Тема 6 Провадження щодо розгляду звернень громадян 3 page

Усю різноманітність процесуальних дій, які відображаються у певних адміністративних процедурах, можна об'єднати в три узагальнюючі стадії:

- початкова (підготовча), яка включає підготовку, вироблення проекту та забезпечення прийняття певного управлінського рішення (акту);

- основна (центральна), що пов'язана з прийняттям такого рішення та організацією його виконання;

- заключна, яка охоплює етап реалізації прийнятого рішення та контроль за правильністю його виконання і відповідністю результатів.

Будучи безпосередньо пов'язаним із правовими формами державного управління, адміністративний процес реально здійснюється через різноманітні види адміністративних проваджень, які відображають найсуттєвіші сторони функціонального змісту управлінської діяльності органів виконавчої влади та інших повноважних суб'єктів. В адміністративно-правовій літературі, як правило, вказується лише декілька видів таких проваджень. Насправді ж в управлінській діяльності їх існує значно більше, проте вони ще не знайшли свого належного теоретико-правового відображення. Окремі адміністративні провадження являють собою певну сукупність адміністративно-процесуальних норм, які визначають особливий порядок вирішення однорідних індивідуально-конкретних справ у тих чи інших управлінських галузях. Кожному з них притаманні свої специфічні властивості, пов'язані з характером тих чи інших адміністративних справ, з метою, змістом, процедурами адміністративно-процесуальної діяльності, особливостями правового статусу суб'єктів такої діяльності та інших учасників адміністративного провадження.

Отже, структуру адміністративного процесу становить сукупність самостійних, різних за змістом та предметом адміністративних проваджень, які в сумі складають адміністративний процес і співвідносяться з останнім як частина і ціле.

3. Поняття адміністративного провадження та його структура. Види адміністративних проваджень.

Найважливішими елементами, що складають структуру адміністративного процесу, виступають адміністративно-процесуальні провадження. Зазначені провадження співвідносяться з адміністративним процесом як категорії особливого і загального і входять як відособлений елемент у його структуру.

Отже адміністративне провадження — це врегульована адміністративно-процесуальними нормами послідовна діяльність публічної адміністрації з розгляду та вирішення тих чи інших однорідних груп адміністративних справ.

Одну з розгорнутих структур адміністративного процесу запропонував В. К. Колпаков, який класифікував провадження на три види: нормотворчі, засновницькі та правозастосовні. Для нормотворчих найхарактернішим є провадження з видання нормативних актів управління.

Для засновницьких найхарактернішими, на думку В. К. Колпакова, є такі провадження: 1) зі створення, реорганізації та ліквідації організаційних структур у сфері державного управління; 2) з комплектування організаційних структур у сфері державного управління персоналом.

Правозастосовні провадження є найбільшою групою адміністративних проваджень, до яких, на думку В. К. Колпакова, належать:

1) провадження із застосування заходів примусу в державному управлінні: а) дисциплінарне провадження; б) провадження у справах про адміністративні правопорушення; в) провадження із застосування заходів матеріального впливу;

2) провадження із застосування заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні: а) провадження у справах про нагородження державними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо; б) провадження у справах про присвоєння почесних та інших звань; в) провадження у справах про преміювання; г) провадження у справах про зняття стягнень тощо;

3) провадження з реалізації громадянами своїх прав і обов’язків: а) провадження за пропозиціями, скаргами, заявами громадян; б) провадження щодо отримання громадянами дипломів, авторських свідоцтв, патентів тощо; в) провадження щодо виконання громадянами військового обов’язку; г) провадження щодо виконання обов’язку громадян мати паспорт; д) провадження щодо отримання громадянами житла; е) провадження щодо реалізації громадянами права користуватися комунально-побутовими послугами тощо;

4) провадження щодо реалізації юридичними особами своїх прав і обов’язків: а) провадження щодо легалізації юридичних осіб; б) провадження щодо виділення юридичним особам кредиту; в) провадження щодо оформлення і видачі юридичним особам ліцензій; г) провадження щодо виділення юридичним особам земельних ділянок;

5) провадження щодо здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядове провадження) та інші.

