Доказове право

Теорією доказів називають розділ науки кримінально-проце­суального права, предметом якого є, перш за все, доказове право (як підгалузь кримінально-процесуального права), тобто норми, які без­посередньо визначають основні поняття, пов'язані з доказуванням, визначають засоби збирання та перевірки доказів, встановлюють принципи оцінки доказів, розкривають сутність окремих джерел до­казів. Дослідження таких норм має на меті з'ясування їх змісту, зна­ходження деяких протиріч, прогалин, які, на жаль, притаманні на­шому законодавству, визначення шляхів подолання таких протиріч та прогалин. Крім того, предметом дослідження теорії доказів є прак­тична діяльність правоохороних органів та судів по доказуванню. Ви­вчення практичної діяльності з застосування норм доказового права дозволяє визначити ефективність цих норм, а також певні недоліки

практики, визначити їх причини та напрямки вдосконалення такої діяльності. До предмета теорії доказів включено і дослідження відпо­відних норм законодавства і практики їх застосування інших держав, визначення можливості використання такого досвіду в законодавстві та правозастосовчій практиці України. Вивчає даний розділ науки та­кож історію розвитку відповідних інститутів та норм, що регулюють діяльність з доказування. Теорія доказів є складовою частиною науки кримінально-процесуального права і тісно пов'язана з іншими роз­ділами науки, так, скажімо, в теорії доказів досліджується питання про суб'єктів процесу доказування, зокрема, про участь у доказуванні учасників процесу, а в розділі науки, присвяченому процесуальному становищу цих осіб, аналізуються відповідні їх права та обов'язки; пропозиції щодо вдосконалення процесуального становища таких осіб потребують узгодження як з позиції основних наукових положень тео­рії доказів, так і з позиції визначення їх правового статусу як суб'єктів, що захищають власні інтереси, а також забезпечення їх ефективної участі в різних стадіях кримінального судочинства.

Як і наука кримінально-процесуального права, теорія доказів ви­вчає закономірності розвитку відповідних розділів законодавства, формулює певні ідеї та концепції їх подальшого розвитку.

Доказове право — частина кримінально-процесуального права, його підгалузь, до якої можна віднести норми, що визначають пред­мет доказування, поняття доказів та джерел доказів, закріплюють за­соби збирання та перевірки доказів, правила оцінки доказів, а також розкривають зміст окремих джерел доказів. Такі норми містяться в главі 5 КПК. До норм доказового права деякі автори відносять також норми, які закріплюють компетенцію та повноваження органів, які здійснюють доказування, права та обов'язки осіб, що беруть участь у доказуванні, поняття слідчих та судових дій, особливості проваджен­ня окремих дій, особливості збирання, перевірки та оцінки окремих доказів, особливості доказування в деяких категоріях кримінальних справ. На нашу думку, такий підхід до визначення доказового пра­ва необгрунтовано розширює його межі. Разом з тим, необхідно під­креслити тісний зв'язок норм доказового права з нормами інших ін­ститутів кримінально-процесуального права, норми доказового права визначають, наприклад, перелік осіб, які мають право відмовитись давати показання (ст. 69 КПК), а норми, які регулюють порядок про­ведення допиту, передбачають необхідність роз'яснення відповідного права певним особам.

Значення доказового права та теорії доказів визначається тим, що доказування в кримінальному судочинстві є основою всієї процесу­альної діяльності. Кримінальний процес покликаний забезпечити можливість правильного і справедливого застосування норм матері­ального кримінального права (іноді — і цивільного, трудового права), для чого необхідно встановити фактичні обставини в справі — визна­чити, який вчинено злочин, за яких обставин, хто винен у вчиненні злочину, кому і яку заподіяно злочином шкоду. Встановити фактич­ні обставини можливо тільки шляхом доказування, тобто шляхом збирання, перевірки та оцінки достатньої кількості доказів, на під­ставі яких можна буде зробити переконливі висновки з зазначених питань.

Таке доказування в кримінальному судочинстві являє собою різ­новид процесу пізнання. Проблеми пізнання є предметом розділу фі­лософії, який іменують гносеологією або епістемологією. Не торкаю­чись філософських проблем гносеології, зазначимо, що під пізнанням ми розуміємо соціальну діяльність, спрямовану на одержання знання про навколишній світ.

Чинне кримінально-процесуальне право і його важлива підгалузь — доказове право, ґрунтуються на філософській теорії, яка визнає прин­ципову можливість пізнання людиною оточуючого світу. Якщо вихо­дити з того, що людина може одержати знання про навколишній світ, знання, які правильно відбивають закони та закономірності, на яких будується природа та суспільство, то цілком обґрунтована і вимога кримінально-процесуального законодавства, адресована слідчому, дізнавачу, прокуророві, суду — пізнати конкретну подію, подію злочи­ну. В результаті такого пізнання-доказування ці суб'єкти досягають правильного уявлення про злочин, який було вчинено, про особу, що вчинила цей злочин, форму вини, мотиви, мету злочину та про всі інші обставини, необхідні для застосування норм матеріального права і ви­рішення справи по суті.

Разом з тим, законодавство передбачає можливість і таких випад­ків, коли через різні обставини об'єктивного та суб'єктивного харак­теру доказування не призведе до бажаного результату, лишаться не встановленими істотні обставини справи, і будуть вичерпані можли­вості подальшого збирання доказів. В такому разі справа може бути закрита в зв'язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, або за такої підстави суд ухвалить виправдувальний вирок.

Date: 2015-07-25; view: 742; Нарушение авторских прав