Предмет доказування в кримінальній справі

Кримінально-процесуальне доказування спрямоване на встанов­лення тих фактичних обставин, які необхідно з'ясувати для правиль­ного застосування норм матеріального кримінального права, а в де­яких випадках, і норм цивільного, трудового права (при вирішенні цивільного позову). Визначення таких обставин дозволяє здійснюва­ти процес доказування цілеспрямовано, збирати тільки такі докази, з допомогою яких можна виявити, доказати необхідні обставини, що їх іменують предметом доказування.

різні автори пропонують різні визначення такого поняття. Наве­демо деякі з них: предмет доказування — це «система обставин, які виражають властивості та зв'язки досліджуваної події, суттєві для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства», предмет доказування — це «сукупність фактів, які підлягають встановленню для правильного вирішення кримінальної справи», під предметом доказування «слід розуміти таку сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких необхідне для вирішення заяв та повідомлень про злочин, кримінальної справи в цілому або судової справи в стадії виконання вироку, а також для прийняття процесу­альних профілактичних заходів», «предмет доказування включає всі факти та обставини, що підлягають встановленню у кожній кри­мінальній справі». Незважаючи на певні відмінності в таких визна­ченнях, очевидно, що всі автори виходять з того, що предмет доказу­вання — це сукупність (або система) обставин (обставин та фактів), передбачених кримінально-процесуальним законодавством, які не­обхідно встановити (точніше — доказати) для правильного вирішен­ня кримінальної справи. Саме такі обставини, які необхідно встанови­ти (доказати) в кожній кримінальній справі для її вирішення по суті, перелічені в ст. 64 КПК «Обставини, які підлягають доказуванню». Як зазначають деякі автори, елементи процесу доказування точніше було б іменувати фактами та обставинами. Дійсно, поняття «факт» та «обставина» не тотожні; факт — це реальна подія, явище, реаль­ність, а обставина — це явище, яке супроводжує що-небудь, впливає на щось. Отже, предмет доказування являє собою єдність фактів та об­ставин, які необхідно доказати для правильного вирішення справи. Зважаючи на те, що усталеним є поняття «обставини, які підлягають доказуванню», ми, вживаючи таке поняття, матимемо на увазі факти та обставини.

Що ж стосується думки про включення в предмет доказування об­ставин, які необхідні для вирішення заяв та повідомлень про злочи­ни, а також питань, що виникають у стадії виконання вироку, і для прийняття процесуальних профілактичних заходів, то вона викликає заперечення. В стадії порушення кримінальної справи, тобто при ви­рішенні заяв та повідомлень про злочини, необхідно з'ясувати деякі з обставин, котрі зазначені в ст. 64 КПК, а саме встановити наявність ознак злочину в події, щодо якої провадиться перевірка. В стадії вико­нання вироку вирішуються різні питання, не пов'язані з вирішенням кримінальної справи по суті, для визначення обставин, які необхідно встановити в цій стадії, доцільно, на наш погляд, використовувати по­няття «локальний предмет доказування». А обставини, необхідні для здійснення профілактичних заходів, на наш погляд, взагалі не слід включати в предмет доказування.

Є.Г. Коваленко під предметом доказування розуміє будь-які фак­тичні дані, з допомогою яких особа, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) встановлюють: подію злочи­ну, виність і невинність обвинуваченого, мотиви злочину, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, характер і розмір шкоди, завданої злочином, причини і умови, які сприяли вчиненню злочи­ну та інші обставини (докази), які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. З таким визначенням погодитись ніяк не можна. Адже автор веде мову не про обставини, які необхідно встановити (а це і є предмет доказування) а про докази. Саме докази визначені законодавцем як фактичні дані, з допомогою яких (або на підставі яких) можна встановити обставини справи.

Крім обставин, зазначених в ст. 64 КПК, деякі автори включають в предмет доказування також причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Проти такої точки зору висловлені досить аргументовані за­перечення. В.М. Тертишник та С.В. Слинько зазначили, що всебічно, повно та об'єктивно встановити, а точніше, достовірно доказати всі несприятливі умови формування особистості обвинуваченого, котрі привели до виникнення у нього антигромадських поглядів, практич­но неможливо, як неможливо доказати, що рішення вчинити злочин виникло у обвинуваченого внаслідок несприятливих умов життя. Дійсно, в усіх справах доказати, що певні обставини були причиною вчинення конкретного злочину або сприяли вчиненню злочину, практично неможливо. Адже доказати — це означає зібрати такі докази, на підставі яких можна буде зробити категоричний висновок, що саме конкретні обставини стали причиною вчинення розслідуваного злочину. В деяких справах можливо буде зробити висновок, що якісь обставини сприяли вчиненню злочину, скажімо, погано організована охорона об'єкта сприяла вчиненню крадіжки. Але наполягати, що в кожній справі необхідно знайти, та ще й доказати причини вчинення злочину — нереально.

Зауважимо, що і законодавець не включив такі обставини як при­чини та умови, що сприяли вчиненню злочину, в предмет доказуван­ня, в ст. 64 КПК.

