Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) (1988)

Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) – це результат пропозиції, з якою в 1986 році Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідею складання та підписання такого документа підтримала наукова, освітянська та політична еліта Європи. На зустрічі в Болоньї (червень 1987 року) делегати з 80 європейських університетів обрали раду з восьми членів – керівників провідних європейських університетів та представників Ради Європи – для розробки проекту Хартії, який було складено в Барселоні у січні 1988 року. У вересні 2001 року було створено Наглядову раду (Observatory) Великої хартії університетів. 18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету – альма-матер європейської вищої освіти, ректори 430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику хартію. Цей документ окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Метою Хартії стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв'язкам між університетами Європи. Серед перших 430 засновників співдружності були: Харківський ім. В. Каразіна та Дніпропетровський державні університети; у вересні 2003 року Хартію університетів підписали Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова та Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”.

На сьогодні до Великої хартії приєдналося 530 університетів, серед яких 30 українських: Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту, Дніпропетровський університет економіки та права, Донецький національний університет, Київський національний торговельно-економічний університет, Кременчуцький державний політехнічний університет, Луганський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, Львівський державний аграрний університет, Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету, Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили, Миколаївський державний університет ім. В.О. Сухомлинського, Національний гірничий університет України, Нацiональний технiчний унiверситет “Харкiвський полiтехнiчний iнститут”, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Одеська державна академія будівництва та архітектури, Одеська національна академія зв'язку ім. О.С. Попова, Одеська національна академія харчових технологій, Одеський державний медичний університет, Одеська національна юридична академія, Одеський національний морський університет, Одеський національний політехнічний університет, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля, Тернопільський державний технічний університет ім. Івана Пулюя, Тернопільський національний економічний університет, Харківська державна академія культури, Харківський національний економічний університет, Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна.

2. Лісабонська конвенція під егідою Ради Європи – “Про визнання кваліфікацій”, 1997 р., яка проголошує наявність і цінність різноманітності освітніх систем і ставить за мету створення умов, за яких більшість людей, скориставшись усіма цінностями і здобутками національних систем вищої освіти і науки зможуть бути мобільними на європейському ринку праці.

Конвенція містить угоди: про визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуальних кваліфікацій); компетенцію державних органів; основні принципи оцінки кваліфікації; визнання кваліфікацій, що забезпечують доступ до вищої освіти; визнання періодів навчання; визнання кваліфікацій вищої освіти; визнання кваліфікацій біженців, переміщених осіб та осіб, що знаходяться в становищі біженців; інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм; інформацію з питань визнання; механізми здійснення; прикінцеві положення.

3. Сорбонська декларація “Спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти” (Париж, 1998) підписана міністрами освіти Франції, Німеччини, Великобританії та Італії, яка починається словами, що найбільш точно характеризують основну ідею цього документу: “ Останнім часом європейський процес набув надзвичайно великого розвитку. Та якими б суттєвими не були ці здобутки, вони не повинні затіняти той факт, що Європа – не лише зона євро, банків та економічних інститутів: вона також має бути Європою знань ”.

4. Болонська декларація “Європейська зона вищої освіти” (Болонья, 1999), основний зміст якої полягає в тому, що країни-учасниці зобов’язалися до 2010 р. привести свої системи вищої освіти у відповідність до єдиного стандарту. Вихідні позиції учасників процесу в тексті Болонської декларації формулюються так: “Європа знань” є на сьогодні широковизнаним незамінним фактором соціального і людського розвитку, а також невід’ємною складовою зміцнення та інтелектуального збагачення європейських громадян[16].

5. Комюніке зустрічі європейських міністрів, які відповідають за вищу освіту, “ До європейської зони вищої освіти ” (Прага, 2001).

19 травня 2001 р. було підписано Празьке комюніке представниками 33 країн Європи, на якому країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією. Учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів та національних студентських спілок Європи. На саміті було виявлено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме: постійне навчання протягом усього життя; мотивоване залучення студентів до навчання; сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності Європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу.

6. Комюніке конференції міністрів, відповідальних за вищу освіту, “ Реалізуючи зону європейської вищої освіти ” (Берлін, 2003).

Берлінська конференція міністрів вищої освіти у вересні 2003 року засвідчила, що цей динамічний процес набирає сили, залучаючи нові країни. Як зазначено в Берлінському комюніке, країни, що підписали Європейську культурну конвенцію, можуть стати членами Європейської зони вищої освіти за умови, що вони підтвердять свою згоду впроваджувати положення Болонського процесу у своїх системах вищої освіти. Були вироблені принципово нові напрями щодо удосконалення систем вищої освіти, а саме:

· поширення загальноєвропейських вимог і стандартів на здобуття докторських ступенів. Установлено, що в країнах-учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступень - „доктор філософії” у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.);

· акцентування уваги на необхідності сприяння Європейському простору вищої освіти;

· розроблення додаткових модулів, курсів та навчальних планів з європейським змістом, відповідною орієнтацією й організацією;

· наголошення на важливості ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади задля уможливлення навчання протягом усього життя;

· акцентування уваги на тому, що Європейський простір вищої освіти та Європейський простір дослідницької діяльності роботи – дві взаємопов'язані частини спільності знань.

7. Комюніке конференції міністрів країн Європи, відповідальних за сферу вищої освіти, “ Загальноєвропейський простір вищої освіти – досягнення цілей ” (Берген, 2005). На конференції в Бергені було уточнено, що європейський простір вищої освіти – це не єдина уніфікована система освіти, а група національних систем, що розвиваються відповідно до спільно погоджених принципів. При цьому пріоритет, як зазначено конференціями в Бергені та Лондоні, надається розвитку таких напрямів:

· трициклова система освіти;

· національні системи гарантій якості, що ваємодіють;

· взаємне визнання ступенів і термінів навчання[17].

8. Комюніке “ До європейської зони вищої освіти: відповідаючи на виклики у глобальному світі ” (Лондон, 16-17 травня 2007).

На Конференції міністрів європейських країн, відповідальних за сферу вищої освіти, що відбулася у Лондоні 16-19 травня 2007 року, був констатований факт значного наближення до реалізації ідеї Європейського простору вищої освіти, а також досягнення певних успіхів у запровадженні національних систем кваліфікацій. Учасники зобов’язалися запровадити в повному обсязі такі національні системи кваліфікацій, що є відповідними загальній системі кваліфікацій Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) до 2010 року.

Країни-учасниці підтвердили свої зобов’язання підвищувати порівнянність і відповідність систем вищої освіти, водночас поважаючи їхню різноманітність, засвідчили важливість існування потужних різноманітних, самостійних, відповідальних закладів з належним фінансуванням. Міністри висловили готовність дотримуватись принципів недопущення дискримінації і рівного доступу в усьому європейському просторі вищої освіти, а також не допускати будь-яких проявів дискримінації по відношенню до студентів, викладачів чи адміністрації.

Учасники схвалили стратегію “Європейського простору вищої освіти в глобальному вимірі” та готовність продовжити подальшу роботу за такими основними стратегічними напрямами: покращення інформування про ЄВПО, сприяння посиленню привабливості та конкурентоспроможності ЄПВО, співробітництва на основі партнерства; інтенсифікація стратегічного діалогу; спрощення процедури визнання. На Конференції були визначені основні пріоритети на 2009 рік і наголошено на необхідності співпраці і після 2010 року, оскільки ЄПВО продовжує розвиватись та достойно відповідає на виклики глобалізації.