роль конфуціанства у зовнішній політиці і процесі прийняття рішень у монографії «Китайська стратегічна культура і процес прийняття рішень у зовнішній політиці: конфуціанство, керівництво, війна» (2007 р.). Він проаналізував дії шести ключових національних лідерів у трьох головних війнах другої половини ХХ ст.: Корейської (1950-1953 рр.), китайсько-індійській (1962 р.) та китайсько-в’єтнамської (1979 р.) і зробив висновок, що вони намагалися діяти відповідно до принципів і норм стратегічного прийняття рішень і поведінки, демонструючи оборонну стратегічну культуру у противагу наступальної.

Інший аспект сучасного китайського націоналізму з’явився у процесі державотворення і воєн ХІХ ст. Його каталізаторами стали поразка у Опійній війні з Британією 1840-1842 рр.та катастрофічна війна з Японією у 1894-1895 рр. Реакція на засилля іноземців вилилася у могутнє Боксерське повстання 1900 р., яке було безжалісно придушено «Альянсом восьми держав» (Австро-Угорщина, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Росія, Велика Британія та США) у серпні цього ж року [67, c. 68].

За ст. 156 Версальського договору 1919 р. німецькі концесії поблизу Шанхаю були передані Японії, що вкрай принизило китайців. 20 провінцій та понад 100 міст країни охопив могутній Травневий Четвертий рух, що призвело до розповсюдження марксизму та подальшого утворення комуністичної партії. Китайські інтелектуали відвернулися від Заходу.

1920-1930-і роки пройшли у боротьбі між націоналістичною гомінданівською партією та комуністами. Країну чекали вторгнення Японії у Маньчжурію у 1931 р. та найжахливіша за всю історію Друга китайсько-японська війна 1937 – 1945 рр. Оцінки вбитих під час війни китайців коливаються від 3,949 млн. до 6,325 млн. осіб. Як зауважив генерал Народної Визвольної Армії Китаю (НВАК) Лі Джіджун у Воєнному коледжі США (1997 р.), Китай до 1949 р підписав більш ніж 1000 нерівноправних договорів та угод, втратив понад 1,8 млн. кв. км. території. Це був період приниження, який Китай ніколи не забуде.

Сучасний китайський націоналізм існує у трьох головних формах: нейтивізм (протекціонізм), антитрадиціоналізм та прагматизм. Нейтивізм – це реакція на засилля іноземців та повернення до традиційних цінностей. Антитрадиціоналізм наголошує на необхідності адаптації західних цінностей та моделей модернізації. Прагматизм фокусує увагу на підвищення статусу країни у сучасному світі. Більшість спостерігачів погоджується, що китайський прагматичний націоналізм з початку 1980-х рр. став домінуючим серед еліти та пересічних китайців. Найфундаментальніший стратегічний інтерес Китаю – модернізація. Останні три десятиліття Китай демонструє одні з найвищих у світі темпів розвитку, щорічно додаючи щонайменш 10% ВВП.

Крім економічних трансформацій серйозні зрушення спостерігаються у сфері національної безпеки. Початок радикальних реформ у країні датується 1978-1979 рр., коли Ден Сяопін ініціював професіоналізацію НВАК, поступово зменшував роль генералів у керівництві Комуністичної партії Китаю (КПК), водночас пожвавлюючи зовнішньополітичну діяльність [64, c. 3].

Подальші якісні зміни відбулися у 1993 р., коли Дзян Дземінь, призначений на посаду Генерального секретаря КПК у червні 1989 р., зрештою зосередив у своїх руках усю повноту влади після відставки Ден Сяопіна. А у 1998 р., після того як він перебрав на себе посаду керівника малої керівної робочої групи ЦК КПК у сфері міжнародних відносин, його влада набула остаточної повноти.

