Своєрідність української літератури в першій половині XIX ст

Теоретичне осмислення існування української літератури - це розгляд літератури як семіотичної системи, що багатогранно відбиває цілісність відповідного культурного утворення. В практиці розвитку мистецтва та мистецтвознавстві протягом ХХ століття відбулися показові зміни, які вплинули і на теоретичні концепції художньої культури в цілому, і на пошуки формального вираження певних концептуальних ідей. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці одного з мистецьких напрямів - модернізму. В Європі цей напрям заявив про себе в останні десятиліття ХІХ століття. Особливо це виявилось у німецькій літературі та літературах країн Центральної Європи. Ця нова мистецька концепція надавала особливого значення естетиці й культурі[18].

Український fin de siécle був процесом зміни типів художнього мислення, стилів, естетичних структур, процесом, що визначає історико- літературний поступ майже всіх європейських, а серед них слов’янських літератур зазначеного періоду. Особливо значущим чинником історико- літературного розвитку стає утвердження світової загальнолітературної моделі, яке розпочинається разом із становленням нових літератур. “Диференціація художніх напрямків, творчих манер, стилів, шкіл, яка відзначає історико-літературний процес кінця ХІХ - початку ХХ ст., разом з появою і спільної “літературної моди”, відбивала процес автономізації естетико-літературної діяльності як складної суспільно значимої і водночас відносно самостійної сфери розвитку загальнолюдської чутливості культури. Адже тільки на такій основі могла повною мірою реалізуватися соціальна роль літератури і мистецтва як іманентна, внутрішньо властива сутність естетичного освоєння дійсності” [3, с. 166]. Модернізація нашої культури перш за все була пов’язана з настановою на європеїзацію, західництво. Тому тема безпосередньо відповідає сучасним дослідженням в літературознавстві, філософії, мистецтвознавстві, які стосуються особливостей відповідних репрезентацій складних абстрактних категорій, що становлять фрагмент концептуальної системи світу, а також особливостей функціонування актуалізованих “європонять”. Таким чином, нашою метою є розглянути своєрідність української літератури в першій половині ХХ століття, як однієї із моделей європейського модернізму.

Можна стверджувати, що в цей час відбувалася еволюція літературних напрямів та зміна поколінь як природних процесів загальнолітературного поступу. Так, продуктивним залишався народницький рух, позитивістська ідеологія зі своїм літературним напрямом - реалізмом, і водночас набирали силу модерністичні віяння, які вчувалися у різних художніх системах, але водночас можна було спостерігати й їх певні стильові збіги, зокрема вплив імпресіоністської поетики знайшов відгомін і в символістів та неоромантиків (М. Яцків,О. Кобилянська), і в неореалістів (В. Винниченко, М. Черемшина,В. Підмогильний)[17,20]. Дослідники намагаються пояснити це спільною естетичною природою художніх форм і засобів, зокрема вказуючи на єдність загального методологічного спрямування реалізму. Також наголошувалося й на принциповій багатогранності стильових течій у реалізмі цього періоду загалом.

Потужні процеси модернізації національного мистецтва, актуалізації класичної спадщини, налагодження міжлітературних зв’язків, збагачення тематичної сфери їх застосування у свою чергу спричинили незвичайне урізноманітнення герменевтичних та аксіологічних зацікавлень естетів, наснажили їх на запеклий опір утилітарним уявленням і палку апологію мистецтва як сфери творчої свободи й незвичайних естетичних вражень. Саме у творчості Лесі Українки здебільшого вбачається яскравий вияв цих модерністських тенденцій.

Письменниця була вихована як на кращих традиціях української культури, так і добре знайома зі світовою, здатна була зрозуміти праці провідних світових мислителів, увага яких зверталася на людину - носія неповторного мікросвіту. Питання нового, модерного мистецтва стало для Лесі Українки чи не основним. Відповідно вона вирішила написати ряд статей, неодноразово говорячи про це в своїх листах до матері й до Ольги Кобилянської. Так у статті “Малорусские писатели на Буковине” Леся Українка має намір захищати нові явища. Але спроба захисту проходила на той час в руслі розпрацьованої риторики, тобто всі літературні віяння пов’язувалися з корисністю для народу. С. Павличко з приводу статті Лесі Українки зазначає: “Стаття має чіткий відбиток двох дискурсів. Народницького домінуючого й нового, антинародницького, який тільки народжувався й містив у собі потенціал модерністського дискурсу. Леся Українка на цьому етапі своєї кар’єри ще не впевнена, яким має бути новий напрям, і себе до нього не відносить. Пише як критик, аналітик, а не учасник. Леся Українка свідомо обережна. Кожного разу, говорячи про модерність, прямо, а частіше езоповою мовою, в обхід, вона обґрунтовує необхідність змін в українській літературі доцільністю для народу” [5, с. 40]. Наприклад, у статтях “Винниченко” і “Новейшая общественная драма” знаходимо загальні міркування про новоромантичний напрям у західноєвропейській літературі та українській: “Істинний новоромантик зневажає не самий натовп, тобто не особистості, які складають натовп, а той рабський дух, який заставляє людину добровільно зараховувати себе до натовпу, як до чогось стихійного, поглинаючого, нівелюючого, стираючого індивідуальність, що приносить в жертву інстинкту, зграйності. Новоромантик протиставить натовпу не героя або обрану особистість, а суспільство свідомих особистостей, у якому він, цей натовп, розчинився би без рештків; суспільство існує поки тільки в ідеалі й всілякий, що сприяє наближенню і здійсненню цього ідеалу є, на думку новоромантика, “надлюдиною”, на протилежність колишній “людині натовпу”, яка добровільно приносила себе в жертву несвідомим інстинктам недослідженого зібраного темного чудиська маси”. Для Лесі Українки термін “новоромантизм” - це риси нового стилю, де увага зосереджується на індивідуальній психології персонажів, які розкриваються в натовпі, а не вивищуються над ним, а також це порив ins Blau[23,12].

