Особливості попереднього розгляду в справах приватного обвинувачення

Справами приватного обвинувачення називають справи про злочи­ни, якими завдано шкоду перш за все приватним інтересам певної осо­би, ці справи порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, під­лягають закриттю в разі примирення потерпілого з підсудним, у таких справах зазвичай досудове розслідування не проводиться, обвинува­чення підтримує сам потерпілий. Перелік таких справ та деякі особли­вості провадження по них закріплено ст. 27 КПК. Йдеться про справи про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкоджен­ня), ч. 1 ст. 126 КК (побої), ст. 356 КК (самоправство), якщо самоправ­ними діями шкоду заподіяно правам та інтересам окремих громадян. Відповідно до ч. З ст. 98 КПК справи приватного обвинувачення пору­шує суддя, в у випадках, зазначених у ч. З ст. 27 КПК — прокурор.

Оскільки в зазначених справах немає досудових стадій, прова­дження в них починається зі стадії попереднього розгляду, яка збіга­ється зі стадією порушення кримінальної справи. Таке регулювання з даного питання навряд чи можна вважати досконалим. Адже суддя, який порушує кримінальну справу, вимушений здійснювати не при­таманну йому функцію кримінального переслідування. Крім того, в таких справах виникають певні складності із збиранням доказів. Ви­правлення даного положення можливе тільки шляхом докорінної змі­ни законодавства в цій частині.

А чинним законодавством передбачено такий порядок. Якщо осо­ба, щодо якої було вчинено означені злочини, вважає за необхідне поставити питання про притягнення особи, яка вчинила, злочин, до кримінальної відповідальності, вона звертається зі скаргою до місце­вого суду. Зазначемо, що скаргою можна вважати тільки таку заяву потерпілого, в якій він ставить питання саме про притягнення винного до кримінальної відповідальності. Суддя, на розгляд якого передано скаргу, діє відповідно до вимог ст. 251 КПК. Перш за все суддя пере­віряє, чи подано скаргу самою потерпілою особою, чи відповідає войа за своїм змістом вимогам закону. Якщо зі скаргою звертається не сам потерпілий, а інші особи, суддя визначає, чи наявні якісь обставини, котрі перешкоджають самому потерпілому звернутися до суду. Коли певні дані свідчать про те, що сам потерпілий не має змоги подати скаргу через свій безпорадний стан, залежність від особи, щодо якої пропонується порушити кримінальну справу, чи з інших причин не може сам захистити свої інтереси, суддя надсилає скаргу прокуророві, оскільки тільки прокурор відповідно до ч. З ст. 27 КПК має право в та­кому випадку вирішити питання про порушення кримінальної справи. Таке ж рішення приймає суддя і в тому випадку, коли дійде висновку, що справа має особливе громадське значення (наприклад, злочин було вчинено щодо малолітньої особи, особи похилого віку, тощо).

КПК прямо не передбачає права законних представників потерпі­лого звертатися із скаргою в справах приватного обвинувачення, але, спираючись на норми цивільного законодавства, Пленум Верховного Суду України в постанові № 13 від 2 липня 2004 року «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпі­лих від злочинів» зазначив, що справи приватного обвинувачення мо­жуть порушуватися за наявності скарги законного представника по­терпілого. Такої ж думки дотримуються автори одного з коментарів КПК України, які вказують, що зі скаргою можуть звертатися закон­ні представники недієздатних або обмежено дієздатних потерпілих. Взагалі, з таким вирішенням цього питання можна погодитись. Від­повідно до ч. 2 ст. 14 Сімейного кодексу України, якщо дитина, або особа, дієздатність якої обмежена, не має змоги самостійно здійснюва­ти свої права, ці права здійснюють батьки, опікуни або самі ці особи за допомогою батьків або піклувальників. Такі ж обов'язки із захисту права дитини покладаються на патронатного вихователя (ст. 255 СК). Безперечно, що права осіб, визнаних судом недієздатними відповід­но до ст. 39 ЦК (а йдеться про осіб, які внаслідок хронічного, стійко­го психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними), здійснюють їх опікуни. Це може стосуватися і захисту прав, порушених злочином приватного обвинувачення, та­ким чином, вони можуть звертатися до судді із скаргами в справах приватного обвинувачення. Таке ж рішення з цього питання можли­во приймати і у випадках, коли суд обмежив цивільну дієздатність потерпілою через наявність у нього психічного розладу, який істотно впливає на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). Якщо ж суд обмежив цивільну діє­здатність потерпілого в зв'язку з тим, що він зловживав спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами (ч. 2 ст. 36 ЦК), то таке обмеження впливає, на наш погляд, на право вчи­няти правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових (ч. З ст. 37 ЦК), але не обмежує кримінально-процесуальну дієздатність такого потерпілого, він має змогу сам звертатися із скаргою, а якщо з такою скаргою звертають­ся інші особи, зокрема його законні представники, суддя за наявності підстав, передбачених ч. З ст. 27 КПК, надсилає скаргу прокуророві, а в інших випадках відмовляє в порушенні кримінальної справи з посилан­ням на п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК.

