Китайсько-японське суперництво в Центральній Азії

Стрімке зростання інтересу до енергоресурсів Центральної Азії, поява там іноземних компаній, контингентів НАТО, різноманітних регіональних та позарегіональних гравців перетворює цей регіон на об’єкт гострого геополітичного суперництва. Після подій 11 вересня 2001 р. відбулася трансформація раніше периферійного статусу Центральної Азії у стратегічно важливий, а його значення як транспортно-комунікаційного вузла істотно зросло.

Особливістю Центральної Азії є те, що регіон належить до так званих «географічно замкнених», тобто країни регіону відмежовані від морських магістралей кордонами двох країн і більше. Відповідно для центральноазійських республік важливими є не тільки реалізація їхнього ресурсного потенціалу, а і його диверсифікація через вихід на міжнародні ринки. У зв’язку з цим країни регіону демонструють готовність до проведення багатовекторних зовнішньополітичних курсів, що стимулює активність позарегіональних зацікавлених країн.

Останніми роками все більше виявляють активність у регіоні Китай і Японія. І для Пекіна, і для Токіо Центральноазійський регіон (під цим регіоном у даному випадку розглядаються колишні середньоазійські країни СРСР, а також, у зв’язку з єдністю процесу формування нафто- і газопровідних комунікацій і транспортних коридорів, аналізуються проекти, що охоплюють Південну Азію – Іран, Афганістан і Пакистан) становить значний інтерес з точки зору його нафтогазового потенціалу, реалізації економічних і транзитних проектів. Зосереджуючи основну увагу на енергетичному й економічному співробітництві Китаю і Японії з регіоном, неможливо не відзначити також деякі політичні та геостратегічні аспекти двостороннього співробітництва.

Ще кілька років тому основною причиною конфліктності китайсько-японських відносин серед дослідників вважався часовий паралелізм політичного вивищення Китаю та Японії на основі їхнього глобальної економічної ролі. Однак світова фінансова криза по-різному відобразилася як на внутрішній ситуації Японії і Китаю, так і на їхніх міжнародних позиціях. Порівняно незначний ефект кризи на економіку Китаю дозволяє Пекіну і надалі здійснювати активну політичну й економічну політику в Центральній Азії[23, c. 467].

Активізацію політики великих держав навколо Центральної Азії нині можна пояснити тим, що до геополітичного комунікаційного ресурсу, який завжди був об’єктом боротьби великих держав, приєднався енергетичний складник. За влучним висловом одного з російських дослідників проблеми С. Смірнова, надмірна політизація проблеми центральноазійських ресурсів призвела до «трубопровідного синдрому».

У цьому контексті, якщо політика КНР у регіоні становить цілком самостійне явище реалізації національних інтересів, то регіональна активність Японії не може розглядатися без урахування її основних зовнішньополітичних орієнтирів у міжнародній політиці. У зв’язку з цим окремий науково-дослідний інтерес становить координування зусиль Японії і США в Центральній Азії в межах реалізації їхніх союзницьких відносин.

Економічна могутність Китаю в регіональному і глобальному масштабі істотно зросла за останні десять років. В умовах сучасної фінансової кризи перспективи Китаю є одними з найоптимістичніших, що посилює його провідну економічну роль як у світовій економіці взагалі, так і в Центральноазійському регіоні, зокрема. У першому кварталі 2009 р. зростання ВВП у Китаї становить 6,1%. Це найнижчий показник Китаю за останні 10 років, але один з найбільших у світі в умовах кризи. Крім того, у січні 2009 р. в Технологічному інституті Джорджії (США) було оприлюднено доповідь, відповідно до якої Китай вийшов на перше місце у світі за експортом технологічної продукції, а США і Німеччина опинилися на 2-му і 3-му місцях [36, c. 234].

Пекін поступається своїм конкурентам за виробничим потенціалом і технічною інфраструктурою, але розрив скорочується. Азійська фінансова криза 1997–1998 рр. дозволила Пекіну зміцнити свій авторитет у Південно-Східній Азії, оскільки тоді Китай запропонував державам регіону значну фінансову допомогу і низькопроцентні позики. Використання «кредитно-інвестиційної дипломатії» Китаю наразі зосереджене на регіоні Центральної Азії, Латинської Америки (Венесуела), Африці (Судан). Маючи налагоджені енергетичні відносини з Іраном та Пакистаном, Китай не схильний підтримувати міжнародні санкції проти цих країн.