Дуже високо про творчість Лесі Українки відгукнувся М. Євшан. Вона для нього була класичним типом у національному літературному процесі, бо змогла віднайти себе, виховати на складний артистичний організм, зуміла поєднати, на перший погляд, розбіжні сили - фантазію та етнос; попри естетичний формалізм, досягти краси і правди, внести в літературу творчу рівновагу, стати понад боротьбою поколінь. А головне, що вважає М. Євшан - це введення в літературу Лесею Українкою “символічного мислення” [13,11].

Модерна концепція у творчості Лесі Українки трактується як поступове наближення до культурного універсуму через народження нового естетичного коду, що відбулося внаслідок переосмислення кодів минулих епох. Письменниця зробила оригінальний внесок в українську художню думку, в загальноєвропейський художній рух зламу століть на тлі загострення проблеми пошуку ефективних засобів художності, відповідних новим світоглядно-філософським горизонтам європейського модерністського мислення, які згодом намагалася підхопити й відродити наступники української письменницької когорти.

Також народження нової доби сигналізує: поява нового покоління митців і читачів, котре має відмінні естетичні уподобання; зміна жанрово-стильових і тематичних тенденцій у мистецькій практиці, оновлення літературної самосвідомості, яка фіксує, осмислює і програмує молодий мистецький рух через критичні відгуки, дискусії, маніфести. І якщо схилитися до думки нідерландця Д. В.Фоккеми [1; 20] і розглядати будь-який мистецький або літературний стиль в семіотичній площині - як код, тобто систему жанрово-композиційних і тематичних конвенцій, яка регулює процеси продукції і рецепції поетичних текстів, то наявність творів, забарвлених новими стильовими тенденціями, засвідчує настання нової доби лише тоді, коли нове було вперше розпізнано читачами й критикою, - встановлення таких фактів має визначальну вагу для історико-літературної доби.

Саме перша половина ХХ ст. багата була змістом, різноманітності форм і стилів, створювались розгалужені структури та функціональні інституції як на території України, так і поза її межами, відбувалися настанови на відкритість української культури.

В історії 20-х років ХХ ст. саме за неокласиками та М. Хвильовим закріпилося місце європеїстів, а відтак мало не модерністів. Але творчість неокласиків у зазначений період була найменш сприйнятною й зрозумілою для пролетарського загалу з його ідейними настановами класового підходу до мистецтва, проте виявилася найбільш впливовою і послідовною у формуванні головних тенденцій розвитку модерної української літератури. Виявилася на повну силу важливість їхніх естетичних орієнтацій до кращих культурних зразків класичної й світової літератур. Розуміння ж модернізму М. Хвильовим вже у статті “Україна чи Малоросія” вже постало твердішою: автор підкреслює його спрямованість на Європу. “Основна установка нашого модернізму теж була цілком правильною. Ставка все-таки на “дійсну” Європу”. Європа Хвильового це в першу чергу “досвід багатьох віків. Це - Європа грандіозної цивілізації, Європа - Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фланги азіатського ренесансу” [6, с.97]. Проте, поняття “Європи” відмінне від європеїзму й західництва попереднього (Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Миколи Вороного, “Молодої музи”). Хвильовий закликає орієнтуватися на Європу не як європеєць, а як людина з-поза меж Європи. Для нього Європа - це психологічна категорія - “певний тип культурного фактора і в історичному процесі, певний революційний метод”. На противагу “гнилій” Європі він висунув ідею “азіатського ренесансу”, на противагу сумнівам модернізму - месіанські настрої. У літературі зазначеного періоду існував своєрідний феномен роздвоєння художнього мислення українських письменників на європейську свідомість і національну підсвідомість. В українській літературі відстежуються впливи філософських, релігійних і естетичних структур, що виразно тяжіли до західного феномену.

Традиції бурхливих 20-х років з самого початку наклали відбиток на діяльність Мистецького Українського руху (МУРу). Еміграція досить своєрідне духовно-політичне явище, викликане не тільки гострими світовими протиріччями, а й внутрішніми невирішеними питаннями державного незалежного статусу. Питання модерності, модернізму були ключовими в діяльності Мистецького українського руху. Він був позначений конфліктами, протистоянням протилежних тенденцій і постатей. У програмному документі, своєрідному маніфесті МУРу “Чого ми хочемо” висувались кілька положень: осягнення високого мистецького рівня; об’єднання митців різних напрямів і стилів; утвердження національних ідеалів, зокрема служіння ідеї визволення Батьківщини, а також свобода у вислові ідей і повний творчий вияв особистості.

Кожен бачив у цій програмі те, що відповідало його власним поглядам на завдання літератури та шляхи її розвитку. І учасники тогочасного літературного процесу (У. Самчук, Ю. Шевельов, І. Багряний, В. Державін та ін.) і сучасні дослідники (Г. Грабович,С. Павличко та ін.) підкреслювали особливу роль у цьому процесі саме критики, тих дискусій, які склалися, тих полемік, які своєю вагомістю і своїм резонансом перевищували написані в цей час художні твори. МУРівці ставили метою своєї творчості - утвердження нових стилів модерної української літератури. Була окреслена програма створення літератури, яка б була “європейською”, а не провінційною, яка б стала підсумком відродженої держави. Так, одним з лейтмотивів перших виступів І. Костецького в часи МУРу стала критика європейського Ренесансу й принципу відродження як традиційної української моделі оцінки певної літературної епохи чи художнього твору.