Достатньо обґрунтованою є позиція В. Д. Сорокіна. Враховуючи положення чинного російського законодавства він виділяє такі провадження: 1) провадження за пропозиціями і заявами громадян та зверненнями організацій у сфері державного управління; 2) провадження щодо прийняття нормативних актів державного управління; 3) провадження за адміністративними скаргами і спорами; 4) провадження у справах про заохочення; 5) провадження про адміністративні правопорушення; 6) провадження з дисциплінарних справ; 7) реєстраційне провадження; 8) ліцензійне провадження; 9) виконавче провадження.

Критерієм запропонованого варіанта класифікації адміністративних проваджень є характер індивідуально-конкретних справ, де під характером розуміються властивості, притаманні відповідній категорії справ (наприклад справ щодо розгляду скарг громадян органами виконавчої влади). Для всіх скарг, незалежно від їх змісту, в кожному конкретному випадку загальним є інформація про порушення права громадянина, при цьому не завжди відомо, чи це реальне порушення, чи таке, що тільки припускається. Ця інформація і породжує в результаті звернення громадянина певні правові наслідки.

Як бачимо, кожен вчений визначає свою кількість проваджень і виділяє їх за своїми критеріями.

На нашу думку, система адміністративного процесу будується відповідно до змісту діяльності, яку виконують публічна адміністрація, її посадові та службові особи.

Таким чином, можна вести мову про три види адміністративних проваджень у системі адміністративного процесу: адміністративно-процедурні; адміністративно-деліктні; адміністративно-судочинські.

Причому кожний із зазначених видів провадження має структурні підвиди.

Розглянемо їх зміст та особливості.

1. Адміністративно-процедурні провадження

Дана група проваджень визначається метою діяльності публічної адміністрації — виконання покладених на неї обов’язків, у тому числі з реалізації законних прав та інтересів громадян. Метою даних проваджень є реалізація публічно-правових функцій, так званого, безконфліктного змісту.

Відповідно, адміністративно-процедурні провадження можна, в свою чергу, поділити на «управлінські», «щодо надання адміністративних послуг» та «за зверненнями громадян».

«Управлінська» процедура починається за ініціативою адміністративного органу. Ініціатива публічного органу може бути зумовлена виконанням обов’язків, що покладені на відповідні органи законом, або випливати з доручень інших органів чи посадових осіб, але це також має випливати із закону. Крім цього, має бути наявна належна підстава для початку процедури: або якісь об’єктивні події (наприклад стихійне лихо), або прийняття адміністративно-правового рішення компетентним органом чи посадовою особою (наприклад примусове виконання рішення). При цьому регулювання саме «управлінської» процедури має особливе значення для захисту прав і законних інтересів особи. Адже коли особа сама звертається до адміністративного органу, то вона, звичайно, очікує на прийняття рішення. Коли провадження починається органом влади, то прийняте рішення може бути цілковитою несподіванкою для особи, і до того ж — не завжди приємною.

Управлінські процедури за критерієм управлінської мети можна поділити на: контрольно-наглядові, заохочувальні, атестаційні, з виконання примусових рішень тощо.

До другої категорії можна віднести справи за заявами про надання адміністративних послуг, коли йдеться про задоволення суб’єктивного права особи.

Адміністративні процедури з надання адміністративних послуг — це встановлений нормами адміністративного права порядок діяльності органів публічного управління, що спрямована на забезпечення умов для реалізації прав, свобод та інтересів фізичної або юридичної особи і здійснюється за зверненням цієї особи.

Адміністративні процедури з надання адміністративних послуг розрізняються залежно від характеру адміністративної послуги, що надається органом публічного управління. За таким критерієм можна виокремити: реєстраційні, дозвільні та ліцензійні процедури тощо.

До третьої категорії можна віднести розгляд заяв громадян та юридичних осіб, у яких йдеться про задоволення прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

2. Адміністративно-деліктні провадження

Основним змістом даної групи адміністративного процесу є вирішення адміністративно-правового спору. Розглядаючи окремі провадження цієї групи (наприклад у справах про адміністративні правопорушення (проступки), необхідно дати правову оцінку поведінки сторін.

Отже, адміністратвно-деліктні провадження — це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації з розслідування, розгляду, прийняття рішень і винесення постанов, їх виконання в адміністративних справ деліктного характеру.

До даної групи проваджень відносяться: провадження у справах про адміністративні правопорушення (проступки); провадження щодо застосування заходів припинення (наприклад огляд речей, індивідуальний огляд тощо) та ін.