В ст. 23 КПК йдеться не про доказування, а про встановлення при­чин та умов вчинення злочину, тобто, слідчий, прокурор, суд можуть дійти висновку про причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, не посилаючись на певну сукупність доказів. До того ж такі обставини досить специфічні, відрізняються від інших ще й тим, що вони іноді досить банальні і очевидні, наприклад, деякі соціальні причини — без­робіття, низький рівень матеріального забезпечення т.ін. Крім того, такі обставини зазвичай досить нейтральні щодо обвинувачення і не впливають на долю обвинуваченого.

Питання про структуру предмета доказування також викликає су­перечки в науковій літературі.

Деякі автори вважають, що в предмет доказування слід включити тільки обставини, зазначені в ст. 64 КПК, тобто обставини, які скла­дають кінцеву мету доказування.

Інші обґрунтовують думку про те, що предмет доказування має складну структуру, зокрема, М.С. Строгович пропонував обставини, зазначені в ст. 64 КПК, іменувати «головним фактом», і поряд з ним включав у предмет доказування «доказові факти», тобто, факти, які не мають кримінально-правового значення, а слугують підставою для встановлення головного факту. Доказовими фактами він називав фак­ти, які викривають обвинуваченого або виправдовують його. Понят­тя «головний факт» використовували і деякі інші автори, причому, вкладали в це поняття різний зміст, іноді мали на увазі всі обставини, які складають кінцеву мету доказування, в інших випадках — тільки

обставини, які пов'язані з підставою кримінальної відповідальності тобто такі, які стосуються події злочину та винності особи.

Є в науковій літературі і пропозиції щодо виділення предмета до­казування (обставин, які складають кінцеву мету доказування) і пред­мета пізнання, в який крім обставин, що складають предмет доказу­вання, пропонується включати доказові факти, обставини, які мають значення для визначення тактики провадження слідчих дій, розшу­ку обвинуваченого, який переховується, дані, які характеризують експерта, спеціаліста, необхідні для з'ясування їх кваліфікації і ви­рішення питання про залучення до виконання відповідних функцій, обставини, які дозволяють знайти та зібрати докази т.ін.

На наш погляд, запроваджувати поняття «головний факт», та ще й за умови різних підходів до визначення його змісту, недоцільно, як недоцільно поряд з поняттям «предмет доказування» ввести понят­тя «предмет пізнання». Адже визначення поняття «предмет доказу­вання» запроваджується в науковій літературі і в практиці для того, щоб визначити обставини, які необхідно встановити саме на підставі доказів, інакше кажучи, доказати. Щодо обставин, про які слідчий одержує інформацію поза процесом доказування, то визначити її на­вряд чи можливо, адже така інформація не відбивається в матеріалах справи. Наведемо такий приклад. Слідчий викликав на допит обви­нуваченого. У визначений час обвинувачений (щодо якого було обрано запобіжний захід — підписку про невиїзд) не з'явився, зателефонува­ла його родичка і повідомила, що обвинувачений напередодні був гос­піталізований у лікарню. Слідчий направив запит у лікарню і одержав довідку про захворювання обвинуваченого. Довідку слідчий приєднав до справи, і вирішив, що причина відсутності обвинуваченого на до­питі поважна і немає підстав для зміни запобіжного заходу. Можли­во, слідчий на підставі таких даних ухвалить рішення про зупинення провадження в справі. Отже, слідчий скористався інформацією, яку одержав по телефону, процесуально її не оформлював, на підставі та­кої інформації визначив, в яку саме лікарню необхідно направити за­пит. Рішення ж слідчий приймає тільки на підставі доказів, які міс­тяться в документі про захворювання обвинуваченого.

Що ж до структури предмета доказування, то вважаємо, що є сенс вести мову про три групи обставин, що підлягають доказуванню в кри­мінальній справі — поряд з обставинами, які являють собою кінцеву мету доказування, виділити проміжні (доказові) факти, та допоміжні факти.

Отже, першу групу складають обставини, котрі необхідно доказа­ти Для правильного вирішення кримінальної справи по суті, ці обста­вини перелічені в ст. 64 КПК і є кінцевою метою доказування.

Друга група — проміжні або доказові факти — це обставини, які необхідно доказати на певному етапі розслідування для того, щоб з їхньою допомогою можна було б зробити висновок про наявність або відсутність обставин, які є кінцевою метою доказування (тобто обста­вин першої групи). Якщо, наприклад, слідчий, що розслідує справу про вбивство, допитав свідка, який розповів, що бачив певну особу, яка заходила до потерпілого приблизно в той час, коли було вчинено злочин, то слідчий повинен перевірити такі дані і доказати, що саме ця особа (про яку давав показання свідок) знаходилась в оселі потер­пілого під час вбивства. Надалі слідчий встановлює ще деякі обстави­ни даної групи — те, що в цієї особи були знайдені речі потерпілого, що він погрожував потерпілому т.ін. Всі ці обставини слідчий пови­нен доказати, а потім він використовує їх для того, щоб обґрунтувати свій висновок про те, що названа особа вчинила вбивство потерпілого. Практично до цієї групи можна включити всі ті обставини, які вста­новлюються на підставі непрямих доказів.

