Та Китай – Російська Федерація

Питання про возз'єднання КНР із Тайванем або про національне об'єднання залишається однією з найскладніших проблем регіональних відносин. Витоки проблеми беруть свій початок з останніх місяців громадянської війни в Китаї восени 1949 р., коли колишній центральний уряд Китайської Республіки на чолі з лідером Національної партії (Гоміньдан) Чан Кайші під тиском комуністичних загонів Мао Цзедуна відступив на Тайвань. Відтоді кожний уряд – новий, комуністичний, у Пекіні й старий, гоміньданівський, у Тайбеї – претендував на легітимність і вважав себе єдиним законним загальнокитайським урядом. Радянський Союз визнав КНР, а США і їхні союзники – Чан Кайші.

1972 р. США визнали КНР і розірвали дипломатичні відносини з Тайванем, зберігши неофіційні відносини з урядом Чан Кайші й продовжили надавати йому військову допомогу на підставі Закону 1979 р. про відносини з Тайванем. 1975 р. Чан Кайші помер. Його спадкоємці продовжували виходити з формули існування "одного Китаю" і визнавали значимість завдання національного об'єднання. Однак із часом ситуація ускладнилася. Усередині Тайваню зростав вплив місцевих уродженців прихильників відмови від єдності з "великим Китаєм", що вимагав проголошення незалежності острова. Поетапна демократизація на Тайвані дозволила сепаратистам здобути представництво в парламенті й впливати на зовнішню політику [49, c. 18-25].

КНР болісно реагувала на зростання впливу прихильників незалежності на Тайвані. З огляду на неформальні гарантії США керівництво КНР не йшло на застосування сили для об'єднання. Однак воно систематично давало зрозуміти, що застосування сили проти острова в надзвичайних обставинах, під якими розуміється прийняття Тайванем рішення про оголошення незалежності, не виключається.

При цьому представники КНР і Тайваню підтримували напівофіційні контакти для обговорення умов можливого об'єднання. Позиція Пекіна зводиться до формули "одна держава – дві системи", що допускає, що після об'єднання Тайвань стане однієї з провінцій КНР, зберігши ринкову модель економіки й автономну адміністративну систему, але передавши Пекіну керівництво своєю зовнішньою й оборонною політикою. Тайванська сторона не вважає ці умови прийнятними. Вона не виключає об'єднання, але бачить його як тривалий демократичний процес злиття двох рівноцінних політичних суб'єктів. Вихідною точкою об'єднавчого процесу в Тайбеї вважають визнання Пекіном Тайваню як рівного партнера. Тайвань підтримує дипломатичні відносини з 29 країнами світу.

З 1990 р. Тайвань проводить "гнучку політику" щодо КНР, зважаючи на те, що "змістовні відносини" сторін важливіше офіційних. Але тайванська сторона прагне підвищити свій престиж за кордоном і розширити сферу контактів. 1995 р. за рекомендацією конгресу державний департамент США видав візу обраному 1990 р. президентом Тайваню Лі Денхуею, що прибув у США з приватним візитом для відвідування Корнуельського університету, випускником якого він є. Хоча американська сторона заздалегідь повідомила КНР про свій намір видати візу Лі Денхуею, влада КНР виступила з енергійним осудом позиції держдепартаменту.

Ситуація загострилася, коли в березні 1996 р., у період підготовки чергових президентських виборів на Тайвані, у зоні Тайванської протоки виникла міні-криза. Збройні сили КНР провели військову демонстрацію (150 тис. військ) у безпосередній близькості острова, улаштувавши навчальні пуски бойових ракет у зоні Тайванської протоки. Метою акції було натиснути на тайванських виборців і перешкодити прихильникам незалежності Тайваню домогтись успіху на виборах. Акція КНР була із тривогою сприйнята на Тайвані й у США. Вашингтон виступив з осудом дій Китаю. Відповідною силовою демонстрацією стало відправлення американських бойових кораблів у зону Тайваню [54, c. 40-54].

Однак до реальної кризи справа не дійшла. Китайська влада дипломатичними каналами передала США прохання не вводити бойові кораблі безпосередньо в Тайванську протоку. Американська адміністрація офіційно відповіла, що не візьме на себе зобов'язань, здатних обмежити її дії на підтримку Тайваню. Але американські кораблі не були введені в протоку, залишаючись у безпосередній близькості від неї.

Президент Тайваню Лі Денхуею проявив стриманість у питанні проголошення незалежності. Але він піддав ревізії колишню ідею тайванської політики, що існує "тільки один Китай". Тайванське керівництво акцентує фактичне існування КНР і Тайваню як рівних суб'єктів, хоча один з них не називає себе державою. Не відкидаючи об'єднання з КНР у майбутньому, Тайбей заявив, що нині триває "етап двох Китаїв" і формула "існує тільки один Китай" не відповідає змісту цього етапу. Російська Федерація та Україна визнають офіційну позицію КНР у тайванському питанні. Держави встановили й підтримують неофіційні зв'язки з Тайванем від 1992 р.

