Проблема українського модернізму

В основі європейського модернізму лежало відчуття надійної складності життя. Буття ніколи не здавалося таким складним і незрозумілим, як тепер. Модерністи гостро усвідомили той факт, що попередня, особливо реалістична, література цієї складності не відображала, а навпаки, примітивізувала, спотворювала життя[6]. На противагу реалізмові, модернізм прагнув бути глибоко складним і серйозним мистецтвом. Костецькому імпонувала ідея складності. Він до певної міри прагнув ухопити й відтворити її в прозі, особливо в п’єсах, вдаючись при цьому до філософської символіки.

Ідеться про пошуки на кількох різних рівнях, у кількох комплементарних вимірах. Він робить послідовні спроби знаходити своєрідні розв’язки універсальної проблеми “ставлення” суб’єктивного творця до об’єктивних процесів-явищ дійсності, - шукання теоретичні: як у філософській сфері формулювання фундаментальних аксіом (включно з самим поняттям “реального” та діалектикою взаємозв’язку між життям і мистецтвом), так і в галузі естетики, в намаганні бути співучасником у загальнолюдському процесі творення мистецтва “нового класицизму”, а також шукання практичні - експерименти в царинах мови, форми, стилю, жанру (проза, драматургія, поезія, літературний переклад, кіносценарій, есей), програмна деструкція “звичного бачення, витоптаного слухання, вистояної синтакси” задля того, щоб “подолати автоматичність мовленн я... відродити мові її роль живого чинника у взаємненні... щоб мовою касувати відчуження між людиною та річчю, а тим самим між людиною та людиною”.

Українська література мусила перейти етап європеїзаторського руху, щоб подолати етнографізм та дилетанство. Здійснити це випало неокласицизмові, але він уже свою місію виконав і перетворився в шаблон. Основна мета - утвердити у світі образ України. Отже, засвоївши досвід неокласиків, українська література повинна прямувати до ідеалу національної літератури - “національної не в етнографічному розумінні, а в розумінні суверенної європейської нації, яка тому претендує на місце в Європі, що має свого Європі сказати[20]. Національна органічність Ю. Шереха не руйнувала світ української літератури, а намагалася модерно збагатити його, наповнити новою енергетикою, новими тенденціями. Література мала стати зразком національно-органічного стилю, який покликані втілювати у своїй творчості представники МУРу.

І. Костецький у свій час висловив сумнів з приводу повернення письменників від традиційних стилів до національно-органічного. Орієнтуючись на модерну Європу, він проголошував шлях “неповороту назад”. Цей девіз містив у своїй основі заперечення і відмову від будь- яких програм, які пропонували теоретики МУРу.

У. Самчук ставився до національного підґрунтя як до основи утворення будь-яких традиційних стилів: “Національний стиль? Абстрактного. Чуттєвого. Романтично-ідеалістичного. В думанні й дії. Для мене це лише один бік медалі. Другий - це реалізм, конкретність, логіка”.

Звідси, якщо Самчук обстоював об’ єктивну зрівноваженість, то Шерех - суб’єктивну експресію, навіть хаотичну, дику, але органічну. Якщо Самчук вимагав творити канони і йти за ними, то Шерех закликав їх зруйнувати. Таким чином, полярні тенденції двох провідних теоретиків МУРу зумовили подальший розвиток цієї концепції. Письменник говорив про національні різновиди відомих у світовій естетичній історії стилів. Цілковито заперечував концепцію Ю. Шереха В. Державін, саме з його ініціативи виникає група “Світання”, яка повністю заперечує погляди Ю. Шереха. На їх думку, українська література з кінцем війни одержала можливість вільного, безцензурного розвитку. З’являються підстави для відновлення потягу до ідеалістичного світогляду, який є основою неокласицизму.

Відбувався вплив західноєвропейських філософських течій на творчість представників красного письменства: філософсько-символічне осмислення українського простору, філософські концепції, риси модернізму у творчості письменників. Ставлення письменників до модерності - найскладніша й найсуперечливіша частина їх спадщини. Питання модерності, модернізму, модернізації в контексті світового мистецтва були ключовими в українському літературно-критичному дискурсі першої половини ХХ століття. Так, мистецьке світовідчуття Лесі Українки, актуалізація проблем самопізнання прямо перегукувалася з розумінням сенсу поетичної творчості провідними європейськими модерністами. Письменниця зверталася до творчості Г. Ібсена, Г. Гауптмана, М. Метерлінка тощо, робить спробу аналізу нової польської літератури, що згодом своєрідно вплинуло на її світоглядно- естетичну орієнтацію. А у 20-і роки дискусія точилася навколо ідеї - сприйняти чи відкинути літературні й культурні впливи Заходу, то МУР визначив орієнтацію на Європу, чітко усвідомлюючи, як і про що писати українським літераторам, щоб досягти світового визнання. Творці ставили завдання - завоювати авторитет у світовому мистецтві. Щоб збагнути напрямок модерністських поглядів, пошуків та пізніших розчарувань, слід звернутись до історичного та теоретичного контексту, в якому і формувалися ці погляди та тривали пошуки. Модернізм українське письменство сприйняло непослідовно, різні автори вкладають у нього різний зміст. Проблеми українського модернізму досі частіше обговорювалися як проблеми ідеології, як коло здекларованих мистецьких ідей. Але не треба забувати про певне неспівпадання, розбіжність модерністської художньої практики. Тут постає питання ширшого і вужчого трактування терміну модернізм в українській літературі.

Отже, модернізм у різних його видах, школах, творчих програмах, фазах розвитку реалізував конкретні потреби становища нової естетики, поетики і складався в цілому як художня система. Причому ця “модерна” система на ранньому етапі розвивалася значною мірою за рахунок трансформації вже існуючих художніх структур, наприклад, своєрідно абсолютизуючи певні їх грані або ж зіставляючи різнопорядкові образні структури. Певна міра експериментування таким чином проникала в естетичну свідомість і, можливо, також сприяла оновленню реалістичної образної системи.