3. Провадження в адміністративному суді (адміністративно-судочинські провадження)

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

По вертикалі структуру адміністративного процесу можна представити таким чином.

Адмiнiстративний процес i адмiнiстративне провадження спiввiдносяться мiж собою як загальне i часткове, як цiле i його частина. Мiж адмiнiстративним процесом (цiлим) i будь-яким з адмiнiстративних проваджень (частиною цього цiлого) iснують нерозривнi взаємозумовлюючi та системоутворюючi зв’язки i вiдносини.

Будь-яке адміністративне провадження складається з низки окремих операцій.

Аналіз таких операцій у різних видах адміністративних проваджень свідчить, принаймні, про чотири притаманні їм ознаки.

По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.

По-друге, послідовність операцій у цьому ланцюгу має невипадковий характер — вона логічно визначена. Так, винесення постанови у справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адмiнiстративнi правопорушення.

По-третє, різні види адміністративних проваджень потребують різних за характером i призначенням операцій. Відрізняються вони i за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами.

По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами i виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Ці логічні та послідовно змінюючі одна одну операції прийнято називати стадіями адміністративного провадження.

Стадії існують у будь-якому адміністративному провадженні. Кожному виду адміністративних проваджень притаманні свої стадії, які не повторюються в їх інших видах. Саме тому через стадії, через їх аналіз характеризуються адмiнiстративнi провадження. Тобто розглянути або дати характеристику тому чи іншому адміністративному провадженню здебільшого означає — проаналізувати кожну з його стадій.

Процесуальні стадії є важливими органічними елементами, що характеризують структуру кожного з проваджень та адміністративного процесу в цілому.

Стадії одних видів проваджень зафіксовані в нормативному порядку, інших — не зафіксовані i являють собою специфічний результат доктринального узагальнення чинних у тій чи іншій сфері правил.

Отже, під адміністративною процесуальною стадією слід розуміти відносно відокремлені частини адміністративного провадження, які являють собою сукупність процесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи.

Кожне адміністративне провадження специфічне, а тому процес виокремлення в межах адміністративного провадження стадій має відбуватися за певними критеріями, а саме: 1) стратегічні цілі та завдання, які досягаються і розв’язуються у ході цього провадження групою процедурних дій; 2) відповідне процедурне оформлення документів; 3) законодавче закріплення специфічного кола учасників та обсяг їх процедурних прав і обов’язків.

Iснує дуже багато точок зору правників щодо кількості стадій в окремих провадженнях, але це не має принципового характеру.

Кожне адміністративне провадження характеризується своєю кількістю стадій, серед яких можна виділити обов’язкові та факультативні стадії.

Обов’язкова стадія провадження — це стадія адміністративного провадження, здійснення якої є обов’язковим для досягнення цілей і завдань, поставлених перед провадженням. Наприклад, у провадженні у справах про адміністративні правопорушення однією з обов’язкових стадій завжди виступає стадія розгляду і прийняття постанови у справі.

Факультативна стадія провадження — це стадія адміністративного провадження, здійснення якої не завжди є обов’язковим для досягнення загальних цілей і завдань провадження. Наприклад, факультативною стадією у провадженні у справах про адміністративні правопорушення виступає стадія перегляду постанови про накладення адміністративного стягнення.

Стадії можна подовжувати, можна дробити на окремі дії, називати основними або допоміжними, давати їм різні назви тощо. Принципово важливим є те, що у підсумку стадії мають повно i точно відображати цілісну картину провадження як сукупності окремих дій або операцій, що здійснюються у процесі реалізації адміністративно-правових норм.

Спільними для адміністративного процесу, а отже, і для кожного з адміністративних проваджень є такі стадії:

— аналіз ситуації, в ході якого збирається, досліджується інформація про фактичний стан справи, про реальні факти, про існуючі проблеми. Ця інформація фіксується на матеріальних носіях у вигляді протоколів, довідок, схем, звітів тощо і на ній ґрунтуються рішення публічної адміністрації;

— прийняття рішення (наказу, постанови, інструкції) у справі, в якому фіксується воля суб’єкта публічної адміністрації;

— виконання рішення.