За різними оцінками, до 2020 р. Китай потребуватиме 100–250 млрд. куб. м газу щорічно, з них тільки приблизно половину він покриватиме за рахунок власного видобутку. Так само попит на імпорт нафти і нафтопродуктів у КНР буде збільшуватися на 10% щорічно, сягнувши до 2010 р. 150 млн. т.

Забезпечення необхідного обсягу енергоресурсів має і в подальшому матиме критичне значення для забезпечення динаміки модернізації та розвитку Китаю. Насправді національна безпека КНР набула нового глибокого материкового виміру, а західний напрям зовнішньої політики виходить далеко за межі вузької регіональної стратегії.

До цього слід додати такий важливий чинник, як гарантія стабільності й безпеки постачання енергоресурсів. Нині через Малаккську протоку і Південно-Китайське море здійснюється постачання 80% імпортованої КНР нафти. 6000 китайських танкерів щорічно постачають енергоносії до Китаю, перетинаючи Індійський океан. При виникненні конфлікту на цьому шляху або його заблокуванні (маршрут контролюється США та їхніми союзниками в регіоні) енергетична безпека Китаю буде поставлена під загрозу. Мінімізувати ці ризики дозволяють саме внутрішньоконтинентальні трубопроводи, що проходитимуть територією дружніх із КНР держав.Вищезазначене є важливими передумовами активної практичної, економічної та енергетичної політики Китаю в Центральній Азії.

16 червня 2009 р. на саміті ШОС в Єкатеринбурзі Китай запропонував надати пільговий кредит у розмірі 10 млрд. дол. США країнам Центральної Азії для ефективної боротьби з фінансовою кризою. У лютому 2009 р. подібну угоду було досягнуто з Росією – в обмін на кредит у 25 млрд. дол. США. Китай отримав довгострокове постачання нафти. Схожу домовленість було укладено і з Казахстаном на 10 млрд. дол. США (під час візиту президента Н. Назарбаєва до Пекіна в квітні 2009 р.) Навзамін Пекін значно збільшує свою частку в енергетичному секторі країни – Національна нафтогазова компанія Китаю (CNPC) придбає 50% АО «Мангістау Мунай газ» (ММГ) [46, c. 134-139].

Китай не є новим інвестором для Казахстану і вже володіє «Актобемунайгаз», на яку припадає 10% нафти, що видобувається в Казахстані, половиною родовища Північного Бузачі (Мангістауська обл.), частиною активів PetroKazakhstanInc. з вуглеводними родовищами Південно-Тургайського басейну включно та Шикментського НПЗ. Загальний обсяг нафти, який видобувається в Казахстані за участю китайських компаній, становить 20 млн. т, з них китайська частка становить 13 млн. т (усього 2008 р. в республіці видобуто 58,7 млн. т сирої нафти).

Прокачка казахської нафти здійснюється через трубопровід Атасу-Алашанькоу. Потужність його поки що є невелика – близько 10 млн. т на рік. 2007 р. обидві сторони планували його розширення завдяки будівництву другої черги до каспійського порту Атирау, відповідно і потужність нафтопроводу мала збільшитися вдвічі.

2009 р. було досягнуто домовленість про надання Китаєм цільового кредиту Туркменії у розмірі 3 млрд. дол. для промислового освоєння родовищ Південного Іолотаня. Останній належить до четвірки найбільших газових родовищ світу і за прогнозами містить до 14 трлн. куб. м газу, що є зіставним із Штокманівським родовищем в Арктиці або Південним Парсом в Ірані.

Тож центральноазійський напрям є вкрай важливим для Пекіна з точки зору забезпечення гарантованого доступу до сировинних ресурсів і їхнього подальшого транзиту.

Наміри Китаю є очевидними – ефективно вкласти частину своїх величезних фінансових резервів в енергетичні проекти, де це є можливим. Країни Центральної Азії, на яких гостро позначилося падіння світових цін на енергоресурси, а також скорочення притоку іноземного капіталу, створюють для Китаю, з огляду на це, сприятливі можливості [50, c. 160-162].

Активність Китаю не може не викликати відповідної реакції Японії, яку можна зарахувати до конкурента Китаю в політичній і транзитній сферах співробітництва з Центральною Азією. Регіон є цікавим для Японії з точки зору потенційного імпорту важливої сировини: газу, золота (за обсягами видобутку золота Узбекистан посідає 2-ге місце в СНД та 8-ме у світі) та урану (Казахстан разом з Австралією та Канадою володіє одними з найбільших у світі запасами урану, який необхідний для роботи електростанцій.

