Китай в міжнародних відносинах в Східній Азії

До другої половини 90-х років ХХ ст. східноазійська підсистема стала другою за значенням після Європи підсистемою світу. Висока динаміка розвитку, в основі якої – випереджальні темпи зростання країн Східної Азії, їхній успішний діалог між собою і з іншими державами можуть зробити Азіатсько-Тихоокеанський район основним центром світового економічного й політичного тяжіння подібно тому, як таким центром у попередні епохи була Європа. Східна Азія – частина Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). Є кілька варіантів визначення його географічних меж. Відповідно до першого до АТР зараховують гігантський район, що обмежується західним узбережжям обох Америк, східним узбережжям Азії й зоною Австралії. При такій інтерпретації до АТР включають і країни Південної Азії. Другий варіант припускає включення в АТР країн Тихоокеанської Азії, США, Канади й зони Австралії й Нової Зеландії. Держави Південної Азії в цьому випадку також потрапляють у перелік країн АТР, але з нього виключаються латиноамериканські держави. Третій варіант передбачає фокус на азіатських складниках АТР від Берингової протоки до Бірми [88].

У 70–80-х роках ХХ ст. на регіональному рівні структура міждержавних відносин визначалась існуванням трикутника СРСР-США-КНР, що вписувався в контекст світового біполярного протистояння Радянського Союзу й США. Розпад СРСР зруйнував цю структуру. У Східній Азії ситуація перестала залежати від відносин Москви й Вашингтона. Це дало поштовх для розвитку регіональної багатополярності. В АТР почали діяти декілька центрів впливу – Китай, Японія, держави Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Росія. США хоча географічно й не належать до східноазійської підсистеми, але здійснюють на неї величезний вплив [47, c. 92-104].

Багатополярність на рівні регіону визначає підхід країн Східної Азії до оцінки світових тенденцій. Китай є активним пропагандистом концепції формування багатополярної структури міжнародних відносин у всьому світі.

Відносини у сфері безпеки між країнами регіону в основному базуються на двосторонніх зобов'язаннях. Хоча в АТР є декілька багатосторонніх військово-політичних угод, проте вони не відіграють визначальної ролі.

Комплекси двосторонніх відносин. У зв'язку із припиненням радянсько-американської конфронтації збройні сили США в регіоні були скорочені від 110 до 100 тис. осіб у 1990–1992 рр. Від нових скорочень американська адміністрація має намір утримуватися. Найважливіші союзи США в регіоні – насамперед з Японією та Південною Кореєю.

Перший з них спирається на підписаний у 1951 р. в Сан-Франциско японо-американський Договір про взаємне співробітництво й гарантію безпеки, що був переглянутий і продовжений 1961 р., а потім ще раз 1971 р. Цей договір не має чітко обговореного терміну дії й щорічно автоматично продовжується. Він передбачає надання Сполученими Штатами допомоги Японії у випадку виникнення погрози миру й стабільності на Далекому Сході. Договір про взаємну оборону між США й Південною Кореєю був укладений у жовтні 1953 р. після підписання угоди про припинення вогню, що поклав кінець бойовим діям у Кореї (1950–1953 рр.). Обидва договори дозволяють США мати бази на територіях союзників [70, c. 2-7].

Договір про взаємну оборону з 1952 р. пов'язує США з Філіппінами. Він передбачав присутність американських баз на філіппінській території. Проте наприкінці 70-х років ХХ ст. уряд Філіппін порушив питання про їхнє видалення. Фактичний вивід баз відбувся тільки в 1992 р.

Однак країни регіону вжили заходів, щоб зберегти тут американську присутність. Уряд Сінгапуру 1990 р. запропонував розмістити на своїй території службу постачання ВМС США й забезпечувати технічне обслуговування американських бойових кораблів і військових літаків. Малайзія та Індонезія погодилися надати США умови для ремонту військових кораблів у своїх портах. 1993 р. аналогічні послуги зобов'язали надавати США й Бруней. Філіппінський уряд теж погодився дозволити ВМС США використати ремонтні доки колишньої американської бази в Субік-Бей, але тільки на звичайній комерційній основі.

Таїланд не має військово-політичного договору зі США. Але співробітництво двох країн розвивається на основі підписаної в 1962 р. державним секретарем США Д. Раском і міністром закордонних справ Таїланду Танат Хоманом Спільної заяви про політику США щодо Таїланду. Цей документ (комюніке "Раск-Танат") не містить у собі прямого зобов'язання США захищати Таїланд, але передбачає надання американської допомоги для зміцнення здатності Таїланду протистояти прямій або непрямій зовнішній агресії [71, c. 23-25].