У певних випадках визнається доцільним ускладнення процедури вирішення справ публічною адміністрацією в адміністративних справах. Так, низка проваджень має додаткові стадії: порушення справи та перегляд рішення (постанови).

Кожна стадія має свої етапи.

Етапи адміністративного провадження — це сукупність послідовних процесуальних дій, об’єднаних єдиною проміжною дією на певному відрізку конкретного адміністративного провадження.

Дія адміністративного провадження — це найменший структурний елемент адміністративного процесу.

4. Адміністративно-процесуальні норми та адміністративно-процесуальні відносини

Найважливішими ознаками, що дозволяють розглядати адміністративний процес як ціле та самостійне правове явище, слід вважати наявність специфічних адміністративно-процесуальних норм і відносин.

Адміністративно-процесуальна норма — це встановлене або санкціоноване державою та забезпечене її примусом загальнообов’язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що виникають у ході реалізації процесуального порядку вирішення адміністративних справ.

У наукових джерелах серед найбільш поширених рис адміністративно-процесуальної норми виокремлюють такі: а) загальнообов’язковість; б) формальна визначеність; в) загальний характер; г) представницько-зобов’язуючий характер; ґ) встановлюється або санкціонується компетентними державними органами; д) охороняється всіма заходами державного впливу, включаючи примус; е) загальнозначущість; є) системність; ж) елемент системи права; з) абстрактність; и) владний характер; і) функціональність; ї) ясність тощо.

Специфіка процесуальних норм полягає у такому.

1. Вони відрізняються від матеріальних норм своїм призначенням. Матеріальні норми регулюють права та обов’язки суб’єктів і відповідають на запитання «що робити?». Процесуальні норми регулюють порядок, процедуру реалізації цих прав та обов’язків і відповідають на запитання «як, яким чином робити?».

2. Процесуальні норми другорядні стосовно матеріальних. Це означає, що вони виникають й існують лише за потреби у реалізації матеріальних норм, за потреби у встановленні обов’язкових для виконавчо-розпорядчих органів та їх посадових осіб правил розгляду адміністративних справ.

Слід зазначити, що потреба в адміністративно-процесуальних нормах виникає лише у разі коли необхідна спеціальна процедура для вирішення конкретного управлінського питання.

У таких випадках йдеться про матеріальні норми адміністративного права, реалізація яких здійснюється через застосування.

3. Конкретна адміністративно-процесуальна норма завжди є засобом реалізації кількох матеріальних норм, але забезпечує цю реалізацію тільки частково.

Неможливо побудувати автономну конструкцію, в якій би взаємодіяли тільки дві норми: з одного боку — матеріальна, з іншого — процесуальна, тобто конструкцію, в якій процесуальна норма була б замкнена виключно на одну матеріальну норму і забезпечувала б її реалізацію в повному обсязі.

Взята окремо процесуальна норма, як правило, обслуговує кілька матеріальних норм, але ніколи не забезпечує їх реалізацію до кінця. У свою чергу, взятій окремо матеріальній нормі для повної реалізації треба взаємодіяти з групою процесуальних норм. Саме тому другорядність норм процесуальних щодо норм матеріальних не означає, що матеріальна норма породжує процесуальну.

4. Адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію матеріальних норм не лише адміністративного права. Цю функцію вони виконують і щодо інших правових галузей.

Будучи первинним елементом адміністративно-процесуального права та системи права в цілому, адміністративно-процесуальна норма водночас є складним системним утворенням, що має власну структуру.

Структура адміністративно-процесуальної норми — це її внутрішня будова, логічно обумовлена система взаємодіючих і взаємозалежних елементів.

Традиційно у структурі юридичних норм виділяють три складових елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію.

Гіпотеза — вказує на конкретні життєві обставини (умови), за наявності або відсутності яких адміністративно-процесуальна норма вступає в дію.

Iснує кілька різновидів гіпотез адміністративно-процесуальних норм. Відповідно до ступеня визначеності відображених у ній обставин гіпотеза може бути абсолютно визначеною та відносно визначеною.

Відносно визначена гіпотеза надає суб’єктам правозастосування можливість самим вирішувати питання про наявність чи відсутність умов для вступу адміністративно-процесуальної норми в дію. Зазвичай такі гіпотези формулюються за допомогою семантичних конструкцій: «за необхідності», «у разі потреби», «у випадку, коли є підстава вважати», «з урахуванням обставин», «з власної ініціативи» тощо.