Третя група обставин — допоміжні факти — це обставини, за допо­могою яких можна встановити достовірність наявних доказів, або від­шукати додаткові докази. Так, скажімо, свідок, якого допитав слід­чий, пояснив, що він чув, як підозрюваний погрожував потерпілому. У слідчого виникли сумніви щодо того, чи міг свідок, який знаходився на досить великій відстані від підозрюваного, чути його розмову з по­терпілим. Для перевірки достовірності показань свідка слідчий провів відтворення обстановки та обставин події і доказав, що свідок міг (або, навпаки, не міг) чути таку розмову.

Визначити конкретний перелік проміжних та допоміжних фактів неможливо, він залежить від особливостей кожної справи.

Оскільки предмет доказування включає всі факти та обставини, які необхідно доказати для правильного вирішення справи, немає ні­яких принципових підстав для того, щоб не включати до нього про­міжні (доказові) факти, а також допоміжні факти, саме ці три групи обставин необхідно доказати, а відсутність доказів відносно будь-якої з названих обставин може розглядатися як неповнота досудового або судового слідства. Проілюструємо це прикладом з судової практи­ки. Апеляційним судом Одеської області 5 листопада 2004 року було ухвалено обвинувальний вирок щодо Б. і Ц., яких визнано винними в зґвалтуванні та вбивстві неповнолітньої. Обґрунтовуючи свої ви­сновки про доказаність вини засуджених, суд послався на явку Б. і Ц. з повинною, показання Ц., котрі він давав на початку досудового слідства, в яких визнавав себе винним. На вирок засуджені та їх за­хисники принесли касаційні скарги, в яких просили скасувати вирок, стверджуючи, що Б. і Ц. злочин не вчиняли, на досудовому слідстві обмовили себе внаслідок застосування до них незаконних методів роз­слідування. Ухвалою колегії суддів судової палати Верховного Суду України з кримінальних справ від 29 березня 2005 року вирок було

скасовано і справу направлено на додаткове розслідування. В ухвалі поряд з посиланнями на деякі порушення, яких припустилися органи досудового слідства та суд, було зазначено, що суд повинен був пере­вірити заяви підсудних про застосування до них незаконних методів розслідування, без чого неможливо було дати належну оцінку їхнім показанням. Суд повинен був за клопотанням сторін в порядку, перед­баченому ст. 315-1 КПК, надати доручення прокуророві про перевірку заяв підсудних про незаконні методи розслідування. Таким чином, в наведеній ухвалі йдеться про необхідність встановити допоміжні фак­ти, без яких неможливо дати належну оцінку певним доказам.

В юридичній літературі можна зустріти твердження, що предмет доказування складають тільки обставини, які стосуються минулого. З цим погодитись не можна, звичайно ж, органи досудового слідства та суд встановлюють обставини злочину, який було вчинено в мину­лому, але в деяких справах виникає необхідність встановлення об­ставин, які існують на момент розслідування та судового розгляду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 105 КК підставою для звільнення неповно­літнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, від покарання є його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка і висновок, що на момент постановлення вироку він не потребує засто­сування покарання. Розкаяння підсудного та його бездоганна поведін­ка після вчинення злочину, дані, на підставі яких суд робить висно­вок, що засуджений не потребує покарання, підлягають доказуванню. Така обставина як непоправне знівечення обличчя потерпілого, яка є однією з ознак тяжких тілесних ушкоджень, також може зберігатися на момент розгляду справи в суді і саме суд вирішує, чи спотворює об­личчя заподіяне особі ушкодження.

В літературі є пропозиції про виділення загального предмета доказу­вання, який включає обставини, передбачені ст. 64 КПК; родового — від­носно окремих видів злочину; спеціального — в справах неповнолітніх і справах про примусові заходи медичного характеру; індивідуального предмета доказування — в кожній конкретній справі. Вважаємо, що в такому виділенні окремих видів предмета доказування немає сенсу. Адже обставини, які складають предмет доказування, сформульовані в законі в загальному вигляді і стосуються будь-яких злочинів. Зміст об- ставин буде різним: в справі про крадіжку, наприклад, доказати подію злочину — це встановити, що особа таємно заволоділа чужим майном, в справі про умисне вбивство — необхідно доказати, що потерпілому було заподіяно ушкодження, від яких настала його смерть. Тому вести мову про родовий або індивідуальний предмет доказування недоціль­но. Що ж стосується предмета доказування в справах неповнолітніх, а також у справах про застосування примусових заходів медичного ха­рактеру, то тут йдеться не про особливий чи спеціальний предмет до­казування, а про деталізацію певних обставин у справах про злочини неповнолітніх і особливостях змісту деяких обставин у справах про за­стосування примусових заходів медичного характеру.