Якщо потерпілими у справах приватного обвинувачення є малоліт­ні особи, то із скаргами до судді можуть звернутися їх законні пред­ставники. Коли зі скаргою звертаються законні представники непов­нолітніх (від 14 до 18 років), суддя повинен врахувати думку самого неповнолітнього щодо порушення кримінальної справи приватного (Звинувачення. Якщо неповнолітній заперечує проти порушення спра­ви суддя повинен визначитися відносно наявності підстав, передбачених ч. З ст. 27 КПК, і вирішити питання про направлення скарги про­куророві. Ми вважаємо, що особи, які досягли 14 років, мають право звертатися із скаргами і від власного імені. В такому випадку суддя повинен з'ясувати думку їх законних представників. Право неповно­літнього безпосередньо звертатися в суд за захистом своїх прав перед­бачене ч. 4 ст. 152 СК.

Можна запропонувати і інше рішення питання про захист прав за­значених осіб у справах приватного обвинувачення. Скаргу законних представників неповнолітніх, осіб, визнаних недієздатними, а також осіб, дієздатність яких обмежена через наявність психічного розгля­ду, можна розглядати не як скаргу потерпілого, а як звернення інших осіб. З огляду на те, що перелічені особи не взмозі самостійно захища­ти свої законні інтереси, а вчинення злочину щодо таких осіб має особ­ливе громадське значення, доцільно було б на підставі ч. З ст. 27 КПК надсилати такі скарги прокуророві. Порушення кримінальної справи прокурором і проведення досудового слідства забезпечило б збирання необхідних доказів, що набагато складніше зробити в суді.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 КПК скарга потерпілого як привід до по­рушення кримінальної справи повинна відповідати певним вимогам, а саме вимогам, які встановлені для обвинувального висновку. Дане положення закону не можна розуміти формально, в скарзі не може бути посилань на показання обвинувачених, на доводи, наведені ним на свій захист, результати їх перевірки, як того вимагає ст. 223 КПК. В такий скарзі повинні бути повно викладені підстави для порушення кримінальної справи — докладно відображено саме злочинне діяння, час, місце його вчинення, наслідки такого діяння, мотиви, наскіль­ки вони відомі потерпілому; якщо в скарзі йдеться про притягнення до відповідальності декількох осіб, необхідно зазначити, які саме дії вчинено кожною з таких осіб, зазначити кримінально-правову квалі­фікацію діяння. Крім того, потерпілий повинен вказати, які докази необхідно буде дослідити в судовому засіданні для з'ясування фактич­них обставин — навести дані про свідків, яких він пропонує допитати, надати документи та речі, які є в його розпорядженні, вказати, які ще докази необхідно витребувати.

Якщо скарга не відповідає зазначеним вимогам, суддя приймає рі­шення про залишення скарги без розгляду та повертає її потерпілому і роз'яснює які саме недоліки є в скарзі, а також роз'яснює право звер­нутися зі скаргою після усунення недоліків у межах строків давності, передбачених ст. 49 КК.

Вирішуючи питання про порушення кримінальної справи або про відмову в цьому, суддя користується загальними правилами, передбаченими главою 7 КПК. На жаль, у тлумаченні та використанні деяких з таких правил можуть виникати певні труднощі. Так, Пленум Верхов­ного Суду України в постанові № 6 від ЗО травня 2008 року (п. 7), по­силаючись на ч. 2 ст. 97 КПК, пропонує вирішувати питання про по­рушення кримінальної справи приватного обвинувачення в триденний строк з моменту надходження скарги. Крім того, в цій же постанові за­значено, що законом не передбачено направлення потерпілому та особі, на яку скаржиться потерпілий, повідомлення про день попереднього розгляду. Як за таких умов можна прийняти законне та обґрунтоване рішення про порушення справи (та одночасно і рішення про призначен­ня справи до судового розгляду) або про відмову в цьому, в постанові не вказано. З такими рекомендаціями важко погодитись. Адже суддя, вирішуючи питання про порушення кримінальної справи, повинен ви­конати певні дії для перевірки приводів та підстав для порушення спра­ви, визначитися з наявністю обставин, які виключають провадження в справі; якщо суддя дійде висновку про необхідність порушення кримі­нальної справи, він в одній постанові приймає рішення про порушення справи та призначення її до судового розгляду (п. З ч. 2 ст. 251 КПК), а отже і про докази, які необхідно буде дослідити в судовому засіданні. До речі, в постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 року запропоновано суддям у тих випадках, коли скарга надійшла з прокуратури чи з інших компетентних органів, викликати потерпі­лого і з'ясовувати його думку і інші обставини, необхідні для прийнят­тя правильного рішення. Звичайно ж викликати потерпілого необхідно і в тих випадках, коли скаргу надіслано до суду поштою, або здано в канцелярію суду.