У Японії 30% електроенергії виробляється атомними електростанціями. Згідно з існуючими угодами між Казахстаном і Японією до 2010 р. «КазАтомПром» забезпечуватиме 40% необхідного Японії урану). Важливим чинником, що підштовхує Токіо до більш активнішого обстоювання власних інтересів у Центральноазійському регіоні, є також продовження антитерористичної війни в Афганістані, а також інтереси стримування міжнародної ваги Китаю, що стимулює співробітництво Японії і США, яке спрямованена залучення Центральної Азії до сфери їхнього впливу через різноманітні економічні й політичні ініціативи.

У 2006 р. Японією було висунуто нову політичну ініціативу «Трансформація Центральної Азії у коридор миру і стабільності». У ній виразно виявились інтереси Японії, пов’язані з прокладанням нових шляхів доставки енергоресурсів Каспійського моря до портів у Пакистані й Індії, з тим, аби потім танкерами транспортувати до Японії. Не випадково при проголошені ініціативи були присутні представники Афганістану. На практиці це означало реанімацію давнього проекту газопроводу Туркменістан-Афганістан-Пакистан-Індія (ТАПІ), лобістом якого давно вже виступали США [58, c. 4].

Проект ТАПІ є непростим для реалізації, зважаючи на два чинники: відсутність стабільності в Афганістані, територією якого він повинен проходити, а також нез’ясованість питання – чи здатен буде Туркменистан задовольнити необхідні обсяги газу з огляду на його вже існуючі зобов’язання перед Росією, Китаєм, Іраном. Однак існування конкурентного проекту ірансько-пакистанського газопроводу «Мир» і домовленості щодо нього змушують США і Японію шукати шляхи скорішої реалізації ТАПІ (24 травня 2009 р. на зустрічі в Тегерані М. Ахмадінежад та А. Зардарі підписали угоду про будівництво газопроводу «Мир». Попередньо було отримано згоду Індії, що вона отримуватиме щорічно 90 млн. куб. м, а 60 – Пакистан).

При цьому, якщо газопровід «Мир» буде побудовано, це матиме відчутні наслідки: по-перше, для Ірану – оскільки допоможуть йому вийти на зовнішні ринки з міжнародної ізоляції, а значить зменшити його вразливість перед США; по-друге, безпосередньо для США – оскільки заважатимуть схваленому Вашингтоном плану транспортування іранського газу до Європи через їхнього союзника – Туреччину (проект Nabucco також розрахований на родовище Південного Парсу), а по-третє, відкриває додаткові можливості продовження газової гілки до Китаю вздовж Карокорумського шосе. Не дивно, що Китай висловив зацікавлення ввійти як третя сторона (можливо замість Індії) до підписаної угоди між Іраном і Пакистаном.

Тож, співробітництво Японії з країнами Центральної Азії обумовлюється як геополітичним і ресурсним значенням регіону, так і його важливістю з точки зору союзницьких інтересів Японії та США.

Американсько-японський союз створює політико-стратегічне з’єднання між загальними цілями американської стратегії щодо Китаю, тихоокеанською політикою Вашингтона та його інтересами в Центральній Азії. Отже, відбувається спресовування регіону з точки зору комплексної конкуренції великих регіональних гравців.

Важливим напрямом інвестицій і для Китаю, і для Японії у Центральноазійському регіоні є транспортна інфраструктура. Регіон розглядається Китаєм як коридор, що забезпечить у майбутньому суходольний вихід до Ірану та Європи. Основою майбутніх комунікацій повинні стати залізниці. Зокрема, Трансазійська залізниця, південний маршрут якої пов’яже тихоокеанські порти Китаю з Туреччиною. До 2010 р. Китай планує побудувати дві залізниці прямого сполучення до Центральної Азії, а саме: Китай-Киргизстан-Узбекистан та Цзинге-Хоргос, яку буде сполучено з казахстанською залізницею [65, c. 28-30].

2008 р. було досягнуто домовленості між урядом Казахстану та Світовим банком щодо фінансування будівництва ділянки дороги Шикмент-Актобе довжиною 1025 км. Дорога стане частиною проекту шляхопроводу, який буде прокладено від казахстансько-китайського кордону (Хоргос) до кордону з Росією (Срим) і передусім стане частиною масштабного трансєвразійського проекту «Західний Китай – Західна Європа» (через територію Казахстану, Росії, України). У межах цього проекту передбачається також співробітництво з Азійським банком розвитку, Ісламським банком розвитку та Європейським банком реконструкції та розвитку.