Слід зазначити, що у Китаї дуже багато залежить від того, хто очолює так звану малу керівну робочу групу ЦК КПК на тому чи іншому напрямку. Безумовно, ключові рішення у галузі зовнішньої політики та безпеки формально санкціонуються постійним комітетом Політбюро КПК у складі 9 осіб (з жовтня 2007 р. до складу Політбюро входить 25 осіб) [41, c. 234].

Іншим стратегічним органам у сфері національної безпеки і оборони є Центральна Воєнна Рада (ЦВР). Зазвичай вона складається виключно із вищих військових і очолюється Генеральним секретарем ЦК КПК (на сьогоднішній день – 11 осіб). Слід зазначити, що у сучасному Китаї існує дві ідентичні ЦВР: державна, сформована у березні 1983 р. та партійна. Цікаво, що Ху Дзіньтао став Генеральним секретарем ЦК КПК у 2002 р., призначений на партійну ЦВР у вересні 2004 р., а обраний на посаду державної ЦВР лише у березні 2005 р.

Дзян Дземінь у 1990-х рр. намагався сформувати Раду національної безпеки, проте йому вдалося створити у 2000 р. малої керівної робочої групи з питань безпеки. Більшість експертів погоджується, що наприкінці 1990-х рр. роль військових та ЦВР починає зменшуватися, за виключенням кризових моментів (Тайвань 1995-1996 рр., 1999 р. тощо). Після того, як Ху Дзіньтао у вересні 2004 р. очолив ЦВР, він розширив його склад, запросивши командувачів ВМС, ВПС та інших вищих посадовців, і намагаючись перетворити цей орган на аналог західних органів національної оборони. Однак це не допомогло зберегти або посилити вплив представників силових структур.

Зменшується кількість військових і у вищих органах партійної і державної влади. Зокрема, у 1982 р. у складі Політбюро їх перебувало шестеро. Останній військовий вийшов зі складу постійного комітету Політбюро у 1997 р. Сьогодні лише два військових засідають у Політбюро і жодного – у складі його постійного комітету. У жовтні 2007 р. керівник Генерального політуправління генерал Ху Кайхоу вийшов зі складу генерального секретаріату КПК, де залишилися тільки цивільні.

Зменшення представництва вищих військових у керівних партійних органах є прямий наслідок професіоналізації збройних сил. Сьогодні під вищими військовими НВАК, кар’єра військового має передбачену траєкторію. Хоча усі офіцери є членами КПК, вони складають 19% від загальної чисельності і 7% від делегатів все китайських зборів народних представників [30, c. 39].

Поточна політика у сфері зовнішніх зв’язків і безпеки виглядають як взірець добре координованих бюрократичних процедур на основі об’єктивної інформації і ефективного виконання рішень. Однак реальність значно складніше. Останнім часом кількість системних проблем збільшується. З одного боку малі керівні робочі групи задовільно виконують завдання, однак тиск нових, більш складних проблем, постійно зростає.На інституціональному рівні експерти відмічають наявність трьох типів суперечностей: дипломатія – комерція; дипломатія – військові; комерція – військові.

Вище політичне керівництво іноді не проводе консультацій з НВАК стосовно готовності виділити певні контингенти для проведення миротворчих операцій, особливо щодо англомовних військовослужбовців. Так, у вересні 2006 р. Китай запропонував розмістити 1 тис. військових у південному Лівані, але реально у операції брало участь лише 350 осіб.

Сьогодні Китай поряд з традиційними загрозами безпеці, акцентує увагу на нових, нетрадиційних, у таких галузях як економіка, фінанси, інформатика, енергетика, продукти харчування, охорона здоров’я, а після 11 вересня 2001 р. – також на боротьбі з тероризмом. Таким чином набуває завершеності всеосяжна концепція національної безпеки.

Останнім часом Китай непокоять декілька питань у сфері національної безпеки. По-перше, керівництво КНР вбачає найбільшу небезпеку у тенденції розповсюдження ядерної зброї, особливо з урахуванням програм, що здійснюються КНДР, Іраном.