На наш погляд, приймаючи скаргу до розгляду, необхідно вико­нати і вимоги ч. 2 ст. 95 КПК — перевірити особистість скаржника, попередити його про кримінальну відповідальність за завідомо не­правдиве повідомлення за ст. 383 КК. Для того, щоб прийняти рі­шення по скарзі, необхідно з'ясувати можливість примирення сто­рін, яке відповідно до п. 6 ст. 6 КПК є підставою для відмови в пору­шенні кримінальної справи. Тому суддя, прийнявши скаргу до свого провадження, повинен з'ясувати можливість такого примирення, для чого доцільно викликати потерпілого та особу, на яку він подав скаргу. Пленум Верховного Суду України у згадуваній постанові № 13 від 2 липня 2004 року також рекомендує суддям якомога шир­ше використовувати інститут примирення потерпілого з обвинуваче­ним, підсудним у справах приватного обвинувачення, повідомляти сторони про наявність організацій, які ставлять за мету досягнення такого примирення до судового розгляду справи (служба медиації). Якщо примирення не відбулося, суддя повинен запропонувати по­терпілому та особі, на яку подано скаргу, надати докази, допомогти їм у збиранні доказів.

Звичайно ж виконати такі дії протягом триденного строку немож­ливо. Ми вважаємо, що з огляду на те, що в справах розглядуваної категорії стадія порушення справи збігається із стадією попереднього розгляду, необхідно проводити перевірку скарги та виконати інші дії, про які вказано вище, в строки, визначені ст. 241 КПК.

КПК надає судді право порушувати тільки справи приватного об­винувачення, тому у випадках, коли під час перевірки скарги буде встановлено, що в діях особи, на яку подано скаргу, вбачаються озна­ки злочину публічного обвинувачення, суддя на підставі п. З ч. 2 ст. 97 КПК направляє скаргу за належністю прокуророві.

Суддя приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутності приводу або підстави до порушення справи чи за наявності обставин, які перешкоджають провадженню (ст. 6 КПК). Про відсутність приводу йдеться в тих випадках, коли скаржник не потерпілий, а інша особа, а обставини, які дозволили б судді надіслати скаргу прокуророві (ч. З ст. 27 КПК), відсутні. Підстав для порушення кримінальної справи немає, якщо суддя дійде висновку, що дії особи, на яку подано скаргу, не містять складу злочину, або наявність таких дій не підтверджується. Інші обставини, які перешкоджають прова­дженню в справі, перелічені в ст. 6 КПК, зокрема це примирення по­терпілого з особою, відносно якої він подавав скаргу.

У тих випадках, коли примирення не відбудеться, за наявності при­воду та підстави суддя приймає рішення про порушення кримінальної справи та призначає справу до судового розгляду. Далі суддя повинен виконати вимоги ст. 98-2 КПК та вручити підсудному та потерпілому копії постанови про порушення кримінальної справи, а підсудному — копію скарги потерпілого. Суддя також роз'яснює сторонам їх права, зокрема право мати відповідно захисника та представника в судовому засіданні, право підсудного звернутися із зустрічною скаргою, пропо­нує підсудному надати докази, надає сторонам допомогу в збиранні доказів — витребує за їх клопотанням необхідні документи, дає вка­зівки про направлення повісток свідкам. Якщо потерпілий звертаєть­ся до суду з цивільним позовом, суддя приймає відповідне рішення, за наявності підстав, передбачених ст. 50 КПК, визнає потерпілого цивільним позивачем.

Якщо при попередньому розгляді скарги буде з'ясовано, що особа, на яку подано скаргу, на момент вчинення злочину була неповноліт- нью, або має фізичні чи психічні вади, через які не може самостійно здійснювати своє право на захист, суддя за наявності приводу та під­стави приймає рішення про порушення кримінальної справи і про на­правлення її прокуророві для проведення досудового слідства, яке в справах зазначених осіб є обов'язковим (ст. 111 КПК) Рішення судді про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено в апеляційному порядку особою, яка зверталася зі скаргою.

Оскарження інших рішень судді в цих справах КПК не передбачено.

Рекомендовані нормативно-правові акти, судова практика і література

Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За загальною редакцією В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей», 2008.

Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6.

Маляренко В.Т. Про закриття кримінальної справи (окремі аспек­ти) // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 3.

Про практику застосування судами законодавства, що регулює за­криття кримінальних справ (узагальнення практики) // Вісник Вер­ховного Суду України. — 2004. — № 2.