У відносинах КНР із великими державами існувала ще одна територіальна проблема. Протягом майже ста років Гонконг був британською колонією в Китаї. Правовою базою Великобританії на територію Гонконгу був договір про її оренду строком на 99 років. 1984 р. під час візиту прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер у Пекін після складних переговорів британська сторона підтвердила зобов'язання передати Гонконг Китаю після закінчення терміну дії орендного договору. КНР зі свого боку зобов'язалася створити на території колишньої колонії особливий адміністративний район, зберігши в ньому нині існуючі економічні й соціальні уклади. Гонконг перейшов під контроль КНР у 1997р.

Новий етап відносин КНР і Російської Федерації бере свій початок ще від часу існування СРСР, що мало свої міжнародні передумови. У 1989 р. були нормалізовані відносини обох держав. Цей процес супроводжувався значними системними зрушеннями в глобальній і регіональній системі міжнародних відносин, а також у сфері суперництва та співробітництва обох соціалістичних наддержав. 1989 р. були виведені радянські війська з Афганістану, які в перспективі могли загрожувати КНР. Тривало виведення радянських військ із Монголії. В’єтнам під тиском СРСР офіційно заявив про намір вивести свої війська з Камбоджі у вересні 1989 р. Основним стабілізуючим чинником стало скорочення чисельності радянських на одному з найзахищеніших відрізків кордону СРСР – радянсько-китайському. Позиція офіційного Пекіну щодо «чотирьох перепон» була врахована, що сприяло інтенсифікації переговорного процесу [59, c. 22].

У травні 1989 р. лідер СРСР М. Горбачов здійснив офіційний візит у Пекін, під час якого були повністю врегульовані міждержавні відносини СРСР і КНР, а також міжпартійні зв’язки між КПРС і КПК. Візиту радянського генсека не завадили протести китайської молоді на площі Тяньаньмень і їхнє жорстоке придушення.

Розпад СРСР обумовив необхідність підтвердити результати радянсько-китайської нормалізації відносин. 1992 р. під час візиту в Пекін президента РФ Б.М. Єльцина була підписана Пекінська декларація, у якій принципи розвитку відносин між обома країнами були підтверджені в тому ж вигляді, що за М.С. Горбачова.

У новий історичний період російсько-китайські відносини розвиваються стабільно на базі мирного співіснування. Від 1991 до 1997 року минуло чотири російсько-китайські зустрічі на найвищому рівні почергово в Москві та Пекіні. КНР – один із найважливіших торговельних партнерів РФ. Китай купує промислову продукцію, зокрема, і складну військову техніку і технологію. У Китаї працює значна кількість російських спеціалістів у сфері воєнних технологій.

Одним із найважливіших аспектів російсько-китайських відносин була територіальна проблема та врегулювання прикордонних питань. У травні 1991 р. була підписана угода РФ та КНР про східну ділянку російсько-китайського кордону. У ній був зафіксований міжнародний принцип прикордонних рік, згідно з яким кордоном між обома державами вважається середина головного фарватера ріки. Застосовуючи цей принцип був проведений російсько-китайський кордон уздовж прикордонних ділянок рік Амур, Уссурі, Туманна тощо. У результаті розподілу до КНР відійшла низка річкових островів, які раніше належали Росії. Нез’ясованим залишалося питання про декілька островів на річці Амур поблизу Хабаровська та Благовєщенська. 1992 р. договір про східну ділянку кордону був ратифікований Державною Думою РФ [55, c. 24-30].

1994 р. були врегульовані питання, що стосувалися західної ділянки кордону. Відповідний договір був ратифікований у липні 1995 р. До 1997 р. 97% лінії російсько-китайського кордону було визначено та задокументовано [73, c. 92].

У квітні 1996 р. в Шанхаї була підписана російсько-китайська угода про заходи довіри в зоні кордону. Вона була доповнена 1997 р. підписанням у тому ж форматі в Москві під час чергового російсько-китайського саміту багатосторонньою угодою Росії, Китаю, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану про взаємне скорочення збройних сил у районі кордону, в результаті якого впродовж 7,5 тис. км кордону була створена смуга зниженої воєнної активності глибиною 100 км обабіч лінії кордону. Зазначені заходи не поширюються на зони Хабаровська та Владивостока. Вони не стосуються ракетних військ стратегічного призначення, авіації, ВМФ і ПВО Росії, а також прикордонних військ.

Спільна мета російсько-китайських відносин була сформульована в Москві (квітень 1997 р.) у двосторонній Декларації про багатополярний світ і формування нового міжнародного порядку як встановлення відносин «рівноправного партнерства, спрямованого на стратегічну взаємодію в ХХІ ст.»[68, c. 74].