По-друге, експерти Піднебесної відмічають, що нетрадиційні загрози у вигляді тероризму стають усе серйознішими. Теракти здійснюються на Середньому Сході, у Центральній і Південній Азії. Зокрема останній регіон, після жахливої атаки на цивільних у Мумбаї, перетворилася на новий полігон терористів.

По-третє, у зв’язку з світовою кризою актуалізуються питання фінансової небезпеки. Зокрема, Китай має найбільші резерви американського долару (близько 2,5 трлн. дол.) і його послаблення або коливання можуть призвести до значних втрат.

По-четверте, значної актуальності набули питання енергетичної безпеки. Здійснюються наполегливі пошуки нових джерел енергопостачання та сировини, наприклад в Африці. Відтак відомий фахівець у галузі безпеки Джонатан Хольслаг у 2009 р. присвятив спеціальне дослідження новій стратегії безпеки Китаю на чорному континенті. У ньому відмічається, що розширення масштабів участі КНР у африканських комерційних проектах з необхідністю піднімає питання безпеки.

У січні 2007 р. п’ять робітників телекомунікаційних систем були захоплені у нафтовому порту південної Нігерії. Через 2 тижні пропало ще 9 робітників. А ще через місяць на кам’яному заводі у Кенії було вбито китайця. У квітні 2007 р. 9 китайських та 65 ефіопських інженери було вбито екстремістами у Огаденському регіоні (Ефіопія). А у 2008 р. китайський уряд був змушений евакуювати 212 співвітчизників з Чаду до Камеруну після зіткнень у столиці [27, c. 234].

У регіонах високої економічної активності Китаю існують певні виклики і для дипломатії. З одного боку вони дотримуються принципу суверенітету і невтручання у внутрішні справи держав. А з іншого боку – принцип конструктивного залучення вимагає зміцнення зв’язків з регіональними організаціями та іншими африканськими країнами. Зокрема, деякі держави Африки сподівалися на стабілізуючу роль Китаю у Дарфурі (Судан). Китай встановив дипломатичні відносини з Чадом у 2006 р., а вже у квітні 2007 р. під час візиту до Пекіну міністр закордонних справ попросив здійснити тиск на Хартум з метою запобігти підтримки внутрішньої опозиції Чаду з боку Судану. І такі приклади непоодинокі.

Спостерігається тенденція: якщо у 1980-початку 1990-х рр. Китай виступав проти спроб міжнародної спільноти втручатися у питання безпеки в Африці, то сьогодні підтримує ці зусилля. Пекін все більше схиляється до підтримки ролі ООН у розв’язанні численних конфліктів. Китай брав участь у миротворчих операціях у Сомалі, Мозамбіку, Руанді, С’єрра-Леоне. Коли Рада Безпеки ООН вирішила розмістити сили у Ліберії, Китай у 2007 р довів чисельність своїх сил до 1 300. Проте у багатьох випадках Китай виявляє надзвичайну обережність. Однак попереду нові, більш масштабні виклики. Частка Африки у споживанні Китаєм нафти досягає 30%. Пекін має плани досягти у 2010 р. з своїми африканськими партнерами обсягу торгівлі у 100 млрд. дол. Імпорт нафти з цього регіону найближчі 10 років може зрости на 80%. З урахуванням того, що сировина Індії та Бразилії все частіше використовується для внутрішніх проблем, значення Африки для Китаю постійно зростає. І, зрештою, традиційною для Китаю є проблема забезпечення продуктами харчування. На це накладаються світові тенденції. У 2008 р. ціни на рис і соєві боби досягли найбільш високого рівня за останні 20 і 34 роки, а ціни на пшеницю сягнули історичного рекорду. Це викликало продовольчі кризи у понад 40 країн світу.

У подальших дослідженнях ми будемо відслідковувати тенденції у структурах і механізмах забезпечення національної безпеки Китаю, а також роль країни у досягненні міжнародної і регіональної стабільності [53, c. 17-20].