Важливо взяти до уваги й існування прийнятого американським конгресом в 1979 р. Закону про відносини США з Тайванем, відповідно до якого американська сторона зобов'язалася продовжувати надання допомоги Тайваню в інтересах підвищення його обороноздатності. За змістом, хоча й не формально, цей закон передбачає надання Тайваню неофіційних американських гарантій на випадок надзвичайних ситуацій у зоні зіткнення сфер контролю Тайваню й КНР [19, c. 78].

Військово-політичні зобов'язання Росії перед країнами регіону скромніші. Російська Федерація визнає чинність договору 1978 р. між СРСР і ПРВ. На підставі цього договору від 1979 до кінця 80-х років Радянський Союз орендував у В'єтнамі дві бази – військово-морську в Камрані й військово-повітряну в Дананзі. Радянська присутність на цих базах повинна була врівноважувати американську присутність на Філіппінах. Але до початку 90-х років радянську присутність у В'єтнамі було згорнуто. Після 1991 р. було оголошено про намір взагалі ліквідувати російські військові об'єкти у В'єтнамі. Потім ситуація змінилася ще раз. У зв'язку з активізацією військового будівництва в Китаї в'єтнамська сторона модифікувала свою позицію. На базах у В'єтнамі до 2004 р. зберігалась обмежена військова присутність Росії. В'єтнамська сторона не заперечувала проти використання цих же баз Сполученими Штатами.

Формально неденонсований і радянсько-північнокорейський військово-політичний договір 1961 р., що передбачає надання допомоги КНДР у випадку виникнення конфлікту на Корейському півострові. Однак з 1995 р. у стадії обговорення перебуває питання про його перегляд у напрямку зміни зобов'язань російської сторони й приведення змісту договору у відповідність із новими конституційними процедурами Російської Федерації (процес проходження через Федеральні Збори рішень про надання військової допомоги закордонним державам).

З нових активів російської політики можна назвати два. У листопаді 1992 р. був укладений Договір про дружбу й співробітництво між РФ і Республікою Корея. Це єдиний випадок підписання Росією такого виду документа з азійською державою – союзником США. Він може при потребі служити "містком" для непрямого підключення Російської Федерації до виборчого співробітництва із замкнутої на США системою регіональних військово-політичних зобов'язань.

1993 р. був укладений новий договір Росії з Монголією. На відміну від колишнього радянсько-монгольського договору 1966 р. новий договір має суто політичний характер.

До початку 90-х років у Східній Азії на основі розвитку торгово-економічних і фінансових зв'язків, виробничої кооперації, взаємних переливів капіталів, товарів і технологій, взаємопроникнення господарських інтересів Японії й США сформувався найбільший у світі міждержавний виробничо-економічний комплекс, що став локомотивом прискореного розвитку всього регіону [63, c. 5].

Підвищення рівня розвитку суміжних азійських країн стало для Японії й США необхідністю з кількох причин. По-перше, при низькій купівельній спроможності населення бідні країни не могли стати ринками для збуту японської й американської продукції. По-друге, недостатній рівень технологічної оснащеності не дозволяв включити їх у виробничу кооперацію з Японією й США, тоді як така кооперація була потрібна обом країнам для переходу на вищі щаблі виробництва. Через ці та інші міркування Токіо й Вашингтон надавали великого значення наданню допомоги розвитку некомуністичних держав у формі кредитів, інвестицій і передачі технологій.

За підтримкою обох держав відбулося зміцнення економічних позицій низки країн, що розвиваються, які через історичні обставини становили особливий інтерес для країн Заходу і Японії й тому перебували в переважаючому становищі як отримувачі допомоги. Цими країнами й територіями були Тайвань, Південна Корея, Гонконг і Сінгапур. Вони стали першим ешелоном нових індустріальних країн у Східній Азії.

Створення в 1967 р. АСЕАН поклало початок повороту малих і середніх країн до випереджального розвитку економічного співробітництва щодо військово-політичного. Ці країни змогли мобілізувати внутрішні ресурси й залучити зовнішні позики для індустріалізації. Політична стабільність, що забезпечувалася сформованими в країнах АСЕАН помірковано авторитарними режимами, полегшила економічний розвиток. До початку 90-х років держави АСЕАН увійшли до кола нових індустріальних країн, утворивши в регіоні впливову силу.

Оскільки зростання економічних можливостей країн регіону відбувалося при низькому рівні регіональної напруженості, у 90-х роках ХХ ст. інтереси торгівлі й господарського розвитку почали відтісняти військово-політичні проблеми. Тихоокеанський регіоналізм почав набувати економіко-політичні, а не військово-політичні форми. Концепції розвитку тихоокеанської інтеграції на базі єдиної оборонної структури при участі США, що висувалися раніше (варіанти так званого тихоокеанського співтовариства), зникли з дипломатичного побуту [75, c. 39].