Абсолютно визначена гіпотеза чітко окреслює сферу застосування адміністративно-процесуальної норми. Остання вступає у дію в єдино можливому випадку, прямо вказаному в гіпотезі. Відповідне питання вже не покладається на розсуд суб’єкта правозастосовної діяльності — воно однозначно вирішено законодавцем.

За кількістю відображених умов дії адміністративно-процесуальної норми гіпотези поділяються на прості та складні.

У простій гіпотезі вказана лише одна умова реалізації норми адміністративно-процесуального права.

Складні гіпотези встановлюють одразу кілька обставин, які передбачають «задіяння» адміністративно-процесуальної норми. Серед цих гіпотез виділяють альтернативні та комплексні.

В альтернативній гіпотезі кожна окрема обставина з кількох наявних є достатньою для вступу норми у дію.

Комплексна гіпотеза передбачає кілька умов, одночасне настання яких тягне виникнення відповідних адміністративно-процесуальних правовідносин. Кожна з цих умов, взята окремо, є недостатньою для активації адміністративно-процесуальної норми.

Диспозиція адміністративно-процесуальної норми — це правило поведінки, за яким учасники адміністративно-процесуальних правовідносин діють у разі настання умов, передбачених гіпотезою.

Залежно від ступеня конкретизації закріпленого правила поведінки диспозиції норм адміністративно-процесуального права класифікуються на прямі, альтернативні та бланкетні.

Пряма (визначена) диспозиція містить вказівку на єдино можливий у даному випадку варіант поведінки. Вона є найбільш простою для розуміння та застосування, оскільки абсолютно точно і ясно визначає необхідну поведінку суб’єктів правовідносин, не припускаючи жодних її альтернатив.

Альтернативна (відносно визначена) диспозиція закріплює кілька варіантів можливої поведінки. При виникненні обставин, передбачених гіпотезою, учасник адміністративно-процесуальних правовідносин отримує можливість вибору одного, кількох або, навіть, усіх цих варіантів одразу. Разом з тим, його поведінка не повинна виходити за рамки, окреслені адміністративно-процесуальною нормою.

Бланкетна («відсилочна», або «відкрита») диспозиція містить найзагальнішу характеристику правила поведінки, жодним чином його не конкретизуючи. Роз’яснення щодо необхідного порядку дій слід шукати в інших нормах або нормативних актах, до яких вона відсилає.

Iноді бланкетна диспозиція адміністративно-процесуальної норми переадресовує суб’єкта правозастосування до інших положень цього самого нормативного акта.

Але значно частіше бланкетна диспозиція адміністративно-процесуальних норм пов’язана з іншими нормативними актами. У переважній більшості випадків вона не містить посилання на конкретні норми. Зазвичай, нормотворець обмежується вказівкою на:

а) назву відповідного нормативного акта;

б) тип нормативних актів, де слід шукати кореспондуючу юридичну норму;

в) суб’єкта видання нормативного акта;

г) сферу дії відповідного нормативного акта;

д) законодавство України взагалі.

У всіх зазначених випадках пошук необхідної норми покладається безпосередньо на суб’єкта правозастосовної діяльності.

Санкція адміністративно-процесуальної норми вказує на несприятливі наслідки, що настають у разі порушення її диспозиції.

Варто відмітити, що лише незначна кількість адміністративно-процесуальних норм характеризується наявністю «власної» санкції. У цьому немає об’єктивної потреби — адже їх реалізація гарантована загальноприйнятими заходами примусу, як-то: скасування акта правозастосування, дисциплінарна відповідальність посадової особи тощо. А у тих випадках, коли невиконання або порушення певного правила адміністративного процесу становить очевидну суспільну небезпечність, реалізація відповідної адміністративно-процесуальної норми забезпечується санкціями кримінально-правових та адміністративно-деліктних норм.

Окрему санкцію норма адміністративно-процесуального права встановлює лише тоді, коли нормотворець вважає за необхідне підкреслити особливу важливість закріпленого у нормі правила поведінки для всебічного, неупередженого, об’єктивного, оперативного розгляду адміністративної справи.