Цільові проекти японських інвестицій у регіоні передусім охоплюють інфраструктуру (аеропорти, дороги, залізниці). Це свідчить, що отримання контролю за транспортними коридорами є пріоритетним аспектом японських інтересів у регіоні. Зокрема, Японія надає допомогу Таджикистану в будівництві шляхопроводу до Афганістану. Узбекистан, який був найбільшим реципієнтом японської грошової допомоги (ОДА), отримав японські кошти на будівництво аеропорту й доріг. Так само більшість проектів з реконструкції доріг Афганістану відбувалися за участі Японії. Доступ до використання центральноазійських республік як територій для переправляння вантажів є дуже важливим для військ США і НАТО в Афганістані. Тому, розвиваючи й надалі проекти в Центральній Азії, Японія не тільки забезпечує вже згадувані національні інтереси ресурсного забезпечення, а й збільшує свою роль з точки зору союзницьких зобов’язань зі США [81, c. 17].

Завдяки спонсорській підтримці Японії Азійський банк розвитку ще 2000 р. започаткував Центрально-Азійське регіональне економічне співробітництво (CAREC), яке охоплює Азербайджан, Китай, Афганістан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан і Монголію. Основною метою програми проголошено відкриття доступу центральноазійським республікам до морів через такі основні напрями діяльності, як розвиток торговельних, енергетичних та транспортних проектів.

Показовим є рівень торговельного співробітництва.У середньому на частку КНР припадає не більше 15% зовнішньоекономічного обігу країн регіону, а сукупна частка цих країн у зовнішній торгівлі Китаю становить 0,7%. В імпорті й експорті Японії сукупна частка всіх центральноазійських країн ледь сягає 1%. Об’єктивною перешкодою торгівлі між Японією та центральноазійськими країнами є географічна віддаленість. Крім того, японську сторону не влаштовує, що майже всі транспортні шляхи Центральної Азії орієнтовані на Росію. Істотним негативним чинником виступають високі транспортні тарифи для транзиту вантажів через Китай. Нарешті, Японія не розглядає даний регіон як ринок збуту своєї продукції через низьку купівельну спроможність населення. Імпорт високих японських технологій є недоцільним з огляду на велику різницю рівнів промислового виробництва. Виняток становить продукція машинобудування й устаткування для енергетичної сфери [83].

На противагу Японії, Китай здійснює масштабну експансію своїх товарів на ринки Центральної Азії. Потоки китайського імпорту завдають відчутної шкоди місцевому бізнесу, подекуди заважають розвитку виробництва, як наприклад, у текстильній промисловості.

Рівень залучення Китаю і Японії до багатосторонніх інтеграційних проектів також є непропорційним. ШОС для Китаю – це інструмент не стільки військово-політичного впливу, як розширення своїх економічних позицій в Євразії. Організація дає змогу Пекіну легітимізувати свою присутність у Центральній Азії разом з Росією, яка донедавна була єдиною країною, на яку орієнтувався регіон. У межах ШОС у 2006 р. було створено Ділову Раду, до якої входять представники бізнесу країн-членів, Міжбанківське об’єднання, а наразі створюється Енергетичний клуб ШОС.

У довгостроковій перспективі передбачається створення зони вільної торгівлі між країнами-членами ШОС [56, c. 13].

Чотири центральноазійські країни-учасниці діалогу «Центральна Азія + Японія» є також членами ШОС, що об’єктивно актуалізує питання конкуренції між цими двома структурами. Однак «Діалог» за ступенем співробітництва та інституціалізації поки не є колективною організацією рівня ШОС.

Економічна конкуренція Китаю та Японії в Центральній Азії дозволяє дійти висновку про глибоке зацікавлення Пекіна і Токіо в розширенні співробітництва з регіоном задля реалізації енергетичних, транзитних і торговельних інтересів. Причому посилення впливу Китаю у Центральноазійському регіоні єсвого виду каталізатором зовнішньополітичної активності Японії в даному регіоні. Але проблеми, що формують корпус їхніх конкурентних відносин, є значно ширшими, ніж змагання за енергоресурси чи прокладання транспортних коридорів. Японія намагається створити новий формат співробітництва з країнами регіону, при цьому її проекти часто є проектами і США.

Роль Китаю у регіоні вже зараз є значно більшою і, очевидно, зростатиме надалі. Тісні відносини з Китаєм – це гарантія економічного розвитку для центральноазійських країн. А китайське керівництво розглядає світову й азійську фінансову ситуацію як вдалий момент для зміцнення власних позицій у глобальній економіці і лідерства в Центральній Азії [89].