Отже, якщо постає нагальна необхідність у забезпеченні певних процесуальних дій за допомогою заходів процесуального примусу, то останні формулюються у санкціях окремих адміністративно-процесуальних норм. При цьому санкція виконує функцію забезпечення нормального перебігу адміністративного процесу і не має на меті притягнення порушника процесуальних правил до відповідальності. Адже реальна процесуальна відповідальність неодмінно була б пов’язана з додатковими несприятливими наслідками або покаранням винної особи.

За ступенем визначеності заходів процесуального примусу санкції адміністративно-процесуальних норм поділяються на абсолютно визначені, відносно визначені та альтернативні.

Абсолютно визначена санкція чітко та однозначно передбачає захід негативного впливу на недобросовісного учасника адміністративно-процесуальних правовідносин.

Відносно визначена санкція, закріплюючи конкретний захід процесуального примусу, водночас встановлює межі його застосування.

Альтернативна санкція містить перелік заходів реагування на порушення правил адміністративного процесу. Конкретний захід (заходи) обирає суб’єкт правозастосовної діяльності.

Санкції деяких адміністративно-процесуальних норм можуть поєднувати ознаки відносної визначеності та альтернативності.

З метою якомога повнішого осмислення закономірностей функціонування, принципів побудови та інших сутнісних характеристик адміністративно-процесуальних норм у теорії права розробляються їх різноманітні класифікації. Число критеріїв таких класифікацій (а отже, і самих класифікацій) є практично необмеженим, тому звернімося до найбільш значущих із них:

За функціональним призначенням можна виділити:

— норми-дефініції — містять визначення категорій і понять адміністративно-процесуального права;

— норми-принципи — виражають основоположні ідеї, покладені в основу адміністративного процесу та його окремих проваджень;

— визначально-установчі норми — закріплюють цілі й завдання адміністративно-процесуальної діяльності органів публічної влади;

— норми, які окреслюють коло джерел адміністративно-процесуального права та його інститутів;

— норми, що визначають процесуально-правовий статус суб’єктів адміністративно-процесуального права;

— процедурні норми — закріплюють адміністративно-процесуальні строки та послідовність адміністративно-процесуальних дій;

— норми, котрі розкривають зміст процесуальних правил або документів;

— норми, якими визначаються підстави та межі юридичної відповідальності за порушення правил адміністративного провадження;

— норми, що закріплюють перелік заходів процесуального примусу, а також підстави та порядок їх застосування;

— норми, спрямовані на забезпечення законності в адміністративно-процесуальній сфері;

— норми, які встановлюють інші правила організації та здійснення адміністративно-процесуальної діяльності органів публічної влади.

Відповідно до сфери соціальних відносин, у якій вони функціонують, адміністративно-процесуальні норми класифікуються на:

— норми, що регламентують адміністративно-процесуальні відносини у сфері економіки та її численних галузях — промисловості, будівництві, транспорті тощо;

— норми, які регулюють адміністративно-процесуальні відносини у соціально-культурній сфері, зокрема у галузях науки, освіти, охорони здоров’я тощо;

— норми, котрими регулюються адміністративно-процесуальні відносини у тих або інших секторах політичної сфери: оборони, безпеки, юстиції, внутрішніх справ, закордонних справ тощо;

— норми, які упорядковують адміністративно-процесуальні відносини у сфері підприємницької діяльності;

— адміністративно-процесуальні норми, які функціонують в інших сферах суспільного життя.

За дією в часі розрізняють такі види адміністративно-процесуальних норм:

— тимчасові (із заздалегідь визначеною тривалістю дії);

— постійні (з невизначеною тривалістю дії).

За дією в просторі адміністративно-процесуальні норми поділяються на:

— загальнодержавні;

— регіональні;

— місцеві;

— локальні.

Класифікації норм адміністративно-процесуального права будуються й за багатьма іншими критеріями: за способом викладення змісту норми (визначені та бланкетні); за суб’єктами видання; за колом адресатів тощо.

Адміністративно-процесуальні правовідносини

Адміністративно-процесуальні правовідносини характеризуються наявністю внутрішньої структури, елементами якої є: суб’єкти, об’єкт і зміст.

Суб’єкти адміністративно-процесуальних правовідносин — це органи публічної влади (їх посадові особи), фізичні та юридичні особи, які вступають у фактичні соціально-правові зв’язки з приводу реалізації встановленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ.